Постанова Центральний апеляційний господарський суд № 908/129/22(908/340/25)

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13.05.2026 року м.Дніпро Справа № 908/129/22(908/340/25) Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач, суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є. секретар судового засідання Жолудєв А.В. розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Запорізької області від 06.11.2025 (суддя Юлдашев О.О.) у справі № 908/129/22(908/340/25) за позовом: ОСОБА_2 до відповідача: Приватного акціонерного товариства "Запорізька кондитерська фабрика" про стягнення 504 948,08 грн в межах справи № 908/129/22 про банкрутство Приватного акціонерного товариства "Запорізька кондитерська фабрика" ВСТАНОВИВ: 10.02.2025 року до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Запорізька кондитерська фабрика», про стягнення заборгованості по заробітній платі за період з 01.12.2021 по 10.12.2024 у розмірі 432 521,03 грн, для розгляду в межах справи № 908/129/22 про банкрутство відповідача. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 06.11.2025 у справі №908/129/22(908/340/25) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Запорізька кондитерська фабрика" (69063, м. Запоріжжя, вул. Святого Миколая, 7, код ЄДРПОУ 00382094) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість по заробітній платі за грудень 2021 року, січень-березень 2022 року у розмірі 36 189 (тридцять шість тисяч сто вісімдесят дев`ять) грн 39 коп., 262 (двісті шістдесят дві) грн 30 коп. - компенсація за невикористану відпустку, 20 000 (двадцять тисяч) грн 00 коп - середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати. В іншій частині у позову відмовлено. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Запорізька кондитерська фабрика" (69063, м. Запоріжжя, вул. Святого Миколая, 7, код ЄДРПОУ 00382094) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп. судового збору. Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 06 листопада 2025 року у справі № 908/129/22 (908/340/25) в частині відмови у задоволенні позовних вимог, а саме: - у частині відмови у стягненні заборгованості із заробітної плати за період з травня 2022 року по грудень 2024 року у сумі 375 048,60 грн; - у частині відмови у стягненні компенсації за невикористану відпустку у сумі 16 787,20 грн; - у частині відмови у стягненні залишку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з травня 2022 року по 10 грудня 2024 року, за вирахуванням вже виплаченої судом першої інстанції суми 20 000 грн 00 коп., у повному обсязі. Ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги у зазначеній частині задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт вказує на те, що оскаржуване рішення прийнято за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що: - висновок суду першої інстанції про те, що «матеріали справи не містять доказів повідомлення Позивачкою Відповідача про заперечення проти нарахованих при звільненні сум», є необґрунтованим, оскільки суд не надав оцінки заяві від 15.08.2024 року та відповіді Відповідача від 06.09.2024 року, чим порушив вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України щодо повної та всебічної оцінки доказів; - накази № 4 та № 6 є незаконними, оскільки були видані без наявності передбачених законом підстав, не відповідають вимогам ст. 13 Закону України № 2136-IX, ст. 117 КЗпП України та не створюють правових наслідків у вигляді законного призупинення дії трудового договору з Позивачкою. Суд першої інстанції, обмежившись констатацією змісту наказу №4 та наказу №6 та відсутністю належної перевірки фактичних обставин, не встановив реальної наявності або відсутності перешкод для здійснення діяльності підприємства та виконання обов`язків Позивачем, не витребував додаткові докази та не з`ясував позицію Відповідача щодо цих обставин. Таке рішення не відповідає вимогам щодо активної ролі суду та оцінки доказів, а також принципам всебічності, об`єктивності та гласності судового розгляду, передбаченим ст. 13, 74, 86 ГПК України, а також порушує єдність судової практики Верховного Суду щодо застосування норм трудового законодавства в умовах воєнного стану; - табель обліку робочого часу не є і не може бути доказом повідомлення працівника про зміну умов праці або призупинення трудового договору. Оскільки дії наказів №4 та №6 мали набрати чинності з 01.05.2022, фактичне повідомлення Позивачки мало бути здійснене до цієї дати, що Відповідачем не було виконано. Порушення Відповідачем цього обов`язку щодо належного повідомлення Позивачки підтверджує незаконність призупинення дії трудового договору та відсутність правових підстав для обмеження її трудових прав. Таким чином, суд першої інстанції необґрунтовано поклався на сумнівні докази, не врахував фактичні обставини виконання трудових обов`язків Позивачкою та порушив принцип всебічного, повного та об`єктивного дослідження обставин справи, що прямо суперечить положенням ст. 86 ГПК України; - суд першої інстанції неправомірно надав вирішальне значення табелям обліку робочого часу, не перевіривши їх достовірність, законність оформлення та повноваження особи, яка їх