Постанова 4856 № 240/18435/25

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 240/18435/25 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Окис Т.О. Суддя-доповідач - Шидловський В.Б. 13 травня 2026 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Шидловського В.Б. суддів: Капустинського М.М. Сапальової Т.В. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В : у липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 про визнання протиправним та скасування рішення Виконавчого комітету Житомирської міської ради № 968 від 16 липня 2025 року про відмову ОСОБА_1 у встановленні опіки над малолітнім ОСОБА_3 та зобов`язання повторно розглянути звернення ОСОБА_1 про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_3 . 18 серпня 2025 року позивач подав до суду уточнену позовну заяву, в якій просить визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Житомирської міської ради № 968 від 16 липня 2025 року про відмову ОСОБА_1 у встановленні опіки над малолітнім ОСОБА_3 , рішення Виконавчого комітету Житомирської міської ради № 967 від 16 липня 2025 року «Про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_3 ОСОБА_2 » та зобов`язати Виконавчий комітет Житомирської міської ради повторно розглянути звернення ОСОБА_1 про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_3 . Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2025 року судом прийнято до розгляду уточнену позовну заяву. Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2025 року закрито провадження у справі № 240/18435/25 за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, ОСОБА_2 , про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії. Роз`яснено ОСОБА_1 , що розгляд його вимог віднесено до юрисдикції цивільного судочинства. Повернуто ОСОБА_1 сплачений згідно квитанцій № 1223-0643-6169-7822 від 20 липня 2025 року та №7412 від 17 серпня 2025 року судовий збір у розмірі 1937 (одна тисяча дев`ятсот тридцять сім) гривні 92 копійки. Не погоджуючись з даною ухвалою суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів. Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що до Служби (управління) у справах дітей Житомирської міської ради (далі Служба) надійшло повідомлення від слідчого управління Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 17 червня 2025 року про дитину ОСОБА_3 , який залишився без батьківського піклування. Рідна тітка дитини (по лінії матері) ОСОБА_2 виявила бажання встановити опіку над племінником. З метою тимчасового влаштування дитини в сім`ю родичів до вирішення питання призначення опіки, Служба 18 червня 2025 року звернулася до начальника Служби у справах дітей Звягельської міської ради з проханням надати акт обстеження умов проживання родини ОСОБА_2 . Того ж дня до Служби надійшов акт обстеження умов проживання та наказом №87 «Про тимчасове влаштування дитини, яка залишилася без батьківського піклування, ОСОБА_4 в сім`ї ОСОБА_2 », відповідно до пункту 31 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року №866, на підставі заяви ОСОБА_2 про надання згоди на тимчасове влаштування ОСОБА_3 , акта обстеження умов проживання від 18 червня 2025 року, враховуючи згоду дитини та згоди всіх повнолітніх членів сім`ї, що проживають з ОСОБА_2 на одній житловій площі, ОСОБА_5 тимчасово влаштовано у сім`ю рідної тітки на період з 18 червня 2025 року до прийняття рішення органу опіки та піклування про подальше влаштування дитини. 23 червня 2025 року ОСОБА_1 подав до Служби заяву, якою повідомив, що має намір встановити опіку над братом ОСОБА_3 та збирає документи, які будуть подані в найкоротший термін. 25 червня 2025 року виконавчий комітет Житомирської міської ради, розглянувши подання Служби, свідоцтва про смерть ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьків малолітнього ОСОБА_3 , на виконання статті 5 Закону України «Про забезпечення організаційно правових умов соціального захисту дітей сирів та дітей, позбавлених батьківського піклування», пунктів 21, 22, 23 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року №866, статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування», прийняв рішення №876 «Про надання статусу дитини сироти ОСОБА_3 ». 30 червня 2025 року позивач подав заяву про встановлення опіки над малолітнім братом ОСОБА_3 разом із пакетом документів. Аналогічна заява подана третьою особою 04 липня 2025 року. За результатами розгляду 09 липня 2025 року на засіданні комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті Житомирської міської ради питання про доцільність/недоцільність призначення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 опікуном над малолітнім ОСОБА_3 прийнято рішення призначити ОСОБА_2 опікуном над малолітнім племінником, дитиною сиротою ОСОБА_3 , а Службі підготувати на чергове засідання виконавчого комітету Житомирської міської ради проєкти рішень «Про встановлення опіки над ОСОБА_3 » та «Про відмову ОСОБА_1 у встановленні опіки над малолітнім ОСОБА_3 ». 16 липня 2025 року виконавчий комітет Житомирської міської ради, розглянувши заяви та документи громадина ОСОБА_1 з проханням призначити його опікуном над малолітнім братом та громадянки ОСОБА_2 з проханням призначити її опікуном над малолітнім племінником, ураховуючи рішення комісії з питань захисту прав дитини при виконавчому комітеті міської ради (протокол від 09 липня 2025 року №27), думку дитини, висновок дитячого психолога від 04 липня 2025 року та виходячи з інтересів дитини, відповідно до статей 243, 244 Сімейного кодексу України, статей 58, 61, 63 Цивільного кодексу України, статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування», пунктів 40, 42, 43, 44, 46, 47, 48, 52, 53, 55, 57 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року №866, прийняв рішення «Про встановлення опіки над малолітнім ОСОБА_3 » №967, яким призначив ОСОБА_2 опікуном малолітнім племінником ОСОБА_3 та «Про відмову ОСОБА_1 у встановленні опіки над малолітнім ОСОБА_3 » №968. Уважаючи зазначені рішення протиправними, ОСОБА_1 звернувся з відповідним позовом до суду. Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржувані рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради, в розглядуваному випадку, не є рішеннями суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, оскільки регулюють питання цивільних правовідносин. Тому спірні правовідносини є цивільно-правовими та не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі №591/3799/14-а, від 27 березня 2020 року у справі №189/1404/17, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №500/6325/17 та від 04 липня 2018 року у справі №96/4271/16-а. Колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, з огляду на наступне. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів. Верховний Суд у постанові від 22 жовтня 2024 року у справі №420/3179/22 звертає увагу на те, що вжите законодавцем формулювання «на підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним; «у межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх; «у спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби. Відповідно до частини 3 статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Частинами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків або у відповідних випадках законних опікунів щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків або опікунів. У справі Хант проти України від 07 грудня 2006 року Європейським судом з прав людини наголошено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). У статті 7 Сімейного кодексу України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Відповідно до статті 243 Сімейного кодексу України опіка, піклування встановлюється над дітьми сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України. Частиною 3 статті 60 Цивільного кодексу України визначено, що суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування, і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування. Згідно з пунктом 42 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов`язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 року №866 з наступними змінами та доповненнями у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі Порядок №622), опіка, піклування над дитиною встановлюється рішенням районної у мм.Києві та Севастополі держадміністрації, виконавчого органу міської, районної у місті (у разі утворення), селищної, сільської ради за наявності документів, зазначених у пункті 40 цього Порядку, висновку про доцільність (недоцільність) встановлення опіки, піклування та відповідність такої опіки, піклування інтересам дитини, складеного службою у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини, або судом. Опікуном, піклувальником призначається переважно особа, яка перебуває у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості виконувати обов`язки опікуна чи піклувальника. Також суд уважає за необхідне зауважити, що відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно абзацу 1 пункту 2 частини 1 статті 4 цього Кодексу публічно-правовий спір спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій. За пунктом 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Ужитий у цій процесуальній нормі термін суб`єкт владних повноважень означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України). Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі «Занд проти Австрії» (заява № 7360/76, доповідь Комісії від 12.10.1978) Комісія висловила думку, що термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)». Вирішуючи даний спір по суті, суди як першої, так і апеляційної інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясувати, у зв`язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду. Звертаючись з розглядуваним позовом до суду, ОСОБА_1 зазначив про порушення відповідачем процедури прийняття оскаржуваних рішень, не врахування всіх доводів і міркувань позивача та надання безпідставної переваги третій особі під час розгляду питання призначення опікуна його брату ОСОБА_3 . У судових засіданнях позивач та його представник наголошували, що такі дії, на їх переконання, призвели до прийняття рішень, які не враховують інтереси неповнолітньої дитини та порушують права останнього на розвиток і зростання в сім`ї найближчого родича. Отже за результатами заслуховування доводів позивача та його представника у судових засіданнях, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що метою звернення до суду є захист сімейних прав позивача, які полягають у отримання статусу опікуна малолітнього брата ОСОБА_3 , для якого він має намір створити сім`ю, виховувати та сприяти його розвитку під час зростання. За правилами абзацу 1 частини 1 статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Аналіз наведених вище положень статті 243 Сімейного кодексу України та статті 60 Цивільного кодексу України дає суду підстави зробити висновок, що питання встановлення опіки вирішується судом в порядку цивільного судочинства. Питання, пов`язані з опікою та піклуванням над дієздатними фізичними особами врегульовані главою 6 Цивільного кодексу України. Отже, зі змісту наведених норм убачається, що рішення районних державних адміністрацій у місті Києві та Севастополі, виконавчих органів міської, районної у місті (у разі утворення), селищної, сільської ради районних у містах, сільських, селищних рад про встановлення опіки та піклування над дієздатними фізичними особами, що регулюються цивільним законодавством (глава 6 Цивільного кодексу України), і не належать до сфери публічно-правових відносин. Тому вимоги заінтересованих осіб про визнання таких рішень незаконними або визнання незаконними дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб (пункт 10 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України) є спорами про захист цивільних прав та інтересів і відповідно до статті 15 Цивільного процесуального кодексу України розглядаються в порядку цивільного судочинства. За таких обставин, оскаржувані рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради, в розглядуваному випадку, не є рішеннями суб`єкта владних повноважень у сфері управлінської діяльності, оскільки регулюють питання цивільних правовідносин. Тому спірні правовідносини є цивільно-правовими та не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства. Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі №591/3799/14-а, від 27 березня 2020 року у справі №189/1404/17, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі №500/6325/17 та від 04 липня 2018 року у справі №96/4271/16-а. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що провадження по справі підлягає закриттю на підставі п.1 ч.1 ст.238 КАС України. Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення. Згідно із п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2025 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Головуючий Шидловський В.Б. Судді Капустинський М.М. Сапальова Т.В.