Постанова 4852 № 932/8262/23

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 21 травня 2026 року м. Дніпросправа № 932/8262/23 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Дурасової Ю.В. (доповідач), суддів: Лукманової О.М., Божко Л.А., за участю секретаря судового засідання Іванченко О.М. за участю представника позивача Річко О.О. представника відповідача Малєжик Т.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 02.12.2025 року (головуючий суддя Потоцька С.С. ) в адміністративній справі №932/8262/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни,- ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетовська з позовом до відповідача Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, просив: визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 25.07.2023 № 7 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина рф ОСОБА_1 . В обґрунтування позову зазначено, що позивач народився в Узбекистане та є громадянином російської федерації з 2000 року, проте не може повернутися до країни свого останнього проживання-російської федерації, тому що йому загрожує депортація до його країни походження Узбекистану. В Узбекистані він може стати жертвою дискримінації та переслідувань через релігійні та політичні причини та систематичне порушення прав людини, а тому він є шукачем захисту в Україні. В Узбекистані щодо нього порушено політично-вмотивовані кримінальні справи, а саме за ч. 4 ст. 159 КК Республіки Узбекистан («Посягання на конституційний устрій Республіки Узбекистан»), ч. 1 ст. 242 КК Республіки Узбекистан («Організація злочинної спільноти»), ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан («Масові заворушення»), у зв`язку з чим позивача оголошено у розшук. У рф Позивача неодноразово затримували, до його будинку, де він проживав разом з родиною, приходили з обшуками та погрозами. У 2016 році позивач разом з родиною, тікаючи від триваючих переслідувань, вирішили поїхати в Україну. На підставі працевлаштування в Україні позивач отримував посвідки на тимчасове проживання, остання була дійсна до 16.01.2021. Протягом проживання в Україні позивач декілька разів був змушений виїжджати з України, у зв`язку з чим остання дата перетину українського кордону є 30.01.2021. Задля подальшого отримання дозволу на імміграцію, 20.04.2021 позивач звернувся до підрозділу ДМС для продовження строку перебування на території України. Позивачу продовжено строк перебування на території України до 20.10.2021 у зв`язку з отриманням дозволу на імміграцію. 17.06.2021 позивач затриманий та ухвалою Соснівського районного суду м.Черкаси від 18.06.2021 та обраний тимчасовий арешт строком на 40 діб до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Республіки Узбекистан. 26.07.2021 Позивача звільнено з ДУ «Черкаський слідчий ізолятор». Рішенням Офісу Генерального прокурора від 28.07.2021 відмовлено в задоволенні запиту Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан про видачу позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 159, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан. На думку позивача, це свідчить про факт його переслідування у разі повернення до рф, оскільки в Республіці Узбекистан позивач все ще перебуває у розшуку. Він боїться повертатись в РФ через те, що можуть ув`язнити чи ще гірше, що є ризик, що влада рф може віддати мене владі Узбекистану через федеральний розшук зі сторони Узбекистан релігійного чи політичного характеру. 25.07.2023 позивач затриманий та доставлений до Самарського відділу у місті Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області. Що відбувалось, Позивач не зрозумів, він підписав документи, які дали йому працівники Відповідача. Йому вручили копії цих документів і відпустили. Перекладача та адвоката не було залучено особою, яка склала оскаржуване рішення. Крім того, позивач вказує, що в Україні у нього на законних підставах проживають діти та онуки, деякі онуки є громадянами України. Тому, зобов`язавши позивача покинути Україну, відповідач розлучає сім?ю, що прямо суперечить вимогам законодавства і основним засадам гуманізму. У зв`язку з чим, просить скасувати рішення від 25.07.2023 № 7 про примусове повернення. Рішенням Шевченківського районного суду міста Дніпра від 02.12.2025 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції позивач подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову. Посилається на доводи та обставини справи, що викладені в позові. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Зазначає що, громадянин рф ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ). ІНФОРМАЦІЯ_1 , документується паспортним документом іноземця (паспорт громадянина російської федерації) № НОМЕР_1 виданий 14.11.2018, строком дії до 14.11.2028. Позивач востаннє здійснив в`їзд на територію України 30.01.2021 через ПП «Гоптівка» за паспортним документом іноземця (паспортом громадянина російської федерації № НОМЕР_1 , після чого за межі території України не виїжджав. В`їзд в Україну та подальше перебування на території України, здійснювалися громадянином російської федерації ОСОБА_1 без оформлення візи, на підставі передбаченій частиною 16 статті 4 Закону № 3773-VI, тому він мав право тимчасово перебувати на території України не більш як 90 днів протягом 180 днів. Далі позивач звернувся до органу міграційної служби з заявою про продовження строку перебування на території України відповідно до Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України. затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 р. № 150. у зв`язку з отриманням дозволу на імміграцію в Україну. Строк перебування на території України продовжено до 20.10.2021. Однак, позивач з заявою про отримання посвідки на постійне проживання, в порядку та строки визначені Законом України «Про імміграцію» та Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. Nє 1983 (зі змінами та доповненнями), не звернувся. Також, позивач не звертався з заявами про продовження строку перебування в Україні, або ж з заявами про отримання посвідки на тимчасове проживання. Рішення про оформлення, видачу, обмін посвідки на тимчасове проживання відносно позивача або ж рішення про подальше продовження строку перебування на території України ГУ ДМС у Дніпропетровській області не приймалося. Позивач у порядку та строки, які визначені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зі заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС у Дніпропетровській області, не звертався, довідкою про звернення за захистом в Україні не документувався, інформація щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутня. Після закінчення дозволеного строку тимчасового перебування на території України, а саме після 20.10.2021, громадянин російської федерації ОСОБА_1 , ухилився від виїзду з України, чим порушив правила перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні, та перейшов на нелегальне положення в Україні. Факт виявлення порушення з боку позивача правил перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні, зафіксовано Самарським відділом у місті Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області в протоколі про адміністративне правопорушення та постанові про притягнення позивача до адміністративної відповідальності за частиною першою ст.203 КУпАП. Постанова оскаржена не була. Відповідач вказує, що у позивача відсутні підстави для перебування на території Україні, які визначені чинним законодавством України. Тому стосовно позивача прийнято рішення про примусове повернення, заборона виїзду не застосовувалась. 25.07.2023 позивача ознайомлено з прийнятим рішенням про примусове повернення до країни походження або третьої країни від 25.07.2023 № 7, порядком оскарження цього рішення, та наслідками його невиконання, що підтверджується власноручним підписом позивача. На думку відповідача, наведені позивачем обставини стосовно наявності родинних відносин, не надають такому іноземцю «автоматочно-легальної» можливості проживання на території України, оскільки порядок оформлення такого проживання врегульований Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», Порядком затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 р. № 322 та Порядком затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2012 р. № 150, та якими не передбачено виключень (в тому числі, у зв`язку з наявність родинних відносин) із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України. Позивач надав відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якій зазначив, що рішення оголошено позивачу не зрозумілою йому мовою (порушення права на перекладача та представника, оскільки у рішенні не зазначено, що йому роз`яснено право на залучення перекладача, або те, що рішення оголошено йому зрозумілою йому мовою. Відповідач також подав заперечення на відзив на апеляційну скаргу, зазначив, що в письмових пояснення позивача було зазначено, що послуг адвоката та перекладача він не потребує. В судовому засідання представники позивача та відповідача підтримали свої позиції щодо рішення суду першої інстанції. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне. Судом першої інстанції встановлено, що позивач., ОСОБА_1 є громадянином російської федерації, паспорт громадянина рф № НОМЕР_1 , термін дії з 14.11.2018 по 14.11.2028 (т.1 ас. 62-64). ОСОБА_1 та ОСОБА_3 01.01.1991 уклали шлюб, який зареєстрований УзРНР Намаганської області, Уйчи район (т.1 а.