Постанова 4824 № 369/22859/25

К И Ї В С Ь К И Й А П Е Л Я Ц І Й Н И Й С У Д П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 травня 2026 року місто Київ справа № 369/22859/25 апеляційне провадження № 22-ц/824/9413/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Саліхова В.В., суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні) апеляційну скаргу представника Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області - Яцюка Сергія Олександровича на ухвалу Таращанського районного суду Київської області від 03 березня 2026 року, постановлену під головуванням судді Розгуляєвої О.В., у справі за позовом Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області до ОСОБА_1 , Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Саламандра» про стягнення матеріального збитку, завданого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди,- в с т а н о в и в : У листопаді 2025 року Територіальне управління служби судової охорони у м. Києві та Київської області звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ПрАТ «Страхова компанія «Саламандра» про стягнення матеріального збитку, завданого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Ухвалою Таращанського районного суду Київської області від 03 березня 2026 року позовну заяву Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області до ОСОБА_1 , ПАТ «СК «Саламандра» про стягнення матеріального збитку, завданого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди визнано неподаною та повернуто особі, яка її подала, на підставі п. 1 ч. 4 ст. 185 ЦПК України. Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, представник Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області - Яцюк С.О. звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просив ухвалу скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. В обґрунтування вимог посилався на те, що суд першої інстанції повертаючи позовну заяву, підійшов до вирішення питання про відкриття провадження суто формально, не звернув увагу на долучені до матеріалів справи документи на підтвердження повноважень представника, а саме: наказ ТУ ССО від 11.11.2025 року, яким покладено тимчасове виконання обов`язків за вакантною посадою начальника юридичної служби на Яцюк а С.О. , Положення про юридичну службу ТУ ССО. Вказує, що на підтвердження повноважень в порядку самопредставництва представником позивача долучено внутрішні документи юридичної особи (положення, наказ), яким передбачено повноваження на звернення з позовом - п.п.8, п. 2 розділу V Положення про юридичну службу ТУ ССО. Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Згідно з п.6 ч.1 ст.353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові). Відповідно до ч.2 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, в тому числі про повернення заяви позивачеві (заявникові), розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно з ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Тому, розгляд справи здійснюється без виклику сторін в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції посилаючись на положення п. 1 ч. 4 ст. 185 ЦПК України виходив з того, що позовна заява надійшла до суду за підписом Яцюка С.О. , яким не надано документів, що підтверджують його повноваження як представника позивача щодо діяльності від імені позивача у порядку самопредставництва. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з наступних підстав. За правилами цивільного процесуального законодавства, позовна заява за формою та змістом повинна відповідати статті 175 ЦПК України, а також вимогам статті 177 цього Кодексу. Відповідно до ч.2 ст.175 ЦПК України позовна заява подається до суду в письмовій формі і підписується позивачем або його представником, або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи. Згідно з ч.7 ст.177 ЦПК України до позовної заяви, підписаної представником, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника позивача. Положеннями п.1ч.4 ст.185 ЦПК України визначено, що заява повертається у випадках, коли заяву подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписано або підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано. Сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника (частина перша статті 58 ЦПК України). Юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника (частина третя статті 58 ЦПК України). Тлумачення вказаних норм свідчить, що в процесуальному законодавстві розмежовано такі категорії як «самопредставництво» і «представництво». Тобто допускається можливість здійснення процесуального представництва юридичної особи як у порядку самопредставництва, так і іншими особами, як представниками юридичної особи. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). Під час розгляду спорів, що виникають із трудових відносин, а також справ у малозначних спорах (малозначні справи) представником може бути особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність, за винятком осіб, визначених у статті 61 цього Кодексу (частина друга статті 60 ЦПК України). Таким чином, у цивільному процесуальному законі встановлено конкретні випадки, у яких представником у суді, окрім адвоката чи законного представника, може бути інша особа, яка має відповідну цивільну процесуальну дієздатність. Повноваження таких осіб відповідно до пункту 1 частини першої статті 62 ЦПК України мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи. Тлумачення вказаних норм свідчить, що в процесуальному законодавстві розмежовано такі категорії як «самопредставництво» і «представництво». Тобто допускається можливість здійснення процесуального представництва органу державної влади, як в порядку самопредставництва, так й іншими особами, як представниками органу державної влади. Для визнання особи такою, що діє в порядку самопредставництва, необхідно, щоб у відповідному законі, статуті, положенні чи трудовому договорі (контракті) було чітко визначене її право діяти від імені такого органу державної влади без додаткового уповноваження. Починаючи з 29 грудня 2019 року, самопредставництво юридичної особи допускає можливість вчинення у суді процесуальних дій від її імені не тільки керівником або членом виконавчого органу, але й будь-якою іншою особою, уповноваженою на такі дії за законом, статутом, положенням або трудовим договором (контрактом). Тому можливість участі у справі за правилами самопредставництва юридичної особи того, хто не є її керівником або членом її виконавчого органу, слід підтверджувати або приписом відповідного закону, або приписом статуту чи положення цієї особи, або умовами трудового договору (контракту), зокрема посадовою інструкцією (у разі, якщо такого договору у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника). Якщо інше не передбачено саме цими документами, уповноважений діяти у суді за правилами самопредставництва юридичної особи, має всі права відповідного учасника справи. Зазначене не виключає можливості додаткового подання до суду довіреності юридичної особи, проте самостійно вона не підтверджує повноваження діяти за правилами самопредставництва. Отже, з 29 грудня 2019 року самопредставництво юридичної особи, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (в адміністративному судочинстві - також суб`єкта владних повноважень, який не є юридичною особою) у цивільному, господарському й адміністративному судочинствах можуть здійснювати будь-які фізичні особи, уповноважені на це саме відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту). У разі, якщо такого договору (контракту) у письмовій формі немає чи у ньому зафіксований неповний перелік трудових (посадових) обов`язків працівника (наприклад, є посилання на посадову інструкцію), то поряд із підтвердженням наявності трудових відносин, такий працівник подає відповідний документ юридичної особи (зокрема, посадову інструкцію), у якому визначений його обов`язок представляти інтереси цієї особи в суді (діяти за правилами її самопредставництва), а за наявності - також обмеження відповідних повноважень. Наявність або відсутність у ЄДР даних про такого працівника, який поряд із керівником має право вчиняти дії від імені юридичної особи, не впливає на обов`язок останньої підтвердити повноваження цього працівника діяти у судовому процесі на підставі закону, статуту, положення, трудового договору (контракту), зокрема обсяг цих повноважень. Наведені правові висновки викладені в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі №303/4297/20 (провадження №14-105цс21) та у постанові Верховного Суду від 10 січня 2024 року. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Як вбачається з матеріалів позовної заяви, вона підписана Яцюком С.О. , як представником позивача Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області. На підтвердження повноважень подавати та підписувати від імені Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області позовну заяву Яцюком С.О. в порядку самопредставництва було додано: наказ № 994 від 11 листопада 2025 року про призначення Яцюка С.О. тимчасово виконуючого обов`язки начальника юридичної служби Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області; Положення про юридичну службу територіального управління Служби судової охорони у м. Києві та Київській області. Відповідно до наказу від 11 листопада 2025 року № 994, Яцюка С.О. призначено тимчасово виконуючим обов`язки начальника юридичної служби Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області. Згідно з посадовою інструкцією начальник юридичної служби Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області до посадових обов`язків входить представлення в установленому законодавством порядку інтересів Управління в судах, державних органах, підприємствах, установах, організаціях під час розгляду правових та інших питань, спорів тощо. Окрім іншого до апеляційної скарги було додано довіреність територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області №10-26 від 23 лютого 2026 року яка уповноваує Яцюка С.О. представляти та захищати інтереси Управління з правами та обов`язками відповідача, позивача та третіх осіб. Відповідно до ч. 1 ст. 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175і 177 цього Кодексу, протягом п`яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Однак, маючи сумніви щодо процесуальної дієздатності, суд першої інстанції не скористався приписами ч. 1 ст. 185 ЦПК України та не залишив позовну заяву без руху за для з`ясування процесуальної дієздатності позивача та підтвердження її довіреністю, а передчасно застосував положення.1 ч. 4 ст. 185 ЦПК України. За таких обставин апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції не вжито необхідних та передбачених законодавством заходів щодо встановлення процесуальної дієздатності позивача, що в результаті призвело до безпідставного визнання позовної заяви неподаною та повернуто позовну заяву позивачу. Отже, під час застосування ч.4 ст.185 ЦПК України суд має забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства. Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції. Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема: право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац п`ятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей, основною з цих властивостей є обов`язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018); визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012). Європейський суд з прав людини вказав, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін (рішення ЄСПЛ «ZHOVNER v. UKRAINE», № 56848/00, § 33, 29 червня 2004 року). Велика Палата Верховного Суду формуючи практику правозастосування цивільного законодавства ураховувала практику Європейського суду з прав людини, який зазначав, що застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), заява № 35787/03, пункт 29,від 26 липня 2007 року; рішення у справі «Алванос та інші проти Греції» (Alvanos v. Greece), заява № 38731/05, пункт 25, від 20 березня 2008 року; рішення у справі «ТОВ «Фріда» проти України» (Frida, LLC v. Ukraine), заява № 24003/07, пункт 33, від 08 грудня 2016 року; рішення у справі «Хасан Тунч та інші проти Туреччини» (Hasan Tunc and Others v. Turkey), заява № 19074/05, пункт 33, від 31 січня 2017 року; рішення у справі «Вітковскі проти Польщі» (Witkowski v. Poland), заява № 21497/14, набуло статусу остаточного 13 березня 2019 року, пункт 44, від 13 грудня 2018 року). У практиці Європейський суд з прав людини визначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справі «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Beles and Others v. the Czech Republic), заява № 47273/99, пункти 50-51 та 69, від 12 листопада 2002 року; рішення у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia), заява № 40160/12, пункт 97, від 05 квітня 2018 року; рішення у справі «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), заява № 35787/03, пункт 29, від 26 липня 2007 року). Європейський суд з прав людини наголошував на питаннях «юридичної визначеності» та «належного здійснення правосуддя» як на двох основних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятним застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, є порушенням права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kart v. Turkey) [Велика Палата], № 8917/05, пункт 79 (в кінці), ЄСПЛ 2009 (витяги); «Ефстатіу та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece), № 36998/02, пункт 24 (в кінці), від 27 липня 2006 року, та «Ешим проти Туреччини» (Esim v. Turkey), № 59601/09, пункт 21, від 17 вересня 2013 року; рішення у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia), заява № 40160/12, пункт 98, від 05 квітня 2018 року). Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції не враховано наведені вище норми права, висновки Верховного Суду, не вжито необхідних та передбачених законодавством заходів щодо встановлення процесуальної дієздатності позивача, що в результаті призвело до безпідставного визнання позовної заяви неподаною та повернуто позовну заяву позивачу. Аналізуючи фактичні обставини справи, вимоги процесуального права, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про повернення позивачу позовної заяви з підстав, передбачених ст.185 ЦПК України. Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Так, у справі «Bellet v. France» Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, що відповідно до вимог п.4 ч.1 ст.379 ЦПК України є підставною для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника Територіального управління служби судової охорони у місті Києві та Київській області - Яцюка Сергія Олександровича - задовольнити. Ухвалу Таращанського районного суду Київської області від 03 березня 2026 року скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає. Головуючий: Судді: