Постанова ККС ВС № 537/5129/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 травня 2026 року м. Київ справа № 537/5129/24 провадження № 51-3280 км 25 Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючої ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4 , прокурора ОСОБА_5 , засудженого ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції), захисника ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції) розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12024170530000444 від 14 липня 2024 року за обвинуваченням ОСОБА_6 ,ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Кременчука Полтавської області, мешканця АДРЕСА_1 , у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 146 Кримінального кодексу України (далі - КК), за касаційною скаргою захисника ОСОБА_7 , яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_6 , на вирок Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2025 року. Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини За вироком Крюківського районного суду м. Кременчука від 21 березня 2025 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 146 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік. За обставин, детально викладених у вироку, ОСОБА_6 було визнано винуватим у викраденні людини, вчиненому щодо малолітньої, способом, небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого (ч. 2 ст. 146 КК). Як установив суд, 14 липня 2024 року ОСОБА_6 , маючи прямий умисел на викрадення людини, а саме малолітньої дитини, з метою її подальшого виховання, перебуваючи в післяпологовому відділенні Комунального некомерційного медичного підприємства «Кременчуцький перинатальний центр ІІ рівня», побачивши, що з палати вийшла породілля, зайшов до цієї палати, де лежала на ліжку новонароджена ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Продовжуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_6 , усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, скориставшись відсутністю породіль і медичного персоналу, таємно викрав новонароджену ОСОБА_8 , помістивши її до принесеної ним переносної люльки для дітей, яку поклав у поліетиленовий пакет, чим створив небезпеку для життя та здоров`я малолітньої потерпілої. Далі ОСОБА_6 , будучи непоміченим, вийшов із новонародженою дитиною з вказаного вище приміщення перинатального центру, викликав таксі та перевіз викрадену малолітню за місцем свого фактичного проживання, де вона перебувала до моменту встановлення органом досудового слідства її місця перебування, а саме до 16 липня 2024 року. Вироком Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2025 року вирок місцевого суду в частині призначення ОСОБА_6 покарання скасовано та ухвалено в цій частині новий вирок, яким призначено останньому покарання за ч. 2 ст. 146 КК у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців. В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 , посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через суворість, просить скасувати вирок Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2025 року стосовно ОСОБА_6 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. На обґрунтування своїх вимог захисник зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції щодо недостатності призначеного ОСОБА_6 покарання для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів ґрунтуються на формальній оцінці фактичних обставин справи, а також, зокрема, тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, щирого каяття, можливих негативних наслідків як для малолітньої потерпілої, так і обвинуваченого. Захисник посилається на те, що суд апеляційної інстанції: - навів мотиви прийнятого рішення, які майже не відрізняється від мотивів місцевого суду, хоча вироком апеляційного суду значного погіршується становище засудженого; - не мотивував, чому покарання у виді позбавлення волі саме на строк 2 роки 6 місяців буде сприяти виправленню й перевихованню обвинуваченого; - порушуючи положення ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), не навів належних обґрунтувань справедливості застосування більш суворого покарання. Також захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції не врахував: - тяжкості вчиненого злочину, який згідно зі ст. 12 КК належить до категорії нетяжких; - того, що ОСОБА_6 раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, а також його посткримінальної поведінки; - особи обвинуваченого, який є особою, чия гендерна ідентичність відрізняється від статі, що була зареєстрована при народженні. При цьому, захисник, посилаючись на такі дані про особу ОСОБА_6 , зазначає, що суд апеляційної інстанції, призначаючи більш суворе покарання: - посилив його негативні наслідки, оскільки в місцях позбавлення волі останній стикнеться, зокрема, з різними видами утисків та посиленою дискримінацією; - вказав на посередню характеристику обвинуваченого, відсутність заохочень, а також те, що останній до праці не залучався, однак, на думку захисника, під час тримання під вартою та відбування покарання до ОСОБА_6 застосовувалися посилені заходи безпеки, у зв`язку з чим у нього була відсутня можливість працювати й брати участь у громадських роботах, що не дозволяло отримувати заохочення та ставить його в нерівне становище з іншими