Постанова 4807 № 335/8761/25

Дата документу 29.04.2026 Справа № 335/8761/25 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №335/8761/25 Головуючий у 1- інстанції Шалагінова А.В. Провадження № 22-ц/807/1001/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. № 22-ц/807/1001/26-2 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2026 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Гончар М.С., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Камалової В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 05 лютого 2026 року та додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2026 року у справі за позовом заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області Редьки Миколи Валерійовича в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до ОСОБА_1 про стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна,- ВСТАНОВИЛА: У вересні 2025 року заступник керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області Редька М. В. звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Запорізької міської ради до ОСОБА_1 про стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна. В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідач є власником нежитлової будівлі літера А (реєстраційний номер майна: 11543856), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана будівля розміщена на земельній ділянці загальною площею 0,1460 га з кадастровим номером 2310100000:05:001:0164, яка перебувала в оренді ОСОБА_1 на підставі договору оренди землі від 29.08.2006 № 040626100784 зі строком до 29.08.2016. Проте, починаючи з вказаного часу ОСОБА_1 не було продовжено строку оренди цієї земельної ділянки, відповідне право оренди вказаної ділянки дотепер не зареєстроване. Відповідно до інформації Головного управління ДПС у Запорізькій області від 29.08.2025 № 8209/5/08-01-24-05-12 ОСОБА_1 не є платником плати за землю, не звітує та не сплачує земельний податок та/або орендну плату за землю з фізичних осіб за земельну ділянку з кадастровим номером 2310100000:05:001:0164 за період з 2017 по 2025 роки. Згідно з витягами № 1607/207-17 від 25.10.2017 та № 1588/207-17 від 02.10.2017 нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:05:001:0164 складає 7 848 186,20 грн. Згідно з витягом від 28.01.2025 нормативна грошова оцінка вказаної земельної ділянки складає 11 687 022,60 грн. Запорізькою міською радою на підставі зазначеної інформації, документів та рішень Запорізької міської ради від 30.06.2015 № 7 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Запоріжжя», від 30.06.2015 № 6 «Про встановлення податку на майно в частині плати за землю», від 28.11.2018 № 26 «Про встановлення розміру орендної плати за землю» здійснено розрахунки недоотриманих доходів за фактичне користування ОСОБА_1 вказаною земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування) за період з 03.04.2017 по 31.12.2021 та з 01.01.2023 по 31.01.2025. Згідно з цими розрахунками загальний розмір недоотриманих доходів за фактичне користування зазначеною вище земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування), за період з 03.04.2017 по 31.12.2021 та з 01.01.2023 по 31.01.2025, становить 1 738 585,39 грн. Отже, ОСОБА_1 (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, збільшено вартість власного майна, а Запорізькою міською радою (потерпілим) втрачено належне їй майно (кошти від орендної плати), тобто має місце факт безпідставного збереження саме орендної плати ОСОБА_1 за рахунок міської ради. Враховуючи, що ОСОБА_1 до теперішнього часу користується вказаною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відповідно до положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) він має відшкодувати Запорізькій міській раді доходи, які вона не одержала, у вигляді несплаченої орендної плати за період з 03.04.2017 по 31.12.2021 та з 01.01.2023 по 31.01.2025 розміром 1 738 585,39 грн. Просили позовні вимоги задовольнити, стягнути з ОСОБА_1 на користь Запорізької міської ради дохід, отриманий від безпідставно набутого майна, розміром 1 738 585,39 грн, а також судові витрати зі сплати судового збору розміром 20 863 грн. Рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 05 лютого 2026 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Запорізької міської ради дохід, отриманий від безпідставно набутого майна, за період з 03 квітня 2017 року по 31 грудня 2021 року та з 01 січня 2023 року по 31 січня 2025 року у розмірі 1 738 585 (один мільйон сімсот тридцять вісім тисяч п`ятсот вісімдесят п`ять) гривень 39 копійок. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя (адреса місцезнаходження: вул. Якова Новицького, буд. 5, м. Запоріжжя, 69035, ідентифікаційний код юридичної особи 02909973, розрахунковий рахунок UA438201720343180001000000271, відкритий в Державній казначейській службі України, м. Київ, МФО 820172, отримувач: Запорізька обласна прокуратура, ЄДРПОУ 02909973, код класифікації видатків бюджету 2800) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 20 863 (двадцять тисяч вісімсот шістдесят три) гривні 02 копійки. Додатковим рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2026 року залишено без розгляду заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення, задоволено заяву керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області Жданової О.Б. про ухвалення додаткового рішення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 1 211, 20 грн. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 подав до суду апеляційні скарги, в якій просили скасувати рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 05.02.2026р. по справі №335/8761/25 та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити, окрім цього просили скасувати додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02.03.2026р. по справі №335/8761/25 та прийняти нове рішення, яким: - заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення задовольнити у повному обсязі та стягнути з Запорізької міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з витрат на оплату судового збору у розмірі 484,48 грн. та витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5 103,90 грн.; - заяву заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області Жданової О.