с 51). ОСОБА_4 є громадянкою рф, документується паспортом рф, № НОМЕР_2 , терміном дії з 14.10.2015 по 14.10.2025 (т.1 а.с. 45-48). На підставі працевлаштування в Україні позивач отримував посвідки на тимчасове проживання, остання дійсна до 16.01.2021 (т.1 а.с.61). Відповідно до відміток у паспорті позивача він протягом часу проживання в Україні позивач виїжджав з України. Остання дата перетину кордону - 30.01.2021 (т.1 а.с. 63). Позивачу продовжено строк перебування на території України до 20.10.2021 у зв`язку з отриманням дозволу на імміграцію. 17.06.2021 позивач затриманий та ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 18.06.2021 позивачу обрано тимчасовий арешт строком на 40 діб до надходження запиту про його видачу від компетентних органів Республіки Узбекистан, по 26.07.2021 включно. 26.07.2021 позивача звільнено з ДУ «Черкаський слідчий ізолятор» (т.1 а.с 58). Рішенням Офісу Генерального прокурора від 28.07.2021 відмовлено в задоволенні запиту Генеральної прокуратури Республіки Узбекистан про видачу позивача для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 4 ст. 159, ч. 1 ст. 242, ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан (т.1 а.с. 57). 25.07.2023 начальником Самарського відділу в м. Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області прийнято рішення N 7 про примусове повернення громадянина російської федерації ОСОБА_1 в до країни походження або третьої країни (т.1 а.с 16-18). Позивач вважає протиправним рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 25.07.2023 № 7 про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина рф ОСОБА_1 . Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи. Судом апеляційної інстанції встановлено, що до даних правовідносин слід застосовувати норми Конституції України, Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 № 3773-VI. Так, стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України. Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 22.09.2011 № 3773-VI, визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України. Відповідно до п. 18 ст. 1 Закону № 3773-VI, посвідка на тимчасове проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує законні підстави для тимчасового проживання в Україні. Частиною третьою ст. 3 Закону № 3773-VI, передбачено, що іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави. Згідно з ч. 16 ст. 4 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України (ч. 3 ст. 9 Закону № 3773-VI). Іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування в Україні на період існування обґрунтованих підстав для подальшого перебування (ч. 1 ст. 17 Закону № 3773-VI) Слід зазначити, що для продовження строку перебування в Україні подаються такі документи: 1) заяви іноземця або особи без громадянства та приймаючої сторони, які подаються не пізніш як за три робочі дні до закінчення встановленого строку перебування на території України. У разі пропуску іноземцем або особою без громадянства строку подання заяви з підстав, що унеможливлюють їх виїзд з території України, іноземцеві або особі без громадянства може бути продовжено строк перебування в Україні, за умови подання підтверджувальних документів. Якщо при цьому іноземець або особа без громадянства порушили встановлені строки перебування в Україні, питання продовження строку перебування може бути вирішене лише після притягнення цих осіб та приймаючої сторони до відповідальності згідно із законом; 2) документи, що підтверджують наявність підстав для подальшого перебування на території України; 3) паспортний документ іноземця або особи без громадянства; 4) паспорт (паспортний документ) приймаючої сторони (фізичної особи) або представника приймаючої сторони (юридичної особи); 5) документи, що підтверджують наявність достатнього фінансового забезпечення для покриття витрат, пов`язаних із перебуванням іноземця або особи без громадянства в Україні, або відповідних гарантій від приймаючої сторони. Продовження строку перебування та тимчасового проживання на території України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України ( ч. 6 ст. 17 Закону № 3773). Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги, що у рішенні № 7 вказано: Громадянин рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 прибув на територію України 30.01.2021 через пункт пропуску «Гоптівка» за паспортом № НОМЕР_1 терміном дії до 14.11.2028, виданий органом Мид россии 38002. Продовжував строк перебування на території України до 20.10.2021 у зв`язку з отриманням дозволу на імміграцію. За оформленням посвідки до підрозділів ДМС не звертався. У зв`язку з закінчення терміну дії дозволу на імміграцію, громадянин рф ОСОБА_1 перебуває на території України нелегально, від виїзду ухиляється. Таким чином, порушує ч.1, 3 ст. 3, ч.1, 3 ст. 9, ч. 1 ст. 17 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (т.1 а.