Постанова КГС ВС № 904/2131/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 травня 2026 року м. Київ cправа № 904/2131/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Огородніка К. М.- головуючого, Пєскова В. Г., Погребняка В. Я. за участю секретаря судового засідання Сулім А. В. за участю представників: Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" - Труфанової О. С.; Товариства з обмеженою відповідальністю "Опт Нафта Плюс" - Купарєвої О. В.; розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.01.2026 у справі № 904/2131/25 за заявою Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "Опт Нафта Плюс" про визнання банкрутом, - ВСТАНОВИВ: Короткий зміст заяви у справі про банкрутство Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", кредитор, банк, скаржник) звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області зі заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "Опт Нафта Плюс" (далі - "Опт Нафта Плюс", боржник). Заява обґрунтована наявністю заборгованості боржника перед кредитором у розмірі 76 031 021, 17 грн, що виникла через порушення ТОВ "Опт Нафта Плюс" зобов`язань перед банком в частині повного та своєчасного розрахунку за винагороду за користування кредитом, що передбачено кредитними договорами № 4О15070И від 19.03.2015, № 4О15067И та № 4О15067И від 10.03.2015. Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025, залишеною без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 21.01.2026 у справі № 904/2131/25, відмовлено АТ КБ "Приватбанк" у відкритті провадження у справі про банкрутство ТОВ "Опт Нафта Плюс". Судові рішення мотивовані наявністю між сторонами спору про право у розумінні положень частини шостої статті 39 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ), що є підставою для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство боржника. Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги Не погодившись із зазначеними судовими рішеннями, кредитор (АТ КБ "Приватбанк") подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.01.2026 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційну скаргу кредитор мотивував підставою касаційного оскарження, визначеною пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), через застосування судом апеляційної інстанції норм права (статей 204, 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 39 КУзПБ, статей 73, 74, 76-79, 86, 236, 237 ГПК України) без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування таких норм у подібних правовідносинах, а саме: - щодо обов`язковості договору, правомірності правочину та неможливості звільнення від виконання зобов`язання зі сплати винагороди через нерозуміння природи договору чи складність розрахунку (постанова Верховного Суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19); - щодо тлумачення поняття "спір про право" та необхідності його існування у вигляді поданого позову до моменту звернення кредитора із заявою про банкрутство, а не просто заперечень у відзиві (постанови Верховного Суду від 24.09.2020 у справі № 916/3619/19, від 02.02.2021 у справі № 922/2503/20, від 02.08.2023 у справі № 910/4288/22, від 07.07.2021 у справі № 904/5819/20); - щодо належних доказів первинних документів, угод, виписок, розрахунків, якими підтверджуються грошові вимоги кредитора у справі про банкрутство (постанова Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 910/3105/21); - щодо процесуального обов`язку суду повно і всебічно перевірити розрахунок заборгованості, оцінити надані докази та, у разі незгоди з розрахунком, навести власні правові аргументи на його спростування (постанови Верховного Суду від 04.05.2023 у справі № 925/636/22 та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17). У контексті допущених судами попередніх інстанцій процесуальних порушень скаржник, серед іншого, стверджує, що суди безпідставно ототожнили "складність розрахунку" та "незгоду боржника" з юридичним поняттям "спір про право", у зв`язку з чим ухилилися від свого прямого процесуального обов`язку дослідити первинні документи та здійснити перевірку розрахунку кредитора, грубо проігнорувавши презумпцію правомірності правочину та обов`язковість умов договору для сторін. Також кредитор доводить, що звертаючись до суду першої інстанції із заявою про відкриття провадження, АТ КБ "Приватбанк" належним чином підтвердило свої вимоги: укладеними кредитними договорами та додатковими угодами до них, виписками за рахунками та розрахунками заборгованості, тоді як наявні в матеріалах справи деталізовані розрахунки винагороди цілком відповідають формулі, погодженій сторонами при укладенні договорів. Крім того, зауважує, що з метою роз`яснення формули розрахунку банк надав суду додаткові письмові пояснення, в яких детально, на прикладі одного дня, роз`яснив порядок нарахування винагороди (окремо за кожним "стовбцем" у розрахунку). Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі Боржник (ТОВ "Опт Нафта Плюс") подав до касаційного суду відзив, у якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги АТ КБ "Приватбанк" з викладених у відзиві підстав, оскаржені судові рішення залишити без змін як законні та обґрунтовані. За змістом викладених у відзиві доводів боржник загалом стверджує про нерелевантність наведеної скаржником практики Верховного Суду до спірних правовідносин та зазначає, що в контексті обставин цієї справи №904/2131/25 саме матеріально правову форму наявності спору про право було констатовано судами при розгляді заяви банку. Додатково боржник серед іншого стверджує, що: розрахунки заборгованості, які додано банком до заяви про порушення провадження у справі про банкрутство, не є первинними документами, а надані банком виписки не містять інформації про нарахування та від`ємне сальдо розрахунків з виплати винагороди, передбаченої в пункті А.10. кредитних договорів; банк стверджуючи про наявність простроченої заборгованості не реалізував свого права на договірне списання коштів з рахунків боржника, яке було передбачено кредитними договорами; розгляд питання про відкриття провадження у справі про банкрутство не забезпечує боржнику реальну можливість надання суду своїх доказів та аргументів, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за наявності спору про право; формула для розрахунку винагороди, передбачена в пункті А.10 кредитних договорів, є складною настільки, що потребує залучення експерта та/або спеціаліста у галузі вищої математики; боржник вважає, що є підстави для визнання кредитних договорів недійсними в частині пункту А.10 розділу "Істотні умови кредитування". Касаційне провадження 19.02.2026 до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга АТ КБ "Приватбанк". Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19.02.2026 для розгляду касаційної скарги у справі № 904/2131/25 визначено склад колегії суддів: Огороднік К. М. - головуючий, Картере В. І., Жуков С. В. Ухвалою Верховного Суду від 10.03.2026, серед іншого, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.01.2026 у справі №904/2131/25; призначено касаційну скаргу до розгляду на 08.04.2026 о 10:45. Ухвалою Верховного Суду від 06.04.2026 задоволено клопотання АТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Опт Нафта Плюс" про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Ухвалою від 08.04.2026 Верховний Суд, зокрема, оголосив перерву у судовому засіданні у справі № 904/2131/25 до 06.05.2026 о 10:30. У зв`язку з відпустками суддів Жукова С. В. та Картере В. І. 04.05.2026 здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи, за результатом якого автоматизованою системою документообігу суду визначено склад колегії суддів: Огороднік К. М. - головуючий, Пєсков В. Г., Погребняк В. Я. Судове засідання 06.05.2026 відбулось за участю представників скаржника - АТ КБ "ПриватБанк" (кредитор) та ТОВ "Опт Нафта Плюс" (боржник), які надали пояснення щодо суті вимог та доводів касаційної скарги. Короткий зміст установлених судами обставини справи Звернення АТ КБ "Приватбанк" із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ "Опт Нафта Плюс" зумовлено наявністю заборгованості у розмірі 76 031 021, 17 грн, що виникла внаслідок порушення боржником зобов`язань перед банком в частині повного та своєчасного розрахунку за винагороду за користування кредитом, що передбачено кредитними договорами № 4О15070И від 19.03.2015, № 4О15067И та № 4О15067И від 10.03.2015 (далі разом - Кредитні договори). Суди встановили, що між Публічним акціонерним товариством комерційним банком "Приватбанк" (Банк) (правонаступником якого за всіма правами та обов`язками є АТ КБ "ПриватБанк") та Товариством з обмеженою відповідальністю "Оптіум плюс" (найменування було змінено на ТОВ "Опт Нафта Плюс" (Позичальник) укладено такі кредитні договори (з додатковими угодами): 1) Кредитний договір № 4О15070И від 19.03.2015, 2) Кредитний договір № 4О15067И від 10.03.2015; 3) Кредитний договір № 4О15068И від 12.03.2015; Відповідно до пункту 1.1 Кредитних договорів Банк за наявності вільних грошових коштів зобов`язується надати Позичальнику кредит у формі згідно з пункту А.1, з лімітом та на цілі, зазначені в пункту А.2 не пізніше 5 днів з моменту, зазначеного в третьому абзаці пункту 2.1.2, в обмін на зобов`язання Позичальника з повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, в обумовлені цим договором терміни. Якість послуг має відповідати законодавству України, нормативним актам НБУ, регулюючим кредитні правовідносини. Пунктом А.10 Кредитних договорів передбачено, що Позичальник сплачує Банку винагороду за користування кредитом у розмірі, який розраховується згідно наведеної у цьому пункті формули. Пунктом 4.6 Кредитних договорів (з урахуванням змін, внесених додатковими угодами) встановлено, що сума винагороди за користування кредитом (пункт 4.5) сплачується в дату встановлення нульового поточного ліміту (підпункт А.2.1), або у день дострокового повернення кредиту (підпункт 2.4.1). При несплаті винагороди за користування кредитом у вказану дату, несплачена винагорода вважається простроченою. Пунктом 4.13 Кредитних договорів (з урахуванням змін, внесених додатковими угодами) передбачено, що розрахунок і нарахування винагороди за користування кредитом проводиться в дату встановлення нульового поточного ліміту (підпункт А.2.1), або у день дострокового повернення кредиту (підпункт 2.4.1). Вказана альтернатива пов`язана з правомірністю поведінки боржника, який може як здійснити дострокове погашення кредиту, так і станом на дату закінчення кредитування мати відповідну заборгованість, що зумовлює різний момент розрахунку, нарахування та сплати процентів. З матеріалів справи судами встановлено та не заперечувалося кредитором, що боржник здійснив погашення по тілу кредиту та відсоткам у березні 2016 року, проте АТ КБ "Приватбанк" не погоджується з повним виконанням боржником своїх зобов`язань саме в частині, що стосується сплати винагороди за користування кредитом. Розгляд касаційної скарги і

позиція Верховного Суду Верховний Суд наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Переглянувши оскаржувані судові рішення у касаційному порядку та перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права, Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість касаційної скарги, з таких підстав. Предметом касаційного перегляду у цій справі є судові рішення, ухвалені судами попередніх інстанцій за результатом розгляду заяви кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство юридичної особи-боржника. Відповідно до частини першої статті 2 КУзПБ провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом, ГПК України, іншими законами України. За змістом наведених у статті 1 КУзПБ термінів, що вживаються для цілей цього Кодексу: грошовим зобов`язанням (боргом) є зобов`язання боржника сплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України; боржником, серед іншого, є юридична особа, неспроможна виконати свої грошові зобов`язання, строк виконання яких настав; кредитором, серед іншого, є юридична особа, яка має підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, що виникли до відкриття провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника. Згідно з абзацом першим частини другої статті 8 КУзПБ право на звернення до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство мають боржник, кредитор. Стаття 34 КУзПБ унормовує, зокрема, порядок звернення до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, зміст такої заяви та перелік додатків до неї. Порядок відкриття провадження у справі про банкрутство регламентований статтею 39 КУзПБ, згідно абзацу першого частини першої якої перевірка обґрунтованості вимог заявника, а також з`ясування наявності підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство здійснюються господарським судом у підготовчому засіданні, яке проводиться в порядку, передбаченому цим Кодексом. Частиною шостою статті 39 КУзПБ унормовано, що господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо: вимоги кредитора свідчать про наявність спору про право, який підлягає вирішенню у порядку позовного провадження; вимоги кредитора (кредиторів) задоволені боржником у повному обсязі до підготовчого засідання суду; заяву подано про порушення справи про банкрутство оптового постачальника електричної енергії. Системний аналіз статей 1, 8, 34, 39 КУзПБ свідчить, що завданням підготовчого засідання господарського суду у розгляді заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство є перевірка обґрунтованості вимог ініціюючого кредитора на предмет: 1) наявності між заявником і боржником грошового зобов`язання (у розумінні визначеного частиною першою статті 1 КУзПБ терміну); 2) встановлення наявності / відсутності спору про право; 3) встановлення обставин задоволення таких вимог до проведення підготовчого засідання у справі; 4) пред`явлення таких вимог до суб`єкта господарювання - оптового постачальника електричної енергії. Наявність