Б. про ухвалення судом додаткового рішення залишити без задоволення. В обґрунтування апеляційної скарги на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 05.02.2026р. зазначають, що прокурор не довів в межах даної судової справи необхідності термінового звернення до суду із позовною заявою задля захисту інтересів держави замість органу місцевого самоврядування й, як слідство, провадження в даній судовій справі відкрито помилково й позовну заяву необхідно залишити без розгляду; посилаються на відсутність в Позивача права на стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна; зазначають, що судом першої інстанції неналежним чином досліджено наявні в матеріалах справи докази. В обґрунтування апеляційної скарги на додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02.03.2026р зазначають, що за результатами розгляду заяви Відповідача про ухвалення додаткового рішення, суд ухвалив Додаткове рішення, що суперечить нормам ЦПК України, оскільки у разу відмови в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення суд постановляє ухвалу; посилаються на те, що ухвалу про забезпечення позову було змінено судом апеляційної інстанції, тобто, суд апеляційної інстанції підтвердив незаконність процесуальної дії прокурора на стадії слухання даної судової справи в суді першої інстанції, відтак відповідач не має відшкодовувати зазначені витрати. 03 квітня 2026 року та 13 квітня 2026 року від заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області Жданової О.Б. надійшов відзив на апеляційні скарги, в якому просили апеляційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін. 14 квітня 2026 року від Запорізької міської ради надійшов відзив на апеляційні скарги, в якому просили апеляційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані рішення без змін. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 05.02.2026р. підлягає залишенню без задоволення, а апеляційна скарга на додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02.03.2026р підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне. За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач фактично користувався земельною ділянкою, адже на вказаній земельній ділянці знаходиться належна позивачу будівля, використання якої окремо без земельної ділянки є неможливим. Також, враховуючи цю обставину, позивач не мав змоги пропонувати іншим особам спірну земельну ділянку в оренду. Відтак, відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави (за відсутності укладеного договору оренди) за рахунок власника цієї ділянки (Запорізької міської ради) зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України. З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується в повній мірі. Разом з тим, колегія суддів не погоджується з рішенням суду щодо залишення без розгляду заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення, задоволено заяву керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області Жданової О.Б. про ухвалення додаткового рішення у формі процесуального рішення додаткове рішення. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 23.01.2025 № 409344779, 28.07.2005 за відповідачем ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 28.12.2000 за № 152, який укладений з Запорізьким філіалом Товарної біржі «Всеукраїнської біржі нерухомості» (ідентифікаційний номер юридичної особи: 30057035), зареєстровано право власності на нежитлову будівлю літера А (реєстраційний номер майна: 11543856), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 23). Відповідно до інформації з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, вищевказаний об`єкт нерухомості розташований на земельній ділянці загальною площею 0,1460 га з кадастровим номером 2310100000:05:001:0164 (а.с. 24). Вищезазначена земельна ділянка, відповідно до листа Департаменту управління активами Запорізької міської ради від 02.05.2025 № 3240/01/01-07/3921 «Про надання інформації», наданого на запит Вознесенівської окружної прокуратури м. Запоріжжя від 03.04.2025, перебувала в оренді ОСОБА_1 на підставі договору оренди землі від 02.08.2006 № 040626100784, укладеного на строк десять років, тобто до 02.08.2016 (а.с. 19). Копії договору оренди землі від 02.08.2006 та додаткових угод до нього від 31.07.2009, 21.09.2009, 10.02.2010 долучено до матеріалів цієї справи. З часу закінчення строку оренди ОСОБА_1 не звертався до Запорізької міської ради з питань продовження строку оренди вищезазначеної земельної ділянки та укладення відповідного договору оренди. Вказане також підтверджується долученими до позовної заяви листом Департаменту (апарату) виконавчого комітету Запорізької міської ради від 14.04.2025 № 13-32/260 (а.с. 20), листом Головного управління ДПС у Запорізькій області від 19.03.2025 № 2923/5/08-01-24-05-11 (а.с. 2122), а також долученими до матеріалів справи листами Департаменту (апарату) виконавчого комітету Запорізької міської ради від 12.12.2025 № 13-19/1025, Відділу по роботі зі зверненнями громадян та з питань доступу до публічної інформації від 16.12.2025 № 073/03.4-18. Також, згідно з інформацією з Державного земельного кадастру, Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 23, 24) право оренди земельної ділянки загальною площею 0,1460 га з кадастровим номером 2310100000:05:001:0164 до теперішнього часу не зареєстровано. Листом Департаменту фінансової та бюджетної політики Запорізької міської ради від 22.08.2025 № 06.1-15/1617 на запит прокурора повідомлено, що ОСОБА_1 як платник орендної плати за землю в 20232025 рр. не значиться (а.с. 34). Згідно з витягами із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки № 1607/207-17 від 25.10.2017 (а.с. 12) та № 1588/207-17 від 02.10.2017 (а.с. 13) нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 2310100000:05:001:0164 складає 7 848 186,20 грн. Згідно з витягом № НВ-2300019442025 від 28.01.2025 із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок нормативна грошова оцінка вказаної земельної ділянки складає 11 687 022,60 грн (а.с. 11). Запорізькою міською радою на підставі зазначеної інформації, документів та рішень Запорізької міської ради від 30.06.2015 № 7 «Про затвердження нормативної грошової оцінки земель міста Запоріжжя», від 30.06.2015 № 6 «Про встановлення податку на майно в частині плати за землю», від 28.11.2018 № 26 «Про встановлення розміру орендної плати за землю» здійснено розрахунки недоотриманих доходів за фактичне користування ОСОБА_1 земельною ділянкою площею 1460 кв.м., розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ( АДРЕСА_1 ) без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування) за період з 03.04.2017 по 31.12.2021 та з 01.01.2023 по 31.01.2025 (а.с. 3031). Згідно вказаних розрахунків загальний розмір недоотриманих доходів за фактичне користування зазначеною вище земельною ділянкою без оформлення правовстановлюючого документа, що посвідчує право оренди (користування), за період з 03.04.2017 по 31.12.2021 та з 01.01.2023 по 31.01.2025, становить 1 738 585,39 грн, зокрема: за період з 03.04.2017 по 31.12.2017 - 176 101,38 грн; за період з 01.01.2018 по 31.12.2018 235 445,59 грн; за період з 01.01.2019 по 31.12.2019 235 445,59 грн; за період з 01.01.2020 по 31.12.2020 215 502,15 грн; за період з 01.01.2021 по 31.12.2021 235 445,59 грн; за період з 01.01.2023 по 31.12.2023 297 838,67 грн; за період 01.01.2024 по 31.12.2024 - 313 028,44 грн; за період з 01.01.2025 по 31.01.2025 - 29 777,98 грн. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються. З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року). У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії"). ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03). Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд. ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України). Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства. За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобов`язаний з`ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов`язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Відповідно ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Відповідно до положень статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування. За змістом статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Згідно зі статтею 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону. У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини першої статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Відповідно до частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 Земельного кодексу України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). За змістом указаних приписів Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки. Частина перша статті 1166 Цивільного кодексу України встановлює, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення, як: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина друга статті 1166 Цивільного кодексу України). Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України. За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. Таким чином, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна. Частиною першою статті 93 Земельного кодексу України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату. Встановлено, що між Запорізькою міською радою та ОСОБА_1 02.08.2006 року було укладено договір оренди земельної ділянки № 040626100784 строком до 02.08.2016 (а.с. 19). З цього моменту відповідач використовував земельну ділянку без правовстановлюючих документів, орендну плату за договором не сплачував, хоча земельна ділянка використовувалась для розміщення об`єкта нерухомого майна. Таким чином, предметом позову у цій справі є стягнення з власника об`єкта нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено. Отже, немає підстав для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. З огляду на викладене відповідач як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Разом з тим для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 Цивільного кодексу України). Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (провадження № 12-182гс18). Правовідносини, які виникли між сторонами у справі, є за своїм змістом кондикційними, а не деліктними, тому підстави для застосування до спірних правовідносин приписів чинного законодавства України про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок відсутні. Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у постановах від 14 січня 2019 року у справі № 912/1188/17, від 21 січня 2019 року у справі № 902/794/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 922/587/18 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 квітня 2019 року у справі № 686/18993/17-ц (провадження № 61-48870св18). Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав для відступу від цих висновків. Велика Палата Верховного суду у постанову від 04 грудня 2019 роуц у справі №917/1739/17 зазначила, що збитки за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та безпідставно набуте майно мають різну правову природу і підпадають під різне нормативно-правове регулювання. Втім, на відміну від збитків, для стягнення яких підлягає доведенню наявність складу правопорушення, для висновків про наявність підстав для повернення безпідставно набутих коштів є встановлення обставин набуття або збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого) та те, що набуття або збереження цього майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. Отже, у разі коли особа користувалася земельною ділянкою без достатньої правової підстави, у зв`язку з чим зберегла кошти, вона зобов`язана повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України. Колегія суддів визнає помилковими доводи апеляційної скарги, що у спірних правовідносинах не підлягають застосуванню положення ст. 1212 ЦК України та, відповідно, посилання на неправомірність розрахунку доходу, одержаного відповідачем внаслідок використання безпідставно набутого майна, що наданий позивачем на обґрунтування ціни позову, оскільки вказаний дохід не є збитками, розмір яких підлягає обчисленню відповідно до Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 №

284. У межах спірних правовідносин позивачем доведено, що відповідач фактично користувався земельною ділянкою, адже на вказаній земельній ділянці знаходиться належна позивачу будівля, використання якої окремо без земельної ділянки є неможливим. Також, враховуючи цю обставину, позивач не мав змоги пропонувати іншим особам спірну земельну ділянку в оренду. Відтак, відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави (за відсутності укладеного договору оренди) за рахунок власника цієї ділянки (Запорізької міської ради) зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦК України. Щодо повноважень заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області Редьки Миколи Валерійовича звернення в інтересах держави в особі Запорізької міської ради з позовом до ОСОБА_1 про стягнення доходу, отриманого від безпідставно набутого майна колегія суддів зазначає наступне. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача. Крім того, Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31 березня 2005 року, заява № 61517/00, пункт 27). Водночас, Європейський Суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін. Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятих 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів (далі Рекомендації), якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права. У пункті 7 Рекомендацій передбачено, що ілюстрацією повноважень публічних обвинувачів у системі загального права є визнання або анулювання шлюбів, захист дітей або недієздатних осіб і реєстрацію або припинення діяльності асоціацій та фондів. Іншою групою повноважень публічних обвинувачів є правовий контроль публічної адміністрації та інших юридичних осіб під кутом зору відповідності їх діяльності закону. В цілому, ці повноваження покладені на публічного обвинувача з міркувань публічного інтересу та захисту прав людини і, як правило, здійснюється в суді. З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено. Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України). Статтею 324 ЦК України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України. Таким чином, з огляду на зазначені законодавчі положення, прокурор може заявити в інтересах держави позов, який виражається в інтересах частини українського народу - членів територіальної громади, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює саме орган місцевого самоврядування, хоча він, цей орган, навпаки, покликаний ці інтереси захищати. Такий підхід узгоджується з Європейською хартією місцевого самоврядування 1985 року (ратифікована Законом України від 15 липня 1997 року № 452/97-ВР), яка передбачає, що органи місцевого самоврядування при вирішенні відповідної частини публічних (суспільних) справ (public affairs) діють під власну відповідальність в інтересах місцевого населення й у правовій системі держав-учасниць, зокрема у сфері адміністративного контролю за органами самоврядування, має забезпечуватись співмірність (баланс) між заходами контролю та важливістю інтересів, які контролюючий орган має намір захищати (статті 3, 8). Крім того, з урахуванням статей1, 2, 6, 10 «Про місцеве самоврядування в Україні», орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Однак первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада - жителі, об`єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об`єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Конституція України визначає, що місцеве самоврядування в Україні здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України (статті 140 Конституції України). Відповідно до статті 2 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування територіальної громади є однією з гарантій держави. Згідно із частиною 1 статті 10 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські рада є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Відповідно до статті 142 Конституції України, статті 60 «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів. Положення статті 60 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлюють, що територіальним громадам міст належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно. До повноважень міських рад у галузі земельних відносин згідно зі ст.ст. 12, 83, 122 ЗК України, ст. 26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» належить розпорядження землями комунальної власності в межах, визначених Земельним кодексом України. Враховуючи викладене, органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, є Запорізька міська рада як розпорядник земельних ділянок комунальної власності на території м. Запоріжжя, суб`єкт, уповноважений на здійснення самоврядного контролю за використанням та охороною земель на території Запорізької міської ради, та зобов`язана здійснювати захист комунальних майнових прав. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов`язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 01 квітня 2008 року № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі. Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом «суд знає закони» під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (пункт 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19). Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання самовільного зайняття земельної ділянки комунальної власності та дотримання конституційного принципу рівності усіх перед Законом, а отже порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод у даному спорі відсутнє. Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. Посилання в апеляційній скарзі на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, які мають суттєве значення, є безпідставними, оскільки скаржник не надав належних і допустимих доказів на підтвердження цих обставин. Доводи апеляційної скарги щодо помилкового визначення обов`язку сплати відповідачем оренди, а земельного податку колегія суддів визнає неспроможними. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до самостійного тлумачення норм чинного законодавства та переоцінки доказів. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч.1, 4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. На підставі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та обставини справи, вважає, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи. Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Отже, апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку про те, що судом першої інстанції при вирішенні позовних вимог про стягнення заборгованості за надані послуги були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. 376 ЦПК України могли б бути підставами для його скасування, тому апеляційну скаргу у відповідності до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім. Щодо оскарження Додаткового рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2026 року колегія суддів зазначає наступне. Положеннями п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України встановлено, що суд, який ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. ЄСПЛ неодноразово вказував, що початок «вирішення спору» щодо своїх «прав та обов`язків цивільного характеру» пов`язується з поданням цивільного позову (рішення від 21 червня 2007 року у справі «Редька проти України» (Redka v. Ukraine), заява № 17788/02, від 10 грудня 2009 року у справі «Васильчук проти України» (Vasilchuk v. Ukraine), заява № 31387/05). Період, коли тривало провадження щодо процесуальних питань, має розглядатись як частина розгляду справи по суті та, відповідно, як частина вирішення спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру (рішення ЄСПЛ від 01 березня 2018 року у справі «Літвінюк проти України» (Litvinyk v. Ukraine), заява № 55109/08). Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Згідно з ч. 2 цієї ж статті заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення. Прокурор подав заяву про стягнення судових витрат зі сплати судового збору 23.02.2026 року. Заяву про ухвалення додаткового рішення представник відповідача подав до суду 16.02.2026. У судових дебатах представником відповідача зазначалось про надання доказів понесених витрат на правничу допомогу у встановленому законом порядку. Отже, вищезазначені строки подання відповідних заяв учасниками справи дотримані. Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторону пропорційно задоволених вимог. 09.09.2025 прокурором у цій справі було подано заяву про вжиття заходів забезпечення позову, до якої долучив квитанцію про оплату судового збору розміром 1 211,20 грн. 10.09.2025р. Вознесенівським районним судом м. Запоріжжя в межах даної судової справи було винесено ухвалу про забезпечення позову, а саме: накладено арешт на нерухоме майно нежитлову будівлю літ. А, загальною площею 513,4 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , що належить на праві власності Відповідачу. При ухваленні рішення судом першої інстанції не було вирішено питання про стягнення цього судового збору з відповідача. Оскільки позов прокурора у цій справі судом задоволено в повному обсязі, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що тому з відповідача ОСОБА_1 на користь Запорізької обласної прокуратури в особі Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору за подання заяви про вжиття заходів забезпечення позову розміром 1 211,20 грн. Доводи апеляційної скарги щодо задоволення 26.11.2025 року Запорізьким апеляційним судом апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - адвоката Вишнякова Дмитра Олександровича та зміну ухвали Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 10.09.2025 року шляхом доповнення резолютивної частини зазначенням, що арешт на нерухоме майно накладено в межах суми позову 1 738 585,39 грн.; - в іншій частині ухвалу Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 10.09.2025р. залишено без змін (далі Постанова), оскільки фактично апеляційним судом лише змінено частку майна на який накладено арешт, а не скасовано заходи забезпечення позову. Разом з тим, колегія суддів приймає до уваги, що Додатковим рішенням суд ухвалив залишити заяву про ухвалення додаткового рішення без розгляду, що є взаємовиключними процесуальними діями. Згідно п. 5 ст. 270 ЦПК додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено. Таким чином, суд, який встановив відсутність підстав для задоволення заяви про винесення додаткового рішення, повинен ухвалити процесуальний документ у вигляді ухвали, яка згідно норм ЦПК України має абсолютно інший порядок апеляційного оскарження, ніж оскарження рішення суду, зокрема, додаткового рішення суду. Відтак, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про порушення судом першої інстанції вимог процесуального закону під час ухвалення додаткового рішення від 02 березня 2026 року в частині залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення знайшли своє підтвердження під час перегляду справи апеляційним судом. Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що Додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2026 року в частині залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення необхідно скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду заяви. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,- УХВАЛИЛА: Апеляційні скарги ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 05 лютого 2026 року залишити без змін. Додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2026 року в частині задоволення заяви керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області Жданової О.Б. про ухвалення додаткового рішення залишити без змін. Додаткове рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 02 березня 2026 року в частині залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду заяви. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 08 травня 2026 року. Головуючий Судді: