Постанова 4857 № 300/1968/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 300/1968/25 пров. № А/857/26455/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Довгої О. І., Запотічного І. І., розглянувши в письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року (головуючий суддя Матуляк Я.П.), ухвалене у спрощеному позовному провадженні без виклику учасників справи у справі № 300/1968/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, відшкодування шкоди, В С Т А Н О В И В : 24.03.2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), в якому просив: визнати протиправним та скасувати рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) від 23.02.2025 про відмову в перетинанні державного кордону України; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (військової частини НОМЕР_1 ) на його користь матеріальну шкоду у розмірі 10 065, 24 грн. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року позов задоволено. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що надані позивачем при спробі перетину кордону документи у повній мірі підтверджували той факт, що позивач, як громадянин України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, що провадить професійну діяльність у сфері стратегічних комунікацій, медіа та інформаційній сфері, та перебуває у трудових відносинах, згідно пункту 2-22 Правил перетинання державного кордону громадянами України, мав право перетнути державний кордон з метою відрядження до іншої країни, тому відповідач протиправно відмовив йому у перетині кордону та прийняв немотивоване рішення, внаслідок чого таке підлягає скасуванню. Відтак, враховуючи вищенаведене суд вважав за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача матеріальну шкоду у розмірі 10 065,24 грн. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 та відмовити у задоволенні позовних вимог. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що Правила перетинання державного кордону громадянами України передбачають виключний перелік підстав для перетину державного кордону військовозобов`язаними у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану, та документи, які подаються для їх підтвердження. Тобто, особа, яка з`явилася до відповідного пункту пропуску, повинна надати документи, які підтверджують відповідну підставу, яка надає їй право в умовах воєнного стану здійснити перетин державного кордону України, що позивачем зроблено не було. Крім того зазначає, що оскаржуване рішення про відмову у виїзді є разовим і при пред`явленні позивачем повного пакету документів, які надають право на виїзд з України, та проходженні позивачем інших заходів прикордонного контролю, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину кордону України за наявності на це законних підстав. Позивач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України не відповідає. З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 працює в ТОВ "Глобал Лоджик Україна" на посаді молодшого менеджера інформаційних технологій (а.с.29). Згідно наказу ТОВ "Глобал Лоджик Україна" від 28.01.2025 за №28/01-04 з метою проведення робочих зустрічей та відвідування посольства Сполучених Штатів Америки для отримання візи, ОСОБА_1 відряджено до Республіки Польща терміном на 7 календарних днів з 22 по 28 лютого 2025 року, про що видано Посвідчення про відрядження від 13.02.2025 за №13/02-06 (а.с.30,31). 23.02.2025 ОСОБА_1 прибув до пункту пропуску "Шегині" з метою здійснення перетину державного кордону на виїзд з України, під час чого надав такі документи: паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон; Наказ про відрядження від 28.01.2025 за №28/01-04; Посвідчення про відрядження від 13.02.2025 за №13/02-06; Наказ Міністерства цифрової трансформації України від 09.11.2022 з додатком від 09.12.2022; Наказ Міністерства цифрової трансформації України від 08.11.2023 з додатком від 08.11.2023; Наказ Міністерства цифрової трансформації України від 25.11.2024 з додатком від 25.11.2024; підтвердження подання заяви на отримання неімміграційної візи від 14.02.2025; запрошення до посольства США в Республіці Польща від 03.02.2025; бронювання номеру в готелі від 30.01.2025; лист Генерального консульства США в м. Краків від 04.02.2025; лист-підтвердження зустрічі на консульському прийомі у Генеральному консульстві США в м. Краків (а.с.18-21, 29-57). 23.02.2025 начальником 2 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби " ІНФОРМАЦІЯ_3 " (тип А) старшим лейтенантом ОСОБА_2 винесено рішення про відмову в перетинанні державного кордону України, яким згідно з вимогами статті 14 Закону України "Про прикордонний контроль" відмовлено у виїзді з України громадянину України ОСОБА_3 з причини того, що вищезазначений громадянин не зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану відповідно до постанови КМ України від 27 січня 1995 року № 57 "Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України" (а.с.27, 28). Вважаючи таке рішення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Так, спір виник у зв`язку із відмовою в перетині державного кордону України громадянину України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану. Статтею 33 Конституції України визначено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Ця стаття також передбачає, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов`язки. Так, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Відповідно до статті 17 та 65 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Цей конституційний обов`язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону. Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну. Відповідно до частини 3 ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону. Згідно пункту 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема, встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів. Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у подальшому строк дії воєнного стану в Україні продовжений до дня розгляду справи. Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - Указ № 65/2022), затвердженого Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX, у зв`язку з військовою агресією РФ проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом, у подальшому строк проведення загальної мобілізації продовжений до дня розгляду справи. Відповідно до ч. 5 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Згідно із ч. 14 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» виконання військового обов`язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до абз. 4 ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Частиною 8 ст. 4 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» передбачено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій. Призов військовозобов`язаних та резервістів на військову службу у зв`язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв`язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов`язок громадян, як з`являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час. Так, Закон України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, однак це не означає, що такі обмеження до вищевказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду. Аналогічна правова позиція відображена у постанові Верховного Суду від 18.04.2024 у справі № 260/2850/22. Згідно ч. 2 ст. 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Загальний порядок перетину державного кордону України визначений Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17.01.1995 № 57 (далі - Правила № 57), згідно з пунктом 2 якого у випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи. Водночас, окремі категорії груп осіб, яким дозволений перетин Державного кордону України у разі введення в Україні надзвичайного або воєнного стану, визначено п. 2 Правил № 57 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин пункт 2 Правил обмежувався підпуктом 2-20). Аналіз вказаних норм чинного законодавства дає підставу суду апеляційної інстанції дійти висновку, що наявність права на відстрочку від призову під час мобілізації не є тотожнім наявності права виїзду за межі України. Особи, які мають право на відстрочку від призову під час мобілізації, а також у кожному конкретному випадку особи, які не підлягають призову у разі перетину ними кордону, зобов`язані подавати підтверджуючі документи. Згідно з п. 8 Порядку встановлення особливого режиму в`їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1455 (далі - Порядок № 1455 в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством. Відповідно до абз. 4 ст. 1 Закону № 3543-XII (в редакції на час виникнення спірних відносин) мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року № 921 затверджено Порядок організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов`язаних (далі - Порядок №921). Відповідно до п. 2 Порядку № 921 військовий облік є складовою змісту мобілізаційної підготовки держави та полягає у цілеспрямованій діяльності державних органів, підприємств, установ та організацій щодо фіксації, накопичення та аналізу військово-облікових даних призовників і військовозобов`язаних із відображенням їх у військово-облікових документах, а також здійснення контролю за дотриманням призовниками і військовозобов`язаними, посадовими особами державних органів, підприємств, установ та організацій встановлених правил військового обліку. Згідно з п. 16 Порядку №921 військовий облік ведеться на підставі паспорта громадянина України та таких військово-облікових документів: для призовників - посвідчення про приписку до призовної дільниці; для військовозобов`язаних - військового квитка або тимчасового посвідчення військовозобов`язаного. Пунктом 56 Порядку № 921 передбачено, що про взяття призовників і військовозобов`язаних на військовий облік, зняття та виключення з нього в їх військово-облікових документах проставляються відповідні відмітки. Вказане кореспондується також з нормами Положення про військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу, затвердженого указом Президента України від 30 грудня 2016 року № 582/2016. Так, п.1 вказаного Положення визначає, що військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу (далі - військовий квиток) є документом, що посвідчує особу військовослужбовця (військовозобов`язаного, резервіста) та визначає належність його власника до виконання військового обов`язку. Таким чином, відповідно до чинного законодавства необхідною умовою для виїзду за кордон військовозобов`язаний громадянин України в умовах воєнного стану повинен подати, для серед іншого, як документальне підтвердження належності до категорії громадян України, щодо яких не застосовується обмеження у праві виїзду за межі території України, так і військовий квиток або тимчасове посвідчення військовозобов`язаного. Частинами 1, 3 ст. 14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05 листопада 2009 року № 1710-VI встановлено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт. Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право протягом одного місяця з дня прийняття відповідного рішення у передбаченому законом порядку оскаржити його до органу Державної прикордонної служби України вищого рівня або до адміністративного суду за місцем розташування відповідного органу. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Судом апеляційної інстанції встановлено, що, як зазначає сам позивач у своїй позовній заяві та не заперечується відповідачем, 23.02.2025 позивач у пункті пропуску для перетинання державного кордону України надав наступні документи: паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон; Наказ про відрядження від 28.01.2025 за №28/01-04; Посвідчення про відрядження від 13.02.2025 за №13/02-06; Наказ Міністерства цифрової трансформації України від 09.11.2022 з додатком від 09.12.2022; Наказ Міністерства цифрової трансформації України від 08.11.2023 з додатком від 08.11.2023; Наказ Міністерства цифрової трансформації України від 25.11.2024 з додатком від 25.11.2024; підтвердження подання заяви на отримання неімміграційної візи від 14.02.2025; запрошення до посольства США в Республіці Польща від 03.02.2025; бронювання номеру в готелі від 30.01.2025; лист Генерального консульства США в м. Краків від 04.02.2025; лист-підтвердження зустрічі на консульському прийомі у Генеральному консульстві США в м. Краків (а.с.18-21, 29-57). Отже, з наведеного убачається, що будь-яких військово-облікових документів для перетину кордону позивач не надав. Разом з тим, суд першої інстанції вважав, що вищевказані документи у повній мірі підтверджували той факт, що позивач, як громадянин України чоловічої статі віком від 18 до 60 років, що провадить професійну діяльність у сфері стратегічних комунікацій, медіа та інформаційній сфері, та перебуває у трудових відносинах, згідно пункту 2-22 Правил перетинання державного кордону громадянами України, мав право перетнути державний кордон з метою відрядження до іншої країни Проте, суд апеляційної інстанції не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції та зазначає, що суд першої інстанції у цьому випадку застосував недіючі норми права, оскільки Правила перетинання державного кордону громадянами України доповнено пунктом 2-22 згідно з Постановою КМ № 244 від 04.03.2025, і цей пункт набрав чинності згідно Правил перетинання державного кордону громадянами України у редакції 06.03.2025, водночас спірні відносини виникли 23.02.2025, тобто ще до запровадження приписів пункту 2-22 згідно з Постановою КМ № 244 від 04.03.2025, а тому спірні правовідносини такий не регулює, та на такі правовідносини дію не поширює. За таких обставин, апеляційний суд зазначає, що відповідачем дотримано в досліджуваному випадку процедури прийняття рішення уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону про відмову громадянину у праві перетину кордону. Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Слід зазначити, що незважаючи на встановлений частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності, позивач не звільняється від свого обов`язку, визначеного частиною 1 згаданої статті щодо доведення тих обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає, що подані позивачем документи не надавали йому права виїзду за межі території України, а тому оскаржуване рішення відповідачем прийнято з дотриманням чинного законодавства та принципів, передбачених ст.2 КАС України, є правомірним, що має наслідком відмови у задоволенні позову. Відповідно до частини 2 статті 6 КАС України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. Так, у п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29) З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецеденту практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення неправильно застосував норми матеріального права, неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, а тому висновки суду першої інстанції обставинам справи не відповідають, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким у задоволенні позову необхідно відмовити. Керуючись статтями 241, 243, 286, 308, 311, 317, 321, 325, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) задовольнити. Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 05 червня 2025 року у справі № 300/1968/25 скасувати. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправним та скасування рішення, відшкодування шкоди відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді О. І. Довга І. І. Запотічний