Постанова 4813 № 520/14180/17

Номер провадження: 22-ц/813/2583/26 Справа № 520/14180/17 Головуючий у першій інстанції Луняченко В. О. Доповідач Коновалова В. А. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 02.04.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Коновалової В.А., суддів: Громіка Р.Д., Карташова О.Ю., за участю секретаря судового засідання Юцикова Д.Є. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , на рішення Київського районного суду міста Одеси від 04 жовтня 2018 року, за позовом ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про припинення сервітуту та виселення, в с т а н о в и в: Короткий зміст позовних вимог В листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про припинення сервітуту та виселення, який обґрунтовує тим, що позивачу належить на праві власності квартира за адресою: АДРЕСА_1 , в якій він зареєстрований з 18.02.2014 року. Право власності на підтверджується на підставі свідоцтва про право власності на житло від 05.11.2009, а - відповідно до договору дарування від 22.09.2014, посвідченого у нотаріальному порядку, реєстр № 438. 02.06.2007 він уклав шлюб із відповідачкою ОСОБА_3 , який був зареєстрований у Раківській сільській раді Бериславського району Херсонської області (актовий запис № 3). Після укладення шлюбу дружина ОСОБА_3 переїхала мешкати з позивачем в спірну квартиру. В 2014 році на ґрунті непорозумінь, сімейні стосунки були припинено, і на вимогу дружини задля отримання згоди на розірвання шлюбу забезпечити її житлом, позивач 31.01.2014 подарував їй належну йому на праві особистої приватної власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , про що свідчить відповідний Витяг з державного реєстру речових прав на нерухоме майном № 17174627 від 31.01.2014. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02.03.2016 року шлюб між сторонами було розірвано. З часу виникнення непорозумінь між сторонами існують неприязні стосунки, колишня дружина влаштовує сварки, ображає позивача, створює нестерпні умови для спілкування аби уникнути вирішення питання щодо користування належною позивачу квартирою, де продовжує мешкати відповідачка і куди усіляко не допускає позивача. Позивач зазначає, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 25.08.2017 у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя відмовлено. Проте, будучи власником спірної квартири, ОСОБА_1 не може користуватися вказаним майном, адже колишня дружина створює йому перешкоди у вселенні та не виселяється з належної позивачу квартири. Як власник вищевказаної квартири позивач обмежений у праві вільного користування, володіння та розпорядження своїм майном у зв`язку із проживанням в квартирі колишнього члена сім`ї, а тому, з урахуванням вимог ст. 391, 305, 405 Цивільного кодексу України, ст. 3 СК України, вважає, що має право вимагати виселення з квартири колишньої дружини, зняття її з реєстрації та виселення. Позивач просить суд припинити ОСОБА_3 сервітут у вигляді права користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_3 та усунути перешкоди у реалізації ОСОБА_1 права користування та розпорядження квартирою АДРЕСА_3 шляхом виселення ОСОБА_3 з вказаної квартири та зняття її з реєстраційного обліку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Київський районний суд м. Одеси рішенням від 04 жовтня 2018 року відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про припинення сервітуту у вигляді права користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_3 та усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення ОСОБА_3 з вказаної квартири та зняття з реєстраційного обліку. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст. 405 ЦК України сторони визнають факт продовження проживання відповідачки у спірній квартирі, в якій вона поселилась та зареєструвала право користування під час шлюбу, після розірвання шлюбу постійно та у судовому засіданні не доведено наявність правових підстав для втрати права користування з боку відповідачки даним житловим приміщенням. Що стосується порушення права позивача, яке визначено статтею 391 ЦК України, то з боку позивача, та його представника не було надано жодного доказу неможливості сумісного проживання у зазначеній квартирі поруч із відповідачкою, та наявність іншого порушеного права, яке необхідно захищати. Суд визнав законність підстав проживання та реєстрації у даній квартирі відповідачки та відсутність належних та допустимих доказів наявності таких порушень прав позивача які б могли бути достатніми для втручання у право відповідачки на користування житлом. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , від імені якого діяла представник ОСОБА_2 , просив суд скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апеляційна скарга мотивована тим, що вказана квартира є єдиним житлом позивача, в якому залишилася проживати відповідачка, змусивши позивача покинути власне житло та наймати собі інше через неможливість спільного мешкання з ОСОБА_3 . Відмовляючи у позові, суд обрав вимоги ст. 405 ЦК України, залишивши поза увагою вимоги ст. 401, 406 ЦК України, що призвело до неправильного визначення правовідносин, які виникли між сторонами спору та неправильного застосування вимог матеріального права, оскільки саме вимоги ст. 406 ЦК України регулюють додаткові умови припинення сервітуту, а саме припинення такого за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Скаржник зазначає, що такими істотними обставинами є розірвання шлюбу сторін, наявність сталих неприязних стосунків, забезпечення колишньої дружини окремим житлом квартирою АДРЕСА_2 (договір дарування від 31.01.2014 та Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно), відсутність у ОСОБА_1 іншого житла. Отже, обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, відпали, і житлові права відповідачки мають бути задоволені іншим способом, а вимоги про виселення відповідачки та зняття її з реєстраційного обліку є наслідком припинення сервітуту та підлягають задоволенню з визначених ст. 391 ЦК України. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_3 зазначає, що квартира набута позивачем у власність в період шлюбу сторін, відповідачка 13 січня 2006 року вкладала в придбання квартири власні кошти у розмірі 141091,67 грн, а після реєстрації шлюбу сторін 02.06.2007 відповідачка та її син вкладали власні кошти та заощадження на останні оплати за інвестиційним договором та ремонт житла. Тому вважає помилковими твердження позивача, що право користування житлом (сервітут) у відповідачки виникло в результаті реєстрації її із позивачем шлюбу, оскільки відповідачкою виплачено більше половини вартості квартири особистими коштами, за що ОСОБА_1 обіцяв оформити частини квартири на неї, але не виконав своєї обіцянки. Короткий зміст постанови апеляційного суду Одеський апеляційний суд ухвалою від 29.09.2022 року залучив до участі у справі правонаступника позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 . Одеський апеляційний суд постановою від 05.11.2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , залишив без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 04 жовтня 2018 року залишив без змін. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, апеляційний суд виходив з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року в справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року в справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року в справі № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року в справі № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Отже, при розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Колегія суддів погодилась з висновками суду першої інстанції, що з моменту вступу сторін у сімейні відносини, позивач добровільно надав згоду, зокрема, відповідачу своїй колишній дружині ОСОБА_4 користуватися спірною квартирою та проживати в ній разом із сином відповідачки від попереднього шлюбу. Вказане свідчить про те, що відповідачка набула право користування спірною квартирою за згодою власника квартири ОСОБА_1 й тривалий час проживає у цій квартирі разом зі своїм наразі повнолітнім сином. Позивач не надав належних та допустимих доказів того, що відповідачка користується іншим житловим приміщенням, чи у її власності перебуває інше житлове приміщення та не довів факту чинення йому перешкод відповідачкою у користуванні спірною квартирою. Апеляційний суд зазначив, що не може бути підставою для задоволення позову та виселення відповідачки зі спірного житла числені судові спори між сторонами, оскільки намагання ОСОБА_5 набути право власності на спірну квартиру, тощо не свідчить про неможливість спільного користування житлом та змушеність позивача залишити власне житло. Крім того апеляційним судом ураховано, що квартира за адресою: АДРЕСА_2 , була відчужена ОСОБА_3 22.11.2017, з теперішнім позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 20.11.2017, натомість провадження у справі відкрито ухвалою суду 12.12.2017 і вперше відповідачка отримала копію вказаної ухвали та копію позову лише 26.12.2017, що свідчить про відсутність у відповідачки вчинити будь-які умисні дії, спрямовані на погіршення своїх житлових прав та створення певних умов щодо свого проживання у спірній