засудженими. Крім того, захисник стверджує про безпідставність висновку суду апеляційної інстанції щодо неврахування місцевим судом думки законного представника потерпілої, оскільки остання хоч і підтвердила, що внаслідок вчиненого злочину їй було заподіяно моральні страждання, а також висловила позицію про необхідність призначення найсуворішого покарання, однак суд першої інстанції взяв до уваги, що вона, зокрема, не пред`явила цивільного позову, а також перебуває на обліку в соціальних службах через неналежне виконання батьківських обов`язків стосовно інших чотирьох дітей. При цьому ОСОБА_6 у судовому засіданні пропонував відшкодувати завдану шкоду. Також захисник посилається на те, що ОСОБА_6 : - станом на момент поданя касаційної скарги вже відбув 1 рік та 1 місяць покарання у виді позбавлення волі; - утримується ізольовано нарівні з особами, які вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини. За таких обставин, на думку сторони захисту, зважаючи на наявність щирого каяття, відшкодування шкоди, неподання потерпілою цивільного позову, відсутність можливості бути залученим до праці та отримувати заохочення, а також з огляду на вказані вище дані про особу, висновок суду апеляційної інстанції щодо необхідності призначення більш суворого покарання, ніж призначене місцевим судом, є перебільшеним і необґрунтованим. Від учасників касаційного провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило. Позиції учасників судового провадження У судовому засіданні: - захисник ОСОБА_7 та засуджений ОСОБА_6 підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити; - прокурор ОСОБА_5 заперечував проти задоволення касаційної скарги захисника, просив оскаржуване судове рішення залишити без зміни, а подану касаційну скаргу - без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню на таких підставах. Мотиви Суду Згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 438 КПК підставою для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у п. 3 ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися ст. 414 КПК. Висновок судів попередніх інстанцій про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_6 та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 146 КК у касаційній скарзі захисника не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються. Що стосується доводів касаційної скарги захисника про невідповідність призначеного ОСОБА_6 покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого через суворість, то Суд вважає за необхідне зазначити таке. Положеннями частин 1, 2 ст. 50 КК визначено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень. Пунктом 3 ч. 1 ст. 65 КК передбачено, що суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Таким чином, питання стосовно призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання. Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення. Разом з тим, як уже раніше вказував Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв`язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість (постанова Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к, провадження № 51-2335 км 18). Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом хоча й у межах відповідної санкції статті видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання. Вироком Крюківського районного суду м. Кременчука від 21 березня 2025 року ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 146 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік. Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції, прокурор оскаржив його в апеляційному порядку. Вироком Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2025 року вирок місцевого суду в частині призначення ОСОБА_6 покарання скасовано та ухвалено в цій частині новий вирок, яким призначено останньому покарання за ч. 2 ст. 146 КК у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців. В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін. Скасовуючи вирок місцевого суду, суд апеляційної інстанції зауважив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо можливості виправлення та перевиховання обвинуваченого ОСОБА_6 лише в умовах ізоляції від суспільства й про необхідність обрання йому заходу примусу у виді позбавлення волі з реальним відбуттям, проте, на думку цього суду, застосовуючи положення статей 50, 65 КК, місцевий суд не врахував, що, окрім вирішення питання стосовно виду покарання, потрібно визначити і справедливий його розмір, який був би необхідним та достатнім для досягнення мети заходу примусу. Зокрема, суд апеляційної інстанції вказав, що, призначаючи ОСОБА_6 покарання в мінімальному розмірі, суд першої інстанції належним чином не мотивував такого рішення та хоча формально й послався, але належно не врахував індивідуального ступеня тяжкості й конкретних обставин вчиненого ОСОБА_6 злочину, а саме того, що останній, діючи з прямим умислом, детально спланувавши свої дії, дочекавшись, коли з палати медичного закладу вийде породілля, скориставшись відсутністю породіль і медичного персоналу, таємно викрав із цієї палати новонароджену дитину, після чого переносив її в люльці, поміщеній у поліетиленовий пакет, що створювало реальну загрозу життю та здоров`ю дитини через відсутність належної циркуляції повітря