підписала, що суперечить принципу всебічного та об`єктивного дослідження доказів (ст. 86 ГПК України). При цьому не враховано фактичний характер трудової діяльності Позивачки, яка продовжувала виконувати обов`язки, спілкуватися з клієнтами, аналізувати ринок та підтримувати зв`язок з контрагентами, що спростовує твердження Відповідача про її «не працювала»; - суд першої інстанції, розглядаючи справу, не надав належної оцінки доказам, поданим Позивачкою на підтвердження фактичного виконання роботи, зокрема довідкам керуючого санацією ПрАТ «ЗКФ», листам колег та партнерів, іншим письмовим доказам, та фактично зосередився виключно на даних бухгалтерської та податкової звітності. Невиплата заробітної плати за фактично виконану роботу суперечить ст. 43 Конституції України та основоположним міжнародним стандартам захисту права на працю й не може вважатися допустимою практикою у правовій державі.; - застосування судом першої інстанції положень статті 233 КЗпП України є необґрунтованим, а відмова у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску строку - неправомірною. Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду. Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду. 17.02.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. 17.02.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшла заява про розгляд справи за відсутності, в якій просить розглянути апеляційну скаргу за наявними в матеріалах справи документами без участі позивача та його представника, оскільки правову позицію викладено в апеляційній скарзі, а необхідні докази та документи додані до матеріалів справи. 20.02.2026 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій було підтримано доводи та вимоги своєї апеляційної скарги, заперечивши аргументи відповідача проти неї. В судовому засіданні 13.05.2026 брала арбітражний керуючий Саланська І.Л. (ліквідатор ПАТ "ЗКФ"). Позивач будучи повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, уповноваженого представника не направив. Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі. У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції"). «Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення. Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду. Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України"). Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку. Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану. Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany). Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02). Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки. Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Так, апеляційне провадження у даній справі здійснюється на підставі поданої ОСОБА_1 апеляційної скарги, в межах їх доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України. Жодних доповнень протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося. Колегія суддів зауважує, що у справі вже відбулося судове засідання 01.04.2026, на якому був присутній представник відповідача, який надав свої пояснення та висловив міркування щодо доводів та вимог апеляційної скарги, проте позивач нез`явився, участь уповноваженого представника не забезпечив. Разом з цим, сторони, як учасники судового процесу, не були позбавлені можливості забезпечити участь у судовому засіданні 15.04.2026 будь-якого іншого представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді, як безпосередньо в залі суду, так і в режимі відеоконференції. Аналогічна за змістом позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17. До того ж, відсутність уповноваженого представника в судовому засіданні не є підставою для відкладення розгляду справи, а обставин неможливості вирішення спору у відповідному судовому засіданні судом не встановлено. Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги заяву позивача про розгляд справи без участі та необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, з огляду на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів не вбачає наявність правових та фактичних підстав для відкладення розгляду справи та продовжує її розгляд, вважаючи за можливе здійснити перевірку рішень суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників сторін. Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності. Арбітражний керуючий ліквідатор ПАТ "ЗКФ" в судовому засіданні 13.05.2026 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на необхідності залишення оскаржуваного рішення без змін. Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 17.01.2002 ОСОБА_1 прийнято на посаду товарознавця у відділ маркетингу ВАТ «Запорізька кондитерська фабрика», що підтверджується записом у трудовій книжці позивачки № 9 від 17.01.2002. 01.08.2016 ОСОБА_1 переведено на посаду начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності ПрАТ «ЗКФ», на якій вона працювала до моменту звільнення, що підтверджується записом у трудовій книжці Позивачки № 22. 