с.16-18). Вирішено примусово повернути до країни походження або до третьої країни громадянина рф ОСОБА_1 та зобов`язати його покинути територію України до 23.08.2023. Слід взяти до уваги, що з указаним рішенням та вимогами статті 30 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" щодо видворення в примусовому порядку у разі ухилення від виїзду за межі України у визначений строк ОСОБА_1 ознайомлений, про що свідчить його підпис в оскаржуваному рішенні. 25.07.2023 начальником Самарського відділу у м. Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 складено адміністративний протокол серії ПР МДН № 005436 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 203 КУпАП, а саме за ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування (т.1 а.с.14-15). 25.07.2023 начальником Самарського відділу у м. Дніпрі Головного Управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 винесена постанова серії ПР МДН № 005427 про притягнення до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 203 КУпАП, а саме за порушення правил перебування іноземців на території України, а саме: ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування. Після отримання дозволу на імміграцію вчасно не подав документи на отримання посвідки на постійне проживання, зараз перебуває на території України нелегально, таким чином порушив вимоги Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (т.1 а.с12-13). Вказаною постановою на ОСОБА_1 накладено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 1700 грн. Копія постанови отримана позивачем 25.07.2023, про свідчить підпис на постанові. Штраф сплачений 07. 08.2023, що підтверджується квитанцією АТ КБ «ПриватБанк» від 07.08.2023 ( т. 1 а.с. 19.) У заяві-анкеті Позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (дата серпень 2023 року), вказано, що він має страх «повертатись в росію, оскільки я знаходжусь в розшуку з 1997 року. зі сторони Узбекистану. У зв`язку з цим мене переслідувала влада росії, постійні виклики і під час кожного затримання ДПС чи ППС мене затримували на декілька годин чи на 12 діб до вияснення обставин. У 2010 році стали регулярно викликати на допит в ФСБ і дуже часто вривались в мій дім вночі чи рано зранку без попередження, де знаходились мої діти і дружина. В цей період мого рідного брата викрали. В цей час мій рідний брат пропав і ми через деякий час дізнались, що він знаходиться в тюрмі Узбекистану. І він досі в тюрмі. Це дуже тяжко для мене, тому я боюсь повертатись в рф через те, що можуть ув`язнити чи ще гірше, що є ризик, що влада рф може віддати мене владі Узбекистану через федеральний розшук зі сторони Узбекистан релігійного чи політичного характеру(т.1 ас. 20-21, 29-30). Членами родини зазначена- дружина ОСОБА_4 . В Анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (б/д б/н) членами родини зазначені: дружина ОСОБА_4 , члени сім`ї, які не супроводжують заявника( три доньки, брат та син), про яких не зазначено, що вони є громадянами України (т.1 а.с.22-28, 31-37). В Узбекистані щодо позивача порушено політично-вмотивовані кримінальні справи, а саме, за ч. 4 ст. 159 КК Республіки Узбекистан («Посягання на конституційний устрій Республіки Узбекистан»), ч. 1 ст. 242 КК Республіки Узбекистан («Організація злочинної спільноти»), ч. 1 ст. 244-2 КК Республіки Узбекистан («Масові заворушення»), у зв`язку з чим позивача оголошено у розшук. У російській федерації позивача неодноразово затримували, до його будинку приходили з обшуками та погрозами, незважаючи на те, що на той час там проживав позивач, його дружина та їх неповнолітні діти. У 2016 році він разом з сім`єю, тікаючи від триваючих переслідувань, вирішив поїхати в Україну. Позивач звертався до органів ДМС із заявою про надання статусу біженця, проти ДМС навіть не взяли у нього цю заяву. У зв`язку з чим, він вимушений був звернутися до суду, який зобов`язав ДМС розглянути його заяву у справі № 160/23263/23. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.02 2025 у справі № 160/33213/24 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до відповідача-1: Державної міграційної служби України, відповідача-2: Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування Рішення Державної міграційної служби від 25 листопада 2024 року № 165-24 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину російської федерації ОСОБА_1 та зобов`язання Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту-відмовлено. Станом на час розгляду апеляційної скарги Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 лютого 2025 року в адміністративній справі №160/33213/24 залишено без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 25.12.2025. Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення (ч. 5 ст. 26 Закону №3773-VI). Частиною 4 ст. 26 Закону № 3773-VI передбачено, що рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду. Порядок дій посадових осіб територіальних органів, територіальних підрозділів Державної міграційної служби України під час прийняття рішень про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства (іноземців), їх документування та здійснення заходів з безпосереднього примусового повернення та примусового видворення за межі України визначає Інструкція про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України від 23 квітня 2012 року №353/271/150 ("Інструкція"). В силу п. 4 розділу І Інструкції іноземці можуть бути примусово повернуті до країни походження чи третьої країни на підставі рішення органу ДМС або органу охорони державного кордону, або органу СБУ про примусове повернення чи примусово видворені на підставі винесеної за позовом цих органів/підрозділів постанови адміністративного суду про примусове видворення. Пунктом 5 розділу І Інструкції передбачено, що підставами для прийняття рішення про примусове повернення іноземців до країни походження або третьої країни є: дії, що порушують законодавство України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; дії, що суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку; якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; затримання іноземців органами охорони державного кордону у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України. Відповідно до п. 2 Розділу II Інструкції рішення про примусове повернення оголошується іноземцю протягом 72 годин з дати його ухвалення, за винятком випадків, коли місцезнаходження іноземця не встановлено, в присутності перекладача та/або законного представника (на вимогу особи) під підпис та обліковується посадовою особою органу ДМС, органу охорони державного кордону та органу СБУ, яка уповноважена складати документи для примусового повернення, у журналі обліку прийнятих рішень про примусове повернення та видворення з України іноземців та осіб без громадянства (додаток 3). У разі відмови іноземця від особистого підпису в рішенні про примусове повернення посадова особа робить про це запис у рішенні про примусове повернення в присутності двох свідків. Згідно з п. 3 розділу II Інструкції у рішенні про примусове повернення зазначається строк, упродовж якого іноземець зобов`язаний виїхати з України, який не має перевищувати 30 днів з дня прийняття такого рішення. Рішення про примусове повернення може супроводжуватися забороною подальшого в`їзду в Україну строком на три роки. Строк заборони подальшого в`їзду обчислюється з дня винесення такого рішення. Якщо рішення про примусове повернення супроводжується забороною в`їзду в Україну, у паспортному документі іноземця проставляється відмітка про заборону в`їзду. Системного аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства є самостійною правовою підставою для примусового повернення іноземців та осіб без громадянства в країну походження або третю країну. Рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства приймається органом ДМС. Матеріалами справи підтверджується, що позивач порушив термін перебування в України та був притягнутий до адміністративної відповідальності за порушення міграційного законодавства, а саме: порушення правил перебування іноземців на території України, а саме: ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування. Після отримання дозволу на імміграцію вчасно не подав документи на отримання посвідки на постійне проживання, зараз перебуває на території України нелегально Отже, позивачем порушено законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, що відповідно до положень статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" є підставою для прийняття рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства. Позивач вказує, що він не може бути повернутий до країни походження або третьої країни, оскільки має побоювання щодо переслідування на території рф. Через перебування у розшуку за політичні злочини, які скоєні на території республіки Узбекистан. З цього приводу колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до приписів ч. 1 ст. 