Постанова 4857 № 300/8338/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 300/8338/24 пров. № А/857/9795/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Судової-Хомюк Н.М., суддів: Глушка І.В., Затолочного В.С., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року у справі № 300/8338/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій, суддя у І інстанції Григорук О.Б., час ухвалення рішення - не зазначено, місце ухвалення рішення - м. Івано-Франківськ, дата складення повного тексту рішення не зазначено, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 (далі також позивач) звернувся до Івано-Франківського окружного адміністративного суду з позовом Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (далі також відповідач), у якому просить суд: - визнати протиправними дії щодо відмови в переведенні на пенсію за вислугу років згідно з пунктом «а» статті 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» № 2262-ХІІ відповідно до вислуги 27 років з 01 серпня 2024 року; - зобов`язати перевести його з 01 серпня 2024 року з пенсії по інвалідності на пенсію за вислугу років на підставі пункту «а» статті 12 Закону № 2262-ХІІ з урахуванням вислуги 27 років, та здійснити перерахунок і виплату пенсії за вислугу років з урахуванням фактично виплачених сум. На обґрунтування позовних вимог вказує, що відповідач протиправно відмовив йому в переведенні з 01 серпня 2024 року з пенсії по інвалідності відповідно до Закону № 2262-ХІІ на пенсію за вислугу років на підставі пункту «а» статті 12 Закону № 2262-ХІІ з урахуванням вислуги 27 років, оскільки Закон № 2262-ХІІ, зокрема пункт «а» статті 12 визначає мінімальний розмір вислуги, необхідної для призначення пенсії за вислугою років за цим Законом та для позивача він складає 25 календарних років і більше. В свою чергу, положеннями ст. 17-1 Закону № 2262-ХІІ та Постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 передбачено визначення вислуги років у пільговому обчисленні, а посилання відповідача на необхідність врахування виключно календарної вислуги років є необґрунтованими та суперечать положенням Закону № 2262-ХІІ та Постанови №

393. Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив позивач, який вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з`ясуванням обставин справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушено норми процесуального права, просить скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов. В обґрунтування апеляційних вимог, наводячи норми матеріального права, вказує, що в силу положень статті 12 Закону № 2262-ХІІ право на пенсію за вислугу років виникає за наявності двох умов: звільнення зі служби та наявності необхідної вислуги років. Відповідно до статті 17-1 Закону №2262-ХІІ порядок обчислення вислуги років та визначення пільгових умов призначення пенсій особам, які мають право на пенсію за цим Законом, встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання зазначених вимог Закону №2262-ХІІ Кабінет Міністрів України постановою від 17.07.1992 №393 затвердив Порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей. Зазначає, що він був звільнений зі служби з органів Національної поліції з 11.04.2016 і на час звільнення стаж служби в календарному обчисленні складав 19 років 00 місяців та 08 днів, пільгова - 25 років 01 місяць і 13 днів. Крім того зазначає, що за висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 03.03.2021 у справі №805/3923/18-а основним актом, на підставі якого здійснюється обчислення періоду проходження служби для зарахування його до стажу є Закон № 2262-ХІІ. Пільгове обчислення періоду проходження військової служби є похідним від визначальної підстави і може визначатись іншими підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Порядком №

393. Можливість пільгового обчислення вказаного періоду пов`язується, насамперед, зі спеціальним статусом, якого особи набули в результаті виконання відповідної роботи, яка визначена у законодавчому порядку. Вказана позиція була також підтримана у постанові Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 14.04.2021 у справі №480/4241/18, в якій також було зазначено, що передбачена Порядком №393 можливість пільгового зарахування окремих видів служби спрямована на реалізацію Закону №2262-ХІІ і положенням цього Закону не суперечить. Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив проти її задоволення, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження згідно положень статті 311 КАС України. Частиною 1 статті 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції вірно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ та Національній поліції України. Наказом начальника Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області «По особовому складу» від 07.04.2016 № 109о/с позивач з 11 квітня 2016 року звільнений зі служби в поліції згідно п.1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію» за підпунктом 2 (через хворобу). Зазначено, що вислуга років на день звільнення в календарному обчисленні, для виплати надбавки за вислугу років та для виплати одноразової грошової допомоги при звільненні складає 19 років 00 місяців 08 днів, у пільговому обчисленні - 25 років 01 місяць 13 днів (а.с.18). Згідно протоколів за пенсійною справою № 0913005271 (НПУ) від 05.12.2016 та від 01.08.2024 Головним управлінням Пенсійного Фонду України позивачу була призначена пенсія по інвалідності відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ у розмірі 40% грошового забезпечення (а.с.25, 26). У період з 02.04.2022 по 03.06.2024 позивач проходив військову службу (а.с.19-21). Згідно наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) 05.04.2024 № 101 з 05.04.2024 позивача виключено зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_1 та всіх видів забезпечення. Вислуга років позивача становить: загальна - 21 рік 2 місяці 13 днів, календарна - 21 рік 0 місяців 11 днів, пільгова - 00 років 2 місяці 02 дні (а.