Постанова 4807 № 335/7812/25

Дата документу 05.05.2026 Справа № 335/7812/25 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЄУН 335/7812/25 Головуючий у І інстанції: Макаров В.О. Провадження № 22-ц/807/1023/26 Суддя-доповідач: Поляков О.З. Провадження № 22-ц/807/1023/26-2 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 травня 2026 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі: Головуючого: Полякова О.З., суддів: Кухаря С.В., Трофимової Д.А., секретар: Смокотіна В.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника адвоката Попова Віталія Гавриловича на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 10 лютого 2026 року та на додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 26 лютого 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення органу місцевого самоврядування,- В С Т А Н О В И Л А: У серпні 2025 року ОСОБА_1 в особі представника адвоката Попова В.Г. звернулася до суду з позовом до Запорізької міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про скасування рішення органу місцевого самоврядування. В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності набуте на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 06.10.2005 у справі № 2-5038/05. Поряд з її домоволодінням на суміжній земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 , розташоване домоволодіння, належне ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , що належить їм на праві спільної часткової власності, що зареєстроване на підставі Декларації про готовність об`єкта до експлуатації ЗП141183531837 від 25.09.2017. Договір купівлі-продажу нерухомості № 3854.К від 15.08.1996, укладений на Запорізькій регіональній біржі нерухомості, на підставі якого відповідачі придбали житловий будинок АДРЕСА_2 , нотаріально не посвідчений, відтак не може вважатись правовстановлюючим документом. Між позивачем та відповідачами 2,3,4 існує тривалий спір про межу земельної ділянки належної відповідачам. Так, у 2017 році відповідачі зверталися до Шевченківського районного суду міста Запоріжжя з позовною заявою до позивача з вимогою про усунення перешкод у користуванні належним їм об`єктом нерухомості і земельною ділянкою під ним. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі. У вересні 2023 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до позивача з вимогою про захист прав власності, припинення порушення правил добросусідства, та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою. Справа № 336/9710/23 на теперішній час перебуває на розгляді в Шевченківському районному суді М. Запоріжжя, рішення не ухвалене. У судовому засіданні від 25.06.2025 у справі № 336/9710/23, відповідачі надали в якості доказів: - копію Рішення Запорізької міської ради від 30.04.2025 № 57/78 про передачу їм у власність земельної ділянки; - копії Витягів з державного реєстру речових прав від 23.05.2025 про державну реєстрацію прав власності на земельну ділянку кадастровий номер 2310100000:07:080:0118. На думку позивача вказане означає, що в період розгляду судом у справі № 336/9710/23 чергового спору про межі користування суміжними земельними ділянками, Запорізька міська рада надала відповідачам 2,3,4 у власність земельну ділянку, щодо меж якої наявний судовий спір, який остаточно не вирішений судом. Позивач вказувала, відповідачі 2,3,4 не повідомили Запорізьку міську раду про наявність спору та розгляд справи в суді, тому міська рада не мала можливості оцінити вплив цього спору на права та обов`язки сторін щодо земельної ділянки, наданої у власність, відтак ухвалила передчасне рішення, яке надає юридичні переваги відповідачам 2,3,4 у вирішенні спору у справі № 336/9710/23, та порушує принцип рівності у набутті земельної ділянки у власність. Позивач вказувала, що згідно з вищезазначеною інформацією, вона набула право власності на своє домоволодіння на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 06.10.2005 у справі № 2-5038/05, тобто у тих межах, що існували на час ухвалення рішення та не змінилися до теперішнього часу. Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц встановлено, що ОСОБА_1 проживає за своєю адресою з 1972 року, і з того часу спірний паркан не переносився, що фактично вказує на те, що існуючі межі землекористування виникли ще задовго до того як відповідачі 2,3,4 набули право власності на своє домоволодіння, і свого часу, придбаваючи його, вони не могли не знати про існуючі межі землекористування та, відповідно, погоджувалися з ними. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відповідно до вимог закону, набули право власності на своє домоволодіння ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто, у той час коли фактичні межі землекористування вже склалися (був наявний спірний паркан), що був збудований ще до 1972 року за іншого власника, який фактично не заперечував проти наявності паркана, з урахуванням його розміщення, було облаштовано розміщення воріт для заїзду у двір домоволодіння позивача. Зазначене вказує, що фактично на час набуття відповідачами 2,3,4 прав на своє домоволодіння межі землекористування вже фактично були сформовані, мали сталий характер, та ніким не оспорювались. На момент придбання свого домоволодіння відповідачі 2,3,4 мали можливість оглянути як саме нерухоме майно, так і земельну ділянку, на якій воно розташоване, в існуючих межах, та придбали її без жодних заперечень, тим самим визнаючи її межі, зокрема і спірного паркана. Таким чином, з урахуванням сталого (сформованого ще попередніми власниками майна) порядку користування земельними ділянками та розміщеним на ньому нерухомим майном (що за змістом є юридичним фактом), що підтверджений відповідними судовими рішеннями, зокрема: рішенням Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 06.10.2005 у справі № 2-5038/05; рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц, позивач має «правомірні очікування» на сталий порядок користування своєю власністю та земельною ділянкою, на якій знаходиться це нерухоме майно, та, як наслідок, можливість отримати земельну ділянку у цих межах у власність (майнове право). Рішення Запорізької міської ради № 57/78 від 30.04.2025 передано у спільну часткову власність відповідачам 2,3,4 земельну ділянку площею 0,0368 га, зовнішні межі якої передбачають перенесення паркана в бік земельної ділянки позивача та, як наслідок, закриття проїзду у її двір. При цьому, рішення ухвалене під час наявного спору про межі земельної ділянки між позивачем та відповідачами 2,3,4, який вони ініціювали (справа № 336/9710/23 перебуває на розгляді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя) та за відсутності узгодження меж земельної ділянки з позивачем, про що свідчить відсутність її підпису на відповідному акті, наданому до Запорізької міської ради. Рішенням № РВ-7100131262025 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру від 30.07.2025, Державний кадастровий реєстратор відмовив позивачу у державній реєстрації земельної ділянки, на якій розташоване її домоволодіння, у зв`язку з перетином її ділянки з ділянкою кадастровий номер 2310100000:07:080:0118 (спів падіння площі на 1.2867), яку згідно з оскаржуваним рішенням, надано у власність відповідачам 2,3,4. Згідно з доданою до Рішення схемою перетину, місцем перетину є спірна частина земельної ділянки, спір щодо якої розглядається у справі № 336/9710/23. Таким чином, внаслідок прийняття спірного рішення, відповідачам 2,3,4 була передана у власність земельна ділянка, що розташована під заїздом до двору позивача, що матиме наслідком порушення її права: - на вільний доступ до свого домоволодіння та користування ним, шляхом безперешкодного проїзду транспортом (право на доступ до власності); - невиправдане обмеження права проїзду; - порушення права позивача на набуття у власність тієї частини земельної ділянки, що розташована під заїздом; - порушення права позивача на рівний доступ до набуття права власності на земельну ділянку, розміщену під її домоволодінням. Оскільки ОСОБА_1 набула право власності на домоволодіння, розміщене за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 06.10.2005 у справі № 2-5038/05, що був побудований на земельній ділянці площею 416 кв.м. наданій на підставі Договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку від 24.07.1959, у тих межах, що існували на час ухвалення рішення (розміщення нерухомого майна, допоміжних споруд, паркану, воріт, облаштування проходу, заїзду до двору) та не змінилися до теперішнього часу, позивач вважає, що у неї виникли «правомірні очікування» на набуття у власність земельної ділянки, що розташована під домоволодінням у існуючих його межах. Формування земельної ділянки відповідачів 2,3,4 було здійснено на підставі Технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 10.04.2019, виготовленого ФОП ОСОБА_5 . З урахуванням Рішення № РВ-7100131262025 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру від 30.07.2025, позивач стверджує, що Технічна документація відповідачів 2,3,4 виготовлена з порушенням її прав на земельну ділянку, що розташована під її домоволодінням, оскільки створює перетин земельних ділянок, що свідомо чи з необачності, був залишений поза увагою, що мало стати наслідком відмови у реєстрації земельної ділянки відповідачів у Державному земельному кадастрі. Формування земельної ділянки відповідачів 2,3,4 відбувалося в умовах тривалого спору про її межі, що полягає у незгоді відповідачів зі сталими межами землекористування, що утворилися задовго до того (до 1972 року) набуття ними у власність свого домоволодіння. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц підтверджує факт наявності тривалого спору про межі суміжних земельних ділянок. З урахуванням сталих меж землекористування було встановлено ворота та облаштовано заїзд до двору позивача, який також існував задовго до придбання відповідачами свого домоволодіння (до 1972 року). Зазначене давало позивачу «правомірні очікування» на набуття у власність земельної ділянки, на якій облаштований заїзд до подвір`я її домоволодіння, оскільки іншим чином він не може бути облаштований. При виготовленні технічної документації на встановлення меж та формуванні земельної ділянки, відповідачі 2,3,4 приховали факт наявності судового рішення, та факт наявності спору про межі. Відсутність акту погодження меж з позивачем в матеріалах технічної документації свідчить про те, що на час її виготовлення, питання обґрунтованого встановлення межі не було вирішено, що вказувало на наявність спору, вирішення якого мало передувати наданню земельної ділянки у власність, з урахуванням справи № 336/9710/23. При цьому, зі змісту оскаржуваного рішення, Запорізька міська рада не була повідомлена про наявність судового спору про межу земельної ділянки, що надавалася у власність, який перебуває на розгляді у Шевченківському районному суді м. Запоріжжя справа № 336/9710/23, а також раніше ухвалені судові рішення з цього питання, зокрема рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц, що в цих умовах виключало можливість ухвалення рішення до набуття чинності судовим рішенням у справі. На думку позивача, вказане свідчить про неправомірність дій відповідачів 2,3,4 при формуванні земельної ділянки, яку вони набули у власність на підставі оскаржуваного рішення, у зв`язку з чим позивач звернулась до суду з цим позовом. Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Попова В.Г. просила суд: - визнати недійсним рішення Запорізької міської ради № 57/78 від 30.04.2025 «Про передачу гр. ОСОБА_3 , гр. ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_4 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_2 »; - скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер: 79063571 від 23.05.2025 реєстратора Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради Білай О.П. про державну реєстрацію права спільної часткової власності на земельну ділянку площею 0,0368 га, кадастровий номер 2310100000:07:080:0118 за ОСОБА_2 ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Судові витрати просила покласти на відповідачів. Рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 10 лютого 2026 року позов залишено без задоволення. Додатковим рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 26 лютого 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі по 10000 грн. Не погоджуючись із вищезазначеними рішеннями суду, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Попова В.Г. подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 10 лютого 2026 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи позовної заяви, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Попова В.Г. зазначає, що спір у справі № 336/9710/23 є спором про межі земельної ділянки, право власності на яку було надане оскаржуваним рішенням Запорізької міської ради, та має пряме відношення до наслідків вирішення цього питання, так як ставить під сумнів достовірність площі земельної ділянки яка мала бути надана у власність. Наслідки розгляду справи № 336/9710/23 мають значення для оскарження рішення про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера. Твердження суду про «наявність спору про паркан і проїзд» це намагання суду нівелювати суть спору у справі № 336/9710/23, зазначенням його як такого, що не має відношення до оскаржуваного рішення Запорізької міської ради. Апелянт з цим не погоджується, так як такий висновок суду суперечить змісту підстав звернення до суду з позовом у цій справі та змісту позовних вимог у справі № 336/9710/23, матеріали якої додані Позивачем до позову в якості доказу у даній справі), які згідно з п. 3 прохальної частини позовної заяви означені таким чином «3. Усунути порушення права ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як власників домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом зобов`язання ОСОБА_1 за власний рахунок знести самовільно збудований паркан на відстань не менше 1 метра до межі земельної ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .», та є прямим свідченням неповноти оцінки наявних у справі доказів (зокрема змісту позовної заяви у даній справі та у справі №336/9710/23). У контексті зазначеного Апелянт також посилається на аналогію закону, зокрема на ч.1 ст. 251 ЦПК України, відповідно до якої суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду. Апелянт вважає, що за принципом аналогії закону, Запорізька міська рада не мала розглядати спірне питання, а натомість мала зупинити розгляд питання про надання у власність земельної ділянки, спір про межі якої перебуває на розгляді суду, і виносити рішення вже з урахуванням остаточного судового рішення по справі № 336/9710/23. Обов`язок повідомлення про наявність судового спору лежав на Відповідачах 2,3,4 як заявниках. Апелянт вважає, що рішення про формування земельної ділянки у державному земельному кадастрі при наявності спору про її межі, не є визначальним при вирішення питання про надання її у власність, та потребувало перевірки достовірності її площі за наявного судового спору. Формування земельної ділянки Відповідачів 2,3,4 відбувалося в односторонньому порядку в умовах тривалого спору про її межі, який полягає у незгоді відповідачів зі сталими межами землекористування, які утворилися задовго до того (до 1972 року) як вони набули у власність своє домоволодіння. Цей факт встановлений рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц та не потребує додаткового доказування. Зазначене судове рішення також підтверджує факт наявності тривалого спору про межі суміжних земельних ділянок. Проте, суд першої інстанції безпідставно відмовився враховувати юридичні факти встановлені вказаним судовим рішенням. Апелянт наголошує, що рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц не встановлено порушень прав користування Відповідачів 2,3,4 своєю земельною ділянкою з боку Позивача у тому числі облаштуванням паркану встановленого ще до 1972 року. Виготовлення технічної документації на встановлення меж та формування земельної ділянки, відбувалося без урахування фактів встановлених рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц, та наявності спору про межі цієї земельної ділянки. Відсутність акту погодження меж з Позивачем в матеріалах технічної документації свідчить, що на час її виготовлення, питання обґрунтованого встановлення межі не було вирішено, що вказувало на наявність спору, вирішення якого мало передувати наданню земельної ділянки у власність, з урахуванням справи № 336/9710/23. Апелянт наголошує, що обов`язковою умовою формування та реєстрації земельної ділянки без погодження її меж, є правомірність дій кожного із землекористувачів. У цьому випадку, за умови об`єктивного вирішення питання, Запорізька міська рада у питанні правильності формування земельної ділянки за умови спору про достовірність її площі, мала покладатися на остаточне рішення суду у справі № 336/9710/23. Крім того, ОСОБА_1 в особі представника адвоката Попова В.Г. зазначала, що виходячи зі змісту заяви про ухвалення додаткового судового рішення від 13.02.2026, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є її заявниками. Як вбачається зі змісту оскаржуваного додаткового рішення суду, його ухвалено на підставі заяви адвоката Стариченка М.П., який представляє інтереси відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , тобто на думку апелянта, суд першої інстанції припустився помилки без належної підстави, визначивши заявниками ухвалення додаткового рішення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . При цьому наявність одного і того ж представника у Відповідачів 2,3,4 не є підставою для такого зазначення. На думку апелянта, суд першої інстанції вирішуючи питання відшкодування витрат на правничу допомогу на користь ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , без належної заяви від цих осіб, допустив порушення ч.1 ст. 13 та ч.1 ст. 270 ЦПК України. У зв`язку з недотриманням вимог ст. 134 ЦПК України, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не набули процесуального права на відшкодування витрат на правничу допомогу. Суд першої інстанції не звернув на зазначене належної уваги, що мало наслідком ухвалення незаконного рішення. Аналізуючи зміст наданих заявником та досліджених судом при ухваленні додаткового рішення, доказів, апелянт акцентує увагу на відсутності підтвердження реальної передачі грошових коштів (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки), за умови того, що у заяві акцентується що ці витрати вже понесенні заявником. Заявлений та задоволений судом розмір витрат на правничу допомогу адвоката порушує принцип пропорційності та є неспівмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, без урахування правової позиції Верховного Суду висловленого у постанові від 13.12.2023 у справі № 359/10310/21 та інших вищезазначених постанов ВС. Також апелянт наголошує, що заявлений розмір витрат має ознаки зловживання заявником процесуальним правом, з метою незаконного збагачення за її рахунок та безпідставне поставлення її у скрутне матеріальне становище. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі представника адвоката Стариченка М.П. заперечують проти доводів позивача, оскаржувані рішення просять залишити без змін. Зокрема, зазначають, що всі документи з землеустрою, розроблені ФОП ОСОБА_5 на замовлення сімейства Рубців були законними та такими, що відповідали чинному законодавству, що було встановлено рішенням суду. Адже в даному випадку, цей факт не потребує доказування, він є преюдиційним. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Не підписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку. А сама по собі наявність спору між власниками суміжних земельних ділянок, не є підставою для скасування рішення Ради про передачу земельної ділянки у власність сімейству Рубців. Посилання апелянта на спір, що вирішується вже два з половиною роки Шевченківським районним судом м. Запоріжжя у межах справи № 336/9710/23, жодним чином не впливає на законність прийнятого Запорізькою міською радою рішення про передачу земельної ділянки у власність сімейству Рубців. Будь-які «сторонні мотиви» (зокрема, наявність конфлікту між сусідами чи навіть судового спору про межі) не є підставою для відмови у приватизації земельної ділянки. Про порушення майнових прав, чи як зазначає апелянт, «легітимних очікувань» не може йти мови, адже межі між земельною ділянкою сімейства Рубців та земельною ділянкою ОСОБА_1 були встановлені вже після ухвалення рішення у справі № 336/4617/16-ц. До 2025 року ОСОБА_1 не була заінтересована у реалізації свого права на оформлення права власності на земельну ділянку, не зверталась для розроблення технічної документації земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер не отримувала. Тобто розпоряджалася земельною ділянкою навмання, без чітко визначених меж. Іншими словами, ОСОБА_1 під час розроблення сімейством Рубців земельної документації у далекому 2019 році, фактично самоусунулася від погодження меж суміжних ділянок та понад 20 років не брала жодної участі у процесі приватизації власної земельної ділянки. У матеріалах справи наявна достатня та вичерпна сукупність доказів надання ОСОБА_6 правничої допомоги Відповідачу 2, Відповідачу 3 та Відповідачу

4. Наголошує, що по тексту відзиву на позовну заяву від 01.09.2025, а також заперечення на відповідь на відзив від 09.09.2025, добре зрозуміло, що ці процесуальні документи подавалися сімейством Рубців спільно; скрізь вживаються формулювання «Відповідачі 2, 3, 4», а також «сімейство ОСОБА_7 ». Більше того, попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, що був зазначений сімейством Рубець складав 40000 грн, у той час як суд І інстанції відшкодував Відповідачам 2, 3, 4 всього 30000 грн разом на всіх (10000 грн на кожного). Факт оплати Відповідачем 2, 3, 4 наданої представником правничої допомоги є повністю доведеним та підтверджується наявними у матеріалах справи Актами виконаних робіт. У своєму відзиві на апеляційну скаргу Запорізька міська рада просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржуване рішення без змін. Зазначає, що Запорізька міська рада ухвалила оскаржуване рішення № 57/78 від 30.04.2025 відповідно до норм чинного законодавства та у межах компетенції. Запорізька міська рада виходила виключно із наданої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості) за адресою АДРЕСА_2 , яку було розроблено суб`єктами господарювання, які є виконавцями робіт із землеустрою згідно із Законом України «Про землеустрій» (ст. 26 Закону), а тому, міська рада діяла виключно у спосіб та у межах визначених Конституцією та Законами України. Суд першої інстанції ухвалюючи рішення від 10.02.2026 у справі 335/7812/25 дійшов правильного висновку, що рішення Запорізької міської ради від 30.04.2025 № 57/78 про передачу у спільну часткову власність відповідачам 2,3,4 земельної ділянки площею 0,0368 га, земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 є законним. У Запорізькій міській раді були відсутні підстави для відмови у передачі відповідачам 2,3,4 земельної ділянки, оскільки діяла на виконання рішення відділу у Хмельницькому районі ГУ Держгеокадастру у Хмельницькій області, яким було присвоєно кадастровий номер земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_2 . Окрім того, відповідач-1 зазначає, що ухвалою Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 23.03.2026 провадження у цивільній справі № 336/9710/23 закрито. Суд, постановляючи вищевказану ухвалу дійшов висновку, що аналіз змісту рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 18.09.2017 у справі № 336/4617/16-ц та співставлення його на предмет тотожності сторін, підстав та предмету спору з позовом у справі № 336/9710/23, дає підстави стверджувати про їх повну тотожність та наявність підстав для закриття провадження у справі № 336/9710/23 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. Враховуючи встановлену судом тотожноість сторін, підстав та предмету спору у справах № 336/4617/16-ц та № 336/9710/23, посилання позивача на розгляд справи № 336/9710/23 не може бути врахованим під час розгляду цього спору, зокрема цивільний спір між співвласниками та співжильцями домоволодіння щодо порядку користування та меж прибудинкової земельної ділянки жодним чином не впливає на законність прийнятого Запорізькою міською радою рішення про передачу земельної ділянки. У судовому засіданні представник ОСОБА_1 адвокат Попов В.Г. наполягав на задоволені апеляційної скарги, скасуванні оскаржуваних рішень та задоволенні позову. Представник ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 адвокат Стариченко М.П. та представник Запорізької міської ради Крат А.С. заперечували проти задоволення апеляційної скарги, оскаржувані рішення просили залишити без змін. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довела порушення відповідачами її прав, оскільки ухвалюючи рішення № 57/78 від 30.04.2025 Запорізька міська рада виходила виключно із наданої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості) за адресою: АДРЕСА_2 , яку було розроблено суб`єктами господарювання, які є виконавцями робіт із землеустрою згідно зі ст. 26 Законом України «Про землеустрій», тому міська рада діяла виключно у спосіб та у межах визначених Конституцією та Законами України. Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке. Суд першої інстанції встановив, підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є власниками житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 . Вказаний житловий будинок перебуває на земельній ділянці площею 0,0368 га, кадастровий номер 2310100000:07:080:0118. 30.04.2025 Запорізька міська рада ухвалила рішення № 58/78 «Про передачу гр. ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у власність земельної ділянки по АДРЕСА_2 ». Відповідно до п. 1 Рішення, затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) по АДРЕСА_2 гр. ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_1 ), гр. ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) та гр. ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_3 ). Згідно з п. 2 Рішення, затверджено розмір земельної ділянки по АДРЕСА_2 площею 0,0368 га та встановлено зовнішні межі згідно з планом, що додається до земельної документації за рахунок земельної ділянки, розмір якої зареєстрований орендним підприємством № 3 «Запорізьке міське бюро технічної інвентаризації». У пункті 3 Рішення визначено передати співвласникам житлового будинку у спільну часткову власність (відповідно до часток на житловий будинок без визначення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)), земельну ділянку (кадастровий номер 2310100000:07:080:0118) загальною площею 0,0368 га (землі житлової та громадської забудови; для будівництва і обслуговування житлового будинку, громадських будівель і споруд (присадибна ділянка) 02.01) по АДРЕСА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) таким чином: - гр. ОСОБА_3 площею 0,0122 га, що складає 1/3 частки (від загальної площі присадибної ділянки 0,0368 га); - гр. ОСОБА_2 площею 0,0123 га, що складає 1/3 частки (від загальної площі присадибної ділянки 0,0368 га); - гр. ОСОБА_4 площею 0,0123 га, що складає 1/3 частки (від загальної площі присадибної ділянки 0,0368 га). Крім того встановлено, що у провадженні Запорізького окружного адміністративного суду перебувала справа № 280/4694/20 за позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 до держаного кадастрового реєстратора міськрайонного управління Держгеокадастру у Запорізькому районі та м. Запоріжжя Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області Палубінської К.В., третя особа - Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 про визнання незаконним та скасування рішення від 24.03.2020 № РВ-2300919982020 про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру та про зобов`язання відповідача внести відомості до Державного земельного кадастру згідно з поданою заявою від 11.03.2020 (реєстраційний номер ЗВ-9702357142020) про державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,0368 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , до Державного земельного кадастру. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 05.10.2020 відмовлено в задоволенні вказаних позовних вимог. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 01.02.2021 апеляційну скаргу ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було задоволено повністю, а рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 05.10.2020 по справі № 280/4694/20 скасовано. Під час розгляду справи в апеляційній інстанції, судом було встановлено, що в акті встановлення та погодження меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 17.04.2019 відсутні відомості про нез`явлення власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, а навпаки містяться відмітки про те, що власники (користувачі) суміжних земельних ділянок по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_3 , відмовились від підпису. Колегія суддів звернула увагу на те, що факт нез`явлення власників (користувачів) суміжних земельних ділянок не є тотожним факту відмови їх від підпису, що у свою чергу спростовує висновки суду першої інстанції про необхідність доказування Позивачем факту належного повідомлення власників (користувачів) суміжних земельних ділянок, які не з`явились, про час проведення вищезазначених робіт. Більше того, суд апеляційної інстанції наголосив на тому, що стаття 198 Земельного України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із аналізу вказаної статті Земельного кодексу України не слідує, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа акта погодження меж слід вважати, що погодження меж не відбулося. Отже встановлено, що всі документи, розроблені ФОП ОСОБА_5 були законними та такими, що відповідали чинному законодавству, що було встановлено рішенням суду. Адже в цьому випадку, цей факт не потребує доказування, він є преюдиційним. 06.04.2021 Кадастровий номер був присвоєний відділом у Хмельницькому районі Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) 10.04.2019, розробленою ФОП ОСОБА_5 . У грудні 2021 року відповідачі 2,3,4 звернулись до Управління з питань земельних відносин Запорізької міської ради із заявою та доданими до неї документи для приватизації земельної ділянки кадастровий номер 2310100000:07:080:0118 за адресою: АДРЕСА_2 . Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території. За положеннями статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу. Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Частинами першою, другою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це положення цивільного законодавства України конкретизовано у частині першій статті 153 ЗК України: власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України. Повноваження органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122 ЗК України. Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У заяві зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До заяви додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею. Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає заяву у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, які є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін. (абзац перший, третій частини сьомої статті 118 ЗК України). Відповідно до статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій-сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв`язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за технічною документацією із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Права власників земельних ділянок закріплені положеннями частини першої статті 90 ЗК України, а в силу частини 2 зазначеної статті порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню у порядку, встановленому законом. За змістом пункту г) частини 1 статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів. Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів. Частинами першою-третьою статті 158 ЗК України встановлено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах території територіальних громад щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, обмежень у використанні земель та земельних сервітутів, додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. На підставі частин першої та другої статті 55 Закону України «Про землеустрій» встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, матеріалів Державного фонду документації із землеустрою та оцінки земель, матеріалів топографо-геодезичних робіт. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) розробляється за рішенням власника (розпорядника) земельної ділянки, землекористувача. Технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) включає: завдання на складання технічної документації із землеустрою;пояснювальну записку; матеріали топографо-геодезичних робіт; кадастровий план земельної ділянки; перелік обмежень у використанні земельної ділянки; відомості про встановлені межові знаки. Відповідно до статті 21 Закону України «Про державний земельний кадастр» відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру на підставі: відповідної документації із землеустрою щодо формування земельних ділянок - у випадках, визначених статтею 79-1 Земельного кодексу України, при їх формуванні; на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) - у разі встановлення (відновлення) меж земельної ділянки за її фактичним використанням відповідно до статті 107 Земельного кодексу України та у разі зміни меж суміжних земельних ділянок їх власниками; на підставі технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель - за результатами інвентаризації земель; на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) - у разі виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв). Кадастрові зйомки - це комплекс робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок. Кадастрова зйомка включає: а) геодезичне встановлення меж земельної ділянки; б) погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами; в) відновлення меж земельної ділянки на місцевості; г) встановлення меж частин земельної ділянки, які містять обтяження та обмеження щодо використання землі; ґ) виготовлення кадастрового плану (стаття 198 ЗК України). Із положень статті 125, 126 ЗК України слідує, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». За змістом частини 10 статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр» ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень). Стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. Стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж, слід вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Таким чином, непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки не є саме по собі підставою для прийняття органом місцевого самоврядування рішення про відмову у затвердженні технічної документації та переданні земельної ділянки у власність. Що, відповідно, також не є підставою для скасування рішення про затвердженні технічної документації та переданні земельної ділянки у власність. Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14 (провадження № 14-552цс18), у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15 (провадження № 14-652цс18), у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17 (провадження № 14-730цс19). Також у правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц (провадження № 61-19526сво18) зазначено, що підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із власником та/або землекористувачем не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації за умови правомірних дій кожного із землекористувачів чи землевласників. Не надання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача та/або власника не може бути перешкодою для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акта узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Практика застосування зазначених висновків є сталою, вони правильно застосовані апеляційним судом, і, відповідно, підстав для відступу від них немає. З огляду на вищевикладене, є обґрунтованим висновок суду про те, що непідписання позивачем акта погодження меж земельної ділянки від 17.09.2019 не свідчить про незаконність рішення Запорізької міської ради № 58/78 від 30.04.2025. І доводи апеляційної скарги вказаного висновку не спростовують. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ухвалюючи рішення № 57/78 від 30.04.2025 Запорізька міська рада виходила виключно із наданої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж спірної земельної ділянки в натурі (на місцевості) за адресою АДРЕСА_2 , яку було розроблено суб`єктами господарювання, які є виконавцями робіт із землеустрою згідно зі ст. 26 Законом України «Про землеустрій», тому міська рада діяла виключно у спосіб та у межах визначених Конституцією та Законами України. Доводи апеляційної скарги про наявність у ОСОБА_1 правомірних очікувань на набуття у власність земельної ділянки, що розташована під домоволодінням в існуючих його межах не заслуговують на увагу, оскільки до 2025 року ОСОБА_1 не зверталася для розроблення технічної документації земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастрового номеру не отримувала. Такі дії позивач вчинила тільки у 2025 році вже після реєстрації відповідачами 2, 3, 4 їх права власності на земельну ділянку. Поняття «легітимні очікування», головним чином походять від англійського терміну «legitimate expectations» як розумні, небезпідставні або обґрунтовані очікування. У юридичній практиці зазначений термін також має такі альтернативні назви як правомірні, законні, розумні або виправдані сподівання. Принцип легітимних очікувань широко застосовується у судовій практиці та ґрунтується на низці конституційних положень, які гарантують захист права власності (стаття 41 Конституції України) та передбачуваність (прогнозованість) законодавства, яким визначаються обмежувальні заходи (статті 22, 57, 58, 94 та 152 Конституції України). Реалізація принципу легітимних очікувань полягає у досягненні бажаного результату шляхом вчинення правомірних дій з огляду на заздалегідь передбачені ймовірні наслідки; втілення легітимних очікувань унеможливлюється, зокрема, у випадку, коли особа не може досягнути прогнозованого результату внаслідок зміни правової основи у такі строки, що не є розумними та обґрунтованими. Легітимні очікування не можна ототожнювати зі сподіваннями, що виникають на підставі особистого сприйняття або помилкової оцінки певних обставин чи правових норм; не можуть виникати легітимні очікування, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства; обов`язковою умовою, за наявності якої певне сподівання (вимога) особи набуває ознак легітимного очікування є те, що таке очікування (вимога) має належне правове підґрунтя, тобто наявне достатнє джерело для відповідного очікування (вимоги). Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд і у постанові від 18 січня 2023 року справі № 580/1300/22. Доводи апеляційної скарги щодо передчасності рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у зв`язку з наявним спором, що вирішується судом у справі № 336/9710/23 не можуть бути підставою для скасування рішення Запорізької міської ради, оскільки предметом розгляду цієї справи, є усунення порушень прав ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 як власників домоволодіння та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом зобов`язання ОСОБА_1 та ОСОБА_8 за власний рахунок знести самовільно збудований паркан на відстань не менше 1 метра до межі земельної ділянки ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Крім того, колегія суддів зауважує, що справа розглядається судом з 2023 року. Згідно з даними з ЄДРСР, ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 березня 2026 року провадження у справі закрито. Ухвала оскаржена до апеляційного суду. З огляду на місячний строк розгляду заяв про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, імперативно визначений у ст. 118 ЗК України та перелік підстав для відмови в наданні такого дозволу, сама по собі наявність у провадженні суду спору щодо правомірності розміщення паркана між сусідами не впливає на законність ухваленого органом місцевого самоврядування рішення. Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Аргументи ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_9 про неврахування висновків Верховного Суду, наведених в апеляційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки суду в цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду, наведеним в апеляційній скарзі. Інші доводи апеляційної скарги збігаються з доводами позовної заяви та правильно спростовані судом першої інстанції, також не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки ці доводи не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права. Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, які відповідають обставинам справи, встановленим відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які суд правильно застосував. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Статтею 133 ЦПК України до судових витрат віднесені і витрати на професійну правничу допомогу. Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України. За висновком, викладеним у пункті 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Аналіз зазначеної постанови свідчить про те, що вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд має пересвідчитись що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони. Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Аналізуючи вказані норми ЦПК України про відшкодування витрат на професійну правову допомогу, можна дійти висновку, що до понесених стороною витрат на професійну правову допомогу відносяться як витрати, які оплачені стороною/третьою особою до моменту за явлення вимоги про їх відшкодування так і ті, які будуть оплачені нею в майбутньому, якщо це відповідає умовам договору. Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові на позивача, у разі часткового задоволення на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у додатковій постанові від 17 січня 2022 року у справі № 756/8241/20 (провадження № 61-9789св21). Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами. При визначенні суми відшкодування витрат на правову допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, а також з урахуванням складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціну позову та (або) значенням справи для сторони. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2022 року у справі № 706/199/22 (провадження № 61-9325ск22). У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України. Так, суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що 13.02.2026 адвокат Стариченко М.П., який представляє інтереси відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 звернувся до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення, в якій просив стягнути з ОСОБА_1 на користь відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 понесені ними судові витрати на професійну правничу допомогу, а саме на користь ОСОБА_2 - 27000 грн, ОСОБА_3 - 22000 грн, та ОСОБА_4 - 27000 грн, в якій вказав, що у під час судових дебатів, ним, була зроблена заява відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України. У першій заяві по суті справи відзиві на позовну заяву від 01.09.2025, було вказано, що ОСОБА_2 , на момент подання відзиву на позовну заяву у справі № 335/7812/25, вже понесла витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7000 грн. Окрім того, було зазначено, що орієнтовний розмір витрат на професійну правничу допомогу, що буде пов`язаний зі складанням наступних процесуальних документів по справі (заперечення на відповідь на відзив; клопотання; заяви; адвокатські запити) та участю представника у судових засіданнях по справі, складатиме 40000 грн. Матеріалами справи підтверджено, що представництво інтересів ОСОБА_2 здійснюється адвокатом Стариченком М.