Постанова Львівський апеляційний суд № 461/5432/25

Справа № 461/5432/25 Головуючий у 1 інстанції: Мироненко Л.Д. Провадження № 22-ц/811/3146/25 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 квітня 2026 року м. Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бойко С.М., суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В., секретаря Хоцяновича О.В., з участю: представника позивача ОСОБА_1 , представника Львівської обласної прокуратури Мацюри Я.Р., представника Головного управління Національної поліції у Львівській області Паїк М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Львівської обласної прокуратури та Головного управління Національної поліції у Львівській області на рішення Галицького районного суду м. Львова від 01 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Держави Україна в особі Львівської обласної прокуратури, Головного управління Національної поліції у Львівській області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями та діями органу, що здійснює досудове розслідування, та прокуратури, встановив: У липні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з Державного бюджету України відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органу досудового розслідування і прокуратури, в розмірі 2000000 грн. Позовні вимоги позивач обгрунтовував тим, що 04.12.2011 року, близько 20:10, у м. Львові по вул. Стрийській сталася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобіля «ВАЗ 21099», номерний знак НОМЕР_1 , яким керував ОСОБА_2 , та автомобіля «Nissan Almera», номерний знак НОМЕР_2 , яким керувала ОСОБА_3 , внаслідок якої водій ОСОБА_3 та пасажир ОСОБА_4 отримали тілесні ушкодження. За вказаною подією органом досудового розслідування розпочато досудове розслідування кримінального провадження №12013150010000340, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23.03.2013 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України. 24.04.2013 року слідчим відділу розслідування дорожньо-транспортних пригод СУ ГУ МВСУ у Львівській області майором поліції Таратула М.Л., за погодженням із старшим прокурором відділу процесуального керівництва при проведенні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтриманні державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Львівської області ОСОБА_5 повідомлено ОСОБА_2 про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, за фактом порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом. 25.04.2013 року ухвалою Галицького районного суду м. Львова до підозрюваного ОСОБА_2 застосовано запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання, з обов`язком прибувати до слідчого відділу за першою вимогою, не відлучатися за межі м. Львова без дозволу слідчого, прокурора або суду, повідомляти про зміну місця свого проживання (справа №461/4894/13-к). 25.04.2013 року ухвалою Галицького районного суду м. Львова тимчасово обмежено ОСОБА_2 у користуванні правом керування транспортними засобами строком на два місяці (справа №461/4893/13-к). 16.05.2013 року до Франківського районного суду м. Львова скеровано обвинувальний акт про обвинувачення ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.286 КК України. Вироком Франківського районного суду м. Львова від 09 квітня 2025 року у справі №465/5096/13-к, з урахуванням виправленої у ньому описки ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 14 квітня 2025 року, ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, у зв`язку з недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, та виправдано. Тобто фактично, ОСОБА_2 незаконно перебував під слідством та судом з 24.04.2013 року (день оголошення позивачу підозри) по 10.05.2025 року (день набрання законної сили вироком Франківського районного суду м. Львова), а саме протягом 12 років 15 днів (144 місяців 15 днів). Зазначає, що перебування у статусі підозрюваного у вчиненні злочину (кримінального правопорушення) та обвинуваченого протягом більше, ніж 12 років, істотно вплинуло на психоемоційний стан позивача, його репутацію та професійну діяльність, він жив у постійному стані правової невизначеності, під тиском можливого покарання та публічного осуду. Таке затяжне перебування у статусі підозрюваного супроводжувалося емоційним виснаженням, відчуттям безпорадності, втрати гідності та справедливості. Позивач є військовослужбовцем. Військова служба це діяльність, яка базується на довірі, честі та репутації, а відтак, навіть, без вироку, сам факт тривалого перебування у статусі підозрюваного кидало тінь на його військову доброчесність та авторитет серед побратимів і командування. Протягом 12 років позивач не міг повноцінно реалізувати свої кар`єрні перспективи, отримувати підвищення та просуватися по службі, оскільки буз змушений постійно пояснювати обставини вчинення злочину, якого насправді не вчиняв. Додає, що у період з липня по вересень 2014 року, з січня по березень 2015 року та в жовтні листопаді 2016 