в пакеті, достатньо вагомі ризики недостатності повітря для дихання, її перегрівання, зважаючи на місяць, у який було вчинено злочин (липень), і недостатню розвиненість центру терморегуляції в новонароджених дітей, а також обривання пакета, у якому її переносили. При цьому суд апеляційної інстанції наголосив, що ОСОБА_6 утримував малолітню потерпілу за місцем свого проживання до моменту виявлення місця її перебування органом слідства, а саме в період часу з 14 до 16 липня 2024 року, протягом якого ОСОБА_9 зазнала надзвичайних, нестерпних страждань і переживань, пов`язаних із викраденням її новонародженої дитини. За таких обставин суд апеляційної інстанції констатував, що наведені вище обставини значно підвищують суспільну небезпечність як учиненого злочину, так і особи обвинуваченого. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий суд взагалі залишив поза увагою думку законного представника малолітньої потерпілої ОСОБА_9 , яка в судовому засіданні місцевого суду висловила позицію про необхідність призначення ОСОБА_6 найсуворішого покарання та підтвердила, що внаслідок вчиненого злочину їй було заподіяно тяжкі моральні страждання і вона й надалі продовжує оговтуватися від пережитого, зазнаючи емоційних переживань, зокрема маючи страшні сновидіння із цього приводу, а також те, що на час викрадення її дитина втратила вагу. Водночас суд апеляційної інстанції в цій частині звернув увагу на те, що згадана вище думка хоч і не є вирішальною, але підлягає обов`язковому врахуванню в ході обрання обвинуваченому заходу примусу в сукупності з іншими обставинами провадження, особливо коли відбулося вчинення злочину проти волі, фізичної свободи, життя та здоров`я людини. З огляду на зазначене суд апеляційної інстанції вважав, що наведені у вироку суду першої інстанції дані про особу ОСОБА_6 та наявність однієї обставини, що пом`якшує покарання, самі по собі не вказують на справедливість і достатність розміру обраного заходу примусу. До того ж, на думку суду апеляційної інстанції, той факт, що обвинувачений викрадав дитину для її подальшого виховання, не зменшує встановлений вище підвищений ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину та особи ОСОБА_6 , а також моральних страждань, пережитих матір`ю новонародженої дитини. Разом з тим, суд апеляційної інстанції вказав на безпідставне посилання місцевого суду на позитивну оцінку характеристики обвинуваченого установою попереднього ув`язнення, оскільки, як зазначила колегія суддів апеляційного суду, з характеристики ДУ «Полтавська установа виконання покарань (№ 23)» убачається загалом посередня характеристика особи ОСОБА_6 . При цьому суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що за змістом цієї характеристики обвинувачений під час перебування в установі попереднього ув`язнення стягнень і заохочень не отримував, до праці не залучався. За таких обставин, колегія суддів суду апеляційної інстанції вважала, що місцевим судом було допущено невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, тому, зважаючи на зазначене, дійшла висновку про те, що призначене ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі в мінімально можливому розмірі є явно несправедливим через м`якість, непропорційним, не сприяє меті покарання та не є достатнім для її досягнення. Водночас, як зауважив суд апеляційної інстанції, вказані обставини виключають можливість звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання з випробуванням. Отже, призначаючи ОСОБА_6 покарання, суд апеляційної інстанції врахував: - ступінь тяжкості вчиненого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, яке згідно зі ст. 12 КК є нетяжким злочином, його індивідуальний ступінь тяжкості, високий ступінь суспільної небезпеки й конкретні обставини вчинення; - особу ОСОБА_6 , який раніше не судимий, не притягувався до адміністративної відповідальності, проживає разом з матір`ю, на спеціальних обліках у медичних закладах не перебуває, за місцем попереднього ув`язнення характеризується посередньо, під час навчання в Кременчуцькому ліцеї № 13 «Авіор» із 2015 до 2017 року характеризувався позитивно, відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 12 вересня 2024 року № 505 на будь-яке хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності або недоумство не страждає та під час вчинення злочину не страждав, а виявляв і виявляє ознаки іншого хворобливого стану психіки, який не позбавляє та на час вчинення злочину не позбавляв його здатності усвідомлювати свої дії та керувати ними, не потребує застосування примусових заходів медичного характеру; - думку законного представника малолітньої потерпілої про необхідність призначення обвинуваченому найсуворішого покарання; - наявність обставини, що пом`якшує покарання (щире каяття), і відсутність обставин, що його обтяжують. Урахувавши наведені обставини в їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо необхідності призначення ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 146 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців, адже саме таке покарання, на думку цього суду, є законним, справедливим та сприятиме його меті, тобто буде необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_6 й попередження вчинення нових кримінальних