квартирі. Короткий зміст постанови Верховного Суду Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, Верховний Суд, виходив з того, що незважаючи на припинення шлюбних відносин на наявність іншого житлового приміщення (на час пред`явлення позову ОСОБА_3 мала в особистій приватній власності квартиру, яку їй під час шлюбу подарував ОСОБА_1 ), вона залишилася проживати в квартирі позивача. При цьому наявність численних судових спорів міжОСОБА_1 та ОСОБА_3 може свідчити про існування неприязних відносин між ними та відповідно неможливість їхнього спільного проживання в одному житловому приміщенні. Верховний Суд зазначив, що погоджуючись з висновком суду першої інстанції про відмову в позові, суд апеляційної інстанції на наведене уваги не звернув, питання дотримання балансу інтересів сторін спору не дослідив, не з`ясував, за яких обставин і на якій підставі 22 листопада 2017 року припинено право власності відповідача на належну їй квартиру та чи не були такі її дії спрямовані на штучне погіршення своїх житлових умов, внаслідок чого передчасно залишив рішення суду першої інстанції без змін. (2) Позиція інших учасників справи 05 травня 2025 року вказана справа надійшла до Одеського апеляційного суду. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 09.05.2025 року справу призначено до апеляційного розгляду у відкритому судовому засіданні. 11 серпня 2025 року до суду надійшло клопотання ОСОБА_2 про приєднання доказів по справі та витребування доказів, в якому правонаступник позивача просила суд приєднати по справі докази, а саме: копію мирової угоди, укладеної між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 ; копія ухвали суду від 15.10.2008 року про затвердження мирової угоди; копію витягу з ДРРПНМ від 31.01.2014 року; копія витягу з ДРРПНМ від 31.01.2014 року; копію паспорту ОСОБА_7 ; копії заяв ОСОБА_1 від 21.05.2015 року, 08.07.2015 року, 17.06.2015 року, 17.06.2015 року; копію договору оренди квартири від 02.08.2016 року; копію довідки голови ЛПК «Хаджибей-1» та копія довідки ГУ ПФУ в Одеській області, копія довідки КНП УСР «Усатівський центр первинної медико-санітарної допомоги»; копію відповіді відділу поліції № 1 Одеського РУП № 1 ГУНП в Одеській області від 30.06.2025; копію відповіді Київського районного суду м.Одеси від 12.12.2024, щодо стану справи № 520/8025/15-ц; копію рішення Європейського суду з прав людини 27 березня 2025 року (СПРАВА БІЛЯВСЬКА ПРОТИ УКРАЇНИ (Заява № 84568/17 ); копії судових рішень по справам №520/14474/15-ц, 520/14132/18, №520/14543/15-ц, №520/4205/15-ц. ОСОБА_2 впідтвердження фактів укладення ОСОБА_3 саме оплатного договору щодо відчуження подарованої їй квартири, додатково просила суд витребувати від приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Муль Н.С. належним чином завірені копії договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_4 , згідно якого ОСОБА_3 відчужила квартиру іншій особі (індексний номер рішення: 38285985 від 22.11.2017 року), а також копії документів, які стали підставою для укладання та нотаріального посвідчення вказаного договору. 11 серпня 2025 року ОСОБА_3 звернулася до суду з клопотанням про закриття провадження у справі, просила судзакрити апеляційне провадження та справу у зв`язку із смертю скаржника та позивача, ОСОБА_1 на підставі п. 7 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. 17 грудня 2025 року ОСОБА_3 подала до суду заперечення на клопотання (заяву) просила відмовити у задоволенні клопотання про приєднання та витребування доказів у повному обсязі та не приєднувати до матеріалів справи документи, які вже наявні в матеріалах справи та/або не мають відношення до предмету розгляду. Учасники процесу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується довідковим листом від 19.03.2026 року. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 02.04.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено в задоволенні клопотання про витребування доказів, оскільки відповідачка під час розгляду справи судом не заперечувала факту продажу квартири, та зазначені обставини щодо продажу квартири ніким не оспорюються. Також, ухвалою Одеського апеляційного суду від 02.04.