Постанова 4813 № 504/1895/25

Номер провадження: 22-ц/813/2321/26 Справа № 504/1895/25 Головуючий у першій інстанції Вінська Н. В. Доповідач Коновалова В. А. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА Іменем України 30.04.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Коновалової В.А., суддів: Карташова О.Ю., Лозко Ю.П., за участю секретаря судового засідання Юцикова Д.Є., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , від імені якої діє представник ОСОБА_3 , на рішення Доброславського районного суду Одеської області від 15 жовтня 2025 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в с т а н о в и в: Короткий зміст позовних вимог В травні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в обґрунтування якого зазначив, що 25.07.2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, в якому у сторін народились діти: ?? ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Під час шлюбу сторонами було набуто нерухоме майно, а саме квартиру, загальною площею 62,7 кв.м, житловою площею 29,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 2721755351100, яка зареєстрована за відповідачкою. Посилається, що все майно є спільною сумісною власністю подружжя згідно з приписами ст. 60 Сімейного кодексу України. 03.12.2019 року рішенням Теплодарського міського суду Одеської області по справі № 516/268/19 шлюб між сторонами було розірвано. 21.01.2019 року, під час зареєстрованого між сторонами шлюбу, між ОСОБА_2 та ПП «ЗОЛОТА ЕРА XXI» укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 12/30 на квартиру, загальною площею 62,7 кв.м, житловою площею 29.4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 5.1. вище вказаного договору вартість майнових прав складає 745560,00 грн, у тому числі ПДВ - 124260,00 грн. 30.03.2023 року відповідачкою повністю сплачено грошові кошти за вище вказану квартиру, що підтверджується витягом із переліку інвесторів (пайовиків), які брали участь в інвестуванні і фінансуванні вище вказаної квартири АДРЕСА_2 /30-к від 30.03.2024 року. 30.03.2023 відповідачкою прийнято у натурі вище вказану квартиру, що підтверджується актом приймання-передачі від 30.03.2023 року. 18.04.2023 року було зареєстровано право власності на квартиру за відповідачкою. Враховуючи той факт, що до розірвання шлюбу сторін, оплата за купівлю квартири здійснювалась за спільні кошти подружжя, частка квартири є спільним сумісним майном подружжя. Позивач зазначає, що листом ПП «ЗОЛОТА ЕРА ХХІ» № 10-1/08/23 від 10.08.2023 року було повідомлено, що відповідачкою за договором купівлі-продажу № 21/30 від 21.01.2019 року сплачено 731065,93 грн. Відповідно до наданих копій платіжних інструкцій під час перебування у шлюбі подружжям було сплачено грошові кошти у загальному розмірі 400462,00 грн. Загальний розмір сплачених особисто відповідачкою грошових коштів становить - 330604,00 грн. Вважає, що спільною сумісною власністю подружжя є 54 %. Відтак, поділу між подружжям підлягає саме 54% квартири. Оскільки майно набувалось спільними коштами під час шлюбу, кожному з подружжя належить по 1/2 частці квартири, а саме по 27%. Особиста частка відповідачка складає - 46%. В дробовому вираженні структура власності квартири має виглядати наступним чином: ? ОСОБА_1 - 27/100 (або 27% від 1/2); ? ОСОБА_2 - 27/100 (або 27 % від 1/2); ? ОСОБА_2 - 46/100 (або 46% як особиста власність). Позивач просив суд в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 27/100 частки квартири, загальною площею 62,7 кв.м, житловою площею 29,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 2721755351100. В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 73/100 частки квартири, загальною площею 62,7 кв.м, житловою площею 29,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 2721755351100. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Доброславський районний суд Одеської області рішенням від 15.10.2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, задовольнив. В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнав за ОСОБА_1 право власності на 27/100 частки квартири, загальною площею 62,7 кв.м, житловою площею 29,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 272175 53 51100. В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнав за ОСОБА_2 право власності на 73/100 частки квартири, загальною площею 62,7 кв.м, житловою площею 29,4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2721755351100. Стягнув з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у сумі 2002,31 грн. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Відповідачем ОСОБА_2 та її представником ОСОБА_3 не було спростовано викладених у позові обставин справи, щодо укладення договору купівлі продажу майнових прав від 21.01.2019 року №12/30 в інтересах сім`ї та сплати внесків за вказаним договором, у період до розірвання шлюбу, за рахунок спільних коштів подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (ч.1 ст. 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч.1 ст. 69 СК України). Таким чином правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Враховуючи наведене суд, на підставі оцінки доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, в межах заявлених позовних вимог. Суд зауважив, що враховуючи положення пунктів 12 та 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, а також періоди запровадження в Україні карантину та воєнного стану, період з березня 2017 року перебуває в межах позовної давності (постанова Верховного Суду від 26.02.2025 у справі № 754/4237/22). Таким чином, посилання відповідача на сплив строку позовної давності є юридично неспроможними, оскільки в спірний період законодавець передбачав зупинення та продовження цих строків у зв`язку з об`єктивними обставинами, які мали місце в країні. Короткий зміст вимог апеляційної скарги ОСОБА_2 , від імені якої діє представник ОСОБА_3 , в апеляційній скарзі проситьскасувати рішення Доброславського районного суду Одеської області від 15.10.2025 року по справі № 504/1895/25 та ухвалити рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , застосувавши позовну давність, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ (1) Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апеляційна скарга вмотивована тим, що Доброславський районний суд Одеської області дійшов помилкового висновку щодо початку перебігу строку позовної давності у даному спорі, зазначивши, що датою відліку позовної давності є 18.04.2023 року, тобто дата реєстрації права власності відповідача на спірну квартири. При цьому, даний висновок суду, суперечить прийнятому ним же рішенню, оскільки суд визнав, що спільним майном подружжя є квартира, яка набула статус спільної сумісної власності подружжя саме на підставі договору купівлі-продажу майнових прав № 12/30 від 21.01.2019 року, а не з моменту її державної реєстрації (18.04.2023). Скаржник посилається, що під час розлучення, між нею та позивачем була досягнута домовленість щодо подальшого розпорядження спірною квартирою, згідно з якою право власності на квартиру у повній мірі залишалось за відповідачкою, а квартира буде використовуватися для спільного проживання відповідачки та дітей. Зазначає, що майже одразу після розлучення (на початку 2020 року), позивач почав використовувати майбутню квартиру для шантажу відповідачки, спочатку намагаючись вплинути на розмір сплачуваних ним аліментів, а згодом, як метод маніпуляцій у питаннях виховання дітей та спілкування з ними. Доказом, який спростовує твердження суду першої інстанції про початок виникнення спору є Консультативний висновок № 06/23-к складений 07.07.2023 Бюро психологічних досліджень для проведення обстеження доньок ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з метою встановлення їх актуального психологічного стану, діагностування ставлення дітей до батьків, ставлення до спілкування з батьком, надання психологічних рекомендацій стосовно оптимізації психологічного стану дітей. Скаржник стверджує, що сімейний кодекс України не містить жодних (у т. ч. аналогічних з ЦК України) застережень про зупинення строку позовної давності, визначеного статтею 72 цього Кодексу. Крім того, жодними іншими нормативно-правовими актами дія статті 72 СК України також не зупинялась та не продовжувалась на строк дії коронавірусної хвороби або воєнного, надзвичайного стану. Вважає, що судом не враховано, що вартість майнових прав вказаної квартири, яка на момент укладання договору купівлі продажу майнових прав № 12/30 від 21.01.2019 та на момент спільного внесення подружжям грошових коштів становила 745560,00 грн була значно збільшена відповідачем після розірвання шлюбу та виключно за її особисті кошти, в наслідок проведення ремонтних робіт та становить на теперішній час 2310294,77 грн, що підтверджується Довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 06.11.2025 № 201-20251106-0010714513, а тому розмір спільної сумісної власності подружжя необхідно вираховувати наступним чином: (400462,00 грн / 2310294,77) х 100% = 17,33 відсотків, тобто за позивачем може бути визначено право власності лише на 8,7/100 частки квартири. (2) Позиція інших учасників справи Одеський апеляційний суд ухвалою від 21.11.2025 року відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою, роз`яснив ОСОБА_1 право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 копію ухвали про відкриття провадження отримала 26.11.2025 року в особистому кабінеті Електронного суду, що підтверджується довідкою. Представник ОСОБА_1 ОСОБА_6 копію ухвали про відкриття провадження та копію апеляційної скарги отримав 09.01.2026 року в особистому кабінеті Електронного суду, що підтверджується довідками. ОСОБА_1 копію ухвали про відкриття провадження та копію апеляційної скарги отримав у відповідності п. 1 ч. 6 ст. 272 ЦПК України. Від представника ОСОБА_1 ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, сторона позивача заперечує доводи апеляційної скарги та просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Доброславського районного суду Одеської області від 15 жовтня 2025 року без змін. Учасники процесу про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 та представник ОСОБА_1 ОСОБА_6 судові повістки-повідомлення отримали 17.01.2026 року в особистих кабінетах Електронного суду, що підтверджується довідками. ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, у відповідності до п. 1 ч. 8 ст. 128 ЦПК України. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 30.04.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовлено в долучені доказів які додані до апеляційної скарги, а саме: довідки про оцінку вартості об`єкта нерухомості, консультативний висновок № 06/23-к складений 07.07.2023 Бюро психологічних досліджень, оскільки повноваження суду апеляційної інстанції визначені частиною 1 статтею 367 ЦПК України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 3 статті 367 ЦПК України встановлено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. В апеляційній скарзі не зазначається та не обґрунтовано підстави неможливості їх подання до суду першої інстанції, як і не зазначено під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції. Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що відповідачем до суду першої інстанції подавався відзив на позовну заяву, в якому зазначалося про відповідні докази, також представник відповідача приймав участь у розгляді справи судом першої інстанції, зокрема, в судовому засіданні суду першої інстанції 14.10.2025 року, в якому представником відповідача клопотань про долучення доказів не заявлялося, заперечень щодо закінчення з`ясування обставин по справі не висловлювалося. Крім того, 28.04.2026 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подала до суду додаткові пояснення по справі, до яких долучено консультативний висновок. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 30.04.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, залишено без розгляду та повернуто представнику ОСОБА_2 - ОСОБА_3 додаткові пояснення по справі, які за змістом є доповненнями до апеляційної скарги, з огляду на наступне. Статтею 123 ЦПК України передбачено, що перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Відповідно до ч. 3 ст. 124 ЦПК України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день. Відповідно до статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до ч. 1 ст. 364 ЦПК України особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на апеляційне оскарження. Згідно ч. 1 ст. 354 ЦПК України Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів . Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Оскаржуване рішення ухвалено 15 жовтня 2025 року. Останнім днем строку на подання апеляційної скарги є 25 жовтня 2025 року. Строк на подачу доповнень до апеляційної скарги у відповідності до положень ч. 1 ст. 364 та ст. 354 ЦПК України сплив 25 жовтня 2025 року. Представником скаржника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 додаткові пояснення по справі, які за змістом є доповненнями до апеляційної скарги, подані 28.04.2026 року, тобто після спливу встановленого діючим цивільним процесуальним законодавством строку на подання доповнень до апеляційної скарги. Крім того, за приписами п. 3 ч. 1 ст. 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Відповідно до ч. 1-3 ст. 174 ЦПК України, при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Підстави, час та черговість подання заяв по суті справи визначаються ЦПК України або судом у передбачених ЦПК України випадках. На стадії перегляду судових рішень в апеляційній інстанції відповідно до змісту глави 1 розділу п`ятого «Перегляд судових рішень» учасники справи мають право подавати наступні заяви по суті справи: апеляційні скарги, відзив на апеляційну скаргу, відповідь на відзив, заперечення. Аналіз наведеного свідчить про те, що законодавцем передбачено викладення письмово своїх вимог, заперечень, тощо виключно у заявах по суті справи, якими додаткові пояснення не є. В судовому засіданні ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити. Представник ОСОБА_1 ОСОБА_6 в судовому засіданні просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення суду першої інстанції залишити без змін. ПОЗИЦІЯ АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду приходить до наступного. Відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Відповідачем ОСОБА_2 та її представником ОСОБА_3 не було спростовано викладених у позові обставин справи, щодо укладення договору купівлі продажу майнових прав від 21.01.2019 року №12/30 в інтересах сім`ї та сплати внесків за вказаним договором, у період до розірвання шлюбу, за рахунок спільних коштів подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (ч.1 ст. 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч.1 ст. 69 СК України). Враховуючи наведене суд, на підставі оцінки доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, в межах заявлених позовних вимог. Суд зауважив, що враховуючи положення пунктів 12 та 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, а також періоди запровадження в Україні карантину та воєнного стану, період з березня 2017 року перебуває в межах позовної давності (постанова Верховного Суду від 26.02.2025 у справі № 754/4237/22). Таким чином, посилання відповідача на сплив строку позовної давності є юридично неспроможними, оскільки в спірний період законодавець передбачав зупинення та продовження цих строків у зв`язку з об`єктивними обставинами, які мали місце в країні. Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне. Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). В статті 68 СК України зазначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21.12.2007 року вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо. Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням. Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частина сьома статті 57 СК України). Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Подібні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17, від 4 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19. Судом встановлено, що 25.07.2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Теплодарського міського суду Одеської області по справі №516/268/19 від 03.12.2019 року. Від шлюбу сторони мають дітей: ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 . 21.01.2019 року, у період перебування сторін у шлюбі, між ОСОБА_2 та ПП «ЗОЛОТА ЕРА XXI» укладено договір купівлі-продажу майнових прав №12/30 на квартиру, загальною площею 62.7 кв.м, житловою площею 29.4 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 5.1. договору купівлі-продажу майнових прав вартість майнових прав складає 745 560,00 грн, у тому числі ПДВ - 124 260,00 грн. Станом на 30.03.2023 року відповідачкою повністю сплачено грошові кошти за вище вказану квартиру, що підтверджується витягом із переліку інвесторів (пайовиків), які брали участь в інвестуванні і фінансуванні вище вказаної квартири АДРЕСА_2 /30-к від 30.03.2024 року. 30.03.2023 відповідачкою прийнято у натурі вище вказану квартиру, що підтверджується актом приймання-передачі від 30.03.2023 року. Листом ПП «ЗОЛОТА ЕРА XXI» №10-1/08/23 від 10.08.2023 року повідомлено, що відповідачкою за договором купівлі-продажу майнових прав №12/30 від 21.01.2019 року сплачено 731 065,93 грн. На підтвердження вказаного надано оборотно-сальдову відомість станом на липень 2023 року та завірені копії платіжних інструкцій. 18.04.2023 року зареєстровано право власності на квартиру за ОСОБА_2 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №426047781 від 08.05.2025 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2721755351100, номер запису про речове право 49962917. Судом встановлено, що згідно наявних в матеріалах справи квитанцій, у період перебування сторін у шлюбі за укладеним договором купівлі-продажу майнових прав №12/30 від 21.01.2019 року проведено оплату на загальну суму 400 461,53 грн, що становить близько 54 % загальної кількості сплачених коштів. Після розірвання шлюбу відповідачем ОСОБА_2 проведено сплату за договором купівлі продажу майнових прав від 21.01.2019 року №12/30 на загальну суму 330 604,00 гривні, що становить 46 % загальної кількості сплачених коштів. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 643/4160/16-ц. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем ОСОБА_2 та її представником ОСОБА_3 не було спростовано обставин щодо укладення договору купівлі-продажу майнових прав від 21.01.2019 року №12/30 в інтересах сім`ї та сплати внесків за вказаним договором, у період до розірвання шлюбу, за рахунок спільних коштів подружжя, що становить 54 % загальної кількості сплачених коштів. Із матеріалів справи вбачається, що під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем надавалась заява про застосування строку позовної давності, яка за змістом також є відзивом на позовну заяву. Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що положення про позовну давність до вимог про поділ спільного майна не застосовуються з огляду на наступне. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦПК України). Відповідно до статті 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Вирішуючи питання застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин, зокрема щодо позову про поділ майна подружжя, пред`явленого після розірвання шлюбу, Верховний Суд неодноразово висновував про те, що початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, якщо шлюб розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК), тобто з моменту виникнення спору між ними (див. постанови Верховного Суду від 15 травня 2023 року в справі № 200/26797/15, від 16 жовтня 2023 року в справі № 759/12245/20). При визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (див. постанову Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 359/6727/21) Звертаючись до суду з позовом позивач просив в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 27/100 частин квартири АДРЕСА_3 , а за ОСОБА_2 право власності на 73/100 частин вказаної квартири, в обґрунтування зазначивши, що під час шлюбу 21.01.2019 року між ОСОБА_2 та ПП «ЗОЛОТА ЕРА XXI» укладено договір купівлі-продажу майнових прав №12/30 на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 18.04.2023 року зареєстровано право власності на квартиру за відповідачем. Зазначає, що кожному із подружжя належить 27% та особиста частка відповідачки становить 46%. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 та від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 зроблено висновок про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, однак самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право. Відповідачем не надано суду доказів, які б підтверджували, що позивач дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності на спільне майно до дати розірвання шлюбу. Позивач звернувся до суду із позовом про визнання права власності на 27/100 частин квартири АДРЕСА_3 яке було зареєстровано за відповідачем 18.04.2023 року У цій справі шлюб між сторонами розірвано рішенням Теплодарського міського суду Одеської області від 03.12.2019 року по справі №516/268/19. Суд звертає увагу, що відповідно до пункту 2-1 Прикінцевих положень СК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 72, 128, 129, 139 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Карантин з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) тривав з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року. Визначений статтею 72 СК України трирічний строк звернення позивача до суду продовжувався на період карантину та станом на 08 травня 2025 року (день звернення з позовом) не сплив, про що правильно звернув увагу суд першої інстанції, хоч і з помилковим посиланням на пункти 12, 19 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не визнає позовні вимоги у запропонованих позивачем частках, оскільки вартість квартири на теперішній час становить 2310294,77 грн, що підтверджується довідкою про оціночну вартість об`єкта від 06.11.20215 року не заслуговують на увагу з огляду на таке. Колегія суддів зауважує, що під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачем заперечень щодо запропонованого позивачем порядку розподілу часток квартири АДРЕСА_3 між подружжям не висловлювалося. В суді апеляційної інстанції представник відповідача адвокат Багно Л.Ф. зазначив, що частки майна не були предмет розгляду в суді першої інстанції. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності. У частині першій, шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Одеський апеляційний суд ухвалою від 30.04.2026 року, яка занесена до протоколу судового засідання, відмовив скаржнику у приєднанні їх до матеріалів справи та дослідження доказів, які додані до апеляційної скарги, а саме: консультативний висновок № 06/23-к за результатами психологічного дослідження дітей від 07.07.2023 року, довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 06.11.2025 року, а також консультативний висновок ФОП ОСОБА_7 на запит адвоката Багно Л.Ф., який представляє інтереси ОСОБА_2 , від 14.11.2025 року, з огляду на таке. Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Повноваження суду апеляційної інстанції визначені частиною 1 статтею 367 ЦПК України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно зі ст. 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Частиною 3 статті 367 ЦПК України встановлено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява № 3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Під час розгляду справи в суді першої інстанції участь приймав представник відповідача, надавав заяви та докази, приймав участь у судовому засіданні. Зазначені вище обставини свідчать про те, що відповідач не був позбавлений можливості заявляти клопотання, подавати докази та користуватися іншими процесуальними правами, передбаченими ЦПК України. Під час розгляду справи представник відповідача адвокат Багно Л.Ф., який приймав участь у розгляді не заперечував проти закінчення розгляду справи на підставі тих доказів які містяться в матеріалах справи та переходу до судових дебатів. Ураховуючи викладені обставини, колегія суддів вважає, що клопотання не містить посилань на поважність причини, які б перешкоджали відповідачу або його представнику у визначений ЦПК України строк подати докази під час розгляду справи в суді першої інстанції або заявити клопотання про витребування доказів, так і під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції будь-яких поважних причин не зазначено, та не надано доказів неможливості подання доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від відповідача. Крім того, така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Ураховуючи викладені обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, в межах заявлених позовних вимог. За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. В апеляційній скарзі не наведено ніяких нових обставин та не надано нових доказів, що давали б апеляційному суду підстави для проведення переоцінки обставин та доказів, зроблених судом першої інстанції у своєму рішенні. Щодо суті апеляційної скарги Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду в оскаржуваній частині ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Щодо судових витрат Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на скаржника. Керуючись ст.ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів, у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якої діє представник ОСОБА_3 , залишити без задоволення. Рішення Доброславського районного суду Одеської області від 15 жовтня 2025 року, залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 06 травня 2026 року. Головуючий В.А. Коновалова Судді О.Ю. Карташов Ю.П. Лозко