року позивач приймав безпосередню участь в антитерористичній операції; з 10.07.2019 року по 13.10.2019 року він здійснював заходи щодо оборони територіальної цілісності та суверенітету в складі операції об`єднаних сил, а також у період з 18.01.2023 року по 18.04.2023 року, з 30.05.2024 року по 02.09.2024 року приймав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України; з 14.02.2025 року в силу виконання службових обов`язків, пов`язаних із захистом Батьківщини, та до сьогоднішнього дня позивач перебуває на військовій службі в Житомирській області. Не зважаючи на безпосередню участь у військових діях, в тому числі, виконанні бойових завдань, позивач належно виконував свої процесуальні обов`язки, щоразу забезпечуючи участь в судових засіданнях, змушений всіма законними засобами доводити свою невинуватість у вчинені інкримінованого злочину. Зазначає, що вищенаведені обставини неминуче впливали на психо­емоційний стан позивача, під час якого він регулярно відчував пригнічення та розчарування, несправедливість з боку правоохоронних органів та багаторічну участь в судовому розгляді. Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 01 вересня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 1156266 грн. 67 коп. відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. В задоволенні позовних вимог до Державної казначейської служби України відмовлено у зв`язку з пред`явленням позову до неналежного відповідача. Рішення суду оскаржили відповідачі Львівська обласна прокуратура та Головне управління Національної поліції у Львівській області. Львівська обласна прокуратура просить скасувати рішення та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що причинами постановлення виправдувального вироку стало те, що не здобуто достатніх та належних доказів наявності в діянні обвинуваченого ОСОБА_2 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, оскільки не доведено, що потерпілий ОСОБА_6 отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження, що є обов`язковою ознакою об`єктивної сторони складу вказаного кримінального правопорушення. Водночас, суд вважав доведеним факт порушення ОСОБА_2 правил дорожнього руху, що призвело до вчинення дорожньо-транспортної пригоди. Також, відповідач зауважує, що у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд повинен встановити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. Вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт заподіяння моральних страждань, причинно-наслідкового зв`язку між заподіянням моральних страждань і оціненою шкодою, зокрема, не надано жодних експертних висновків, відповідно, розмір відшкодування, наведений в рішенні суду першої інстанції, є необґрунтованим і безпідставним. Додає, що судом першої інстанції при обрахунку розміру моральної шкоди порушено вимоги статті 23 ЦК України, згідно з якою, при визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості, та не застосовано положення ч.2 ст.8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», якою визначено розмір мінімальної заробітної плати, що застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1600 грн., позаяк, суд першої інстанції обраховував моральну шкоду, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, станом на 2025 рік, 8000 грн. Вважає доречним звернути увагу суду на загальновідомий факт, що у зв`язку із повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України, більша частина коштів Державного бюджету України направлена на фінансування сектору безпеки і оборони, а тому обов`язок відшкодувати завдану громадянину шкоду не може стояти вище обов`язку боронити свою незалежність та територіальну цілісність. Головне управління Національної поліції у Львівській області також просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. При цьому, обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Вважає, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт заподіяння йому моральних страждань, причинно-наслідкового зв`язку між заподіянням моральних страждань та оціненою моральною шкодою. Додає, що визначений судом розмір моральної шкоди не відповідає принципам розумності та справедливості, задоволення позовних вимог у такому розмірі призвело до незаконного збагачення позивача за рахунок коштів Держави Україна. 04.10.2025 року позивач ОСОБА_2 в особі свого представника адвоката Олешка Т.О. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує доводи та вимоги апелянта, зазначивши, що позивач має право на відшкодування моральної шкоди внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, що підтверджується виправдувальним вироком, який набрав законної сили 10 травня 2025 року, строк перебування позивача під слідством та судом становить 12 років 17 днів (144 місяці 17 днів). Вважає, що судом першої інстанції правильно визначено розмір відшкодування моральної шкоди, виходячи з мінімальної заробітної плати 8000 грн., встановленої Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік», а не 1600 грн., як помилково зазначає апелянт. Додає, що спеціальний закон не передбачає можливості запровадження бюджетним законом іншої розрахункової величини для обчислення моральної шкоди, що підтверджується усталеною практикою Верховного Суду. Наголошує, що мінімальний розмір відшкодування є гарантованим і не може бути зменшений, тому безпідставними вважає посилання апелянта на воєнний стан та складне фінансове становище держави. В судове засідання апеляційного суду 21.04.2026 року представник Державної казначейської служби України не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи відповідач був належним чином повідомлений, клопотань про відкладення розгляду справи не подавав, тому, відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України, розгляд справи проведено у його відсутності. Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 30.04.2026 року о 12:50. Заслухавши пояснення сторони відповідачів в підтримання апеляційних скарг, заперечення сторони позивача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення з наступних підстав. Судом встановлено, що 04.12.2011 року, близько 20:10, у м. Львові по вул. Стрийська сталася дорожньо-транспортна пригода за участі автомобіля «ВАЗ 21099», номерний знак НОМЕР_1 , яким керував ОСОБА_2 , та автомобіля «Nissan Almera», номерний знак НОМЕР_2 , яким керувала ОСОБА_3 , внаслідок якої малолітній пасажир автомобіля «Nissan Almera» ОСОБА_6 отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження. За фактом вказаної дорожньо-транспортної пригоди СВ ЛМУ УМВС України у Львівській області 13.12.2011 року порушено кримінальну справу №144-0830. В подальшому, 25.03.2013 року СУ ГУ МВС України у Львівській області внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12013150010000340 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України. 23.04.2013 року слідчим відділу розслідування дорожньо-транспортних пригод СУ ГУ МВСУ у Львівській області майором поліції Таратула М.Л., за погодженням із старшим прокурором відділу процесуального керівництва при проведенні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Львівської області ОСОБА_7 , винесено повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, яке ОСОБА_2 вручено 24.04.2013 року. 24.04.2013 року складений обвинувальний акт про обвинувачення ОСОБА_2 у тому, що він своїми діями вчинив порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило середньої тяжкості тілесне ушкодження малолітньому потерпілому ОСОБА_6 , тобто скоїв кримінальне правопорушення, передбачене ч.1 ст.286 КК України. Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 25 квітня 2013 року до підозрюваного ОСОБА_2 застосовано запобіжний захід у виді особистого зобов`язання, з обов`язком прибувати до слідчого відділу за першою вимогою, не відлучатися за межі м. Львова без дозволу слідчого, прокурора або суду, повідомляти про зміну місця свого проживання. Також, 25 квітня 2013 року ухвалою Галицького районного суду м. Львова тимчасово обмежено ОСОБА_2 у користуванні правом керування транспортними засобами строком на два місяці. 16.05.2013 року до Франківського районного суду м. Львова скеровано обвинувальний акт про обвинувачення ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, згідно якого ОСОБА_2 , 04.12.2011 року, близько 20:10, керуючи автомобілем «ВАЗ 21099», реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухаючись ним у м. Львові по вул. Стрийська в напрямку до вул. В. Великого, при проїзді перехрестя з вул. Сахарова, порушив вимоги чинних розділів: Р.1 п.1.5; Р.2 п.2.3 «б»; Р.8 п.8.7.3 «б»; Р.12 п.12.1 та Р.12 п.12.3 Правил дорожнього руху України, які виразились в тому, що він проявив неуважність до дорожньої обстановки, відповідним чином не відреагував на її зміну, проїхав перехрестя на заборонений сигнал світлофора «червоний», не вибрав безпечної швидкості при проїзді перехрестя, щоб мати змогу постійно контролювати рух автомобіля, при виникненні небезпеки для руху, яку він був спроможний виявити, не вжив заходів для зменшення швидкості, аж до повної зупинки автомобіля перед стоп лінією та світлофорним об`єктом, що призвело до зіткнення із зустрічним автомобілем «Nissan Almera», реєстраційний номер НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_3 , яка виконувала поворот ліворуч з вул. Стрийської в напрямку вул. Сахарова на дозволений сигнал світлофора (зелений). В результаті зіткнення водій ОСОБА_3 , а також малолітній пасажир автомобіля «Nissan Almera» та пасажир автомобіля «ВАЗ 21099» ОСОБА_4 отримали тілесні ушкодження. Згідно висновку судово-медичної експертизи №719/2011 від 11.01.2012 року, малолітній ОСОБА_3 отримав компресійний перелом п`ятого, шостого грудних хребців, садна лобної ділянки, нижньої щелепи, лівого колінного суглобу, що могли бути спричинені 04.12.2011 року від удару до частин салону автомобіля під час ДТП, відносяться до тілесного ушкодження середньої тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров`я. Згідно висновку судово-медичної експертизи №22/12 від 12.01.2012 року, ОСОБА_3 отримав забійно-рвану рану правого колінного суглобу, забої обох колінних суглобів, розтяг зв`язок правого гомілково-ступеневого суглобу, які утворились від контакту з тупими предметами, могли бути спричинені 04.12.2011 від удару до частин салону автомобіля під час ДТП із зіткненням з іншим автомобілем, відносяться до легкого тілесного ушкодження з короткочасним розладом здоров`я. Згідно висновку судово-медичної експертизи №1591 від 25.07.2012 року, у ОСОБА_4 виявлено рани на волосяній частині голови, на лівій гомілці, садна на волосяній частині голови, на шкірі верхньої губи справа, які утворились від дії тупих предметів, можливо, до виступаючих частин салону автомобіля, могли виникнути 04.12.2011 року під час дорожньо-транспортної пригоди та відносяться до легкого тілесного ушкодження. Вироком Франківського районного суду м. Львова від 09 квітня 2025 року у справі №465/5096/13-к, з урахуванням виправленої у ньому описки ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 14 квітня 2025 року, ОСОБА_2 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.286 КК України, у зв`язку із недоведеністю, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.268 КК України, та виправдано. В апеляційному порядку вирок не переглядався та набрав законної сили. В рамках даного кримінального провадження ОСОБА_2 перебував під слідством та судом з 24.04.2013 року (з дня повідомлення позивачу про підозру) по 10.05.2025 року (день набрання законної сили вироком Франківського районного суду м. Львова), а саме: протягом 12 років 17 днів (144 місяців 17 днів). Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Крім того, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (пункт 64, заява №40450/04, від 15 жовтня 2009 року) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України). Згідно зі статтею 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Відповідно до частини першої статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Частиною шостою статті 1176 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. У пунктах 5.4, 6.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі №910/23967/16 (провадження №12-110цс18) вказано, що у випадку, коли шкода завдається органом державної влади, його посадовою або службовою особою, відшкодовувати таку шкоду зобов`язана держава, яка бере участь у справі через відповідні органи: орган, дії, бездіяльність якого призвели до негативних наслідків, та орган Державної казначейської служби України. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян. Статтями 2, 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку, зокрема, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв`язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Згідно зі статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається відповідно до частини першої статті 12 цього Закону. Розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Аналіз вищевказаної норми закону свідчить про те, що межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі, співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі (див. постанову Верховного Суду від 10.11.2021 року у справі №346/5428/17 (провадження №61-8102св21)). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі №752/17832/14-ц дійшла висновку, що, визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Законодавством України встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральної шкоди, а не граничний. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб і не повинен призводити до безпідставного збагачення. Отже, визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може застосувати більший розмір відшкодування, а обмеження максимального розміру моральної шкоди Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не передбачено. Тобто, вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди та визначаючи її розмір, суди, керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, мають виходити із встановлених фактичних обставин кожної окремо взятої справи (див. постанову Верховного Суду від 22.12.2021 року у справі №202/1722/19-ц (провадження №61-8370св21)). Вказане узгоджується і з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №686/23731/15-ц (провадження №14-298цс18), яка зазначила, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з`ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості. Аналогічні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі №236/893/17 (провадження №14-4цс19) та постановах Верховного Суду: від 21 жовтня 2020 року у справі №754/8730/19 (провадження №61-9673св20), від 23 вересня 2021 року у справі №295/13971/20 (провадження №61-10849св21), від 29 вересня 2021 року у справі №607/16567/20 (провадження №61-9023св21), від 04 жовтня 2023 року у справі №757/5351/21-ц (провадження №61-5502св22), від 18 жовтня 2023 року у справі №705/4489/20 (провадження №61-2214св23), від 19 лютого 2025 року у справі №199/3248/23 (провадження №61-7413св24) та інших. Судова практика з указаного питання є сталою, відмінність залежить лише від доказування й фактичних обставин конкретної справи. Сам факт незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, повідомлення про підозру, застосування запобіжного заходу (особисте зобов`язання, обмеження права керування транспортними засобами) та тривалого перебування під слідством і судом (12 років 17 днів) є достатньою підставою для висновку про заподіяння моральних страждань. Спеціальний закон не вимагає обов`язкового проведення психолого-психіатричної експертизи для підтвердження моральної шкоди у випадках реабілітації. Виправдувальний вирок сам по собі презюмує наявність моральної шкоди. Щодо відсутності причинно-наслідкового зв`язку, колегія суддів звертає увагу, що причинно-наслідковий зв`язок між незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури і моральними стражданнями позивача підтверджується самим фактом винесення виправдувального вироку та тривалістю кримінального провадження. Перебування особи в статусі підозрюваного/обвинуваченого протягом 12 років неминуче породжує моральні страждання, психоемоційне напруження, правову невизначеність, що впливає на репутацію, родинні та соціальні зв`язки. Інші доводи апеляційних скарг стосуються неправильного обрахунку присудженого позивачеві морального відшкодування, проте, такі є безпідставними, оскільки Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду» є спеціальним і не передбачає можливості зміни порядку обчислення моральної шкоди бюджетним законом. Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» установлено з 01.01.2025 року мінімальну заробітну плату у місячному розмірі 8000 грн. Також у вказаній статті Закону передбачено, що розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму, зазначеного в абзаці дев`ятому статті 7 цього Закону (1600 грн.). Однак, норма абзацу другого статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» стосується лише виплат, що обчислюються відповідно до цього Закону, і не може звужувати гарантії, встановлені спеціальним законом. Конституційний Суд України неодноразово наголошував, що Законом про Державний бюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи встановлювати інше регулювання. Верховний Суд у постановах від 25 вересня 2024 року (справа №761/22531/23), від 05 березня 2025 року (справа №161/170/24) та багатьох інших підтвердив необхідність застосування мінімальної заробітної плати, що діє на момент розгляду справи, тобто, в даній справі це 8000 грн. Щодо надмірності розміру та безпідставного збагачення, колегія суддів звертає увагу, що присуджена судом першої інстанції сума морального відшкодування (1156266 грн. 67 коп.) є мінімально гарантованим розміром, розрахованим виключно на підставі тривалості перебування під слідством і судом (144 місяців 17 днів) відповідно до ст.13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Цей розмір не є надмірним, а навпаки є мінімальним, нижче якого суд не має права опускатися. Позивач просив 2000000 грн., однак, суд задовольнив лише гарантований мінімум, що виключає будь-яке «збагачення». Щодо посилання на воєнний стан та складне фінансове становище держави, колегія суддів звертає увагу, що воєнний стан та фінансові труднощі не є підставою для звільнення держави від відповідальності за шкоду, завдану незаконними діями її органів. Конституційне право на відшкодування шкоди (ст.56 Конституції України) не може бути обмежене бюджетними труднощами. Саме неправомірні дії органів досудового розслідування та прокуратури призвели до додаткових видатків бюджету, а не звернення позивача до суду. Доводи апеляційних скарг Львівської обласної прокуратури та Головного управління Національної поліції у Львівській області ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та суперечать усталеній практиці Верховного Суду. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин та обставини справи, давши належну правову оцінку доказам, які сторони подали на підтвердження своїх вимог та заперечень, застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, не допустив порушень норм процесуального права, які б були обов`язковою підставою для скасування рішення, доводи апеляційних скарг не спростовують правильних висновків суду по суті вирішення даного спору, тому апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін. Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд ухвалив: апеляційні скарги Львівської обласної прокуратури та Головного управління Національної поліції у Львівській області залишити без задоволення. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 01 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 05 травня 2026 року. Головуючий С.М. Бойко Судді: С.М. Копняк А.В. Ніткевич