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено в долучені доказів, які зазначені у відповідному клопотанні, оскільки частина доказів містяться в матеріалах справи, щодо інших апеляційний суд зазначає, що повноваження суду апеляційної інстанції визначені частиною 1 статтею 367 ЦПК України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 3 статті 367 ЦПК України встановлено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Разом із тим, правонаступник позивача ОСОБА_2 , надала пояснення, що зазначені докази подавалися до суду під час попереднього розгляду судом апеляційної інстанції та колегією суддів відмовлено в приєднані частини доказів до матеріалів справи. В судовому засіданні ОСОБА_2 просила задовольнити апеляційну скаргу. В судовому засіданні ОСОБА_3 просила відмовити в задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення страви, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного. Відповідно до ч. ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст. 405 ЦК України сторони визнають факт продовження проживання відповідачки у спірній квартирі, в якій вона поселилась та зареєструвала право користування під час шлюбу, після розірвання шлюбу постійно та у судовому засіданні не доведено наявність правових підстав для втрати права користування з боку відповідачки даним житловим приміщенням. Що стосується порушення права позивача, яке визначено статтею 391 ЦК України, то з боку позивача, та його представника не було надано жодного доказу неможливості сумісного проживання у зазначеній квартирі поруч із відповідачкою, та наявність іншого порушеного права, яке необхідно захищати. Суд визнав законність підстав проживання та реєстрації у даній квартирі відповідачки та відсутність належних та допустимих доказів наявності таких порушень прав позивача які б могли бути достатніми для втручання у право відповідачки на користування житлом. Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку. Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї. У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час. Право користування чужим майном врегульовано статтями 401-406 ЦК України. У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Так, сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. При розгляді питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Із матеріалів справи вбачається, що 02 червня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб, про що в книзі реєстрації шлюбів 02 червня 2007 року зроблено відповідний актовий запис № 3 та Відділом РАЦС Бериславського районного управління юстиції Херсонської області видане Свідоцтво про шлюб (повторне) 10 червня 2010 року серії НОМЕР_1 . Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 02 березня 2016 року (справа № 520/16867/15ц), яке набрало законної сили 15 березня 2016 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано. ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить в рівних частках з іншим співвласником ОСОБА_8 об`єкт, який розташований за адресою: АДРЕСА_5 , що підтверджується копією свідоцтва про права власності на квартиру № 158 від 05 листопада 2009 року, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради Одеської області та відповідне право зареєстроване в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 11.12.2009, вказане підтверджено Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно, номер витягу 24760903, 11.12.2009 року. Згідно Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер 27099503, на підставі договору дарування, серія та номер: 438, виданого 22.09.2014, видавник Несвітайло І.І., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер : 15950183 від 22.09.2014 11:42:31 ОСОБА_1 належить об`єкта нерухомого майна, реєстраційний номер об`єкта 458657551101, квартира, об`єкт житлової нерухомості, адреса: АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з приміщень загальна площа 79,7 кв.м, житлова площа 37,2 кв.м. Отже, ОСОБА_1 є власником в цілому вказаної житлової квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно картки реєстрації особи в квартири за адресою: АДРЕСА_1 мешкає та зареєстрована з 08 лютого 2014 року ОСОБА_3 . ОСОБА_1 мешкав та зареєстрований в квартири за адресою: АДРЕСА_1 з 18.02.2014 року, що підтверджується карткою реєстрації особи. Отже ОСОБА_9 вселилась до вказаної квартири як член сім`ї позивача власника житлового приміщення ОСОБА_1 , який надав згоду на її вселення. Сторони визнали, що після припинення подружніх відносин ОСОБА_3 продовжує проживати в спірній квартирі. Звертаючись до суду із позовом про припинення користування відповідачкою ОСОБА_3 як колишнім членом сім`ї позивача ОСОБА_1 , належним останньому квартирою, та усунення йому перешкод у реалізації права користування та розпорядження житлом шляхом виселення ОСОБА_3 , позоивач в обґрунтування зазначив, що після розірвання шлюбу сторін у них виникли неприязні стосунки, через що спільне проживання сторін в належній позивачу квартирі неможливе, відповідачка чинить перешкоди позиву у користуванні та розпорядженні квартирою. Станом на час перегляду справи апеляційним судом ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що свідчить свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 , яке видане 11 квітня 2021 року Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) на підставі актового запису № 4974 (а.