Постанова 4857 № 380/16350/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 380/16350/25 пров. № А/857/55443/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Затолочного В.С., суддів: Глушка А.В., Судової-Хомюк Н.М., розглянувши у порядку письмового провадження в електронній формі апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2025 року у справі № 380/16350/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Закарпатської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про стягнення середньомісячного заробітку (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Желік О.М. в м. Львові у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження), - ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) звернувся із адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі також відповідач 1), Закарпатської обласної прокуратури (далі відповідач 2), у якому просить стягнути з відповідачів середній заробіток за затримку виконання рішень Львівського окружного адміністративного суду від 19.05.2021 та від 04.12.2024 у справі № 380/11441/20 у періоди з 20.05.2021 по 17.04.2024 та з 04.12.2024 по 02.07.2025 у розмірі 1538233 грн. 41 коп. без урахування належних податків і зборів. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача 1 середній заробіток за період затримки виконання рішення суду у справі № 380/11441/20 в сумі 214637,22 грн на користь ОСОБА_1 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив відповідач 1, який покликаючись на те, що рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування апеляційних вимог, зазначає, що обов`язок власника або уповноваженого ним органу виплатити працівникові середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення його на роботі настає тільки тоді, коли така затримка була допущена з вини власника або уповноваженого ним органу. Позивачем не доведено протиправної бездіяльності відповідача, яка б порушували його законні права та інтереси. Процес поновлення на роботі здійснюється за принципом диспозитивності, тобто за наявності волевиявлення особи, для чого необхідна або заява від особи, яка бажає поновитись на посаді та працювати, або відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про поновлення на роботі. Позивач не вчиняв будь-яких дій з метою поновлення його на посаді у прокуратурі з часу постановлення відповідного судового рішення та займався адвокатською діяльністю. При цьому як Закон України «Про прокуратуру», так і Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» виключають можливість особи одночасно обіймати посаду прокурора та займатися адвокатською діяльністю. Також, у спірному випадку виданню наказу про поновлення позивача на посаді в прокуратурі має передувати зупинення ним адвокатської діяльності. Сума отриманого позивачем доходу від зайняття незалежною професійною діяльністю підлягала врахуванню при визначенні різниці в заробітку за час затримки виконання судового рішення. Відтак, на переконання апелянта, вина відповідача за затримку виконання судових рішень відсутня, що свідчить про безпідставність позовних вимог. Відповідач 1 в апеляційній скарзі також покликається на те, що належним відповідачем у справі є Закарпатська обласна прокуратура, а не Офіс Генерального прокурора. Крім того, апелянт покликається на розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, тоді як ця справа мала бути розглянута за правилами загального позовного провадження. На думку апелянта позивач пропустив строк звернення з даною позовною заявою. Позивач та відповідач 2 не скористалися правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Справа розглядається в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України). Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції правильно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що Наказом Генерального прокурора України від 10.10.2016 № 242к ОСОБА_1 призначено на посаду заступника прокурора Закарпатської області. Відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», наказу Генерального прокурора від 03.09.2020 № 410 «Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур» та наказу Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 «Про день початку роботи обласних прокуратур» з 11.09.2020 припинено функціонування Прокуратури Закарпатської області та розпочала роботу Закарпатська обласна прокуратура. Зважаючи на успішне проходження атестації ОСОБА_1 , Закарпатською обласною прокуратурою у складі комісії під головуванням керівника Закарпатської обласної прокуратури Казака Д., позивачеві надано пропозиції вакантних посад у Закарпатській обласній прокуратурі, а саме: прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні; прокурора відділу нагляду за додержанням законів, які ведуть боротьбу з ОЗГ, прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних справах ДБР та тимчасово вакантну посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції. 16.09.2020 складено акт про відмову у підписанні письмової пропозиції про призначення ОСОБА_1 на запропоновані вакантні та тимчасово вакантні посади прокурора в Закарпатській обласній прокуратурі. 