Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 440/7425/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 травня 2026 р. Справа № 440/7425/25 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Семененко М.О., Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.02.2026, головуючий суддя І інстанції: А.Б. Головко, м. Полтава, повний текст складено 05.02.26 по справі № 440/7425/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: 29 травня 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (далі - відповідач, ГУ ПФУ у Київській області), в якій просив суд: - визнати протиправним та скасувати рішення від 09.05.2025 № 16395033842 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років; - зобов`язати зарахувати до спеціального стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за вислугу років згідно пункту "а" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" період роботи з 10.10.2017 по 01.05.2025; - зобов`язати повторно розглянути заяву від 02.05.2025 про призначення пенсії за вислугу років, як працівнику, який безпосередньо здійснював організацію перевезень і забезпечував безпеку руху на залізничному транспорті, відповідно до пункту "а" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на протиправність рішення пенсійного органу про відмову у призначенні позивачу пенсії за вислугу років відповідно до пункту "а" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" №1788-XII (далі - Закон №1788-XII). На переконання позивача, він досяг 55-річного віку, страховий стаж становить більше 25 років, з яких стаж за вислугу років становить більше 12 років 6 місяців, що відповідає пункту "а" частини першої статті 55 Закону №1788-XII. Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 05.02.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання рішення протиправним та зобов`язання вчинити певні дії задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 09.05.2025 № 163950033842 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області призначити ОСОБА_1 з 02.05.2025 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "а" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1211,20 грн. Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції. Так, в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що страховий стаж особи на 11.10.2017 становить 23 роки 1 місяць у тому числі стаж вислуги років 15 років 2 місяці 5 днів (на 11.10.2017). Страховий стаж особи становить 30 років 6 місяців. За результатами розгляду документів, доданих до заяви до страхового та спеціального стажу зараховано всі періоди. Враховуючи вищевикладене, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області від 09.05.2025 № 163950033842 відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років відповідно до пункту а статті 55 Закону №1788-XII, оскільки заявник не набув необхідного страхового стажу 26 років 6 місяців на 11.10.2017. Відповідач наголошує, що суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визначається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень. Вказує, що призначення пенсії є дискреційним повноваженням пенсійного органу. Позивач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст. 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Відповідно до ч. 1 ст. 308, п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджено копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 . 02.05.2025 позивач звернувся до пенсійного органу за місцем проживання із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "а" частини першої статті 55 Закону №1788-XII. Рішенням ГУПФ України у Київській області від 09.05.2025 № 163950033842 відмовлено у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до пункту "а" статті 55 Закону №1788-XII з огляду на недостатність страхового стажу роботи. При цьому пенсійний орган визначив, що підтверджений документально страховий стаж роботи ОСОБА_1 на 11.10.2017 становить 23 роки 1 місяць, у тому числі стаж вислуги років 15 років 2 місяці 5 днів (на 11.10.2017). Страховий стаж становить 30 років 6 місяців. Не погодившись із зазначеним рішенням пенсійного органу, позивач оскаржив його до суду. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відмова ГУ ПФУ у Київській області в призначенні пенсії позивачу, який на час звернення до відповідача досяг віку 55 років, мав страховий стаж понад 30 років, а спеціальний стаж станом на день звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії понад 15 років, є протиправною. Обираючи належний спосіб захисту порушених прав позивача, суд першої інстанції з урахування частини другої статті 9 КАС України вважав за необхідне зобов`язати ГУ ПФУ у Київській області призначити ОСОБА_1 з 02.05.2025 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "а" статті 55 Закону №1788-ХІІ. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення позову з таких підстав. Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом №1788-XII та Законом України від 09 липня 2003 року №1058-ІV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон №1058-ІV), іншими законами і нормативно-правовими актами та міжнародними договорами (угодами), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення. Законом України від 02 березня 2015 року №213-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" (далі - Закон №213-VIII) статтю 55 Закону №1788-ХІІ викладено в новій редакції. Так право на пенсію за вислугу років відповідно до пункту "а" вказаної статті мають : а) робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітенах, - за списками професій і посад, що затверджуються в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих у технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар`єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи, - після досягнення 55 років і при стажі роботи: для чоловіків - не менше 30 років, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначеній роботі; для жінок - не менше 25 років, з них не менше 10 років на зазначеній роботі. За відсутності стажу роботи, встановленого абзацами другим і третім цього пункту, у період до 1 квітня 2024 року право на пенсію за вислугу років надається за наявності стажу роботи, встановленого абзацами п`ятнадцятим - двадцять третім пункту "б" частини першої статті 13 цього Закону. До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за вислугу років мають жінки 1970 року народження і старші після досягнення ними віку, встановленого абзацами третім - тринадцятим пункту "б" частини першої статті 13 цього Закону. 04.06.2019 Конституційним Судом України було ухвалено рішення № 2-р/2019, яким визнано неконституційними положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону № 1788-XII зі змінами, внесеними Законами № 213-VIII та № 911-VIII. Законом України від 03.10.2017 № 2148-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" (далі - Закон №2148-VIII, набрав чинності 11.10.2017) доповнено пунктом 2-1 розділ Прикінцеві положення Закону № 1058-IV. Так, згідно з п. 2-1 розділу "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV особам, які на день набрання чинності Законом №213-VIII мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачених статтями 52, 54 та 55 Закону № 1788-XII, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом № 1788-XII. Відповідно до п. 16 Закону розділу XV Прикінцеві положення №1058-IV до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом, закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону № 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом №2148-VIII, мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. Відмова пенсійного органу у призначенні позивачу пенсії за вислугу років відповідно до п. "а" ст. 55 Закону №1788-XII обґрунтована посиланням на п. 2-1 розділу "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV, а саме відсутністю необхідного страхового стажу 26 років 6 місяців станом на 11.10.2017. Так, з рішення пенсійного органу від 09.05.2025 №163950033842 встановлено, що страховий стаж на 11.10.2017 становить 23 роки 1 місяць у тому числі стаж вислуги років 15 років 2 місяці 5 днів (на 11.10.2017), що є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту "а" статті 55 Закону №1788-XII з урахуванням приписів пунктів 2-1, 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону №1058-IV. Відповідно до записів трудової книжки серії НОМЕР_2 від 17.08.1988 та довідки ПРАТ "Полтавський ГЗК" встановлено, що позивачем виконувалися роботи у відповідних умовах, визначених п. "а" статті 55 Закону №1788-XII у періоди з 01.01.1992 - 31.12.1994, з 01.01.1995 - 09.01.2001, 15.08.2011 - 03.07.2014. При цьому, з 04.07.2014 ОСОБА_1 був переведений машиністом тепловоза на відвантаженні готової продукції в залізничному цеху та був звільнений з цієї посади 01.05.2025. Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 №583 затверджено Список професій і посад робітників локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах і користуються правом на пенсію за вислугу років, за яким до вказаного Списку віднесена професія складача поїздів. Відтак, враховуючи наведене вище, колегією суддів підтверджено, що позивач працював на посаді, робота на якій дає право на призначення пенсії за вислугу років, у періоди з 01.01.1992 - 31.12.1994, з 01.01.1995 - 09.01.2001, 15.08.2011 - 03.07.2014, з 04.07.2014 - 01.05.2025. Спірним у цій справі є питання можливості зарахування загального страхового стажу роботи, набутого особою після 11.10.2017, для призначення пенсії за вислугу років. На час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення Конституційного Суду України № 2-р/2019 з одного боку, та Законом № 1058-ІV з іншого в частині обмеження права на пільговий стаж, здобутий після 11.10.2017. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (частина третя статті 22 Конституції України). У Рішенні від 22.05.2018 № 5-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що "положення частини третьої статті 22 Конституції України необхідно розуміти так, що при ухваленні нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини, якщо таке звуження призводить до порушення їх сутності" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини). Конституційний Суд України зазначає, що до основних обов`язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави. Гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй. Одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної" (абзац шостий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 27.02.2018 № 1-р/2018). Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно у цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття „легітимні очікування") (Доповідь „Верховенство права", схвалена Європейською Комісією „За демократію через право" (Венеційською Комісією) на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року). Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017). З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що обмеження пунктом 2.1 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV врахування спеціального стажу, здобутого після 11.10.2017 для набуття права на призначення пенсії за вислугу років, є порушенням принципу юридичної визначеності та верховенства права. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 06.11.2023 у справі №240/24/21. У цьому ж рішенні суд касаційної інстанції звернувся до позиції Великої Палати Верховного Суду, сформованою в постанові від 03.11.2021 у зразковій справі № 360/3611/20 за подібних правовідносин: «Оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України"). Велика Палата Верховного Суду також не погоджується з посиланням скаржника на абзац другий пункту 16 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону № 1058-IV, відповідно до якого положення Закону № 1788-ХІІ застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом № 2148-VІІІ мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії. На думку скаржника, це положення свідчить про обмеження сфери застосування Закону № 1788-ХІІ відносинами, про які йдеться в цьому пункті. Велика Палата Верховного Суду вважає, що якби таким був намір законодавця, то він мав би виключити із Закону № 1788-ХІІ всі інші положення, чого зроблено не було. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (провадження № 11-1207апп19, пункт 56) сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи. Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV». Відмова пенсійного органу у призначенні пенсії за вислугу років полягає виключно у відсутності у позивача страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, обчисленого станом на 11.10.2017, проте така відмова, на переконання колегії суддів, є помилковою, оскільки обчислення стажу без урахування рішення Конституційного Суду України №2-р/2019 від 04.06.2019 призведе до несправедливого та невиправданого обмеження права позивача на соціальний захист. Відповідно, спеціальний стаж визначається не станом на 11.10.2017, а станом на дату звернення за призначенням пенсії (02.05.2025). Таким чином, ГУ ПФУ у Київській області, відмовляючи позивачу у призначенні пенсії відповідно до пункту «а» статті 55 Закону № 1788-XII, діяло не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачений чинним законодавством, оскільки на момент звернення із заявою від 02.05.2025 року про призначення пенсії, ОСОБА_1 мав право на призначення пенсії за вислугу років, так як досяг віку 55 років, мав страховий стаж понад 30 років, а спеціальний стаж станом на день звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії понад 15 років. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуване рішення №163950033842 від 09.05.2025, прийняте ГУ ПФУ у Київській області, є протиправним, прийнятим усупереч вимог чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню. Щодо обраного судом першої інстанції способу захист порушених прав, колегія суддів зазначає наступне. У силу статті 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Ця мета узгоджується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Абзацами 5, 6, та 7 вступної частини Рекомендації Rec (2004) 6 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо вдосконалення національних засобів правового захисту", ухваленої на 114-й сесії 12.05.2004, передбачено, що, відповідно до вимог статті 13 Конвенції, держави-члени зобов`язуються забезпечити будь-якій особі, що звертається з оскарженням порушення її прав і свобод, викладених в Конвенції, ефективний засіб правового захисту в національному органі; крім обов`язку впровадити такі ефективні засоби правового захисту у світлі прецедентної практики Європейського суду з прав людини, на держави покладається загальний обов`язок розв`язувати проблеми, що лежать в основі виявлених порушень; саме держави-члени повинні забезпечити ефективність таких національних засобів як з правової, так і практичної точок зору, і щоб їх застосування могло привести до вирішення скарги по суті та належного відшкодування за будь-яке виявлене порушення. Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64). Зі змісту пункту 49 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі "Єфименко проти України" можливо дійти висновку про те, що не розглядається у якості ефективного засіб захисту, який: "є залежним від розсуду відповідних органів влади і не є безпосередньо доступним для того, кого він стосується". Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. А відповідно до частин першої, другої статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Отже, невід`ємною частиною конституційного права на судовий захист є можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог щодо поновлення яких встановлена у належній судовій процедурі та формалізована у судовому рішенні, що забезпечено конкретними гарантіями, які б дозволяли реалізувати його в повному об`ємі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя. За обставин цієї справи, колегія суддів зважаючи, що позивач досяг необхідного віку 55 років, має страховий стаж понад 30 років, спеціальний стаж станом на день звернення до відповідача із заявою про призначення пенсії становить понад 15 років, а єдиною підставою для відмови в призначенні позивачу пенсії за вислугу років слугувала відсутність необхідного страхового стажу 26 років 6 місяців станом на 11.10.2017, що визнано судом протиправним, погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для зобов`язання пенсійного органу призначити позивачу з 02.05.2025 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "а" статті 55 Закону №1788-ХІІ, оскільки позивачем виконані усі умови для призначення такої пенсії. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції втрутився у дискреційні повноваження відповідача, колегія суддів зазначає, що за висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 24.12.2019 у справі №823/59/17, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. А втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішення не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень. У цій справі пенсійний орган не уповноважений на встановлення умов для призначення особі пенсії за вислугу років, натомість такі умови визначені законом, а при їх досягненні особа має право на відповідний вид соціального захисту. Оскільки у спірних відносинах компетентним органом для розгляду заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії за вислугу років на підставі приписів пункту 4.2 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (далі - Порядок), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за №1566/11846, визначено ГУ ПФУ у Київській області, то саме останній має завершити процедуру призначення позивачу пенсії за вислугу років. За змістом пункту 1.8 названого Порядку, днем звернення за призначенням пенсії вважається день прийняття органом, що призначає пенсію, відповідної заяви. Із заявою про призначення пенсії позивач звернувся 02.05.2025. З урахуванням наведеного, позивач має право на призначення пенсії за вислугу років з 02.05.2025. Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. За викладених вище обставин, суд першої інстанції обґрунтовано вважав за необхідне зобов`язати ГУ ПФУ у Київській області призначити ОСОБА_1 з 02.05.2025 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "а" статті 55 Закону №1788-ХІІ. Обраний судом у конкретному випадку спосіб захисту порушеного права ОСОБА_1 відповідає завданням адміністративного судочинства, вимогам справедливості й забезпечить ефективне поновлення позивача в правах. З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що покладення на відповідача обов`язку призначити позивачу пенсію за вислугу років не може вважатися втручанням у дискреційні повноваження ГУ ПФУ у Київській області. Таким чином, переглянувши рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, у відповідності до ч. 1 ст. 308 КАС України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. На підставі викладеного, в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції. Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29). З огляду на вищенаведений підхід, колегія суддів вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують. Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставин справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України. Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області - залишити без задоволення. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 05.02.2026 по справі № 440/7425/25 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя М.О. Семененко Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий