Постанова 4813 № 497/1605/24

Номер провадження: 22-ц/813/2472/26 Справа № 497/1605/24 Головуючий у першій інстанції Раца В. А. Доповідач Назарова М. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05.05.2026 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Назарової М.В., суддів: Коновалової В.А., Кострицького В.В., за участю секретаря Соболєвої Р.М., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Болградського районного суду Одеської області від 10 жовтня 2025 року, ухвалене Болградським районним судом Одеської області, у складі: судді Раца В.А. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, в с т а н о в и в: 10.07.2024 позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вищевказаним позовом, в якому із посиланням як на правове обґрунтування своїх вимог на положення ст. 207, 526, 530, 545, 599, 610, 611, 625, 1046, 1047 ЦК України просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти за договором позики від 21.07.2012 в розмірі 16000 дол. США, а також понесені судові витрати. Вимоги мотивує тим, що відповідач 21.07.2012 отримав в борг від позивача грошові кошти в розмірі 20000 доларів США, з визначенням строку дії договору на один рік та сплатою відсотків за користування грошима з розрахунку 15% річних. Цей договір передбачає також, що строк його дії узгоджено сторонами - до повного виконання зобов`язань. Але відповідач виконав його лише частково, повернувши 7000 доларів США, відмовляючись у його повному виконанні та поверненню залишку боргу. Останній платіж, як повідомляє позивач, здійснено у 2022 році. Крім цього, позивач в позові посилається на необхідність стягнення 3% річних від суми залишку заборгованості, яка складає 4000 доларів США, а також наводить розрахунок суми боргу, що просить стягнути з відповідача: 20000 (сума позики) + 3000 (15% річних за умовами договору) 7000 (3000 (15%річних) + 4000 (погашення позики)) = 16000 дол. США (а.с. 1-16). Рішенням Болградського районного суду Одеської області від 10 жовтня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено (а.с. 146-149). В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення Болградського районного суду Одеської області від 10.10.2025 скасувати та ухвалити рішення за змістом позовних вимог, а також вирішити питання розподілу судових витрат. Доводами апеляційної скарги є те, що судом першої інстанції не враховано положення пункту 6.1 договору, згідно з яким строк його дії сторонами узгоджено до повного виконання зобов`язань. Вважає, що зазначення в оскаржуваному рішенні суду щодо наданої відповідачем суду копії його особистих записів, які містять останній запис про боргові зобов`язання 01.01.2017, що не заперечувалося сторонами, не відповідає дійсності. З цього приводу скаржник зазначає, що в судовому засіданні стороною позивача було висловлено заперечення та зазначено, що згадані вище особисті записи, надані відповідачем, не є належними доказами по справі, оскільки не містять жодних підписів позивача та/або відповідача, мають лише частковий збіг з сумами, що мають відношення до спірних правовідносин та містять сумнівний напис «согласен» невідомо кого та стосовно чого. Щодо висновків суду стосовно того, що відповідач не доказує, що ним було здійснено оплату за договором у 2022 році, а, навпаки, те, що ним ніякої оплати за договором позики у 2022 році не здійснювалося, то скаржник звертає увагу на взаємовиключність таких висновків, адже з конструкції висновків суду першої інстанції та правового висновку Верховного Суду по справі № 913/618/21 від 08.06.2022, на яку посилається позивач, випливає обов`язок відповідача доводити як факт оплати (в залежності від змісту позовних вимог), так і факт того, що певну оплату ним здійснено не було (а.с. 152-159). У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. В обґрунтування відзиву зазначає, що доводи апеляційної скарги ґрунтуються на вільному тлумаченні норм процесуального права, суб`єктивному сприйнятті фактичних обставин справи та не містять жодних належних і допустимих доказів, які б спростували висновки суду першої інстанції. Скаржник не надав суду жодного доказу, який би підтверджував факт переривання позовної давності у 2022 році, під час судових засідань ці підстави не оскаржувалися. З моменту порушення права (липень 2013 року) і до моменту звернення до суду із позовом (липень 2024 року) минуло понад 10 років. Скаржник, на думку відповідача, підміняє поняття «строк дії договору» та «позовна давність», а також намагається застосувати висновки Верховного Суду щодо стягнення комунальних платежів до договору позики між фізичними особами (а.с. 177-197). Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України). У судове засідання 05.05.2026 учасники справи, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, зокрема, позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 у відповідності до п. 1 ч. 8 ст. 128 ЦПК України, оскільки особисто отримали судові повістки-повідомлення на 05.05.2026, про що свідчать підписи на рекомендованих повідомленнях про вручення поштового відправлення (а.с. 170-171), не з`явилися, що в силу положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 21 липня 2012 року між сторонами було укладено договір грошової позики, відповідно до якого позивач ОСОБА_1 передає відповідачу ОСОБА_2 гроші в розмірі 20000 доларів США, за користування яких відповідач має сплачувати 15% річних від розміру грошових коштів (а.с. 11). Строк дії зазначеного договору, відповідно до п. 2.2. цього договору - один рік з моменту його укладення, та відповідно до п. 3.1. після закінчення цього строку, боржник зобов`язаний повернути протягом 30 днів суму отриманої позики (а.с. 11). Згідно з п. 6.1. договору даний договір вступає в силу 21 липня 2012 року і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за даним договором (а.с. 12). Як вже зазначалося вище, у позові ОСОБА_1 повідомив, що відповідач частково повернув борг у розмірі 7000 дол. США, а останній платіж здійснено у 2022 році. Відповідач ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності, зазначивши, що позивачу достовірно відомо про те, що останній платіж за договором позики відповідач здійснив 16.01.2017, а свідчення позивача про здійснення останнього платежу у 2022 році є хибними, не відповідають дійсності та нічим не підтверджуються (а.с. 105). В обґрунтування своєї позиції відповідач долучив до матеріалів справи копію записів щодо повернення грошових коштів (а.с. 102). Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції зазначив, що строк договору позики грошових коштів один рік. Разом з цим, судом встановлено, що після закінчення строку, зазначеного в договорі позики, між сторонами продовжувалися правовідносини з повернення грошових коштів за договором, так відповідачем надано до суду копію його особистих записів, які містять останній запис про боргові зобов`язання 01.01.2017 року, що не заперечувалося сторонами. Однак позивач в судовому засіданні стверджував, що останній платіж за договором позики відповідачем було здійснено у 2022 році, та посилається на те, що відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові у справі за № 913/618/21 від 08.06.2022 року, у справах про стягнення заборгованості, доказувати факт здійснення відповідачем оплати, заявленої позивачем до стягнення, має саме відповідач, а не позивач. Суд не погодився з такою позицією позивача, оскільки постанова Верховного Суду за № 913/618/21 від 08.06.2022 року, на яку посилається позивач, стосується стягнення заборгованості за комунальні послуги, а по-друге, відповідач не доказує, що ним було здійснено оплату за договором позики у 2022 році, а навпаки, те, що ним ніякої оплати за договором позики у 2022 році не здійснювалося. Таким чином, враховуючи те, суду належними доказами доведено той факт, що відповідачем останній платіж у рахунок погашення за договором позики було здійснено у 2017 році, а з позовом до суду позивач звернувся 10 липня 2024 року, тобто поза межами трирічного строку позовної давності, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити. Переглядаючи оскаржуване рішення за доводами апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне зазначити наступне. Статтею 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (ч. 1 ст. 1047 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. За ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню. Згідно з вимогами статей 610, 611 ЦК України - порушенням зобов`язання є його невиконання чи виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання, а у разі порушення зобов`язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом. З матеріалів справи вбачається, що сторонами по справі не заперечується факт укладання договору позики 21.07.2012 та часткове виконання його умов. Разом з тим, сторонами не узгоджений розмір повернених грошових коштів, строки їх повернення, а також по різному трактуються умови договору, визначені в пункті 6.1, згідно з яким даний договір вступає в силу 21.07.2012 року та діє до повного виконання сторонами свої зобов`язань за даним договором. Частиною 1 статтею 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Право на звернення до суду за захистом кореспондується зі статтею 256 ЦК України, яка встановлює для особи часові межі для звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу та називає їх позовною давністю. Сплив позовної давності не виключає наявність у кредитора права вимоги та є підставою для відмови у позові за умови, якщо про застосування позовної давності у суді заявила одна зі сторін. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до ч. 3-4 ст 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. У статті 253 ЦК України зазначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (ч. 5 ст. 261 ЦК України ). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених. Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 487/1342/21. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, пунктом 2.2. договору визначено, що строк, на який надається позика становить 1 рік. Пунктом 2.3. передбачено, що строк, вказаний у пункті 2.2. договору, може бути продовжений зі згоди сторін, шляхом укладення додаткових угод до даного договору. Згідно п. 3.1. Договору за сплином строку, вказаного в п. 2.2. Договору, позичальник зобов`язаний протягом 30 днів повернути суму отриманої позики. Матеріали справи не містять відомостей про те, що сторонами, на виконання пункту 2.3. договору, укладалися додаткові угоди щодо пролонгації договору позики від 21.07.2012. Таким чином, з огляду на погоджений сторонами строк дії договору (1 рік) та вимог п. 3.1. Договору, виконання такого мало б бути проведено до 21.08.2013, однак повного виконання зобов`язання до зазначеної дати проведено не було, що сторонами також не оспорюється. Крім того, сторонами визначається часткове виконання своїх боргових зобов`язань відповідачем, зокрема, останній раз 16.01.2017. Відтак, з вказаної дати як дати переривання строку позовної давності в межах строку позовної давності, раніше перерваної частковим виконанням відповідачем своїх зобов`язань 01.01.2013, 01.01.2014, 01.01.2015, 01.01.2016 шляхом сплати певних сум, про що свідчить надана відповідачем розписка - починається перебіг позовної давності, в межах якого позивач міг реалізувати своє право щодо повернення наданих коштів у борг та спливав цей строк 15.01.2020 року включно. Проте з позовом до суду першої інстанції позивач звернувся лише 10.07.2024 (а.с. 1). Оскільки позов є обгрунтованим, проте заявлений із пропуском строку позовної давності, про застосування якого своєчасно заявлено відповідачем, то суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову саме з цієї підстави як самостійної підстави для відмови у задоволенні позову. Відповідаючи на доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не враховано положення пункту 6.1. договору, згідно з яким строк його дії сторонами узгоджено до повного виконання зобов`язань, то такі колегія суддів відхиляє, оскільки такі є власним помилковим тлумаченням позивачем умов договору і як вже зазначалося вище, пунктом 2.2. договору визначено, що строк, на який надається позика становить 1 рік і відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Відповідаючи на тлумачення понять «строк виконання зобов`язання» і «термін виконання зобов`язання», які охарактеризовані у статті 530 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зазначила, що згідно з приписами частини першої вказаної норми, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов`язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов`язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання вказаного зобов`язання. У цій справі сторони строк договору визначили окремо та погодили строк позики 1 рік та 30 днів, оскільки по справі беззаперечно встановлено, що 21.07.2012 сторони уклали договір, за умовами якого відповідач отримав строком на 1 рік, тобто до 21.07.2013, а з урахуванням п. 3.1. до 20.08.2013 включно, розмір та валюту позичених коштів, які відповідач зобов`язався повернути. Тому зазначення у договорі про його дію до повного виконання сторонами своїх зобов`язань не узгоджується із погодженим сторонами строком виконання зобов`язання та, залежно від цього, застосування наслідків пропущення такого. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що останній платіж за договором позики проведений відповідачем у 2022 році і спростуванню певних тверджень позивача кореспондує відповідний обов`язок доказування з боку відповідача належними доказами, колегія суддів зазначає наступне. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку (ч. 1 ст. 264 ЦК України). При цьому, відповідно до положень ст. 12 та 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Разом з тим, на підтвердження своїх доводів щодо проведення останніх часткових розрахунків між сторонами у 2022 році позивачем жодного доказу суду не надано, а отже фактично такі є лише припущеннями з боку сторони позивача, які не можуть бути взяті за основу при доказуванні, так як суперечать положенням ч. 6 ст. 81 ЦПК України. А тому такі доводи апеляційної скарги колегія суддів відхиляє. При цьому, не можуть бути взяті до уваги і посилання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 08.06.2022 у справі № 913/618/21, оскільки такі не є релевантними до спірних правовідносин, оскільки у тій справі під час вирішення питання про повернення позовної заяви через не усунення недоліків та ненадання позивачем певних доказів, суд звернув увагу на те, що у справі про стягнення заборгованості доказувати факт здійснення відповідачем оплати, заявленої позивачем до стягнення, має саме відповідач, а не позивач. Тобто, йшлося саме про доведення розміру заборгованості, а не переривання строку позовної давності шляхом вчинення відповідачем дій, що свідчать про визнання боргу, в межах строку позовної давності. З цього приводу, колегія суддів зауважує, що релевантність полягає у застосуванні висновків (практики) Верховного Суду за наявності схожих фактів або юридичних висновків та лише у справах, у яких відносини є подібними, чому доводи апеляційної скарги в цій частині не відповідають. Інших доводів апеляційна скарга не містить. Отже, суд першої інстанції вірно визначився із характером правовідносин сторін, дав їм належну правову оцінку та застосував відповідні норми права, вірно витлумачивши їх у світлі виниклих спірних правовідносин сторін та ухвалив законне та обґрунтоване рішення, вірно оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, а помилкові доводи апеляційної скарги цих висновків не спростували. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального та процесуального права. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Болградського районного суду Одеської області від 10 жовтня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Дата складення повного тексту постанови 05 травня 2026 року Головуючий М.В. Назарова Судді: В.А. Коновалова В.В. Кострицький