с. 1,2 т. 2), у справі приймає участь залучений ухвалою Одеського апеляційного суду від 29 вересня 2022 року правонаступник ОСОБА_1 ОСОБА_2 . Судом враховано, що з моменту вступу сторін у сімейні відносини, позивач добровільно надав згоду, зокрема відповідачу своїй колишній дружині ОСОБА_4 користуватися спірною квартирою та проживати в ній разом із сином відповідачки від попереднього шлюбу. Отже відповідачка набула право користування спірною квартирою за згодою власника квартири ОСОБА_1 й тривалий час проживає у цій квартирі разом зі своїм сином. Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12, частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу для своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, що мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України). За змістом ст. ст. 77, 78 ЦПК України належними є докази, що містять інформацію щодо предмету доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Сам факт розірвання шлюбу між сторонами, виникнення у зв`язку з цим конфліктних ситуацій як між колишнім подружжям, наявність чисельних спорів не може свідчити про порушення відповідачем ОСОБА_3 майнових прав позивача та не неможливість спільного користування житлом та змушеність позивача залишити власне житло. Під час розгляду справи позивачем за життя не доведено обставин та не надано належних та достатніх доказів як чинення йому перешкод відповідачкою у користуванні спірною квартирою, так змушення покинути власне житло та наймати собі інше житло. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Суду як джерело права. Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50). Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»). Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47). Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I). Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» від 14 грудня 2017 року («Dakus v. Ukraine», заява № 19957/07), «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 березня 2011 року («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03), «Садов`як проти України» від 17 травня 2018 року («Sadovyak v. Ukraine», заява № 17365/14)). Порушення Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із трьох зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Разом з тим у спірних правовідносинах в цій справі права позивача як власника квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), наведені такі правові висновки. Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, скасовуючи постанову Одеського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року зазначив, що погоджуючись з висновком суду першої інстанції про відмову в позові, суд апеляційної інстанції на наведене уваги не звернув, питання дотримання балансу інтересів сторін спору не дослідив, не з`ясував, за яких обставин і на якій підставі 22 листопада 2017 року припинено право власності відповідача на належну їй квартиру та чи не були такі її дії спрямовані на штучне погіршення своїх житлових умов, внаслідок чого передчасно залишив рішення суду першої інстанції без змін. Із матеріалів справи вбачається, що згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 набула у власність на підставі договору дарування від 31.01.2014 року однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Вказана квартира була відчужена ОСОБА_3 22.11.2017 року на підставі договору купівлі-продажу. Із позовом у цій справі ОСОБА_1 звернувся 20.11.2017, про що свідчить штамп вхідної кореспонденції суду. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 12.12.2017 року відкрито провадження у даній справі. Копію ухвали про відкриття провадження у справі від 12.12.2017 року та позовну заяву ОСОБА_3 отримала 26.12.2017 року (а.