с.20). Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 Міноборони України (по стройовій частині) від 03.06.2024 № 158 головного сержанта взводу протитанкових комплексів 1 механізованого батальйону Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 , звільненого наказом командира НОМЕР_2 окремої механізованої бригади 10 армійського корпусу (по особовому складу) від 25.05.2024 № 83-РС у запас відповідно до підпункту «б» (за станом здоров`я - за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не виявили бажання продовжувати військову службу) п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову служу», виключено зі списків особового складу та знято зі всіх видів забезпечення. Вислуга років станом на 03.06.2024 становить: загальна - 21 рік 4 місяці 12 днів, календарна - 21 рік 2 місяці 10 днів, пільгова - 00 років 2 місяці 02 дні (а.с.21). 19.08.2024 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області із заявою про переведення його з 01.08.2024 з пенсії по інвалідності на пенсію за вислугою років на підставі пункту «а» ст.12 та ст.23 Закону № 2262-ХІІ з урахуванням вислуги 27 років, та здійснити перерахунок і виплату пенсії за вислугу років з урахуванням фактично виплачених сум (а.с.22). За результатом розгляду заяви позивача Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області відповіддю від 13.09.2024 № 7756-6348/С-02/8-0900/24 повідомлено, що в матеріалах, поданих Головним управлінням Національної поліції в Івано-Франківській області для призначення пенсії по інвалідності, інформація про наявну у позивача вислугу років відсутня. Законом № 2262-ХІІ не передбачено пільгове обчислення років для визначення права на призначення пенсії (а.с.23, 24). Не погодившись із такою позицією відповідача, позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом. Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки розмір вислуги позивача є меншим 25-ти календарних років, відповідач обґрунтовано не перевів позивача з 01.08.2024 з пенсії по інвалідності на пенсію за вислугою років на підставі пункту «а» ст.12 та ст.23 Закону № 2262-ХІІ, оскільки Законом № 2262-ХІІ не передбачено пільгове обчислення років для визначення права на призначення пенсії. Надаючи правову оцінку обставинам справи та доводам апелянта, суд апеляційної інстанції зазначає наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частин першої та другої статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» визначено умови, норми і порядок пенсійного забезпечення осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом. Статтею 1 Закону № 2262 встановлено, що особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом при наявності встановленої цим Законом вислуги на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції, Службі судової охорони і в державній пожежній охороні, службі в Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України, в органах і підрозділах цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України, мають право на довічну пенсію за вислугу років. Згідно пункту «в» статті 12 Закону № 2262 право на пенсійне забезпечення на умовах цього Закону мають звільнені зі служби (крім випадків призначення пенсії в разі втрати годувальника дружині (чоловіку) з урахуванням вимог частини п`ятої статті 30 цього Закону, яка призначається незалежно від звільнення зі служби) особі, що належить до військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, органів державної безпеки і внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, Національної гвардії України, Прикордонних військ України, військ цивільної оборони України. Стаття 2 Закону № 2262 визначає, що військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, які мають право на пенсійне забезпечення, пенсії відповідно до цього Закону призначаються і виплачуються після звільнення їх зі служби. Так, відповідно до пункту «а» статті 12 Закону № 2262 пенсія за вислугу років призначається особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, іншим особам, зазначеним у пунктах «б»-«д», «ж» статті 1-2 цього Закону (крім осіб, зазначених у частині третій статті 5 цього Закону), незалежно від віку, якщо вони звільнені зі служби: з 01 жовтня 2020 або після цієї дати і на день звільнення мають вислугу 25 календарних років і більше. До календарної вислуги років зараховується також період, зазначений у частині другій статті 17 Закону № 2262. Згідно частини четвертої статті 17 Закону № 2262 при призначенні пенсій особам, які мають право на пенсію за цим Законом, враховуються тільки повні роки вислуги років або страхового стажу без округлення фактичного розміру вислуги років чи страхового стажу в бік збільшення. Статтею 17-1 Закону № 2262 визначено, що порядок розрахунку вислуги років та визначення пільгових умов призначення пенсій особам, які мають право на пенсію за цим Законом, встановлюється Кабінетом Міністрів України. На виконання зазначених вимог Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» Кабінет Міністрів України постановою від 17 липня 1992 № 393 затвердив Порядок №

393. Разом з тим, постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 № 119 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 № 393», яка набрала чинності 19 лютого 2022 до Порядку № 393 внесено зміни, відповідно до яких Порядок № 393 доповнено пунктом 21 такого змісту: «Для призначення пенсій обчислення календарної вислуги років проводиться згідно з пунктами 1 і 2 цієї постанови». Пункт 3 Порядку № 393 (в редакції постанови № 119) визначає, що до вислуги років для визначення розміру пенсії особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови, зараховується на пільгових умовах один місяць служби за півтора місяці у військових частинах і підрозділах внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії з охорони дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій в Україні, у підрозділах Управління державної охорони, Служби судової охорони, що визначаються в установленому порядку, а також у підрозділах спеціального призначення Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, установ виконання покарань органів внутрішніх справ, воєнізованих формуваннях Державної кримінально-виконавчої служби, у частинах і підрозділах (загонах) спеціального призначення внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії та у підрозділах міліції особливого призначення за Переліком посад і умовами (в порядку), що визначаються керівниками відповідних міністерств і відомств. Пункт 3 Порядку № 393 (в редакції постанови № 119) визначає види служби, які зараховуються на пільгових умовах лише для визначення розміру пенсії за вислугу років, а не для призначення такої пенсії. Отже, правове регулювання щодо права на призначення пенсії за вислугу років зазнало змін і, у зв`язку з такими змінами, як Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», так і Порядок № 393 (в редакції постанови № 119) виникнення права на таку пенсію пов`язують з наявністю певної вислуги років в календарному обчисленні, а не пільговому. Розглядаючи питання розбіжностей у застосуванні норм матеріального права, суд апеляційної інстанції бере до уваги, що різні аспекти дії закону у часі неодноразово досліджувалися Конституційним Судом України. Зокрема, у Рішенні від 09 лютого 1999 № 1-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта у часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. У Рішенні Конституційного Суду України від 12 липня 2019 № 5-р(I)/2019 Конституційний Суд України висловив думку, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини). Отже, у разі безпосередньої (прямої) дії закону у часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності. Якщо під час вирішення суб`єктом владних повноважень певного питання (у цій справі щодо наявності підстав для направлення до пенсійного органу документів для призначення позивачу пенсії за вислугу років), до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб`єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним. Такого ж висновку, вирішуючи можливість застосування до спірних правовідносин нормативно-правового акта, який зазнав змін з моменту звернення позивача до суб`єкта владних повноважень, до моменту прийняття ним рішення за результатами розгляду такого звернення, дійшов Верховний Суд у складі у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав у постанові від 31 березня 2021 у справі № 803/1541/16. Колегія суддів також звертає увагу на те, що у теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їхнього завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їхнього виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду - «переживаючої» (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування має бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб`єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм. Правова визначеність, як елемент верховенства права, не передбачає заборони на зміну нормативно-правового регулювання. Як стверджує єдиний орган конституційної юрисдикції, особи розраховують на стабільність та усталеність юридичного регулювання, тому часті та непередбачувані зміни законодавства перешкоджають ефективній реалізації ними прав і свобод, а також підривають довіру до органів державної влади, їхніх посадових і службових осіб. Однак очікування осіб не можуть впливати на внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів (абзац 4 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 № 5-р/2018). Постанова № 119 прийнята Кабінетом Міністрів України на реалізацію своїх повноважень та після прийняття такої постанови і стаття 12 Закону № 2262, і Постанова № 393 встановлюють однакове правове регулювання спірних правовідносин про розмежування календарної та пільгової вислуги, порядку їхнього розрахунку та застосування. Так, виходячи з положень статті 12 Закону № 2262 та пунктів 1 та 21 Постанови № 393 календарна вислуга застосовується для призначення пенсії за вислугу років, а пункт 3 Постанови № 393 визначає, що певні періоди підлягають пільговому обчисленню для визначення розміру пенсії особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови. Тобто постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 № 119 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 № 393» усунуто розбіжності між Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» та Порядком № 393 щодо врахування пільгової вислуги років для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону № 2262. З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що умовою для призначення пенсії за вислугу років для осіб, які звільнились зі служби до набрання чинності Постанови № 119, але звернулись із заявою про оформлення документів для призначення пенсії відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» після набрання чинності зазначеної постанови, є наявність саме календарної вислуги років. Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою Судовою палатою з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 10 грудня 2024 у справі № 520/5695/23. Визначальним у цій справі є час, коли позивач почав реалізовувати своє право на призначення пенсії. Враховуючи те, що ОСОБА_1 звернувся з заявою про оформлення документів для призначення пенсії за вислугу років на підставі Закону № 2262, 19 серпня 2024, тобто після набрання чинності Постановою № 119, то суб`єкт владних повноважень не мав законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, тому його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними. Апелянт у доводах апеляційної скарги покликався на постанову Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 03 березня 2021 по справі № 805/3923/18-а, у якій колегія суддів прийшла до висновку, що Законом № 2262 передбачені пільгові умови для призначення пенсій за вислугу років, які встановлюються урядом, шляхом прийняття підзаконних нормативно-правових актів. Таким чином, основним актом, на підставі якого здійснюється обчислення періоду проходження військової служби для зарахування його до стажу є Закон № 2262. Пільгове обчислення періоду проходження військової служби є похідним від визначальної підстави і може визначатись іншими підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема, Постановою №393. Можливість пільгового обчислення вказаного періоду пов`язується, насамперед, зі спеціальним статусом, якого особи набули в результаті виконання відповідної роботи, яка визначена у законодавчому порядку. У зазначеній постанові колегія суддів касаційного суду також прийшла до висновку про необґрунтованість висновків відповідача про те, що визначальною для набуття права на призначення пенсії за вислугу років є саме календарна вислуга років, оскільки цей висновок ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Приймаючи висновок, викладений у постанові від 03 березня 2021 у справі № 805/3923/18-а, Верховний Суд виходив із того, що редакція пункту 3 Постанови № 383 чинна на момент розгляду справи № 805/3923/18-а на відміну від статті 12 Закону № 2262 передбачала можливість зарахування пільгової вислуги років до стажу для призначення пенсії за вислугу років, оскільки абзац 1 пункту 3 Постанови № 393 до внесення змін постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 № 119 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 № 393» встановлював, що до вислуги років для призначення пенсій особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови, зараховується на пільгових умовах […] час проходження служби, протягом якого особа брала участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, перебуваючи безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів […], тож суд дійшов висновку, що відповідачем безпідставно не було враховано приписи підзаконного нормативно-правового акта. Однак, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що після прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 року № 119 і стаття 12 Закону № 2262, і Постанова № 393 встановлюють однакове правове регулювання спірних правовідносин в частині розмежування календарної та пільгової вислуги, порядку їх обчислення та застосування. Відтак, виходячи з положень статті 12 Закону № 2262 та пунктів 1 та 2-1 Постанови № 393 календарна вислуга застосовується для призначення пенсії за вислугу років, а пункт 3 Постанови № 393 визначає, що певні періоди, зокрема час проходження служби у військових частинах і підрозділах внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії з охорони дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій в Україні, у підрозділах Управління державної охорони, Служби судової охорони, що визначаються в установленому порядку, а також у підрозділах спеціального призначення Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, установ виконання покарань органів внутрішніх справ, воєнізованих формуваннях Державної кримінально-виконавчої служби, у частинах і підрозділах (загонах) спеціального призначення внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ, Національної гвардії та у підрозділах міліції особливого призначення за Переліком посад і умовами (в порядку), що визначаються керівниками відповідних міністерств і відомств, підлягають пільговому обчисленню для визначення розміру пенсії особам, зазначеним в абзаці першому пункту 1 цієї постанови. Тобто, постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 2022 № 119 усунуто розбіжності між Законом № 2262 та Постановою № 393 щодо врахування пільгової вислуги років для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону № 2262. Таким чином, висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03 березня 2021 у справі № 805/3923/18-а є нерелевантними до спірних правовідносин, оскільки ґрунтуються на іншому правовому регулюванні. Отже, згідно законодавства, чинним на час виникнення спірних відносин у цій справі, необхідною умовою для призначення спірної пенсії є наявність необхідної календарної вислуги років. До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 31 серпня 2023 у справі № 200/4951/22, від 11 вересня 2023 у справі № 480/4827/22, від 07 вересня 2023 у справі № 560/9478/22, від 15 вересня 2023 у справі № 380/10714/22, від 18 жовтня 2023 у справі № 360/17/23 та від 14 листопада 2023 у справі № 600/3836/22-а, який в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються судом апеляційної інстанції під час вирішення цього спору. Оскільки календарна вислуга років позивача становить менше 25 років (зокрема, 21 рік 0 місяців 11 днів), а пільгова вислуга років враховується лише для визначення розміру пенсії, а не для призначення такої, то відповідач правомірно відмовив позивачу у задоволенні його вимог щодо призначення пенсії за вислугу років згідно із п. «а» ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб». Зазначений висновок апеляційного суду відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 19.06.2025 у справі №420/24894/23. Таким чином, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. Частиною 2 ст. 77 КАСУ України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. У рішенні Петриченко проти України (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи ), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Інші зазначені відповідачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції. Порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Керуючись ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23 січня 2025 року у справі № 300/8338/24 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Головуючий суддя Н. М. Судова-Хомюк судді І. В. Глушко В. С. Затолочний