10.12.2024 ОСОБА_1 звільнено з начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності ПрАТ «ЗКФ» за угодою сторін, згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України, що підтверджується записом у трудовій книжці Позивачки № 23 від 10.12.2024. При звільненні ОСОБА_1 було надане Повідомлення про нараховані суми при звільненні № 77 від 10.12.2024 (Позивачкою повідомлення отримане 10.12.2024), згідно якого Позивачці у зв`язку із звільненням нарахована компенсація за невикористану відпустку у сумі 262,30 грн., борг за попередні періоди - 36 189,39 грн, разом: 36 438,57 грн. Наказом Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4, відповідно до ст. 13 Закону України № 2136-IX від 15.03.2022 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», призупинено дію трудових договорів з працівниками ПрАТ «ЗКФ» згідно переліку (додається) без збереження заробітної плати з 01.04.2022 до закінчення воєнного стану у зв`язку із неможливістю здійснення діяльності підприємства через знаходження у зоні проведення бойових дій. Наказом Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 29.04.2022 № 6, внесено зміни до Наказу Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4 у частині Позивачки ОСОБА_1 , з якою трудові відносини призупинено з 01.05.2022 (у квітні 2022 року ОСОБА_1 знаходилась у щорічній відпустці). Суд першої інстанції дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог позивача в частині стягнення заборгованості із заробітної плати за грудень-березень 2022 року у сумі 36 438,57 грн та компенсації за невикористану відпустку у сумі 262,30 грн. Водночас суд зменшив розмір середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, нарахований ОСОБА_1 на підставі ст.117 КЗпП України, з 72 427,05 до 20 000 грн. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне. У відповідності до ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених законодавством про банкрутство. За положеннями ч. 1 ст. 2 Кодексу України з процедур банкрутства провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України. У відповідності до ст. 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення (ч.ч. 1, 2 цієї статті Кодексу). Так, предметом даного спору є заявлені вимоги позивача про стягнення заборгованості про стягнення невиплаченої заробітної плати, відшкодування за невикористану відпустку та компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (справа «Суханов та Ільченко проти України» заяви №68385/10 та 71378/10, справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини», заява N9 42527/98 тощо) «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи «право вимоги» відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання»/«правомірне очікування» (legitimate expectation) стосовно ефективного здійснення права власності. В свою чергу, ст. 43 Конституції передбачено право кожної людини на труд, що включає можливість заробляти собі на життя працею. Зазначеному праву людини, яка належним чином виконує свої трудові обов`язки, в рівній мірі кореспондується обов`язок працедавця своєчасно та належним чином оплачувати труд працівника і своєчасно виплачувати йому заробітну плату. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) за трудовим договором виплачує працівникові за виконану ним роботу (ч. 1 ст. 94 КЗпП України, ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оплату праці"). Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів -представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (ч. 1 ст. 115 КЗпП України, ч. 1 ст. 24 Закону України "Про оплату праці"). Відповідно до ст. 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Натомість ч. 1 ст. 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. У рішенні від 15 жовтня 2013 року N 8-рп/2013 у справі N 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" й "оплата праці", які використані у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків (абзац третій пункту 2.1 мотивувальної частини). Конституційний Суд України у тому ж рішенні дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (абзац восьмий пункту 2.1 мотивувальної частини). Згідно ч. 5 ст. 97 КЗпП України та ч. 3 ст. 15 Закону України "Про оплату праці" оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. З приписами ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. За змістом ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Частиною 2 ст. 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Системний аналіз статей 21, 94, 233 КЗпП України дає підстави дійти висновку про те, що захисту підлягають трудові права працівника у разі порушення їх роботодавцем. За таких обставин, з урахуванням положень статей 77, 81 ЦПК України саме працівник має належними та допустимими доказами довести факт порушення роботодавцем його трудових прав. Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16.08.2018 у справі № 242/5780/16-ц. З огляду на статтю 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом (ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 74 ГПК України). Судом встановлено, що 10.02.2025 року до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Запорізька кондитерська фабрика» про стягнення заборгованості по заробітній платі за період з 01.12.2021 по 10.12.2024 у розмірі 432 521,03 грн., для розгляду в межах справи № 908/129/22 про банкрутство відповідача. Ухвалою від 12.03.2025 суд прийняв позовну заяву ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства Запорізька кондитерська фабрика до розгляду в межах справи №908/129/22 про банкрутство відповідача, відкрив провадження з розгляду позовної заяви, ухвалив розглядати позовну заяву за правилами загального позовного провадження з урахуванням особливостей, визначених Кодексом України з процедур банкрутства, підготовче засідання призначив на 22.04.2025р. о 10-30 год. 10.06.2025 на адресу суду від позивача надійшла уточнена позовна заява (через канцелярію суду), у якій позивач збільшив позовні вимоги та просить суд стягнути суму середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати за період з 11.12.2024 по 09.06.2025 за 129 днів затримки що дорівнює 72 427,05 грн., усього з урахуванням первісного позову просить стягнути 504 948,08 грн. 17.01.2002 ОСОБА_1 прийнято на посаду товарознавця у відділ маркетингу ВАТ «Запорізька кондитерська фабрика», що підтверджується записом у трудовій книжці позивачки № 9 від 17.01.2002. 01.08.2016 ОСОБА_1 переведено на посаду начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності ПрАТ «ЗКФ», на якій вона працювала до моменту звільнення, що підтверджується записом у трудовій книжці Позивачки № 22 від 01.08.2016. Матеріалами справи встановлено, що Наказом Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4, відповідно до ст.13 Закону України № 2136-IX від 15.03.2022 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», призупинено дію трудових договорів з працівниками ПрАТ «ЗКФ» згідно переліку (додається) без збереження заробітної плати з 01.04.2022 до закінчення воєнного стану у зв`язку із неможливістю здійснення діяльності підприємства через знаходження у зоні проведення бойових дій. Натомість Наказом Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 29.04.2022 № 6, внесено зміни до Наказу Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4 у частині Позивачки ОСОБА_1 , з якою трудові відносини призупинено з 01.05.2022 (у квітні 2022 року ОСОБА_1 знаходилась у щорічній відпустці). ПрАТ «ЗКФ» позовні вимоги визнав на суму 36 438,57 грн. заборгованості із заробітної плати за грудень 2021 року, січень-березень 2022 року, натомість проти решти позовних вимог заперечив, повідомивши наступне. Нормами ст.1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом. Відповідно до ст.13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором. Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. Призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України. Відповідно до п.3 Наказу Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4, працівників товариства належало ознайомити з використанням електронної пошти, особистих повідомлень через телефон. Згідно доповідної записки начальника юридичного відділу Пшевлоцької О.В. від 05.05.2022, повідомлення працівників відбувалося з використанням електронної пошти, особистих повідомлень через телефон (використано інформацію зазначену в особистих справах). Оскільки не з усіма працівниками вдалося встановити зв`язок примірник наказу № 6 від 29.04.2022 «Про внесення змін до Наказу № 4 від 25.03.2022» розміщено на Дошці оголошень на першому поверсі на прохідній ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика». Відповідач пояснив, що Позивачка обізнана про даний наказ, відповідно до табелю обліку робочого часу (за період з 01.05.2022 по 10.12.2024), ОСОБА_1 у період з 01 травня 2022 року по 10 грудня 2024 року не працювала. Копії табелів обліку робочого часу за період з 01.05.2022 по 10.12.2024 надані Відповідачем до матеріалів справи. 10.12.2024 ОСОБА_1 звільнено з начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності ПрАТ «ЗКФ» за угодою сторін, згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України, що підтверджується записом у трудовій книжці Позивачки № 23 від 10.12.2024. При звільненні ОСОБА_1 було надане Повідомлення про нараховані суми при звільненні № 77 від 10.12.2024 (Позивачкою повідомлення отримане 10.12.2024), згідно якого Позивачці у зв`язку із звільненням нарахована компенсація за невикористану відпустку у сумі 262,30 грн., борг за попередні періоди - 36 189,39 грн, разом: 36 438,57 грн. Суд першої інстанції задовольняючи позовні в цій частині позову зазначив, що матеріали справи не містять доказів повідомлення Позивачкою Відповідача про заперечення проти нарахованих при звільненні сум. При цьому суд критично поставився до пояснень Позивачки про її необізнаність про призупинення трудових відносин виходячи з того, що під час підготовчого засідання 22.04.2025 остання пояснила, що у період з 01.04.2022 по 31.12.2024 вона не працювала, оскільки при телефонних дзвінках та візитах на фабрику її повідомляли про відсутність роботи. Надані Позивачкою докази у вигляді листування з керівництвом інших підприємств у спірному періоді, звітів, тощо не спростовують факту призупинення трудових відносин з Позивачкою. Водночас у своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 не погоджується з такими висновками суду, вважає їх помилковими та зробленими без повного з`ясування обставин, що мають значення для справи. Колегія суддів відхиляє такі твердження як необґрунтовані з огляду на наступне. 24 березня 2022 року набрав чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-IX (далі - Закон № 2136-IX). Відповідно до ст. 1 Закону № 2136-IX, він визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом. Статтею 13 Закону № 2136-IX запроваджено механізм призупинення дії трудового договору - тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором. Також встановлено, що дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. Згідно з наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25 квітня 2022 року №75 вся територія Запорізького району віднесена до територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні). В свою чергу, Постановою Верховної Ради України «Про утворення та ліквідацію районів» від 17.07.2020 віднесено територію Запорізької міської територіальної громади до Запорізького району й така є його адміністративним центром. Слід зауважити, що Запорізька міська територіальна громада була віднесена до Переліку територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) станом на 27 травня 2022 рок, який затверджено Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України 25 квітня 2022 року № 75 (у редакції наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 31 травня 2022 року № 104) та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 травня 2022 р. за № 554/37890. Перебування всієї території Запорізького району, до якого входить Запорізька міська територіальна громада, на території активних бойових дій у період з 12.03.2022 по 31.12.2022 також підтверджено в подальшому Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 № 309 «Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією». Як було зазначено вище, статтею 13 Закону № 2136-IX встановлено, що дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. При цьому Закон не вимагає від роботодавця підтверджувати наявність форс-мажорних обставин сертифікатом Торгово-промислової палати України. Наказом Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4, відповідно до ст.13 Закону України № 2136-IX від 15.03.2022 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», призупинено дію трудових договорів з працівниками ПрАТ «ЗКФ» згідно переліку (додається) без збереження заробітної плати з 01.04.2022 до закінчення воєнного стану у зв`язку із неможливістю здійснення діяльності підприємства через знаходження у зоні проведення бойових дій. Наказом Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 29.04.2022 № 6, внесено зміни до Наказу Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4 у частині Позивачки ОСОБА_1 , з якою трудові відносини призупинено з 01.05.2022. Посилаючись на незаконність вказаних Наказів та судову практику Верховного Суду Позивачка (апелянт) не враховує, що предметом судового оскарження у справах № 758/4178/22 та №933/411/22 були саме накази роботодавця про призупинення дії трудового договору, в той час як Позивачкою такі позовні вимоги у даній справі не заявлялись та судом не розглядались. За змістом положень ч. 1 ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках За приписами ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Разом з тим, у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 4 ст. 269 ГПК України). Отже, законність видання Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4 та від 29.04.2022 № 6 та наявність підстав для призупинення Відповідачем дії трудових договорів з працівниками не входить до предмету доказування у даній справі, оскільки Накази № 4 та № 6 не є предметом оскарження у даній справі. Таким чином, наявними у справі належними та допустимими доказами підтверджується, що наказом Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4 (з урахуванням змін, внесених до нього Наказом Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 29.04.2022 № 6), відповідно до ст.13 Закону України № 2136-IX від 15.03.2022 «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», призупинено дію трудового договору з ОСОБА_1. як працівником ПрАТ «ЗКФ» без збереження заробітної плати з 01.05.2022 (оскільки у квітні 2022 року ОСОБА_1 знаходилась у щорічній відпустці) до закінчення воєнного стану у зв`язку із неможливістю здійснення діяльності підприємства через знаходження у зоні проведення бойових дій. Вказані обставини правильно встановлені судом першої інстанції та не спростовані Позивачкою у встановленому порядку. При цьому нормами ч. 2 ст. 13 Закон № 2136-IX передбачено, що про призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб. Під час підготовчого судового засідання в Господарському суді Запорізької області 22.04.2025 Позивачка пояснила, що у період з 01.04.2022 по 31.12.2024 вона не працювала, оскільки при телефонних дзвінках та візитах на фабрику її повідомляли про відсутність роботи. Натомість Відповідач зазначив, що відповідно до п.3 Наказу Т.в.о. генерального директора ПрАТ «ЗКФ» від 25.03.2022 № 4, працівників товариства належало ознайомити з використанням електронної пошти, особистих повідомлень через телефон. Згідно з доповідною запискою начальника юридичного відділу Пшевлоцької О.