с. 29,т.1). Доказів, які б свідчили про припинення відповідачем права власності на належну їй квартиру для погіршення своїх житлових умов позивачем за життя суду не надано. Зазначені обставини свідчать про відсутність у відповідачки будь-які умисних дій, спрямованих на погіршення своїх житлових прав. Інша оцінка доказів на наявність умислу в діях ОСОБА_3 на погіршення своїх житлових умов шляхом продажу своєї квартири було б припущенням, що не може бути покладено в основу рішення. Досліджуючи питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом права позивача, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та правом відповідача користуватися спірною квартирою, колегія суддів зауважує, що з моменту вступу сторін у сімейні відносини, позивач добровільно надав згоду, відповідачу своїй колишній дружині ОСОБА_4 користуватися спірною квартирою та проживати в ній разом з сином, в якій остання зареєстрована 08.02.2014 року. Відповідач постійно з 2014 року і до теперішнього часу проживає у спірній квартирі. Отже спірна квартира протягом тривалого періоду часу є єдиним житлом відповідача у розумінні діючого в Україні житлового законодавства та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Іншого житла у відповідача немає. При цьому, позивачем за життя не підтверджено належними доказами щодо змушення відповідачкою покинути його власне житло та наймати собі інше житло та створення йому перешкод у користуванні спірною квартирою. При цьому тягар доведення наявності підстав для виселення покладається на позивача, який за життя такого не довів. На виконання вказівок Верховного Суду, ураховуючи вище викладене та баланс інтересів сторін коли праву власності позивача кореспондується право на житло відповідача, як колишнього члена сім`ї власника житла, положення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів доходить висновку про неможливість позбавлення відповідача права на житло. Також є невстановленим штучне погіршення з боку ОСОБА_3 своїх житлових умов саме для збереження за собою права на житло у спірній квартирі, а такі твердження позивачем за життя не доведені. При цьому, правовідносинам правонаступника позивача ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з приводу користування спірною квартирою колегія суддів в межах даної справи не надає оцінки, оскільки апеляційним судом рішення переглядається на час його ухвалення. Щодо клопотання відповідача про закриття провадження у справі, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. В клопотанні про закриття провадження у справі ОСОБА_3 посилається на те, що позивач ОСОБА_1 за життя не знав про існування апеляційного провадження по справі № 520/14180/17, не укладав договору з ОСОБА_2 на представництво його інтересів в Одеському апеляційному суду. Довіреність від 21 червня 2021 року, яка видана ОСОБА_1 на ОСОБА_2 , втратила чинність 10 квітня 2021 року. Враховуючи, що скаржник ОСОБА_1 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце смерті: Одеська область, Біляївський район, с. Нерубайське, про що зроблено відповідний актовий запис № 4974, складений Одеським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), дане апеляційне провадження підлягає закриттю, оскільки вирішення спору за апеляційною скаргою на момент розгляду є неможливим, так як для померлого скаржника ОСОБА_1 неможливо визначити норму дії закону в просторі та часі. Тому прийняти фактичне рішення, яке буде мати правові наслідки, не є можливим. Вважає, що правонаступництво позивача неможливо, оскільки позов пов`язаний, насамперед, з особистими правами самого позивача, оскільки сам позивач, а не його правонаступник звертається з вимогами про усунення перешкод, які чинились відповідачем. Просить закрити апеляційне провадження на підстав п. 7 ч. 1 ст. 255 ЦПК України. Частиною першою статті 55 ЦПК України передбачено, що разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Підставою процесуального правонаступництва є наступництво в матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони, зокрема, внаслідок смерті, зі спірних чи встановлених судом правовідносин майнового характеру. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов`язковими для правонаступника. Згідно п. 7 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено юридичну особу, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Враховуючи предмет спору, яким є припинення сервітуту у вигляді користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , колегія суддів вважає, що вказані правовідносини допускають правонаступництво, так як входять до складу спадщини. За таких обставин клопотання ОСОБА_3 про закриття провадження у справі на підставі п. 7 ч. 1 ст. 255 ЦПК України задоволенню не підлягає. Щодо суті апеляційної скарги Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині без змін. Керуючись ст.ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів, у х в а л и в: У задоволенні клопотання ОСОБА_3 про закриття провадження у справі відмовити. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 04 жовтня 2018 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 13 травня 2026 року. Головуючий В.А. Коновалова Судді Р.Д. Громік О.Ю. Карташов