П. відповідно до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги та на підставі ордеру. У договорі про надання правничої допомоги сторони визначили, що оплата гонорару визначається за домовленістю Сторін. За необхідності з цього питання може бути укладена Додаткова угода, яка є невід`ємною частиною цього договору. У Додатковій угоді № 1 від 27.08.2025 сторони визначили фіксований розмір гонорару за консультацію та підготовку відзиву на позовну заяву у справі № 335/7812/25, який становитиме 7 000 (сім тисяч) гривень. Як вбачається з акту виконаних робіт від 01.09.2025, в ньому прописано, що «Адвокат своїм підписом свідчить про оплату Клієнтом всієї суми наданих послуг, а Клієнт підтверджує факт оплати зазначеної грошової суми та відсутність будь-яких претензій щодо наданих Адвокатом послуг». У відзиві на позовну заяву було вказано, що сторона відповідача за необхідності у подальшому буде уточнювати вимоги пов`язані із стягненням судових витрат на надання правової допомоги. Надалі розмір витрат на надання правової допомоги може бути збільшений. Відповідні докази будуть у подальшому надані відповідно до норм ЦПК України. У подальшому, у зв`язку з позицією сторони позивача та подання ОСОБА_1 відповіді на відзив, витрати на правничу допомогу ОСОБА_2 збільшилися. Так, у Додатковій угоді № 2 від 08.09.2025 до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги, сторони визначили фіксований розмір гонорару за підготовку заперечення на відповідь на відзив у справі № 335/7812/25, який становитиме 3000 (три тисячі) гривень. Факт надання та оплати правничої допомоги за підготовку заперечення на відповідь на відзив у справі № 335/7812/25 підтверджується актом виконаних робіт від 08.09.2025. Поміж іншого, відповідно до п. 3.1. Додаткової угоди № 1 від 27.08.2025, п. 3.1. Додаткової угоди № 2 від 08.09.2025, до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції здійснюється в розмірі 2000 гривень за 1 судове засідання. Відповідно до п. 3.1. Додаткової угоди № 3 від 01.01.2026 до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції з 01.01.2026 здійснюється в розмірі 3000 гривень за 1 судове засідання. Так, за участь адвоката Стариченка М.П. в судових засіданнях в Вознесенівському районному суді м. Запоріжжя у справі № 335/7812/25, ОСОБА_2 сплатила 10000 (десять тисяч) грн, що підтверджується доданими до Заяви копіями: акту виконаних робіт від 09.10.2025 (за участь в судовому засіданні 09.10.2025); акту виконаних робіт від 11.11.2025 (за участь в судовому засіданні 11.11.2025); акту виконаних робіт від 21.01.2026 (за участь в судовому засіданні 21.01.2026); акту виконаних робіт від 10.02.2026 (за участь в судовому засіданні 10.02.2026). Тобто, за участь адвоката Стариченка М.П. у чотирьох судових засіданнях, ОСОБА_2 сплатила (2 * 2 000 грн. + 2 * 3 000) 10 000 (десять) грн. Разом з тим, у судовому засіданні, що відбулося 11.12.2025, представництво прав та інтересів ОСОБА_2 здійснював адвокат Губорєв К.С. Відповідно до Договору про надання правничої допомоги від 10.12.2025 під № 10-12-2025 укладеного між ОСОБА_2 та АБ «БЮРО АДВОКАТА ГУБОРЄВА», Додаткової угоди № 1 від 10.12.2025 до договору про надання правничої допомоги від 10.12.2025, Акту прийому-передачі виконаних робіт № 1 від 11.12.2025, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції здійснюється в розмірі 2000 гривень за 1 судове засідання. Тобто, за участь адвоката Губорєва К.С. у одному судовому засіданні, ОСОБА_2 сплатила 2 000 (дві тисячі) грн. У кожному акті виконаних робіт прописано, що «Адвокат своїм підписом свідчить про оплату Клієнтом всієї суми наданих послуг, а Клієнт підтверджує факт оплати зазначеної грошової суми та відсутність будь-яких претензій щодо наданих Адвокатом послуг». Разом з тим, на підтвердження оплати наданих послуг, до Заяви додаються відповідні Квитанції до прибуткового касового ордера за участь представника у судових засіданнях. 11.02.2026 між ОСОБА_2 та адвокатом Стариченко М.П. було укладено Додаткову угоду № 4 до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги, де сторони визначили фіксований розмір гонорару за підготовку заяви про ухвалення додаткового судового рішення у справі № 335/7812/25, який становитиме 5 000 (п`ять тисяч) гривень. Факт надання та оплати правничої допомоги за підготовку заяви про ухвалення додаткового судового рішення у справі № 335/7812/25 підтверджується актом виконаних робіт від 12.02.2026. Таким чином, що у зв`язку з розглядом справи № 335/7812/25, ОСОБА_2 понесла витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 27 000 (двадцять сім тисяч) гривень. Крім того, представництво інтересів відповідача ОСОБА_3 також здійснюється адвокатом Стариченком М.П. відповідно до договору від 28.08.2025 про надання правничої допомоги та на підставі ордеру. У договорі про надання правничої допомоги сторони визначили, що оплата гонорару визначається за домовленістю Сторін. За необхідності з цього питання може бути укладена Додаткова угода, яка є невід`ємною частиною цього договору. У Додатковій угоді № 1 від 28.08.2025 сторони визначили фіксований розмір гонорару за консультацію та підготовку відзиву на позовну заяву у справі № 335/7812/25, який становитиме 7 000 (сім тисяч) гривень. В акті виконаних робіт від 01.09.2025 прописано, що «Адвокат своїм підписом свідчить про оплату Клієнтом всієї суми наданих послуг, а Клієнт підтверджує факт оплати зазначеної грошової суми та відсутність будь-яких претензій щодо наданих Адвокатом послуг». У Додатковій угоді № 2 від 08.09.2025 до договору від 28.08.2025 про надання правничої допомоги, сторони визначили фіксований розмір гонорару за підготовку заперечення на відповідь на відзив у справі № 335/7812/25, який становитиме 3 000 (три тисячі) гривень. Факт надання та оплати правничої допомоги за підготовку заперечення на відповідь на відзив у справі № 335/7812/25 підтверджується актом виконаних робіт від 08.09.2025. Поміж іншого, відповідно до п. 3.1. Додаткової угоди № 1 від 28.08.2025, п. 3.1. Додаткової угоди № 2 від 08.09.2025, до договору від 28.08.2025 про надання правничої допомоги, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції здійснюється в розмірі 2000 гривень за 1 судове засідання. Відповідно до п. 3.1. Додаткової угоди № 3 від 01.01.2026 до договору від 28.08.2025 про надання правничої допомоги, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції з 01.01.2026 здійснюється в розмірі 3000 гривень за 1 судове засідання. Так, за участь адвоката Стариченка М.П. в судових засіданнях в Вознесенівському районному суді м. Запоріжжя по справі № 335/7812/25, ОСОБА_3 сплатив 10 000 (десять тисяч) грн., що підтверджується доданими до Заяви копіями: акту виконаних робіт від 09.10.2025 (за участь в судовому засіданні 09.10.2025); акту виконаних робіт від 11.11.2025 (за участь в судовому засіданні 11.11.2025); акту виконаних робіт від 21.01.2026 (за участь в судовому засіданні 21.01.2026); акту виконаних робіт від 10.02.2026 (за участь в судовому засіданні 10.02.2026). Тобто, за участь адвоката Стариченка М.П. у чотирьох судових засіданнях, ОСОБА_3 сплатив (2 * 2 000 грн. + 2 * 3 000) 10 000 (десять) грн. Разом з тим, у судовому засіданні, що відбулося 11.12.2025, представництво прав та інтересів ОСОБА_3 здійснював адвокат Губорєв К.С. Відповідно до Договору про надання правничої допомоги від 10.12.2025 під № 10-12-2025 укладеного між ОСОБА_3 та АБ «БЮРО АДВОКАТА ГУБОРЄВА», Додаткової угоди № 1 від 10.12.2025 до договору про надання правничої допомоги від 10.12.2025, Акту прийому-передачі виконаних робіт № 1 від 11.12.2025, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції здійснюється в розмірі 2000 гривень за 1 судове засідання. Тобто за участь адвоката Губорєва К.С. у одному судовому засіданні, ОСОБА_3 сплатив 2000 (дві тисячі) грн. В кожному акті виконаних робіт прописано, що «Адвокат своїм підписом свідчить про оплату Клієнтом всієї суми наданих послуг, а Клієнт підтверджує факт оплати зазначеної грошової суми та відсутність будь-яких претензій щодо наданих Адвокатом послуг». Разом з тим, на підтвердження оплати наданих послуг, до Заяви додаються відповідні Квитанції до прибуткового касового ордера за участь представника у судових засіданнях. Таким чином, Рубець І.І. поніс витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 22000 (двадцять дві тисячі) гривень. Також, представництво інтересів ОСОБА_4 здійснюється теж адвокатом Стариченком М.П. відповідно до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги та на підставі ордеру. У договорі про надання правничої допомоги сторони визначили, що оплата гонорару визначається за домовленістю Сторін. За необхідності з цього питання може бути укладена Додаткова угода, яка є невід`ємною частиною цього договору. У Додатковій угоді № 1 від 27.08.2025 сторони визначили фіксований розмір гонорару за консультацію та підготовку відзиву на позовну заяву у справі № 335/7812/25, який становитиме 7 000 (сім тисяч) гривень. Окремо зауважує, що в акті виконаних робіт від 01.09.2025 чітко прописано, що «Адвокат своїм підписом свідчить про оплату Клієнтом всієї суми наданих послуг, а Клієнт підтверджує факт оплати зазначеної грошової суми та відсутність будь-яких претензій щодо наданих Адвокатом послуг». Так, у Додатковій угоді № 2 від 08.09.2025 до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги, сторони визначили фіксований розмір гонорару за підготовку заперечення на відповідь на відзив у справі № 335/7812/25, який становитиме 3 000 (три тисячі) гривень. Факт надання та оплати правничої допомоги за підготовку заперечення на відповідь на відзив у справі № 335/7812/25 підтверджується актом виконаних робіт від 08.09.2025. Поміж іншого, відповідно до п. 3.1. Додаткової угоди № 1 від 28.08.2025, п. 3.1. Додаткової угоди № 2 від 08.09.2025, до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції здійснюється в розмірі 2000 гривень за 1 судове засідання. Відповідно до п. 3.1. Додаткової угоди № 3 від 01.01.2026 до договору від 27.08.2025 про надання правничої допомоги, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції з 01.01.2026 здійснюється в розмірі 3000 гривень за 1 судове засідання. Так, за участь адвоката Стариченка М.П. в судових засіданнях в Вознесенівському районному суді м. Запоріжжя по справі № 335/7812/25, ОСОБА_4 сплатив 10 000 (десять тисяч) грн., що підтверджується доданими до заяви копіями: акту виконаних робіт від 09.10.2025 (за участь в судовому засіданні 09.10.2025); акту виконаних робіт від 11.11.2025 (за участь в судовому засіданні 11.11.2025); акту виконаних робіт від 21.01.2026 (за участь в судовому засіданні 21.01.2026); акту виконаних робіт від 10.02.2026 (за участь в судовому засіданні 10.02.2026). Тобто, за участь адвоката Стариченка М.П. у чотирьох судових засіданнях, ОСОБА_4 сплатив (2 * 2 000 грн. + 2 * 3 000) 10 000 (десять) грн. Разом з тим, у судовому засіданні, що відбулося 11.12.2025, представництво прав та інтересів ОСОБА_3 здійснював адвокат Губорєв К.С. Відповідно до Договору про надання правничої допомоги від 10.12.2025 під № 10-12-2025 укладеного між ОСОБА_4 та АБ «БЮРО АДВОКАТА ГУБОРЄВА», Додаткової угоди № 1 від 10.12.2025 до договору про надання правничої допомоги від 10.12.2025, Акту прийому-передачі виконаних робіт № 1 від 11.12.2025, оплата послуг з представництва інтересів у суді першої інстанції здійснюється в розмірі 2000 гривень за 1 судове засідання. Тобто, за участь адвоката Губорєва К.С. у одному судовому засіданні, ОСОБА_4 сплатив 2 000 (дві тисячі) грн. В кожному акті виконаних робіт чітко прописано, що «Адвокат своїм підписом свідчить про оплату Клієнтом всієї суми наданих послуг, а Клієнт підтверджує факт оплати зазначеної грошової суми та відсутність будь-яких претензій щодо наданих Адвокатом послуг». Разом з тим, на підтвердження оплати наданих послуг, до Заяви додаються відповідні Квитанції до прибуткового касового ордера за участь представника у судових засіданнях. Таким чином, Рубець Д.І. поніс витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 22000 (двадцять дві тисячі) гривень. Отже, з огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції правильно виходив з того, що витрати на професійну правничу допомогу виникли у відповідачів у порядку реалізації ними своїх процесуальних прав, зокрема права на подання відзиву на позовну заяву та представництво адвокатом їх інтересів у суді. Взявши до уваги рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду відповідачами заяв та матеріалів, їх значення для вирішення спору, врахувавши критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої фактичності та неминучості) та розумності їх розміру, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на правову допомогу відповідачів є неспівмірним, не відповідає принципам розумності в цих правовідносинах та не є пропорційним до предмета спірних правовідносин, наголосивши, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу. Надавши правильну оцінку доказам щодо розподілу відповідних витрат, наданим представником відповідачів, врахувавши критерії обґрунтованості, пропорційності, співмірності та розумності розміру таких витрат, врахувавши обсяг виконаних робіт адвокатом відповідачів та заперечення представника позивача щодо обґрунтованості понесених витрат, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відшкодування відповідачам їх витрат на правничу допомогу не в заявленому їх адвокатом розмірі, а зменшивши такі витрати до стягнення 10000 грн на користь кожного з відповідачів, при цьому також врахувавши, що ОСОБА_1 є пенсіонеркою за віком, має 2 групу інвалідності у зв`язку з загальним захворюванням. Доводи апеляційної скарги про безпідставність стягнення з позивача витрат на правничу допомогу на користь трьох відповідачів за однією заявою адвоката Стариченка М.П. є неспроможними, оскільки матеріалами справи підтверджено, що адвокат здійснює представництво інтересів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , а процесуальний закон не містить заборони на подання заяв, клопотань чи пояснень одним документом від імені кількох заявників. Крім того, документи подані через підсистему «Електронний суд» ЄСІТС, інтерфейсом якої передбачено створення документів із зазначенням одного заявника. Колегія суддів зауважує, що суд першої інстанції частково взяв до уваги заперечення позивача проти розміру витрат на правничу допомогу, врахував її вік та соціальний статус, зменшивши розмір таких витрат майже у два рази. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, викладених в оскаржуваних рішеннях, вони зводяться до неправильного тлумачення скаржниками норм матеріального права, і є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Наведені в апеляційних скаргах доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується й апеляційний суд, висновки суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржників та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційних скаргах, не спростовують висновків суду першої інстанції. За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Попова В.Г.слід залишити без задоволення, а рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 24 лютого 2026 року та додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя залишити без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, - УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Попова Віталія Гавриловича залишити без задоволення. Рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 10 лютого 2026 року та додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя в цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 14 травня 2026 року. Головуючий: Судді: