Постанова КЦС ВС № 552/3251/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 травня 2026 року м. Київ справа № 552/3251/24 провадження № 61-15177св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , третя особа - Виконавчий комітет Київської районної у м. Полтаві ради як орган опіки та піклування, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , який діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 , третя особа: Виконавчий комітет Київської районної у м. Полтаві ради як орган опіки та піклування, про усунення перешкод у користуванні шляхом виселення та вселення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2025 рокуу складі судді Кузіної Ж. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 жовтня 2025 року у складі суддів: Панченка О. О., Одринської Т. В., Пікуля В. П. і за касаційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 30 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Панченка О. О., Пікуля В. П., Одринської Т. В., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, у якому просив усунути йому перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів та його вселення у цю квартиру. Як на обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що він є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та успадкував спірну квартиру. ОСОБА_6 , яка є дочкою спадкодавця відмовилась від належної їй частки, у тому числі й обов`язкової. Позивач не має можливості користуватися належною йому квартирою, оскільки близько 10 років у квартирі проживає його донька ОСОБА_2 зі своєю сім`єю - чоловіком ОСОБА_4 та сином ОСОБА_3 , 2011 року народження. У цій квартирі відповідачі проживають незначну частину в році та основне їх місце проживання на АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_2 . Надання відповідачам у користування спірної квартири мало тимчасовий характер. У 2020 році у позивача виявили онкологічне захворювання, він є особою з інвалідністю 2 групи, має ряд інших захворювань, а тому для підтримання життєдіяльності потребує сторонньої допомоги. Спірна квартира відповідає потребам позивача в отриманні постійної медичної допомоги, адже знаходиться у безпосередній близькості до онкоцентру військового шпиталю, обласної лікарні, де він проходить КТ, МРТ, УЗД. Поведінка дочки та її чоловіка свідчать про небажання надавати позивачу будь-яку допомогу і не пускають його до квартири, добровільно виселятися не бажають. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Київський районний суд м. Полтави рішенням від 19 червня 2025 року позов задовольнив частково. Вселив ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_1 . В решті позову відмовив. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачі перешкоджають позивачу у користуванні належним йому майном, а тому наявні підстави для вселення. Відповідачі вселились до спірної квартири за згоди та з відома позивача та без будь-яких умов. Відповідачі здійснили ремонт у спірному житлі. Правових підстав для виселення відповідачів з квартири немає. Короткий зміст рішення апеляційного суду Полтавський апеляційний суд постановою від 30 жовтня 2025 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2025 року - без змін. Постанова апеляційного суду мотивована законністю і обґрунтованістю рішення суду першої інстанції. Виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_4 може призвести до виникнення негативних для них наслідків та буде надмірним тягарем для їхньої сім`ї. Позивач був обізнаний про обтяження квартири - правом відповідачів на користування житлом, міг передбачити характер обтяження його нерухомості. Квартира має правовий зв`язок для відповідачів, які проживають в ній безперервно з березня 2014 року. Відмова у задоволенні вимог про виселення відповідачів є пропорційна переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та інтереси позивача не перевищують інтереси відповідачів. Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 жовтня 2025 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог та в цій частині ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Підставою касаційного оскарження вказує те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 157, 116 ЖК України у подібних правовідносинах у контексті спорів між членами однієї сім`ї, де обидві сторони визнають неможливість спільного проживання через конфлікти, відсутність можливості співіснування у спільному житловому просторі. При цьому, особи, що підлягають виселенню, мають у власності інше житло, що усуває соціальні ризики, які зазвичай оцінюються при застосуванні статі 116 ЖК УРСР. Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Суди не надали належної оцінки дотримання балансу інтересів сторін, не врахували, що відповідачі забезпечені іншим житлом та задоволення позову не створює ризику порушення їх житлових прав. Позивач є особою похилого віку, особою з інвалідністю 2 групи, має онкологічне захворювання та проживання у спірній квартирі, яка необхідна йому, оскільки вона розташована поруч із медичними закладами. Сторони мають неприязні відносини та їх спільне проживання є неможливим. Крім того, відповідачі не проживають у спірній квартири, що підтверджується мінімальними показниками споживання комунальних послуг - води та електроенергії, а також наявна заборгованість за теплову енергію та воду станом на листопад 2025 року. У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 просять скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 30 жовтня 2025 року та справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Підставою касаційного оскарження вказують те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме - статей 182, 331, 1299 ЦК України; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Відповідачі власними силами і за власний кошт зробили ремонт у квартирі, придбали і встановили нові меблі. ОСОБА_1 ніколи не проживав у спірному житлі. Нотаріус у листі від 03 червня 2024 року повідомив про відсутність реєстрації права власності за спадкодавцем ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_3 , тому немає підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину на це майно. Позивач не прийняв спадщину. Право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації права власності, однак позивач не зареєстрував своє право власності на спірне майно. Суди не вказали до якої кімнати вселити позивача, який порядок користування квартирою. Позивач має іншу власну нерухомість, яку здає в оренду, та необхідності проживати у спірному житлі він не має. У лютому 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , мотивований безпідставністю касаційної скарги відповідачів. Позивач прийняв спадщину після смерті ОСОБА_5 до складу якої входила спірна квартира. Відповідачі самовільно зайняли житло та проживають в ньому за відсутності згоди позивача. ОСОБА_5 належала спірна квартира на підставі договору дарування від 09 вересня 2002 року. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно почав функціонувати у 2013 році, у зв`язку із чим у ньому немає інформації про набуття права власності спадкодавцем. Відсутність реєстрації права власності не зумовлює позбавлення особи прав користування і володіння майном. В 2009 році позивач здійснив ремонт у спірній квартирі (замінив шпалери, вікна, оновив стелю, встановив двері, уклав паркет) і станом на 2014 рік квартира була придатною для проживання. Здійснення відповідачами ремонтних робіт у квартирі, в якій вони безоплатно проживали, здійснювалось на їх власний розсуд. Крім того доказів на проведення ремонтних робіт, придбання меблів відповідачі не надали. Порядок користування квартирою між сторонами не впливає на вирішення питання про вселення позивача до неї. У лютому 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 , мотивований безпідставністю доводів касаційної скарги ОСОБА_1 . Позивач не надав доказів власності спірної квартири, нотаріус не видав позивачу свідоцтво про право власності на спірну квартиру. За таких обставин позивач не є власником спірного майна і не може звертатись із цим позовом. Разом із спадкодавцем ОСОБА_5 проживала її донька ОСОБА_6 , яка має обов`язкову частку на спадщину. Позивач має на праві власності інше житло та у спірній квартирі не проживав. Рух справи в суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2026 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2026 року зупинено виконання рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2025 року до закінчення перегляду в касаційному порядку постанови Полтавського апеляційного суду від 30 жовтня 2025 року. 06 січня 2026 року справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судами ОСОБА_5 набула права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 09 вересня 2002 року. Право власності зареєстровано Полтавським бюро технічної інвентаризації за реєстровим № 15530 від 11 вересня 2002 року. 31 грудня 2009 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким заповідала все належне їй майно ОСОБА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. У листі від 24 квітня 2024 року № 949/02-14 Друга полтавська державна нотаріальна контора повідомила, що заведена спадкова справа № 223/2014 після смерті ОСОБА_5 . Згідно з матеріалів спадкової справи спадкоємцем за заповітом є ОСОБА_1 . Інформації про інших спадкоємців станом на 24 квітня 2024 року відповідно до матеріалів спадкової справи немає, будь-які інші заяви про прийняття спадщини не надходили. У квартирі АДРЕСА_1 проживають відповідачі: дочка позивача ОСОБА_2 , її чоловік ОСОБА_4 та їх син ОСОБА_3 , 2011 року народження. ОСОБА_2 зареєстрована на АДРЕСА_4 , що їй належить. ОСОБА_2 також належить квартира АДРЕСА_5 (загальна площа 37 м кв., житлова площа 17,2 м кв.), і садовий (дачний) будинок АДРЕСА_6 (не є об`єктом житлової нерухомості). ОСОБА_4 разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_3 зареєстровані на АДРЕСА_7 , що належить ОСОБА_4 . ОСОБА_1 належить житловий будинок на АДРЕСА_8 (загальна площа 68,9 м кв., житлова площа 31,6 м кв.), квартира АДРЕСА_9 (загальна площа 41,3 м кв., житлова площа 15,6 м кв.). ОСОБА_1 не проживає у належному йому на праві власності майні, а мешкає в квартирі АДРЕСА_10 . Допитані в судовому засіданні як свідки ОСОБА_2 , ОСОБА_6 пояснили, що ОСОБА_2 разом зі своїм чоловіком ОСОБА_4 , сином ОСОБА_3 у березні 2014 року переїхали проживати у спірну квартиру з метою покращення житлових умов. За домовленістю батьків ОСОБА_2 квартира мала бути їй подарована. Позивач не заперечував щодо цього, також не заперечував щодо проведення сім`єю ОСОБА_7 ремонту, придбання нових меблів. Ніяких розмов, що це житло для їх тимчасового проживання не було. У спірній квартирі з 2004 до 2014 року ремонтні роботи не проводились. Допитані в судовому засіданні як свідки ОСОБА_8 , ОСОБА_9 підтвердили проведення відповідачами ОСОБА_2 і ОСОБА_4 ремонтних робіт у спірній квартирі, придбання нових меблів.

Позиція Верховного Суду Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судом норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права Щодо вселення позивача Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав. У цій справі суди встановили, що позивач прийняв спадщину після смерті у 2013 році ОСОБА_5 , якій належала спірна квартира. Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України). Встановивши порушення права позивача, як власника спірного нерухомого майна, суди дійшли правильного висновку про захист його права шляхом вселення позивача. Доводи касаційної скарги відповідачів про відсутність у позивача права користування спірним майном, оскільки він не отримав свідоцтво про право на спадщину, суперечать положенням частини п`ятої статті 1268 ЦК України. Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном. Наявність іншого житла у позивача не впливає на його право користуватись спірною квартирою і не перешкоджає зверненню до суду і цим позовом. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині задоволення вимог про вселення ОСОБА_4 до спірного житла слід залишити без змін. Щодо виселення відповідачів Звертаючись із цим позовом ОСОБА_1 також просив усунути перешкоди у користуванні належним йому майном шляхом виселення відповідачів з нього. У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань. Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору. Питання про припинення права користування житлом та виселення з житла у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла. Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. За обставинами цієї справи відповідачі проживають у спірній квартирі з 2014 року. ОСОБА_2 зареєстрована у належній їй квартирі на АДРЕСА_4 . Також у власності ОСОБА_2 є квартира АДРЕСА_5 , та, садовий (дачний) будинок АДРЕСА_6 (не є об`єктом житлової нерухомості). ОСОБА_4 разом з неповнолітньою дитиною зареєстровані на АДРЕСА_7 . Водночас переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не надав оцінки тим обставинам, що були зазначені у доводах апеляційної скарги, про наявність у відповідачів іншого житла, не дослідив питання придатності/непридатності цього житла для проживання у ньому відповідачів, з урахуванням цих обставин не надав оцінки балансу прав та інтересів сторін спірних правовідносин та не врахував наявності між сторонами конфліктних відносин. Оскільки фактичні обставини від яких залежить правильне вирішення справи, повною мірою не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд. Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі. Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувана постанова апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів не може вважатися законною й обґрунтованою, тому підлягає скасуванню в цій частині з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Оскільки за наслідками касаційного розгляду справа передається на новий розгляд, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює. Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково. Касаційну скаргу ОСОБА_4 і ОСОБА_2 залишити без задоволення. Постанову Полтавського апеляційного суду від 30 жовтня 2025 року в частині відмови у задоволенні позову про виселення відповідачів скасувати, в цій частині справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 червня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 30 жовтня 2025 року в частині задоволення позову про вселення позивача залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді І. А. Воробйова А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун