Постанова 4818 № 643/2952/25

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 травня 2026 року м. Харків справа № 643/2952/25 провадження № 22-ц/818/2127/26 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Пилипчук Н.П., суддів Тичкової О.Ю., Яцини В.Б., за участю секретаря Муренченко С.А., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_2 , третя особа Служба у справах дітей та сім`ї Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області, розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 13 листопада 2025 року в складі судді Семенової Я.Ю. в с т а н о в и в: У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей та сім`ї Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області, про визначення місця проживання дитини та залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька. Позовна заява мотивована тим, що з 09 червня 2007 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року шлюб між ними розірвано. Зазначив, що за усною домовленістю сторін спільна дитина ОСОБА_3 залишилася проживати разом із ним, батьком, оскільки він мав та має більше можливостей повністю утримувати та виховувати дитину. Наразі вони з дитиною зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , але фактично проживають за адресою: АДРЕСА_2 . Вказав, що починаючи з лютого 2024 року і по сьогодні дитина проживає і перебуває на утриманні та вихованні батька. Посилався на те, що відповідачка почала заявляти претензії щодо того, з ким має проживати ОСОБА_3 та що саме вона самостійно має займатися утриманням та вихованням дитини, у зв`язку з чим у них виник спір щодо визначення місця проживання дитини та її самостійного утримання та виховання. Зауважував, що після розірвання шлюбу, дочка не проживала з відповідачкою. Дочка зустрічається з матір`ю один-два рази на місяць і по декілька годин проводить з нею час. Проте матір не надає жодної матеріальної допомоги на її утримання, не цікавиться її вихованням та успіхами у навчанні, не в змозі здійснювати самостійне виховання та утримання дитини, а також, на його думку, не зможе створити належні умови проживання доньки. Просив визначити місце проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком, ОСОБА_1 , за його місцем проживання: АДРЕСА_3 , та залишити малолітню дочку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на самостійному вихованні та утриманні у батька ОСОБА_1 . Рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 13 листопада 2025 року, в якому ухвалою Салтівського районного суду м. Харкова від 28 листопада 2025 року виправлено описку, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що сам факт його звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини свідчить про наявність юридичного спору, оскільки відповідно до ст. 4 ЦПК України судовий захист надається лише у разі порушення, невизнання або оспорювання прав, свобод чи інтересів особи. Якщо б спір був відсутній, у нього не існувало б потреби у зверненні до суду. Наявність спору підтверджується поясненнями самої відповідачки, які були подані до суду першої інстанції. У своїх письмових поясненнях відповідачка прямо зазначила, що між нею та позивачем існував спір щодо місця проживання дитини, а також фактично визнала позовні вимоги, погодившись із доцільністю проживання дитини з батьком. Таким чином, навіть сама відповідачка визнала наявність спору, що суд залишив поза увагою, тим самим не здійснивши повного та всебічного з`ясування обставин справи. Звернення позивача до суду є прямим свідченням того, що договір між батьками про визначення місця проживання дитини фактично не виконується або не забезпечує належного захисту прав та інтересів дитини, що й зумовило необхідність судового втручання. Висновок суду першої інстанції про те, що факт повного ухилення матері від участі у вихованні дитини не підтверджений, є формальним та не ґрунтується на належній оцінці доказів у їх сукупності. Матеріалами справи підтверджено, що дитина фактично проживає з батьком, який самостійно забезпечує її утримання, навчання, побутові умови та розвиток. Мати дитини тривалий час перебуває за кордоном, не здійснює постійного догляду за дитиною та фактично самоусунулася від виконання батьківських обов`язків, що визнається не лише позивачем, а й самою відповідачкою у її поясненнях. Зазначив, що усі витрати, пов`язані з навчанням дитини, її розвитком, лікуванням та дозвіллям, несе виключно він. Водночас відповідачка не бере участі у матеріальному забезпеченні дитини, не здійснює регулярного догляду за нею, не забезпечує її потреби у навчанні та розвитку. Фактична участь матері у житті дитини зводиться до епізодичних зустрічей декілька разів на місяць, що за своєю суттю не може вважатися належним виконанням