правопорушень. З такими висновками погоджується і Верховний Суд. Тож колегія суддів вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги захисника про те, що під час призначення ОСОБА_6 покарання суд апеляційної інстанції не врахував: - тяжкості вчиненого злочину; - особи обвинуваченого, - того, що ОСОБА_6 раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, а також: - не мотивував, чому саме таке покарання буде сприяти виправленню та перевихованню обвинуваченого; - не навів належних обґрунтувань справедливості застосування більш суворого покарання. Верховний Суд також вважає безпідставними доводи касаційної скарги, які стосуються наведення судом апеляційної інстанції мотивів прийнятого рішення, які майже не відрізняються від мотивів місцевого суду, оскільки колегія суддів апеляційного суду, скасовуючи вирок суду першої інстанції стосовно ОСОБА_6 , зазначила, що цей суд, зокрема: - не врахував необхідності визначення справедливого розміру покарання; - належним чином не мотивував призначення покарання в мінімальному розмірі; - повною мірою не врахував індивідуального ступеня тяжкості й конкретних обставин вчиненого злочину; - взагалі залишив поза увагою думку законного представника малолітньої потерпілої; - безпідставно посилався на позитивну характеристику обвинуваченого, у зв`язку із чим, належним чином урахувавши наведені ним обставини, суд апеляційної інстанції ухвалив свій вирок. Що стосується посилання захисника на відсутність в ОСОБА_6 можливості працювати в місцях позбавлення волі та отримувати заохочення як підстави, що, на думку сторони захисту, вплинули на його посередню характеристику, враховану судом апеляційної інстанції, то колегія суддів уважає за необхідне зазначити таке. Так, стверджуючи щодо неможливості отримати іншу характеристику ніж та, яка є у матеріалах кримінального провадження, захисник не наводить жодних обґрунтувань того, що зазначена характеристика не відповідає викладеним у ній обставинам. Водночас, як убачається зі змісту оскаржуваного судового рішення, вказана характеристика (яка в цілому не спростовується доводами касаційної скарги) не була єдиною підставою для скасування вироку місцевого суду в частині призначеного покарання, оскільки суд апеляційної інстанції врахував тяжкість вчиненого злочину, його суспільну небезпеку, конкретні обставини справи, особу ОСОБА_6 , думку законного представника малолітньої потерпілої, наявність обставини, що пом`якшує покарання, та відсутність обставин, що його обтяжують, про що детально зазначено вище. З огляду на вказане доводи касаційної скарги захисника в цій частині є безпідставними. Колегія суддів вважає, що з урахуванням: - ступеня тяжкості вчиненого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, яке згідно зі ст. 12 КК належить до категорії нетяжких злочинів; - суспільної небезпечності та характеру кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 146 КК; - обставин справи; - зазначених вище даних про особу ОСОБА_6 , у тому числі щодо гендерної ідентичності, наведених у касаційній скарзі його захисника; - наявності обставини, що пом`якшує покарання, та відсутності обставин, які його обтяжують; призначене засудженому ОСОБА_6 покарання у світлі положень статей 50, 65 КК в цілому узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність, відповідає основній його меті як заходу примусу та є достатнім для виправлення засудженого й попередження вчинення ним інших злочинів. До того ж колегія суддів зауважує, що відповідно до ч. 2 ст. 63 КК мінімальний строк позбавлення волі становить 1 рік. Разом з тим, санкція ч. 2 ст. 146 КК передбачає покарання на строк до 5 років (тобто, від 1 до 5 років), а тому покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців є більш наближеним до мінімальної межі санкції, ніж до максимальної. З огляду на згадане вище, інші доводи касаційної скарги захисника в цілому не спростовують обґрунтованості призначеного ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 2 років 6 місяців, оскільки таке покарання не є максимальним за санкцією ч. 2 ст. 146 КК, та ураховуючи зазначене, в цілому не свідчить про невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого. За таких обставин доводи касаційної скарги захисника щодо невідповідності призначеного ОСОБА_6 покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого через суворість не спростовують законності й обґрунтованості рішення суду апеляційної інстанції в цій частині. Тож з огляду на наведене вище, а також те, що під час касаційного розгляду не було встановлено тих істотних порушень, які б перешкодили чи могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне та обґрунтоване рішення, а призначене ОСОБА_6 покарання в цілому відповідає ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, касаційну скаргу захисника потрібно залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції ? без зміни. Керуючись статтями 369, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд ухвалив: Касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 , яка діє в інтересах засудженого ОСОБА_6 , залишити без задоволення, а вирок Полтавського апеляційного суду від 14 липня 2025 року стосовно ОСОБА_6 - без зміни. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3