Постанова Дніпровський апеляційний суд № 185/1658/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4067/26 Справа № 185/1658/25 Суддя у 1-й інстанції - Бабій С. О. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 травня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів: Гапонова А.В., Халаджи О.В. за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №185/1658/25 за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» про відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою представника Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» - Трифонової Дар`ї Ігорівни на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2025 року, ухвалене у складі судді Бабія С.О., - ВСТАНОВИВ: У лютому 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» про відшкодування моральної шкоди, завданої працівнику внаслідок ушкодження його здоров`я. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він тривалий час знаходився у трудових відносинах з ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» та за час роботи на даному підприємстві отримав професійні захворювання, які обумовлені умовами в яких він працював. На підтвердження своїх доводів позивачем надано довідку МСЕК, згідно якої йому 08 травня 2007 йому встановлено первинно безстроково сукупний ступінь втрати професійної працездатності у розмірі 50% та третю групу інвалідності. Вважає, що з вини підприємства, яке не створило безпечних умов праці, він втратив своє здоров`я та йому завдана моральна шкода, яка полягає в тому, що його турбує фізичний біль, погане самопочуття, порушення душевної рівноваги. У зв`язку з чим просив суд стягнути з відповідача в рахунок відшкодування моральної шкоди спричиненої ушкодженням здоров`я внаслідок виконання трудових обов`язків 288 000,00 грн. Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» на користь ОСОБА_1 , в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я 110 000 грн. В задоволені решти вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Представник ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» - Трифонова Д.І. подала апеляційну скаргу, в якій не погоджується з вищезазначеним рішенням суду першої інстанції та вважає дане рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням чинного законодавства України, постановленим без врахування всіх фактичних обставин справи. Судом невірно застосовано норми процесуального і матеріального права, не в повному обсязі з`ясовані обставини, що мають значення для правильного вирішення цивільного спору та надана невірна оцінка доказам по справі. Зазначає, що довідками медико-соціальної експертної комісії, серії ДНА-02 № 018398 від 08 травня 2007 року, ОСОБА_1 повторно встановлено 50% втрати професійної працездатності. Суд першої інстанції не звернув увагу, що первинну довідку МСЕК позивач не надав, проте первинна довідка МСЕК у позивача видана за результатами її проведення 26 червня 1995 року. Звертає увагу, що судом першої інстанції при вирішенні спору не взято до уваги, що відповідно до пункту 38 Правил відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров`я, пов`язаним із виконанням ним трудових обов`язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року №472 (далі - Правила) право на отримання потерпілим виплат на відшкодування шкоди настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. Зауважує, що наказом директора шахти «Степова» в.о Павлоградвугілля, від 11 липня 1995 року за №1513 «Про відшкодування моральної шкоди», позивачу було нараховано та виплачено 6 000 000 крб. з розрахунку 1200000*50%/100, що підтверджується табуляграма за липень 1995 року про нарахування 6 000 000 крб., а також Довідкою ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» про нарахування та виплату ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди. Звертає увагу, що стаття 440-1 ЦК Української РСР (яка діяла на час виникнення правовідносин) є загальною нормою, такою, що регулює деліктні правовідносини. Оскільки моральна шкода, завдана позивачу в результаті професійного захворювання, не відшкодовується ні на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», ні на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», ні Правилами, така моральна шкода, за наявності для цього підстав, повинна виплачуватись особою, яка її заподіяла, на підставі статті 440-1 чинного на час виникнення спірних правовідносин ЦК Української РСР 1963 року. Зазначає, що згідно наведених положень законодавства, що діяло на час первинного встановлення позивачу втрати професійної працездатності внаслідок професійних захворювань, передбачалося відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому власником фізичного чи психічного впливу небезпечних або шкідливих умов праці, шляхом одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі. Тобто моральна шкода підлягала відшкодуванню одноразово. При цьому розмір грошової компенсації моральної шкоди визначався за домовленістю сторін, за рішенням комісії по трудових спорах або за рішенням суду. Таким чином Правилами відшкодування шкоди передбачалося визначення розміру одноразової грошової виплати у відшкодування моральної шкоди за домовленістю сторін, при цьому не визначалося, у якій формі має бути досягнута ця домовленість. Вважає, що оскільки моральна шкода відшкодовується одноразово, відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача суми у відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок професійного захворювання. У зв`язку з чим просила рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2025 року скасувати, та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Позивач своїм правом на подачу відзиву не скористався. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Сторони в судове засідання апеляційного суду не з`явились про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку. Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню з наступних підстав. У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду не відповідає зазначеним вимогам закону. Так, судом першої інстанції встановлено, що позивач тривалий час працював у відповідача, що підтверджується копією трудової книжки позивача, яка міститься в матеріалах справи. Позивачем надано суду акт розслідування хронічного професійного захворювання з якого вбачається, що йому було встановлено діагноз професійних хронічних захворювань, які були викликані наявністю шкідливих умов праці. Також з акта вбачається, що особи, які порушили законодавство про охорону праці не встановлені, через тривалий час роботи в умовах дії шкідливих факторів та зміною керівників структурних підрозділів та керівників ділянок. У зв`язку із заподіянням шкоди здоров`ю позивач пройшов огляд медико-соціальною експертною комісією за результатами якого 08 травня 2007 йому встановлено первинно безстроково сукупний ступінь втрати професійної працездатності у розмірі 50% та третю групу інвалідності. Зазначені обставини підтверджуються відповідною випискою з акта освідування про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках, яка міститься в матеріалах справи, що підтверджується матеріалами справи. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з законності та обґрунтованості вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, так як внаслідок отриманого професійного захворювання на виробництві останньому заподіяні фізичний біль і душевні страждання. Ушкодження здоров`я призвело до порушення його особистих немайнових прав, таких як, право на охорону здоров`я, на безпечну працю. Все це призвело до порушення його звичного образу життя та вимагає від позивача додаткових зусиль для організації свого життя, що належним чином має бути компенсовано. З урахуванням принципів розумності, виваженості та справедливості, зважаючи на ступінь втрати позивачем професійної працездатності 50%, неможливість відновлення здоров`я позивача, встановлення третьої групи інвалідності, наявність вимушених змін у житті у зв`язку з наявністю професійного захворювання, суд визначив розмір грошового відшкодування моральної шкоди у сумі 110 000 грн., що на переконання суду, відповідатиме характеру та обсягу моральних страждань, які позивач пережив і які переживатиме надалі через ушкодження здоров`я. Колегія суддів не погоджується з висновком суду, щодо обов`язку відповідача відшкодувати позивачу моральну шкоду, спричинену втратою позивачем здоров`я на виробництві. Відповідно до ст.43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової дія­льності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. У ст.16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року №155 передбаче­но, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров`ю з їхнього боку. Від робо­тодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров`ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично мож­ливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров`я. Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов`язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці від­повідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповід­альність за порушення зазначених вимог. Відповідно до вимог ст.153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробни­цтва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Згода позивача на працю в тяжких умовах праці, не знімає обов`язку та відповідальності з відповідача за забезпечення належних умов праці. Статтею 160 КЗпП України передбачено, що постійний контроль за додержанням праці­вниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власника. Стаття 173 КЗпП України передбачає, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку. Відповідно до ст.237-1 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган повинен відшкодувати заподіяну моральну шкоду працівнику, якщо порушення його законних прав при­звели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральних втрат потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під моральними втратами потерпілого розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення мож­ливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Вина власника не вказана серед юридичних фактів, які входять до юридичного складу правопорушення, який є підставою для відшкодуванню моральної шкоди. В таких правовід­носинах перевага надається встановленню обставин завдання шкоди саме на підприємстві від­повідача та наявності моральних страждань працівника. При цьому презюмується обов`язок власника на створення належних, безпечних, здорових умов праці, слідкування за їх дотриманням усіма працівниками та відповідальність за шкоду, завдану особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 квітня 2022 року у справі № 225/4242/21). Нормою ст.23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погі­ршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодуван­ня враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено до­говором або законом. У п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до ст.237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері тру­дових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, яке при­звело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. В даному випадку професійне захворювання пов`язане з виконанням робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах, тому відповідальність по відшкодуванню моральної шкоди покла­дається на роботодавця (підприємство). У відповідності до ст.4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в області охорони праці, базується; зокрема, на принципах пріоритету життя і здоров`я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України, однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання моральної шкоди іншій особі. Тлумачення статей 11 та 23 ЦК України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Установивши, що неналежне виконання відповідачем вимог законодавства щодо створення і підтримання безпечних умов праці спричинило виникнення у позивача професійного захворювання, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про спричинення відповідачем моральної шкоди позивачеві, який внаслідок набутого професійного захворювання відчуває фізичний біль, душевні страждання та потребу в додаткових зусиллях для організації свого життя. Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що обов`язок відшкодувати завдану позивачеві моральну шкоду покладається на роботодавця, що відповідає вимогам статті 1167 ЦК України та статті 237-1 КЗпП України. Такі висновки не оспорюються сторонами, ґрунтуються на матеріалах справи та вимогах закону. Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо способу відшкодування завданої внаслідок порушення трудових прав моральної шкоди, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною третьою статті 23 ЦК України, якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Згідно з частиною п`ятою статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів (частина перша статті 1168 ЦК України). Тлумачення частини п`ятої статті 23 ЦК України свідчить, що за загальним правилом компенсація моральної шкоди відбувається одноразово. Виключення щодо одноразової компенсації моральної шкоди може бути передбачено таким універсальним регулятором як договір або ж нормою закону. Зокрема, частиною першою статті 1168 ЦК України допускається компенсація моральної шкоди періодичними платежами, якщо її завдано каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 10 серпня 2022 року у справі №210/5096/19. По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: 1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; 2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (такі висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року в справі № 180/1735/16-ц ). Спричинення моральної шкоди працівникові внаслідок порушення його трудових прав шкідливими умовами виробництва це негативне явище, яке породжує у роботодавця обов`язок її відшкодувати. Сторони трудового договору можуть досягти спільної домовленості про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо сторони не досягли домовленості, то в рішенні суду визначаються спосіб та розмір компенсації моральної шкоди. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2019 року у справі №210/3177/17 (провадження №14-288цс19) сформулювала правовий висновок про те, що право на отримання потерпілим страхових виплат, як і право на відшкодування моральної шкоди, виникає в потерпілого з дня встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності. У справі, що переглядається, судом встановлено, що згідно довідки МСЕК за результатами якого 08 травня 2007 року позивачу встановлено сукупний ступінь втрати професійної працездатності у розмірі 50%, та третю групу інвалідності з 01 червня 2007 року. Згідно зі статтею 440-1 ЦК Української РСР (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації діянням іншої особи, яка порушила їх законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральна шкода заподіяна не з її вини. Стаття 440-1 ЦК Української РСР не містить будь-яких обмежень відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Отже, неправомірна поведінка заподіювача моральної (немайнової) шкоди є необхідною умовою відповідальності, тому суд при розгляді справ цієї категорії зобов`язаний з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння моральних або фізичних страждань, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони заподіянні. У статті 440-1 ЦК Української РСР виявляється дія принципу генерального делікту, закріпленого в статті 440 ЦК Української РСР, в силу якого заподіяння шкоди признається протиправним, якщо особа не була уповноважена на її заподіяння. Виходячи із наведених вище обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачу, через професійне захворювання, заподіяно моральну шкоду, і відповідач є суб`єктом її відшкодування. Однак, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що вперше втрата працездатності позивачу встановлена висновком ВТЕК від 26 червня 1995 року (а.с.71). Наказом директора шахти «Степова» в.о Павлоградвугілля, від 11 липня 1995 року за №1513 «Про відшкодування моральної шкоди», позивачу було нараховано та виплачено 6 000 000 крб. з розрахунку 1200000*50%/100, що підтверджується табуляграма за липень 1995 року про нарахування 6 000 000 крб., а також довідкою ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля» про нарахування та виплату ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди (а.с.50). Отже, позивач реалізував своє право на отримання компенсації за моральну шкоду, заподіяну умовами виробництва, у розмірі, спосіб та строки, визначені у результаті домовленості з відповідачем, тому зобов`язання відповідача з відшкодування завданої моральної шкоди припинилось виконанням, проведеним належним чином. Подібні правові висновки викладені у Постанові КЦС ВС від 10 серпня 2022 року у справі № 210/5096/19. Установивши, що ОСОБА_1 реалізував своє право на компенсацію моральної шкоди, завданої внаслідок виявлених захворювань, отриманих під час роботи у шкідливих умовах на ПрАТ «ДТЕК Павлоградвугілля», доказів на підтвердження погіршення ситуації після отримання відшкодування у 1995 році (збільшення в подальшому відсотка ступеня втрати працездатності, погіршення стану здоров`я, що в свою чергу призвело до моральних страждань) суду не надано, колегія суддів вважає, що це виключає можливість повторного відшкодування позивачу моральної шкоди, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову. Колегія суддів зауважує, що у разі, коли позивачу, за його згодою, вже надано добровільне відшкодування моральної шкоди за тим самим фактом ушкодження здоров`я на виробництві, національне законодавство не створює підстав для автоматичного повторного нарахування компенсації за ті самі моральні збитки. Таким чином, доводи апеляційної скарги, що моральна шкода відшкодовується одноразово, і позивач її отримав в узгодженому розмірі відповідно до наказу директора шахти «Степова» №1513 від 11 липня 1995 року, знайшли своє підтвердження матеріалами справи та підтверджуються доказами, які містяться в матеріалах справи, та спростовують висновки суду першої інстанції. З огляду на викладене, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки законодавством не передбачене багаторазове відшкодування моральної шкоди за одне й те саме порушення, а тому рішення суду першої інстанції про часткове задоволення вимог позивача підлягає скасуванню, як таке, що не ґрунтується на вимогах закону та встановлених фактичних обставинах справи, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно пунктів 3 та 4 частина 1 статі 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Отже, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Пунктом 13 ст.141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Пунктом 6 ст.141 ЦПК України визначено, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до ст.5 ЗУ «Про судовий збір», то відповідачу необхідно компенсувати судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 3 028 грн. (1 211,20+1 816,80) за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» - Трифонової Дар`ї Ігорівни - задовольнити. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 грудня 2025 року - скасувати. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» про відшкодування моральної шкоди - відмовити. Компенсувати Приватному акціонерному товариству «ДТЕК Павлоградвугілля» (ЄДРПОУ00178353) сплачений судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 3 028 грн. за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: Повний текст постанови складено 20.05.2026 року Головуючий суддя О.В.Агєєв