батьківських обов`язків у розумінні ст. 150 СК України. Крім того, матеріалами справи підтверджено, що відповідачка тривалий час перебуває за кордоном, що об`єктивно унеможливлює її щоденну участь у вихованні дитини. Відповідачка не вживає жодних активних дій для зміни такої ситуації, не ініціює встановлення порядку участі у вихованні, не звертається до органів опіки та піклування, не надає доказів системної турботи про фізичний, духовний чи емоційний стан дитини. Вказав, що показовим є й те, що під час здійснення органом опіки та піклування обстеження умов проживання та підготовки висновку щодо доцільності визначення місця проживання дитини відповідачка не вийшла на зв`язок із відповідним органом, фактично самоусунувшись від процесу, який безпосередньо стосується прав та інтересів її дитини. Така поведінка свідчить не про наявність активної батьківської позиції, а навпаки про пасивне та байдуже ставлення до вирішення долі дитини. Посилався на те, що суд першої інстанції, фактично відхиливши висновок органу опіки та піклування, не навів у рішенні жодних мотивів, з яких він не погоджується з цим висновком, що є істотним порушенням вимог як сімейного, так і цивільного процесуального законодавства. Суд першої інстанції не навів жодного аргументу, який би свідчив про наявність суперечностей між висновком органу опіки та іншими доказами у справі. Зазначив, що суд першої інстанції ухвалою від 24.07.2025 року відмовив у задоволенні клопотання про витребування доказів, а саме інформації щодо фактичного стану здоров`я відповідачки, зокрема, її перебування на обліку та проходження лікування у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги, характеру призначеного лікування та наявності можливих психічних розладів. Зазначена інформація є безпосередньо пов`язаною з предметом спору, оскільки стан фізичного та психічного здоров`я батьків є однією з ключових обставин, що підлягає врахуванню при вирішенні таких категорій справ. Отже, витребувана позивачем інформація мала істотне доказове значення та була спрямована не на втручання у приватне життя відповідачки, а на захист найкращих інтересів дитини. Разом з апеляційною скаргою ОСОБА_1 подав клопотання про витребування доказів, яке мотивовано тим, що інформація, у наданні якої було відмовлено лікарнею, безпосередньо впливає на всебічне з`ясування обставин, що сприяли виникненню спірних правовідносин і може у подальшому суттєво вплинути на об`єктивне вирішення справи по суті. Так, наявність у відповідачки психічних розладів може додатково свідчити про те, що дитина має проживати саме з батьком, який є здоровою та адекватною людиною. Просив витребувати у КНП «Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги» Виконавчого органу Київської міської ради: Чи дійсно ОСОБА_2 перебуває на обліку та проходить лікування у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги? Якщо так, то з якої дати та за яких обставин їй було призначено курс лікування? Які хвороби наявні у ОСОБА_2 , згідно внутрішньої системи лікарні? Чи пов`язані дані хвороби із психічними розладами? За змістом статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Частинами 1 та 2 статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Згідно з частиною 1 статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Разом з тим, частинами 1 та 3 статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Виходячи з наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що докази, які просить витребувати ОСОБА_1 не матимуть істотного значення для вирішення справи по суті, оскільки матеріали справи містять достатньо даних для вирішення справи по суті заявлених вимог. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого народилася ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.12). Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 12 лютого 2024 року у справі №755/2372/24 шлюб між сторонами розірвано. Також, зі змісту вказаного судового рішення вбачається, що 05.02.2024 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про визначення місця проживання дитини та участь батьків у її вихованні та спілкуванні з нею, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шулік А.