В. від 05.05.2022, повідомлення працівників відбувалося з використанням електронної пошти, особистих повідомлень через телефон (використано інформацію зазначену в особистих справах). Оскільки не з усіма працівниками вдалося встановити зв`язок примірник наказу № 6 від 29.04.2022 «Про внесення змін до Наказу № 4 від 25.03.2022» розміщено на Дошці оголошень на першому поверсі на прохідній ПрАТ «Запорізька кондитерська фабрика». Копії доповідної записки начальника юридичного відділу ПрАТ «ЗКФ» від 05.05.2022 та фотокартки дошки інформації та оголошень у адміністративній будівлі ПрАТ «ЗКФ» були долучені Відповідачем до матеріалів справи. Суд зауважує, що вказані докази узгоджуються з поясненнями Позивачки про те, що у період з 01.04.2022 по 31.12.2024 вона не працювала, оскільки при телефонних дзвінках та візитах на фабрику її повідомляли про відсутність роботи. Також, на виконання вимог суду, Відповідачем було надано до матеріалів справи завантажені з електронного кабінету платника ПрАТ «ЗКФ» Додатки 1 до Податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податків-фізичних осіб, і сум утриманого з них податку, а також сум нарахованого єдиного внеску за період з 01.04.2022 по 31.12.2024, з яких вбачається, що у період з 01.04.2022 по 30.11.2024 ОСОБА_1 заробітна плата та єдиний внесок не нараховувались. При звільненні у грудні 2024 року Позивачці були нараховано 262,30 грн. компенсації за невикористану відпустку, про що зазначено у Повідомленні про нараховані суми при звільненні № 77 від 10.12.2024. Інші нарахування у вказаний період Позивачці не здійснювались у зв`язку із призупиненням трудових відносин. Крім того, Відповідачем були представлені копії табелів обліку робочого часу за період з 01.05.2022 по 10.12.2024, з яких вбачається, що Позивачка у цьому періоді не працювала у зв`язку із призупиненням трудових відносин. Колегія суддів звертає увагу скаржника, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.07.2019 у справі № 908/1932/18, за загальним правилом обов`язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості. Розподіл між сторонами тягаря доказування визначається предметом спору. Поряд з цим, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частина 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України). Згідно з ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. У розумінні положень наведеної норми на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц. Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри". Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи спір, виходив із того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази. В розумінні стандарту, встановленого ст. 79 ГПК України, надані відповідачем в обґрунтування своїх заперечень проти позовних вимог належні та допустимі докази, що згадані вище по тексту постанови, у їх сукупності дозволяють дійти достатньо переконливого висновку, що з більшою вірогідністю у період з 01 травня 2022 року по 10 грудня 2024 року Позивачка не працювала у зв`язку із призупиненням дії трудового договору. При цьому надані Позивачкою докази у вигляді листування з керівництвом інших підприємств у спірному періоді, звітів, тощо не спростовують факту призупинення трудових відносин з Позивачкою, адже лише засвідчують її спілкування з керівниками ТМ «Хлібодар» та ООО «Фірма Ленакс» (Латвія), мета якого є незрозумілою зважаючи на те, що ПрАТ «ЗКФ» з 31.01.2022 перебуває в процедурі банкрутства та з 01.01.2022 не виробляє жодну продукцію і не має залишків товарних запасів, окрім етикеток, простроченої карамелі та повидла. До того ж, апеляційний суд зауважує, що заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Наведене відповідає висновку Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.10.2019 у справі № 243/2071/18, відповідно до якого сам по собі факт звільнення Позивача з роботи не може бути підставою для задоволення позовних вимог, оскільки відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникові за виконану роботу, а не за факт перебування у трудових відносинах. Отже, на підставі встановлених фактичних обставин справи, підтверджених відповідними доказами, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для виплати ОСОБА_1 заборгованості за період травень 2022 року - грудень 2024 року у розмірі 375 048,60 грн. та компенсації за невикористану відпустку при звільненні у сумі 16 787,20 грн. Посилання Позивачки на те, що 15.08.2024 нею на адресу Відповідача було направлено поштовим зв`язком Заяву «Про виплату заборгованості із заробітної плати», якою було висловлено незгоду з розміром та повнотою здійснених нарахувань заробітної плати за попередні періоди, не спростовує правильності висновків суду першої інстанції, адже повідомлення про нараховані суми при звільненні № 77 було вручене Позивачці 10.12.2024 й після його отримання остання не заявила заперечення проти сум, які були їй нараховані до виплати при звільненні. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати за грудень-березень 2022 року у сумі 36 438,57 грн, з яких компенсація за невикористану відпустку у сумі 262,30 грн., борг за попередні періоди - 36 189,39 грн, які є законними та документально підтвердженими. Щодо передбаченої ст.117 КЗпП України відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, то вона настає у випадку невиплати в день звільнення всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації. Так, ОСОБА_1 заявлено вимоги про стягнення суми середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати за період з 11.12.2024 по 09.06.2025 за 129 днів затримки що дорівнює 72 427,05 грн (в редакції уточненої позовної заяви). Норми ст.ст. 116, 117 КЗпП України щодо нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку не поширюються на випадки затримки виплати заробітної плати працівнику, який не звільнений та перебуває у трудових відносинах з підприємством. Трудове законодавство не передбачає відповідальності роботодавця за порушення термінів виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника, що продовжує працювати на підприємстві, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28.02.2018 у справі №761/1812/16-ц. Як зазначив суд першої інстанції, Позивачка звільнилась з посади Начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності ПрАТ «ЗКФ» лише 10.12.2024, відповідно відлік строку на виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку починається з 10.12.2024 та обмежується шістьма місяцями. Матеріалами справи встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 було надане Повідомлення про нараховані суми при звільненні № 77 від 10.12.2024 (Позивачкою повідомлення отримане 10.12.2024), згідно якого Позивачці у зв`язку із звільненням нарахована компенсація за невикористану відпустку у сумі 262,30 грн., борг за попередні періоди - 36 189,39 грн., разом: 36 438,57 грн. На підставі ст.117 КЗпП України Позивачкою здійснено розрахунок суми середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати за період з 11.12.2024 по 09.06.2025 за 129 днів затримки що дорівнює 72 427,05 грн. Із позовними вимогами про стягнення суми середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати за період з 11.12.2024 по 22.04.2025 ОСОБА_1 звернулась 21.04.2025, з пропуском встановленого ст.233 КЗпП України трьохмісячного строку. Із уточненими позовними вимогами про стягнення суми середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати за період з 11.12.2024 по 09.06.2025 ОСОБА_1 звернулась 10.06.2025, з пропуском встановленого ст.233 КЗпП України трьохмісячного строку. У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 не погоджується з вказаними висновками суду щодо застосування позовної давності до її вимог та відмови у їх задоволенні. Водночас, апеляційний суд відхиляє такі аргументи апелянта як безпідставні, виходячи з наступного. Як свідчить зміст оскаржуваного рішення в цій частині вирішення позову, предметом заявлених позовних вимог є, зокрема, стягнення з ПрАТ «ЗКФ» середнього за робітку за час затримки виплати заробітної плати за період з 11.12.2024 по 09.06.2025 у сумі 72 427,05 грн., нарахованих на підставі ст.117 КЗпП України. Відповідно до ст.3 Цивільного кодексу України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст. 117 КЗпП України після 19 липня 2022 року Законом України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізацїї трудових відносин», встановлює максимальну межу відповідальності роботодавця, але не скасовує необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні розміру компенсації. Розглядаючи подібні спори після 19 липня 2022 року, суд повинен брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи (зокрема, розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо). Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15- ц. За обставинами справи № 489/6074/23, на підставі рішення наглядової ради АТ позивачку було звільнено з посади директора з капітального будівництва, члена правління АТ та призначено їй виплату вихідної допомоги в розмірі шести середньомісячних зарплат і компенсацію за не використану відпустку. В день звільнення АТ не провело повного розрахунку, лише через деякий час погасило перед позивачкою заборгованість за виплатами при звільненні, проте не в повному обсязі. Вважаючи такі дії відповідача незаконними, позивачка стверджувала, що він повинен нести відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Суди частково задовольнили позов. При цьому суд апеляційної інстанції, керуючись принципом пропорційності та врахувавши висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, зменшив розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку співмірно до розміру фактично до пущеного порушення. Колегія суддів КЦС ВС передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо застосування критеріїв зменшення суми середнього заробітку, що підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні на підставі ст. 117 КЗпП України, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, до правовідносин, які виникли або тривають після 19 липня 2022 року (набрання чинності Законом № 2352-ІХ). Переглядаючи рішення судів у цій справі, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що виплата середнього заробітку за ст. 117 КЗпП України по суті є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Законом № 2352-ІХ ст. 117 КЗпП