Постанова 4807 № 335/13145/24

Дата документу 29.04.2026 Справа № 335/13145/24 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №335/13145/24 Головуючий у 1 інстанції Новасардова І.В. Провадження № 22-ц/807/237/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2026 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Гончар М.С., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Камалова В.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 30 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба миттєвого кредитування», Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» про визнання недійсним Договору надання фінансових послуг,- ВСТАНОВИЛА: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Служба миттєвого кредитування», Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», Товариства з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр», третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Українське бюро кредитних історій», про захист прав споживачів. В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що на розгляді судді Козелецького районного суду Чернігівської області перебуває цивільна справа № 734/2751/24 за позовною заявою ТОВ «Коллект Центр» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, під час ознайомлення з якою позивач дізналася про існування Договору про надання фінансових послуг № 2110435685113 «Стандартний» від 26.04.2021 року, який укладеного між ТОВ «Служба миттєвого кредитування» та фізичною особою ОСОБА_1 для надання позичальникові кредиту без конкретної споживчої мети на суму, що складає 4000,00 грн. Позивач зазначає про те, що оскаржуваний Договір укладено в електронній формі який не містить електронного підпису з одноразовим ідентифікатором ОСОБА_1 , а містить літеру та цифру V5, котрий направлявся для ознайомлення на електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка не належить позивачу. Окрім того, відповідно до змісту заяви анкети (для отримання кредиту) з анкетними даними ОСОБА_1 де зазначено номер карткового рахунку НОМЕР_1 , яка не містить власного та електронного підпису ОСОБА_1 , а містить у розділі Клієнт ОСОБА_1 підпис: V5. Згідно з даними паспорта позивача її ПІБ зазначено, як ОСОБА_1 , що суттєво відрізняється від анкетних даних позичальника у заяві-анкеті та Договорі про надання фінансових послуг №2110435685113, так як ім`я ОСОБА_3 і ОСОБА_3 є різними іменами, а по-батькові ОСОБА_4 не існує в українській мові взагалі. Паспорт споживчого кредиту не містить дати та номера Договору про надання фінансових послуг за № 2110435685113, власного підпису кредитодавця, підпису споживача ОСОБА_1 , натомість містить інформацію зберігання чинності та актуальності до 26/04/2022. Позивач з посиланням на те, що не укладала та не підписувала ані власним, ані електронним підписом Договір, а також не подавала жодних заяв в електронному вигляді з метою укласти Договір, з посиланням на відсутність доказів протилежного, а також на відсутність алфавітно-цифрової послідовності, передбаченої законом для одноразового ідентифікатора електронного підпису, порушення хронології дій щодо укладення електронного договору, а також зазначаючи на різницю в написанні її ПІБ та дійсної адреси електронної пошти з тими, що зазначені в оскаржуваному Договорі. Просила суд оспорюваний Договір визнати недійсним та стягнути пропорційно з відповідачів витрати по сплаті судового збору. Рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 30 вересня 2025 року відмовлено в задоволенні позову. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначають, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, при цьому суд взагалі не з`ясував усі фактичні обставини справи, не дослідив і не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам та обставинам, підійшов формально до вивчення обставин справи. 02 грудня 2025 року від ТОВ «Коллект Центр» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, з огляду на наступне. За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає повною мірою. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що з матеріалів справи вбачається наявність між позивачем та відповідачем кредитних правовідносин, і матеріали справи містять докази того, що відповідачем виконані умови договору про надання фінансових послуг №2110435685113 від 26.04.2021 та надано позивачу кошти у розмірі 4000,00 грн. З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погоджується в повній мірі виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що 26.04.2021 між ОСОБА_1 та ТОВ "Служба миттєвого кредитування" був укладений Договір про надання фінансових послуг «Стандартний» №2110435685113, відповідно до умов якого кредитодавець надав відповідачу кредит в розмірі 4000 грн., а відповідач зобов`язався повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитними коштами в розмірі 2 % за кожен день користування, орієнтовний строк повернення кредиту 16 днів з моменту отримання кредиту, граничний строк кредитування один рік з моменту отримання кредиту. Згідно договору реквізити Позичальника: ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_2 , Паспорт: НОМЕР_3 , Орган, що видав: Козелецьким РВ Умвс, Дата видачі: 14.12.2007; Адреса: АДРЕСА_1 ; Електронна адреса клієнта, на яку направлено договір: ІНФОРМАЦІЯ_1 ; тел.: НОМЕР_4 . Відповідно до пункту 4.3 Договору сторони дійшли згоди, що у всіх відносинах між позичальником та товариством у разі укладення електронного договору в якості підпису сторін буде використовуватися електронний підпис одноразовим ідентифікатором відповідно до правил та Закону України «Про електронну комерцію», що має юридичну силу як і власноручний підпис. Відповідно до п. 4.15. Договору сторони дійшли згоди, що цей Договір укладається в письмовій формі у вигляді електронного документа, створеного згідно з вимогами, визначеними ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг». Договір підписано електронним підписом одноразовим ідентифікатором. З Договору вбачається, що договір укладено та підписано сторонами в електронній формі, зокрема, відповідачем договір підписаний електронним підписом одноразовим ідентифікатором Чепак Наталья Анатольевна V5. Згідно з