боргу при ініціюванні справи про банкрутство підтверджується доказами у відповідному обсязі та у порядку, передбаченому статтями 74, 76-77 ГПК України, виходячи із правової природи правовідносин, які виникли між боржником та його кредитором. Заявлені у справі про банкрутство грошові вимоги до боржника можуть підтверджуватися первинними документами (угодами, накладними, рахунками, актами виконаних робіт тощо), що свідчать про цивільно-правові відносини сторін та підтверджують заборгованість боржника перед кредитором, або рішенням юрисдикційного органу, до компетенції якого віднесено вирішення такого спору (висновок Верховного Суду у постанові від 20.06.2019 у справі № 915/535/17). Водночас у питанні застосування приписів частини шостої статті 39 КУзПБ Верховний Суд сформулював низку правових висновків, що полягають у такому. З огляду на важливі правові наслідки відкриття провадження у справі про банкрутство, які, крім заявника та боржника, стосуються невизначеного кола осіб - потенційних кредиторів боржника, ухваленню відповідного рішення суду має передувати системний аналіз обставин, пов`язаних із правовідносинами, з посиланням на які заявник обґрунтовує свої вимоги до боржника на підставі поданих доказів. Лише після з`ясування та перевірки таких обставин суд може встановити обґрунтованість вимог кредитора до боржника, а також наявність чи відсутність спору про право у цих правовідносинах, як передумови для відкриття провадження у справі (висновок Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі № 911/2042/20). Законодавство не містить переліку будь-яких критеріїв для висновку про існування спору про право, тому в кожному конкретному випадку в залежності від змісту правовідносин суд повинен оцінити форму вираження відповідної незгоди учасників провадження на предмет існування спору (висновок Верховного Суду у постанові від 15.10.2020 у справі № 922/1174/20). Відсутність спору про право, в розрізі процедури банкрутства, полягає у відсутності неоднозначності у частині вирішення питань щодо сторін зобов`язання, суті (предмету) зобов`язання, підстави виникнення зобов`язання, суми зобов`язання та структури заборгованості, а також строку виконання зобов`язання тощо (висновок Верховного Суду у постанові від 13.08.2020 у справі № 910/4658/20). Заперечення боржника щодо вимог заявника у вигляді позову, предметом якого є оспорення боржником обставин, на яких ґрунтуються вимоги кредитора, який подано до суду до подання заяви кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство беззаперечно свідчить про наявність спору про право, у розумінні положень частини шостої статті 39 КУзПБ (висновок Верховного Суду у постанові від 16.09.2020 у справі № 911/593/20 та у зазначеній скаржником постанові від 02.02.2021 у справі № 922/2503/20). Тобто, задля уникнення зловживання боржником своїми правами і створення спору заради спору, спрямованого на ухилення від відкриття провадження у справі про банкрутство, необхідною умовою оспорення в судовому порядку вимог ініціюючого кредитора є те, що таке оспорення має відбуватись до подання заяви кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство (висновок Верховного Суду у постанові від 10.11.2021 у справі №916/1101/21). Водночас правова категорія «спір про право», яку з`ясовує суд у підготовчому засіданні перед відкриттям провадження у справі про банкрутство, може бути виражена як в процесуальній формі, про що свідчать судові акти, так і матеріально-правовій формі, що підтверджується юридичними фактами, які дозволяють зробити обґрунтований висновок про наявність суперечностей (розбіжностей) у складі вимог кредитора, а відтак відсутності можливості, на цій стадії судового провадження, встановити дійсний стан суб`єктивного права кредитора та кореспондуючого йому суб`єктивного обов`язку боржника (висновок Верховного Суду у постанові від 16.02.2021 у справі № 911/2042/20). З огляду на викладене, колегія суддів враховує сталу та послідовну практику Верховного Суду щодо застосування статті 39 КУзПБ, згідно з якою встановлення відсутності спору про право щодо вимог ініціюючого кредитора є обов`язковою умовою для відкриття провадження у справі про банкрутство боржника. При цьому наявність спору про право, згідно наведених вище правових висновків Верховного Суду, може бути виражена не лише у процесуальній формі (наявність позову, який поданий до ініціювання кредитором справи про банкрутство та предметом якого є оспорення боржником обставин, на яких ґрунтуються вимоги цього кредитора), а й в матеріально-правовій (неможливість встановлення дійсного стану суб`єктивного права кредитора та кореспондуючого