України викладено в новій редакції, яка обмежує період, за який може стягуватися середній заробіток, шістьма місяцями. Зі змісту наведеної норми вбачається, що обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до ст. 117 КЗпП України Законом № 2352-ІХ, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру від повідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки потрібно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою ВС у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців. Судом першої інстанції зазначено, що позивачкою заявлено позовні вимоги про стягнення з ПрАТ «ЗКФ» середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати за період з 11.12.2024 по 09.06.2025 у сумі 72 427,05 грн., в той час як заборгованість ПрАТ «ЗКФ» по заробітній платі складає 36 438,57 грн. Отже, заявлена Позивачкою сума компенсації є неспівмірною із сумою заборгованості по заробітній платі, що є несправедливим та може унеможливити виконання ПрАТ «ЗКФ» зобов`язань по виплаті заробітної плати іншим працівникам. Також, господарським судом враховано, що з 31.01.2022 ПрАТ «ЗКФ» знаходиться в процедурі банкрутства та має заборгованість по виплаті заробітної плати у загальній сумі 1154729,94 грн перед 112 звільненими працівниками. Крім цього, судом встановлено, що у провадженні Відділу поліції № 2 Запорізького районного управління поліції ГУНП в Запорізькій області знаходиться кримінальне провадження № 12023087020000429 від 10.11.2023 за ч. 1 ст. 175 КК України за заявою працівників ПрАТ «ЗКФ» ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 щодо невиплати їм заробітної плати колишнім генеральним директором ПрАТ «ЗКФ» ОСОБА_6 . Позивачку було повідомлено, що на підставі ч.2 ст.55 Кримінального процесуального кодексу України, вона має право подати заяву про залучення її, як потерпілої, до кримінального провадження № 12023087020000429 від 10.11.2023. Також на підставі ст. 61 Кримінального процесуального кодексу України, Позивачка має право подати до органу досудового розслідування чи до суду цивільний позов про відшкодування завданої їй шкоди та надано копію витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань по кримінальному провадженню № 12023087020000429 від 10.11.2023. З поміж іншого, суд першої інстанції врахував, що ПрАТ «ЗКФ» вживало заходів щодо досудового врегулювання спору шляхом підготовки графіку погашення заборгованості по заробітній платі та часткового погашення суми боргу на 8 000,00 грн., проте ОСОБА_1 від підписання графіку погашення заборгованості відмовилась. Взявши до уваги необхідність забезпечити справедливий баланс інтересів сторін: захистити право Позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію та водночас не допустити понесення ПрАТ «ЗКФ» несправедливих і непропорційних майнових втрат, господарський суд вважав за можливе зменшити розмір середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, нарахований ОСОБА_1 на підставі ст.117 КЗпП України до 20 000 грн., що відповідатиме принципам розумності, справедливості та пропорційності. Таким чином, підставою для відмови у стягненні залишку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на суму 52 427,05 грн стало не застосування судом позовної давності до цих вимог, а врахування загальних засад цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України), які дозволяють суду зменшити розмір відшкодування за час затримки виплати заробітної плати. Колегія суддів зважає на те, що заявлена Позивачкою до стягнення сума компенсації за час затримки виплати заробітної плати за період з 11.12.2024 по 09.06.2025 у сумі 72 427,05 грн є неспівмірною із сумою заборгованості по заробітній платі, яка складає 36 438,57 грн, натомість Відповідач має заборгованість по виплаті заробітної плати перед іншими 112 звільненими працівниками у загальній сумі 1 154 729,94 грн, а тому, встановивши відповідні обставини, з метою забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин наявні підстави для застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні розміру компенсації та зменшення її до 20 000 грн, поділяючи відповідні міркування місцевого господарського суду про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог. Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, не виявлено. Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їм належну правову оцінку. З огляду на що, доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, не спростовують мотивів та висновків Господарського суду Запорізької області, у зв`язку з чим відхиляються Судом, наслідком чого є відсутність підстав для зміни чи скасування рішення від 06.11.2025. Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на її заявника. Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Запорізької області від 06.11.2025 у справі № 908/129/22(908/340/25) залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Запорізької області від 06.11.2025 у справі №908/129/22(908/340/25) залишити без змін. Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 . Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови підписано 18.05.2026 Головуючий суддя В.Ф. Мороз Суддя О.Г. Іванов Суддя А.Є. Чередко