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та п. 1.9 Інструкції іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн: де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки. При цьому, матеріалами справи підтверджується, що позивач неодноразово виїжджав на територію рф та потім повертався в Україну, а саме у 2019 році та у 2021 році, з використанням національного паспорту № НОМЕР_1 , що підтверджується відповідними відмітками в національному паспорті виданому на ім`я позивача. Крім того, позивач оформив та отримав національний паспорт громадянина рф 14.11 2018. Паспорт отриманий саме на території рф. При цьому до позивача не застосовані заходи примусу, він не став жертвою переслідувань Слід взяти до уваги, що звернення позивача про отримання статусу біженця направлено позивачем лише після прийняття рішення про примусове повернення № 7, тобто не одразу, коли позивач вирішив залишитися в Україні у 2016 році, а лише після спливу 8 років. Як наслідок, спростовуються доводи позивача, що у нього виникли побоювання після отримання екстрадиційного запиту, адже із заявою про надання статусу біженця він звернувся після спливу двох років з дня звільнення (26.07.2021) його зі слідчого ізолятора- у серпні 2023 року. Така поведінка позивача, на переконання суду, свідчить про відсутність реальної загрози для життя, свободи та здоров`я позивача на території рф, та наявності підстав зазнати будь-яких негативних наслідків, перелік яких визначений ч. 1 ст. 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства". Щодо доводів позивача, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не враховано його сімейного стану, зокрема, наявність деяких дітей та онуків - громадян України, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Сам по собі факт наявності у іноземця на території України дружини (чоловіка) та дітей, онуків, не спростовує встановлені відповідачем порушення з боку позивача та не є підставою для скасування оскаржуваних рішень, адже чинним законодавством не передбачено виключень із загальних для всіх іноземців правил перебування на території України і не звільняють особу від відповідальності за вчинення нею порушення міграційного законодавства України. Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 10.10.2019 у справі № 2340/2910/18, від 18.03.2021 у справі №522/1441/18, від 27.04.2023 у справі №522/11882/22, від 29.05.2023 у справі № 522/5683/22. Також, Верховний Суд у своїх постановах за схожих правовідносин неодноразово зазначав, що бажання іноземця чи особи без громадянства зберегти свої сімейні права та дотримуватися прав та законних інтересів дитини покладає саме на цю особу передбачені діючим законодавством обов`язки щодо оформлення права на проживання (перебування) в Україні, а за відсутності волевиявлення та здійснення будь-яких дій такої особи з метою легалізації на території України (щонайменше звернення до міграційних органів з цього приводу), вказані права не можуть бути реалізовані шляхом незастосування державними органами до цієї особи наслідків незаконного перебування в Україні всупереч чинного законодавства (постанови Верховного Суду від 23.01.2020 у справі N 343/2242/16, від 10.10.2019 у справі N 2340/2910/18, від 12.08.2020 у справі N 755/14023/17, від 13.10.2021 у справі N 263/14519/20, від 13.04.2021 у справі N 211/1113/18 (2-а/211/91/18), від 26.01.2022 у справі N 200/9761/20-а). Не заперечує того, що сам по собі факт шлюбу, та навіть народження дітей, не є перешкодою для видворення іноземця за межі країни перебування, і Європейський суд з прав людини. Так, у справі Jeunesse v. the Netherlands (no 12738/10) Європейський суд з прав людини відзначив, що: "коли держава-учасниця толерує присутність іноземця на своїй території… така держава-учасниця дозволяє іноземцю приєднатися до суспільства приймаючої країни, формувати стосунки та створити родину. Однак це не тягне за собою автоматично обов`язку влади держави-учасниці, внаслідок зобов`язань відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дозволити йому чи їй оселитися в цій країні". Водночас, дружина позивача також є громадянкою рф, та інші члени сім`ї, яких позивач зазначив в Анкеті, належність до громадянства України яких не встановлена. Крім того, за поясненнями представника позивача, позивач немає житла в Україні на праві власності, що спростовує наявність сталих зав`язків з Україною. В обґрунтування протиправності рішення від 25.07.2023 № 7 позивач зазначив також порушення процедури його прийняття, а саме: позивач вказав, що не був забезпечений перекладачем та адвокатом при прийнятті оскаржуваного рішення. Про важливість забезпечення права особи на перекладача неодноразово наголошувалось в рішеннях Європейського суду з прав людини (рішення у справі "Лудіке, Белкасем і Коч проти ФРН" від 28 листопада 1978 року, у справі "Камазінскі проти Австрії" від 19 грудня 1989 року, у справі "Артіко проти Італії" від 30 травня 1980 року). Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання права іноземця на перекладача при прийнятті суб`єктом владних повноважень рішень відносно нього є достатньою і необхідною правовою підставою вважати, що він обізнаний з його змістом і сутністю, а отже, знає або повинен знати про втручання в його права. Натомість, у спірних правовідносинах позивач сам відмовився від свого права на залучення перекладача, адже зазначив, що його не потребує. Зокрема, у рішенні про примусове повернення до країни походження від 25.07 2023 № 7 підтверджується факт відмови позивача від перекладача. Рішення про примусове повернення зачитано позивачу зрозумілою йому мовою. У поясненнях, які надані позивачем начальнику Самарського відділу у м. Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області, що послуг адвоката та перекладача не потребує (т. 1 а.с146). Верховний Суд неодноразово наголошував, що залучення перекладача до участі в розгляді адміністративної справи є правом особи, а не його обов`язком. У разі реальної потреби залучати перекладача орган міграційної служби в такому випадку зобов`язаний його забезпечити. Крім того, у статті 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під назвою "Заборона зловживання правами" передбачено, що жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції". Оскільки у спірних правовідносин позивач сам відмовився від участі перекладача, то за таких умов суд не вважає його право порушеним. Такий правовий підхід міститься , зокрема, у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 522/7918/22 та від 16 березня 2023 року у справі № 522/5661/22. Матеріалами справи підтверджується, що позивач вже тривалий час проживає на території Украйни та працює таксистом, однак, як іноземний громадянин, позивач має право на перекладача, натомість, його право на перекладача не порушене, оскільки він сам відмовився від послуг перекладача, про що підтверджується його особистим підписом. До того ж, у статті 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під назвою "Заборона зловживання правами" передбачено, що жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції". Також судом не встановлено щодо порушення права на представника, оскільки за обставинами позивач також відмовився від адвоката. Відтак, позивач має вказувати не лише на порушення його прав щодо прийняття рішення про повернення в країну походження, а має довести обставини відсутності нехтування з його сторони обов`язками, визначеними Україною для іноземних громадян. Відповідно до ч. 1ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Підстав для заборони примусового повернення або примусового видворення позивача, встановлених статтею 31 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", судом не встановлено. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). За таких обставин, судом не встановлена неспівмірність та непропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", та його інтересами і правами, позаяк такі є адекватним реагуванням уповноваженого органу на порушення ним міграційного законодавства. Колегія суддів апеляційної інстанції також зазначає, що оскільки позивачу не заборонено в`їзд в Україну, тож після здійснення необхідних дій щодо законності перебування в Україні, він матиме можливість повернутися. Згідно ч. 4 ст. 90 КАС України, суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналіз наведених обставин та норм права дає підстави для висновку, що відповідачем в повній мірі належними та допустимими доказами було доведено правомірність винесення рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина російської федерації ОСОБА_1 , а тому у задоволені адміністративного позову слід відмовити. Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи позивача спростовуються доводами, викладеними відповідачем та нормами законодавства, що регулює дані правовідносини. Доводи апеляційної скарги не спростовують правового обґрунтування, покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування. Керуючись 241-245, 250, 311, 316, 321, 322, 327, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Дніпра від 02.12.2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття 21.05.2026 та в силу ст. 328 КАС України постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня її прийняття шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.. Вступну та резолютивну частини постанови проголошено 21.05.2026. В повному обсязі постанова виготовлена 21.05.2026. Головуючий - суддя Ю. В. Дурасова суддя О.М. Лукманова суддя Л.А. Божко