йому суб`єктивного обов`язку боржника). У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що заява АТ КБ "Приватбанк" про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ "Опт Нафта Плюс" обґрунтована неналежним виконанням боржником своїх зобов`язань за Кредитними договорами в частині оплати винагороди за користування кредитом. Втім, відмовляючи у задоволенні заяви банку про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний господарський суд, керувався наявністю між сторонами спору про право, який може бути вирішений господарським судом виключно у позовному провадженні, а не у підготовчому засіданні у справі про банкрутство. Верховний Суд не може погодитися з обґрунтованістю зазначених висновків попередніх судових інстанцій, з огляду на їх передчасність. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України, зокрема є, договори та інші правочини. Частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Частиною першою статті 1048 ЦК України унормовано, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. За своєю правовою природою кредитний договір є окремим видом цивільно-правових договорів, який визначає взаємні зобов`язання і відповідальність між комерційним банком і клієнтом з метою одержання останнім кредиту. Кредитний договір є консенсуальним, оплатним та двостороннім. Предметом кредитного договору є грошові кошти (кредит) в будь-якій валюті. Кредитний договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди по всім істотним умовам договору. Судами попередніх інстанцій встановлено, що між АТ КБ "ПриватБанк" як позикодавцем та ТОВ "Опт Нафта Плюс" (попередня назва - ТОВ "Оптіум плюс") як позичальником були укладені Кредитні договори, у пунктах А.10 яких сторони узгодили, що позичальник сплачує банку винагороду за користування кредитом у розмірі згідно з визначеними цими пунктами формули. Також судами з`ясовано, що у подальшому між сторонами були підписані додаткові угоди до Кредитних договорів, однак не встановлено, що боржник висловлював заперечення щодо викладених у пункті А.10 вказаних договорів умов оплати за встановленою формулою ні під час укладення таких договорів, ні під час підписання додаткових угод до них. Крім того, судами не з`ясовано обставин того, що Кредитні договори були визнані недійсними у встановленому законом порядку в цілому чи у частині сплати винагороди за користування кредитом. У такий спосіб, судами попередніх інстанцій залишено поза увагою, що сторони (банк та позичальник) погодили умови договору щодо сплати винагороди та встановили відповідні зобов`язання з урахуванням загальних принципів цивільного законодавства. Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (частина перша статті 629 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Разом з тим, незгода позичальника з умовою договору про нарахування та сплату винагороди, на стадії виконання, за відсутності зауважень щодо змісту та умов договору під час його укладення та підписання додаткових угод до договору, не є підставою для визначення умов договору такими, що не підлягають виконанню під час вирішення спору про стягнення заборгованості за цим договором, в тому числі і під час розгляду заяв про грошові вимоги до боржника, оскільки суперечать принципам цивільного законодавства (аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.03.2021 у справі №904/2073/19, наведеній скаржником як підстава касаційного оскарження). Крім того, колегія суддів у контексті наведеної позиції враховує, що Верховний Суд у складі суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у постанові від 25.05.2022 у справі №904/5314/20 (з посиланням на постанову від 20.05.2021 у справі №904/5748/18) зауважив, що вирішуючи питання щодо правової природи винагороди за користування кредитом за погодженою позичальником та банком (АТ КБ "ПриватБанк") у договорі формулою, Суд дійшов висновку, що винагорода банку за надані послуги має компенсаційний характер і її призначення полягає у тому, щоб покрити витрати банку, понесені ним у зв`язку з наданням кредиту. Це є безперечно дохід банку від проведення своєї банківської діяльності і поняття винагороди банку відсутнє у договірному законодавстві, внаслідок чого правова природа такої винагороди залежить від індивідуальної правової регламентації кожного банку. Зважаючи на наведені вище правові висновки та норми чинного законодавства, що регулюють порядок проведення господарським судом підготовчого засідання, судам попередніх інстанцій за розглядом цієї справи належало дослідити надані банком докази на підтвердження його кредиторських вимог, зокрема первинні документи, та у визначений процесуальним