19.10.2020 повторно складено акт про відсутність наміру ОСОБА_1 обійняти вказані посади. Наказом Генерального прокурора від 29.10.2020 № 420к зі змінами, внесеними наказом від 29.10.2020 № 421к, ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора Закарпатської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 29.10.2020. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19.05.2021, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.09.2021, позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Закарпатської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Визнано протиправним і скасовано наказ Генерального прокурора від 29.10.2020 № 420к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Закарпатської області. Визнано протиправним і скасовано наказ Генерального прокурора від 29.10.2020 № 421к «Про внесення змін до наказу Генерального прокурора від 29.10.2020 № 420к». Поновлено ОСОБА_1 в органах прокуратури та на посаді заступника прокурора Закарпатської області з 30.10.2020. Стягнуто з Закарпатської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30.10.2020 по 18.05.2021 у розмірі 231671,92 грн. Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2024 року у справі № 380/11441/20 рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19.05.2021 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.09.2021 скасовано, справу направлено на новий розгляд до Львівського окружного адміністративного суду. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04.12.2024 у справі № 380/11441/20 позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Закарпатської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано наказ Генерального прокурора № 420к від 29 жовтня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Закарпатської області. Визнано протиправним і скасовано наказ Генерального прокурора № 421к від 29 жовтня 2020 року «Про внесення змін до наказу Генерального прокурора від 29.10.2020 № 420к». Поновлено ОСОБА_1 в органах прокуратури та на посаді заступника прокурора Закарпатської області з 30 жовтня 2020 року. Стягнуто з Закарпатської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2020 року по 03 грудня 2024 року включно у розмірі 1821009,40 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури та на посаді заступника прокурора Закарпатської області, а також виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 24700,26 грн допущено до негайного виконання. В решті позовних вимог відмовлено. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 20.05.2025 у справі № 380/11441/20 апеляційні скарги Закарпатської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2024 року у справі № 380/11441/20 змінено, абзац п`ятий його резолютивної частини викладено в наступній редакції: «Стягнути з Закарпатської обласної прокуратури (вул. Коцюбинського, 2а, м. Ужгород, 88000, код ЄДРПОУ 02909967) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2020 року по 03 грудня 2024 року включно у розмірі 1795457,38 грн (один мільйон сімсот дев`яносто п`ять тисяч чотириста п`ятдесят сім гривень 38 коп.) з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства». В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Наказом Офісу Генерального прокурора від 30.05.2025 № 106к «Про поновлення на посаді» наказ Генерального прокурора від 29 жовтня 2020 року № 420к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Закарпатської області на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» скасовано. Наказом Генерального прокурора від 29 жовтня 2020 року № 421к «Про внесення змін до наказу Генерального прокурора від 29.10.2020 № 420к» скасовано. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Закарпатської області та в органах прокуратури з 30 жовтня 2020 року. Із вказаним наказом позивач ознайомився 02.07.2025 о 10:25 год. Вважаючи, що відповідачі повинні нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за затримку виконання рішень Львівського окружного адміністративного суду від 19.05.2021 та від 04.12.2024 у справі № 380/11441/20 у періоди з 20.05.2021 по 17.04.2024 та з 04.12.2024 по 02.07.2025 у розмірі 1538233 грн 41 коп без урахування належних податків і зборів, позивач звернувся до суду із цим позовом. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що доказів виплати позивачу середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі відповідачем не надано. З урахуванням наведеного, а також обставин, встановлених рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04.12.2024 у справі № 380/11441/20, яке набрало законної сили 20.05.2025, суд першої інстанції визнав доведеним факт несвоєчасного виконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі, що є підставою для стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП України). Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Згідно з частинами першою та п`ятою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. За змістом частини першої статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Принцип обов`язковості судових рішень в адміністративному судочинстві закріплено у статті 14 КАС України, відповідно до частини першої якої судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Відповідно до частин другої та третьої статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Згідно зі статтею 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. При цьому пункт 3 частини першої статті 371 КАС України передбачає, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно. За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Частина восьма статті 235 КЗпП України передбачає, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. Таким чином, з аналізу наведених вище правових норм можна дійти висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника у разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів особи, що звернулася за захистом цього права. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника. При цьому, працівник повинен бути обізнаним про наявність наказу про його поновлення на роботі і йому повинно бути фактично забезпечено доступ до роботи і можливості виконання своїх обов`язків. Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 Кодексу законів про працю України, згідно якої проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Таким чином, згідно статті 236 КЗпП України проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Аналогічний висновок щодо правозастосування у спірних відносинах наведений у постанові Верховного Суду від 24.12.2020 у справі № 807/2434/15, що врахований судом на підставі частини п`ятої статті 242 КАС України. Щодо спірного періоду затримки виконання рішення суду у справі № 380/11441/20, а саме за період з 05.12.2024 до 29.05.2025 апеляційний суд зазначає наступне. З матеріалів справи встановлено, що позивач остаточно поновлений на роботі рішенням суду від 04 грудня 2024 року у справі № 380/11441/20, що у відповідній частині допущено до негайного виконання. Однак, рішення суду від 04 грудня 2024 року у справі № 380/11441/20 фактично виконане Офісом Генерального прокурора 30.05.2025 прийняттям наказу № 106к «Про поновлення на посаді». При тому, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04.12.2024 у справі № 380/11441/20, яке набрало законної сили, стягнуто з Закарпатської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2020 року по 03 грудня 2024 року включно у розмірі 1821009,40 грн з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства. Як вже зазначалось, наказом виконувача обов`язків Генерального прокурора від 30.05.2025 № 106к ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника прокурора Закарпатської області та в органах прокуратури з 30.10.2020. Таким чином, останній день строку можливої затримки виконання рішення суду 29.05.2025. Таким чином, загальна кількість робочих днів за період з 05.12.2024 до 29.05.2025 становить 126 днів. Крім того, Закарпатська обласна прокуратура виплатила позивачу 1363482,99 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 30.10.2020 по 03.12.2024 згідно з рішенням Львівського окружного адміністративного суду у справі № 380/11441/20, а також ПДФО та військовий збір, що у загальному розмірі склало 1795457,38 грн. При цьому, доказів виплати позивачу середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі відповідачем не надано. З огляду на вищевикладене, а також на обставини, встановлені рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04.12.2024 у справі № 380/11441/20, яке набрало законної сили 20.05.2025, суд першої інстанції вірно визнав доведеним факт несвоєчасного виконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі, що є підставою для стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку відповідно до статті 236 КЗпП України. Враховуючи висновки Верховного Суду у постановах від 27.11.2019 року у справі № 802/1183/16-а та від 05.03.2020 року у справі № 280/360/19 щодо обчислення періоду затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі, з урахуванням рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04.12.2024 у справі № 380/11441/20, яке звернуто до негайного виконання, та з урахуванням факту несвоєчасного виконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі, суд констатує, що на користь позивача належить стягнути середній заробіток за період з 05.12.2024 до 29.05.2025. Щодо обчислення розміру середнього заробітку, апеляційний суд виходить з наступних міркувань. Середній заробіток працівника згідно з частиною першою статті 27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (далі Порядок № 100). Абзацом першим пункту 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. При цьому пункт 10 Порядку № 100 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин) установлював, що обчислення середньої заробітної плати у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. Коефіцієнт підвищення визначається шляхом ділення тарифної ставки (посадового окладу), встановленого працівнику після підвищення, на тарифну ставку (посадовий оклад), що була встановлена до підвищення. Разом з цим, суд враховує, що положення пункту 10 Порядку № 100 виключено постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1213, що набрала чинності 12.12.2020. Судами у справі № 380/11441/20 встановлено, що розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 склав 1703,47 грн відповідно до довідки Закарпатської обласної прокуратури від 29.12.2020 № 270, долученої до матеріалів справи № 380/11441/20. За наведених обставин обчислення розміру середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду у період з 05.12.2024 до 29.05.2025 (126 робочих днів) належить проводити виходячи із середньоденної заробітної плати 1703,47 грн. Як наслідок, на користь позивача належить стягнути середній заробіток за час затримки виконання рішення суду загалом у розмірі 214637,22 грн (216 х 1703,47 грн). Зазначена сума включає в себе податок на доходи фізичних осіб та військовий збір. Відтак суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про необхідність задоволення позовних вимог шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за період затримки виконання рішення суду у справі № 380/11441/20 в сумі 214637,22 грн на користь позивача. Щодо покликання відповідача 1 на пропуск позивачем строку звернення до суду із даним заявленим позовом, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.05.2021 у справі № 380/2355/20, від 11.02.2021 у справі № 240/532/20, від 04.12.2019 у справі № 815/2681/17, від 22.01.2020 у справі № 620/1982/19 Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина п`ята статті 122 КАС України). Враховуючи те, що рішення суду від 04.12.2024 в частині поновлення ОСОБА_1 в органах прокуратури та на посаді заступника прокурора Закарпатської області допущено до негайного виконання, право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за періоди з 20.05.2021 по 17.04.2024 та з 04.12.2024 по 02.07.2025 у ОСОБА_1 виникло з часу видання наказу про поновлення його на посаді (30.05.2025) та ознайомлення позивача з таким наказом. Матеріалами справи підтверджується факт ознайомлення позивача із наказом від 30.05.2025 № 106к 02.07.2025. Із цим позовом ОСОБА_1 звернувся до суду 01.08.2025, тобто протягом місячного строку, визначеного частиною п`ятою статті 122 КАС України. Також апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що покликання апелянта на те, що Офіс Генерального прокурора та Закарпатська обласна прокуратура листами від 02.06.2025 та 30.05.2025 повідомили позивача про те, що його поновлено, оскільки один лист повернувся за закінченням терміну зберігання, другий отримано позивачем 04.06.2025, а позивач ознайомився зі своїм наказом 02.07.2025, не береться до уваги, тому що, перевіряючи матеріали справи, не можливо встановити вміст зазначених апелянтом листів, оскільки описи вкладення до таких відповідачами не надано. Щодо доводів апелянта про те, що поновлення на роботі здійснюється за принципом диспозитивності, тобто за наявності волевиявлення особи, для чого необхідна або заява від особи, яка бажає поновитись на посаді та працювати, або відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду про поновлення на роботі, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи не звернення до органу державної виконавчої служби) жодним чином не впливає на обов`язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущеного до негайного виконання, яке покладає на нього зобов`язання щодо поновлення працівника на посаді. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.11.2022 у справі № 460/600/22. Європейський суду з прав людини у пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду. У пункті 46 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Заява № 40450/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (рішення у справі «Метаксас проти Греції» (Metaxas v. Greece), № 8415/02, п. 19, від 27 травня 2004 року; та у справі «Лізанец проти України» (Lizanets v. Ukraine), № 6725/03, пункт 43, від 31 травня 2007 року). У таких справах відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Окрім того, у пункті 51 того ж рішення Суд зазначив, що право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), від 19 березня 1997 року, пункт 40, Reports of Judgments and Decisions 1997-II). Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок (див. рішення у справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy), [GC], N 22774/93, пункт 66, ECHR 1999-V). З урахуванням наведеного апеляційний суд відхиляє доводи апелянта у частині того, що позивач не виявив бажання поновлюватися на роботі шляхом вчинення активних дій, спрямованих на виконання судового рішення, та зазначає, що невиконання відповідачем безумовного обов`язку щодо виконання рішення суду, що набрало законної сили, свідчить про наявність у позивача права на середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі відповідно до статті 236 КЗпП України. При наданні оцінки доводам апелянта щодо наявності обставин несумісності посади прокурора зі статусом адвоката, яка позбавляла можливості поновити позивача на займаній посаді на виконання рішення суду, апеляційний суд зазначає таке. У статті 18 Закону України «Про прокуратуру» викладені вимоги щодо несумісності. Перебування на посаді прокурора несумісне з обійманням посади в будь-якому органі державної влади, іншому державному органі, органі місцевого самоврядування та з представницьким мандатом на державних виборних посадах. Вимоги щодо несумісності не поширюються на участь прокурорів у діяльності виборних органів релігійних та громадських організацій (частина 1 статті 18 Закону). На прокурора поширюються обмеження щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, визначені Законом України «Про запобігання корупції» (частина 2 статті 18 Закону). Пунктом 1 частини першої статті 25 Закону України «Про запобігання корупції» встановлено, що особам, зазначеним у пункті 1 частини першої статті 3 цього Закону, забороняється займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю, якщо інше не передбачено Конституцією або законами України. Статтею 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено вимоги щодо несумісності діяльності адвоката, серед яких робота на посадах осіб, зазначених у пункті 1 частини першої статті 3 Закону України «Про запобігання корупції». У разі виникнення обставин несумісності, встановлених частиною першою цієї статті, адвокат у триденний строк з дня виникнення таких обставин подає до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця заяву про зупинення адвокатської діяльності. На підставі аналізу наведених правових норм апеляційний суд дійшов переконання, що заборона суміщати посаду прокурора з адвокатською діяльністю з урахуванням обставин справи, що розглядається, не позбавляла можливості відповідача винести наказ про поновлення позивача на роботі, оскільки лише після цього виникали б обставини несумісності діяльності адвоката із зайняттям посади прокурора і у разі неналежного реагування позивача на такі обставини це могло бути підставою для його звільнення з огляду на недотримання ним законодавчих обмежень. Питання несумісності посад може бути вирішене після поновлення позивача на посаді та у разі неподання ним заяви про звільнення із посади, яку він обіймав на той час і це питання не є предметом розгляду у справі про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді. Вказана правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.05.2022 у справі № 280/4402/21, від 28.07.2022 у справі № 640/2806/21, від 24.09.2021 року у справі № 640/755/19, від 27 січня 2022 року у справі № 580/5185/20. Також, апелянт зазначає, що згідно з декларацією особи уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що розміщені на вебсайті НАЗК, ОСОБА_1 у 2025 році (за період з 01.01.2025 по 16.07.2025) зазначив дохід від зайняття незалежною професійною діяльністю 444 582 грн. Відтак, сума отриманого позивачем доходу від зайняття незалежною професійною діяльністю підлягала врахуванню судом для визначення різниці в заробітку за час затримки виконання рішення суду відповідно до статті 236 КЗпП України. Однак, працевлаштування позивача в іншому місці є його способом реалізації права на працю та забезпечення засобів до існування в умовах протиправної поведінки роботодавця. Верховний Суд неодноразово зазначав, що законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення розміру середнього заробітку за певних обставин (включаючи працевлаштування). Середній заробіток за час затримки виконання рішення - це захід матеріальної відповідальності роботодавця за невиконання судового акта, а не заробітна плата. Оскільки це санкція за правопорушення, вона має бути виплачена в повному обсязі незалежно від вини роботодавця чи дій працівника. Апелянт помилково застосовує логіку «різниці в заробітку», посилаючись на процедуру стягнення за вимушений прогул. Ці інститути мають різну правову природу, і затримка виконання рішення прирівнюється до вимушеного прогулу лише в частині порядку розрахунку (за Порядком № 100), але не в частині можливості зменшення суми. Факт роботи позивача в іншому органі влади не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку негайного виконання рішення суду. Рішення вважається виконаним лише в день видання наказу про поновлення та фактичного допуску до роботи. Згідно із положеннями статті 39 частини 1 пункту 8 Закону України «Про прокуратуру» посада заступника прокурора Закарпатської області належить до адміністративних посад як посад «заступника керівника обласної прокуратури». Відповідно до статті 9 частини 1 пункту 3 Закону України «Про прокуратуру» призначення прокурорів на адміністративні посади та звільнення їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановленому цим Законом, віднесено до повноважень Генерального прокурора. З огляду на вказане, належним відповідачем, який має відповідати за позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є Офіс Генерального прокурора. Щодо покликань апелянта на те, що стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду повинно здійснюватись з Закарпатської обласної прокуратури, апеляційний суд зазначає, що у даному випадку слід розмежовувати середній заробіток за час вимушеного прогулу та за час виконання рішення. Оскільки саме апелянтом негайно не поновлено позивача на посаді відповідно до судового рішення, стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду слід здійснювати з Офісу Генерального прокурора. Щодо доводів апелянта про те, що дана справа у суді першої інстанції повинна була розглядатися за правилами загального позовного провадження, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до частини першої статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. Згідно частини другої статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. Згідно із частиною третьою статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Водночас, частиною четвертою статті 257 КАС України передбачено вичерпний перелік справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, а саме справи щодо: оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; примусового відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо: прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище; інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження. З цими положеннями співвідносяться (частково) норми частини першої статті 263 КАС України, яка визначає особливості розгляду окремих категорій справ незначної складності щодо: 1) оскарження бездіяльності суб`єкта владних повноважень або розпорядника інформації щодо розгляду звернення або запиту на інформацію; 2) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; 3) припинення за зверненням суб`єкта владних повноважень юридичних осіб чи підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців у випадках, визначених законом, чи відміни державної реєстрації припинення юридичних осіб або підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців; 4) стягнення грошових сум, що ґрунтуються на рішеннях суб`єкта владних повноважень, щодо яких завершився встановлений цим Кодексом строк оскарження та сума яких не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо в`їзду (виїзду) на тимчасово окуповану територію). Згідно із частиною п`ятою статті 12 КАС України умови, за яких суд має право розглядати справи у загальному або спрощеному позовному провадженні, визначаються цим Кодексом. Аналізуючи наведені положення процесуального закону у контексті доводів апелянта, колегія суддів апеляційного суду вважає, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності (частина шоста статті 12 КАС України), а також інші адміністративні справи, щодо яких процесуальний закон не містить імперативних норм про їхній розгляд за правилами загального позовного провадження (частина четверта статті 12 КАС України) або ж про заборону розглядати їх за правилами спрощеного позовного провадження (частина четверта статті 257 КАС України). Відповідні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 22 липня 2021 року в справі № 460/6542/20, від 30 червня 2022 року у справі № 640/27145/20. Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що ця справа не належить до справ незначної складності у значенні частини шостої статті 12 КАС України, однак відсутні заборони для її розгляду в порядку спрощеного позовного провадження. Щодо доводів Офісу Генерального прокурора про неможливість розгляду цієї справи за правилами спрощеного позовного провадження, адже позивач належить до осіб, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище, слід зазначити, що позивач не є прокурором та на момент звернення до суду з позовною заявою у цій справі не належав до осіб, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище. Спір у цій справі не стосується поновлення позивача на посаді, а отже в даному випадку відсутні підстави для застосування наведених апелянтом норм. Як убачається з апеляційної скарги, наведені в ній доводи щодо помилковості висновків суду у цій справі фактично зводяться до необхідності нової правової оцінки обставин у справі та дослідження наявних у матеріалах справи доказів. Водночас зазначеним доводам судом першої інстанції вже була надана належна правова оцінка. Інших доводів на підтвердження правомірності своїх дій відповідачі не навели, що не дає підстав вважати висновки суду першої інстанцій помилковими, а застосування ним норм матеріального та процесуального права - неправильним. Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши статтю 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог. Апеляційний суд переглянув оскаржуване судове рішення і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове. Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанцій правильно встановив обставини справи, не допустив неправильного застосуванням норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2025 року у справі № 380/16350/25 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи. Головуючий суддя В. С. Затолочний судді І. В. Глушко Н. М. Судова-Хомюк