А., реєстровий №68. Відповідно до п. 3 Договору місцем проживання дитини батьки визначили місце проживання батька за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.13-14). З листа №5-06.08.2024 від 06.08.2024 Головного центру обробки спеціальної інформації державної прикордонної служби України вбачається, що в базі даних центру наявна інформація щодо перетинання державного кордону України, лінії розмежування з тимчасово окупованою територією у період з 01.01.2022 по 14.08.2024 громадянкою України ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а саме: 08.02.2022 виїзд через пункт пропуску Київ (Жуляни), 26.08.2022 в`їзд через пункт пропуску Грушів; 16.09.2022 виїзд через пункт пропуску Могилів Подільський, 29.12.2022 в`їзд через пункт пропуску Шегині; 12.01.2023 виїзд через пункт пропуску Грушів, 24.02.2023 в`їзд через пункт пропуску Лужанка; 08.03.2023 виїзд через пункт пропуску Устилуг, 22.05.2023 в`їзд через пункт пропуску Мостиська; 05.06.2023 виїзд через пункт пропуску Шегині, 02.02.2024 в`їзд через пункт пропуску Мостиська; 19.02.2024 виїзд через пункт пропуску Краківець (а.с.15). Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади від 07.11.2024 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 05.04.2014 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 (а.с.16). Відповідно до витягу з реєстру територіальної громади від 07.11.2024 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 12.07.1994 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 (а.с.17). З довідки №018/06-2024 від 08.07.2024, виданої за підписом Старости Рославичівського старостинського округу виконавчого комітету Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області вбачається, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , фактично проживає за адресою: АДРЕСА_3 . Разом з ним проживає дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.18). Відповідно до довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 25.02.2025 за адресою: АДРЕСА_5 , ОСОБА_2 значиться зареєстрованою з 31 жовтня 2024 року (а.с.48-50). Згідно з витягом з інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» ФОВА-002528398, дійсним за період з 19.10.2023 до 19.10.2025, відомостей про притягнення до кримінальної відповідальності, про наявність незнятої чи непогашеної судимості, про розшук стосовно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , у вказаній системі відсутні (а.с.19). Відповідно до довідки вих. №42 від 08.11.2024, виданої ТОВ «Сіско Сістемз Менеджмент Б.В.» ОСОБА_1 працював у товаристві з 24.10.2008 по 15.03.2024 за основним місцем роботи та займав посаду територіального менеджера по роботі з партнерами та за період з листопада 2023 року по березень 2024 року включно отримав дохід в сумі 2 287 837,27 грн, з яких 411 817,18 грн ПДФО, 34 318,09 грн військовий збір (а.с.20). Відповідно до довідки вих. №43 від 08.11.2024, виданої ТОВ «Сіско Сістемз Україна» ОСОБА_1 дійсно працює у товаристві з 18.03.2024 за основним місцем роботи та займає посаду менеджера з послуг інформатизації та за період з 18 березня 2024 року по 31 жовтня 2024 року йому нараховано дохід у сумі 4 835 641,82 грн, з яких 870 415,54 грн ПДФО, 72 534,82 грн військовий збір (а.с.21). З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу 108648913 від 21.12.2017 вбачається, що ОСОБА_1 станом на 21.12.2017 на праві приватної власності належить домоволодіння, загальною площею 230,9 кв.м, житловою площею 142,7 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.22). 05.02.2024 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про поділ майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шулік А.О. Відповідно до умов вказаного договору сторонами за взаємною згодою здійснено поділ майна, набутого ними під час перебування у зареєстрованому шлюбі у спільну сумісну власність (а.с.23-24). Згідно з копією свідоцтва про право власності на житло, виданого Дніпровською районною державною адміністрацією м. Києва від 18.11.1999, ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 станом на 18.11.1999 належало в рівних частках право власності на квартиру АДРЕСА_6 (а.с.25). Зі змісту копії Договору №06-02-15-08/24 LMS від 15.08.2024, укладеного між ОСОБА_1 , який є батьком дитини ОСОБА_3 , та ТОВ «Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ліцей «Мейн Скул» вбачається, що ОСОБА_1 замовляє та зобов`язується своєчасно сплатити освітні послуги, які можуть надаватися за цим Договором на навчання дитини у сфері повної загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів, а ТОВ «Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ліцей «Мейн Скул» зобов`язується надати особисто або із залученням третіх осіб освітні послуги (а.с.26-30). Матеріали справи містять квитанції про оплату ОСОБА_1 на рахунок ТОВ «Мейн Скул» грошових коштів на освітні послуги (а.с.31-35). Відповідно до квитанції про оплату №274461210 від 22.05.2024 ОСОБА_1 сплатив на користь ФОП ОСОБА_7 грошові кошти в сумі 23 900,83 грн, призначення платежу: «Thermal Location 22.06.-28.06 Надання послуг організованого заміського тематичного відпочинку та мовного практикуму» (а.с.35 зворот). Згідно з копією картки № НОМЕР_1 про медичне страхування зі строком її дії з 20.07.2024 по 19.07.2025, застрахована особа ОСОБА_3 , страхувальник ТОВ «Сіско Сістемз Україна» (а.с.36). Матеріали справи містять фотокартки (а.с.37-40). Також позивачем надано копії нотаріально посвідчених заяв ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , в яких останні зазначили про те, що ОСОБА_1 самостійно виховує і утримує свою дочку ОСОБА_3 , присутності іншого дорослого, який би брав участь у вихованні, не помічали (а.с.41-43). Згідно з копією характеристики учениці 5-го класу ОСОБА_13 , виданої за підписом директора ТОВ «Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів ліцей «Мейн Скул» Лілії Рвач без номеру та дати видачі, ОСОБА_3 навчається з 29 січня 2024 року. За час навчання дитина зарекомендувала себе позитивно. Батько відповідально ставиться до виховання дочки, вчасно привозить дитину в школу, систематично контролює її навчання (а.с.44). Відповідно до фотокопії акту обстеження умов проживання від 24.04.2025, складеного за підписом т.в.о. начальника ОСОБА_14 , спеціаліста-бухгалтера ОСОБА_15 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 проживають в будинку АДРЕСА_3 . Будинок є житловим, двоповерховим, складається з 7 кімнат, є ігрова кімната для дитини, підвальні приміщення можна використовувати, як укриття. Санітарно-гігієнічні умови відповідають нормам, для виховання та розвитку дитини наявна окрема кімната, повністю вмебльована, є необхідні речі, книги, повноцінне харчування, є все необхідне для навчання, життя та розвитку. У дитини з батьком хороші стосунки, дитина любить малювати, займається баскетболом, рукоділлям (зі слів батька) (а.с.111). До суду першої інстанції 30.04.2025 надійшли пояснення від ОСОБА_2 , в яких зазначено, що позовну заяву від позивача ОСОБА_1 вона отримала, не заперечує проти визначення місця проживання дитини разом з позивачем. Повідомлено, що, враховуючи матеріальні можливості позивача, його здатність забезпечити дитині належні умови проживання, навчання та розвитку, а також її неможливість створити такі ж умови, у зв`язку з її частими від`їздами закордон і відсутністю достатнього фінансового забезпечення, вважає, що проживання дочки з батьком відповідатиме найкращим інтересам дитини. Також зазначено, що у неї був спір з позивачем стосовно місця проживання дитини, але з огляду на обставини її життя, вона усвідомлює, що не зможе створити для дочки достатні для гармонійного життя умови (а.с.105). Згідно з висновком про визначення місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , із батьком, ОСОБА_1 , №29 від 19.05.2025, наданого Службою у справах дітей та сім`ї Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області, Служба у справах дітей та сім`ї Феодосіївської сільської ради Обухівського району Київської області вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , до досягнення дитиною чотирнадцятирічного віку (а.с.123-124). Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)). Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20). У відповідності до положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. У справі, яка переглядається, предметом спору, крім іншого, є визначення місця проживання неповнолітньої дитини. У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 СК України). У статті 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку. У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України», а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом із тим положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Відповідно до частини першої статті 18 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, з огляду на те, що дитина є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів, судовий розгляд сімейних спорів, у яких зачіпаються інтереси дитини, є особливо складним. У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76). У параграфі 54 рішення «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, ЄСПЛ зазначив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Аналіз наведених норм права і практики ЄСПЛ дає підстави для висновку про те, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини (враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо) та балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини й обов`язком батьків діяти в її інтересах. У частинах четвертій та п`ятій статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Водночас у частині шостій вказаної статті зазначено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого народилася ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ще до розірвання шлюбу сторони 05.02.2024 уклали договір про визначення місця проживання дитини та участь батьків у її вихованні та спілкуванні з нею, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шулік А.А., реєстровий №68. Відповідно до п. 3 Договору місцем проживання дитини батьки визначили місце проживання батька за адресою: АДРЕСА_3 . Таким чином, за домовленістю сторін ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає разом з батьком ОСОБА_1 . Мати дитини як на час подання позову, так і під час розгляду справи в суді не заперечувала проти цього, підтвердивши тим самим, що сторони дійшли домовленості щодо проживання дитини саме з позивачем. ОСОБА_1 забезпечує дитині повний і гармонійний розвиток та рівень життя, необхідний для такого розвитку; має житло, в якому створив умови для гармонійного розвитку, проживання, навчання і виховання дитини. З урахуванням наведеного, приймаючи до уваги, що мати та батько (сторони у справі), які проживають окремо, дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати неповнолітня ОСОБА_3 , суд першої інстанції, з висновком якого погоджується апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову в частині вимог про визначення місця проживання дитини, оскільки позивач не довів, що його права порушені, не визнані або оспорюються відповідачкою. Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24), від 10 грудня2024 року у справі №299/8679/23 (провадження № 61-14033св24) від 15 січня 2025 року у справі № 755/15383/23 (провадження № 61-14116св24), від 23 квітня 2026 року у справі № 578/622/24 (провадження № 61-77св26). Колегія суддів звертає увагу, що цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дочки. Суд першої інстанції правильно керувався тим, що ОСОБА_1 не довів, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені права позивача. Встановивши, що спільна дитина сторін після розірвання шлюбу між ними залишилася проживати разом з батьком, а мати дитини не заперечує проти цього, не зверталася до суду з позовом про визначення місця проживання дитини разом з нею, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що за вказаних обставин інтереси дитини не потребують втручання держави у сімейні відносини, що врегульовані за згодою (домовленістю) їх учасників. ОСОБА_1 не доведено необхідності захисту його прав та інтересів чи інтересів неповнолітньої дитини, як на час пред`явлення позову, так і на час ухвалення оскаржуваного рішення. Посилання апелянта на те, що судом першої інстанції не було наведено мотивів відхилення висновків органу опіки та піклування щодо доцільності визначення місця проживання дитини з ним не заслуговують на увагу, з огляду на те, що ці докази були оцінені судом у сукупності з іншими доказами у справі та з урахуванням відсутності підстав для втручання держави у сімейні відносини, що врегульовані за згодою (домовленістю) їх учасників. Додатково колегія суддів зауважує, що відмова у задоволенні позову в цій частині, що переглядається в апеляційному порядку, не позбавляє позивача права на звернення до суду з вимогами про визначення місця проживання дитини у разі, якщо в подальшому відповідачка буде ставити питання про зміну місця проживання їхньої неповнолітньої дочки, а із досягненням чотирнадцятирічного віку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вправі самостійно визначати місце її проживання з одним із батьків. Щодо позовних вимог про залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька, колегія суддів виходить з наступного. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Відповідно до частини першої статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Зокрема, ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України). Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22). Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Дослідивши надані докази та встановивши обставини справи, суд першої інстанції, з яким погоджується апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову в частині вимог ОСОБА_1 про залишення дитини на самостійному вихованні та утриманні батька, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків і судами не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини. При цьому суд враховує, що встановлення перебування неповнолітньої дочки на утриманні позивача впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як позбавлення батьківських прав та інше. Надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дитини разом з батьком, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні цієї вимоги. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23 квітня 2026 року у справі № 578/622/24/ (провадження № 61-77св26). Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки. Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається. Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 13 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді О.Ю. Тичкова В.Б. Яцина