законом спосіб здійснити перевірку розрахунку кредитора, урахувавши при цьому встановлену статтею 204 ЦК України презумпцію правомірності правочину та обов`язковість умов договору для сторін. Втім, відмовляючи оскаржуваною ухвалою у задоволенні відповідної заяви банку про відкриття провадження у справі про банкрутство боржника, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний господарський суд, обмежився лише твердженням про те, що вимоги АТ КБ "ПриватБанк" на суму 76 031 021,17 грн не є безспірними та свідчать про наявність між сторонами "спору про право", позаяк з наданого розрахунку заборгованості та пояснень заявника неможливо встановити, яким чином методика коригування нарахованих сум з винагороди за користування кредитом, проведена під час здійснення розрахунку, співвідноситься з методикою розрахунку за формулою, визначеною у пункті А.10 Кредитних договорів, якою визначено алгоритм розрахунку винагороди за користування кредитом. Отже, у порушення вимог процесуального закону та сталої практики Верховного Суду, місцевий господарський суд не забезпечив повного та всебічного розгляду заяви АТ КБ "ПриватБанк" про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ "Опт Нафта Плюс", не дослідив у належний спосіб надані кредитором докази на підтвердження заявлених ним грошових вимог. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу місцевого господарського суду, наведеного процесуального порушення не усунув та належної правової оцінки викладених скаржником у апеляційній скарзі доводів не надав. Крім зазначених процесуальних порушень, Верховний Суд враховує також обґрунтованість аргументів касаційної скарги банку про безпідставне посилання апеляційного суду на "фактор часу" як на свідчення наявності спору про право, адже сам по собі розрив у часі між моментом виникнення права вимоги та моментом звернення кредитора за судовим захистом (якщо таке звернення відбувається в межах строків позовної давності) є виключно реалізацією диспозитивного права кредитора. При цьому без здійснення належного дослідження та правової оцінки судами залишено й додаткові письмові пояснення банку, у яких, як стверджує сам кредитор, детально, на прикладі одного дня роз`яснено порядок нарахування винагороди (окремо за кожним "стовбцем" у розрахунку) . З наведених мотивів Верховний Суд вважає, що, не надавши належної оцінки поданим кредитором доказам та поясненням, суди попередніх інстанцій дійшли в цілому передчасних висновків, що заявлені банком вимоги свідчать про наявність спору про право як підстави для відмови у відкритті провадження у справі про банкрутство боржника. Відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Оскаржені судові рішення у цій справі вимогам законності не відповідають, оскільки судами попередніх інстанцій допущено неповне з`ясування обставин та недотримання визначеного законом порядку оцінки доказів. Виявлені процесуальні порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлені статтею 300 ГПК України. За таких обставин, колегія суддів вважає частково обґрунтованими підстави касаційного оскарження та погоджується з тими доводами скаржника, які відповідають висновкам суду, наведеним у мотивувальній частині цієї постанови. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги За змістом приписів пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передати справу на новий розгляд за встановленою підсудністю. Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. Зважаючи на допущені судами порушення норм процесуального права та враховуючи обґрунтованість підстав касаційного оскарження, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, дослідити й у належний спосіб оцінити аргументи учасників справи та вжити всі передбачені чинним законодавством заходи для всебічного, повного та об`єктивного встановлення обставин справи, за результатом чого прийняти законне та обґрунтоване рішення. Розподіл судових витрат У зв`язку із скасуванням судових рішень і передачею справи на новий розгляд, розподіл судових витрат у справі, в тому числі понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Керуючись статтями 240, 300, 301, 304, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд ПОСТАНОВИВ :

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити.

2. Ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 26.05.2025 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 21.01.2026 у справі № 904/2131/25 скасувати.

3. Справу № 904/2131/25 передати на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області. Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий суддя К. М. Огороднік Судді В. Г. Пєсков В. Я. Погребняк