п. 4.14. Договору додатками до договору є: заява-анкета, графік платежів, паспорт кредиту. Невід`ємними частинами Договору є Правила та повідомлення суб`єкта персональних даних про його права, визначені ЗУ «Про захист персональних даних», мету збору даних, склад та зміст зібраних персональних даних, та осіб, яким передаються його персональні дані. Виходячи з умов договору, заява-анкета (для отримання кредиту) є невід`ємною частиною Договору, а саме, його додатком. Заяву-анкету було підписано одноразовим ідентифікатором ОСОБА_1 , підпис: «V5», дата 26.04.2021, що підтверджуєтеся змістом заяви-анкети, додаток 1 до Договору. У анкеті-заяві міститься інформація про номер карткового рахунку: НОМЕР_1 . Згідно листа б/н від 01.05.2024 ТОВ ФК «ВЕЙ ФОР ПЕЙ» на запит ТОВ «Служба миттєвого кредитування» підтверджено, що на підставі укладеного між товариствами договору про організацію переказу грошових коштів ТОВ ФК «ВЕЙ ФОР ПЕЙ» було здійснено наступний переказ грошових коштів, деталі транзакції: номер карти НОМЕР_1 , власник карти (емітент банк) COMMERCIAL BANK PRIVATBANK, категорія крити MasterСard, час запиту 26.04.2021 12:38:00, номер договору згідно інформації від кредитора 2110435685113, сума 4000, волюта UAH. Інформацією про держателя вищевказаної банківської карти та рух коштів по ній в повній мірі володіє банк-емітент цієї карти. Зі змісту листа АТ КБ «Приватбанк» від 02.12.2024 №20.1.0.0.0/7-241126/43951-БТ вбачається, що на ім`я ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_2 в банку емітовано карту № НОМЕР_5 . Додатково направлено виписку по рахунку № НОМЕР_5 за період з 26.04.2021 по 15.05.2021, де наявне зарахування на суму 4000 UAH. Згідно виписки за договором б/н за період 26.04.2021-15.05.2021 по рахунку № НОМЕР_5 ОСОБА_1 вбачається зарахування 26.04.2021 суми 4000,00 UAH. 01.12.2021 р. між ТОВ «Служба миттєвого кредитування» та ТОВ «Вердикт Капітал» було укладено Договір факторингу № 1-12, відповідно до якого ТОВ «Служба миттєвого кредитування» відступило на користь ТОВ «Вердикт Капітал» права вимоги за кредитними договорами до позичальників, в тому числі за Договором про надання фінансових послуг №2110435685113 від 26.04.2021, що підтверджується договором факторингу, реєстром боржників та актом приймання-передачі реєстру боржників. ТОВ «Вердикт Капітал» відступило право вимоги до Боржників за договорами Товариству з обмеженою відповідальністю «Коллект Центр» відповідно до Договору відступлення права вимоги № 10-03/2023 від 10.03.2023 року, у тому числі й за Договором про надання фінансових послуг №2110435685113 від 26.04.2021, що підтверджується договором про відступлення права вимоги, реєстром боржників до договору. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою. Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються. З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року). У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил`ес проти Іспанії"). ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03). Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд. ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду. Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України). Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства. За вимогами ст.ст.263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, ;що регулює подібні відносини, або керуючись загальними засадами і змістом законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, у якому повно відображені обставини, що мають значення для цієї справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд зобов`язаний з`ясувати питання, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та навести докази на їх підтвердження; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов`язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. Відповідно ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Відповідно ч.2 п.1 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Відповідно ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права. В силу ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Позивач звернувся до суду з метою визнання недійсним Договору надання фінансових послуг, за твердженням позивача у зв`язку з тим, що було відсутнє її волевиявлення на укладання оспорюваного договору, вона його не укладала та не мала наміру отримати кредитні кошти, у оспорюваному договорі вказане не її ім`я та по батькові, вказана у ньому електронна адреса їй не належить, позивач договір не підписувала, а також відсутні належні докази щодо отримання нею кредитних коштів. За змістом частини першої статті 1047, частини першої статті 1055 ЦК України, кредитний договір укладається у письмовій формі. Відповідно до статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів. Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України). За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України). Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі. Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України). Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію». Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших; електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору. Водночас одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти догові (пункт 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»). Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»). Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею. За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину. В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів. З інформації щодо порядку (процедури), хронології дій щодо укладення електронного договору вбачається, що ідентифікацію та верифікацію ОСОБА_1 було проведено 26.04.2021 за допомогою системи Bank ID НБУ. Відповідно до вимог Положення про Систему BankID Національного банку України, яке затверджено Постановою Національного банку України від 17.03.2020 №32 (в редакції чинній на дату виникнення спірних правовідносин) передбачено, що абонент - надавач послуг, який є суб`єктом первинного фінансового моніторингу, має право використовувати Систему BankID Національного банку для ідентифікації та верифікації клієнтів. Абонент-ідентифікатор - банк України, який є абонентом Системи BankID Національного банку та безпосередньо виконує функції ідентифікації, автентифікації та верифікації клієнтів (банку), які є користувачами Системи BankID Національного банку. Абонент - надавач послуг - юридична особа-резидент приватного або публічного права, яка має укладений з Національним банком договір приєднання до Системи BankID Національного банку та отримує персональні дані користувача засобами Системи BankID Національного банку і надає послуги цьому користувачу на території України. Електронна дистанційна ідентифікація - процес розпізнавання фізичної особи абонентом - надавачем послуг із підтвердженням успішної автентифікації користувача Системи BankID Національного банку абонентом-ідентифікатором. Електронний запит на електронну дистанційну ідентифікацію - складова частина електронної дистанційної ідентифікації в електронному вигляді, яку ініціює користувач на порталі абонента - надавача послуг. Електронне підтвердження електронної дистанційної ідентифікації - складова частина електронної дистанційної ідентифікації - інформація у вигляді електронної анкети, яка формується відповідно до вимог специфікації взаємодії та містить персональні дані користувача. Пунктом 36 Положення про Систему BankID Національного банку України, яке затверджено Постановою Національного банку України від 17.03.2020 №32 (в редакції чинній на дату виникнення спірних правовідносин), визначено, що абонент-ідентифікатор зобов`язаний після успішного проходження користувачем процедури автентифікації та перед передаванням електронного підтвердження електронної дистанційної ідентифікації з інформацією про персональні дані користувача через Систему BankID Національного банку підписати таке електронне підтвердження електронної дистанційної ідентифікації кваліфікованим електронним підписом уповноваженого працівника абонента-ідентифікатора або засвідчити кваліфікованою електронною печаткою абонента-ідентифікатора, та після підписання зашифрувати електронне підтвердження електронної дистанційної ідентифікації згідно з вимогами, зазначеними в специфікації взаємодії. З визначень понять та вимог вказаного положення вбачається, що електронна дистанційна ідентифікація фізичних осіб з використанням Системи BankID НБУ відбувається шляхом передачі персональних даних такої особи від абонента ідентифікатора (банку, в якому відкрито рахунок користувача), до абонента надавача послуг, який надає послугу користувачу. Тобто при електронній дистанційній ідентифікації фактично в межах визначених чинним законодавством України відбувається передавання електронного підтвердження електронної дистанційної ідентифікації з інформацією про персональні дані користувача у зашифрованому вигляді. Враховуючи вказане, суд першої інстнції приймаючи до уваги те, що дані позивача, а саме РНОКПП, банківський рахунок, адреса, реквізити паспорту, інформація про його видачу співпадають з даними ОСОБА_1 , прийшов до обґрунтованого висновку, що саме ОСОБА_1 здійснила 26.04.2021 ідентифікацію та верифікацію через Системи BankID НБУ. Доказів протилежного скаржниця як при розгляді справи в суді першої інстанції, так і в в апеляційному суді не надала. Колегія суддів також приймає до уваги, що кредитний договір мість реквізити електронного підпису одноразовим ідентифікатором (т.1, а.с.21). Верховний Суд у справах № 524/5556/19, №234/7159/20 погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки оспорюваний договір про надання фінансового кредиту підписаний позивачкою за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, тобто належними та допустимими доказами підтверджено укладання між сторонами спірного правочину. Без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт товариства за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між позивачем та відповідачем не був би укладений. Зазначене повною мірою спростовує доводи апеляційної скарги щодо відсутності доказів про підписання ОСОБА_1 кредитного договору та відсутності наміру отримати кредитні кошти. Згідно з статтею 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжною картою є електронний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду карти, що використовується для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором. Держателем такого платіжного засобу є фізична особа, яка на законних підставах використовує спеціальний платіжний засіб для ініціювання переказу коштів з відповідного рахунку в банку або здійснює інші операції із застосуванням зазначеного спеціального платіжного засобу. Неналежним переказом для цілей цього Закону вважається рух певної суми коштів, внаслідок якого з вини ініціатора переказу, який не є платником, відбувається її списання з рахунка неналежного платника та/або зарахування на рахунок неналежного отримувача чи видача йому суми переказу в готівковій чи майновій формі. Неналежним платником є особа, з рахунка якої помилково або неправомірно переказана сума коштів, а неналежним отримувачем - особа, якій без законних підстав зарахована сума переказу на її рахунок або видана їй у готівковій формі. Положеннями частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Належними доказами, які підтверджують надходження коштів на рахунок позивача за укладеним договором та їх розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно із зазначеною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити, якщо інше не передбачено окремими законодавчими актами України Пунктом 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, яке затверджено Постановою Правління Національного банку України 04.07.2018 № 75 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банківські виписки з рахунків клієнта є належними та допустимими доказами у справі, що підтверджують рух коштів по конкретному банківському рахунку, вміщують записи про операції та є підтвердженням виконаних операцій. Тобто виписка за рахунком є належним доказом щодо руху/зарахування коштів. Враховуючи викладене колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстнції, що надана АТ КБ «Приватбанк», який є банком емітентом ОСОБА_1 , виписка за договором б/н за період 26.04.2021-15.05.2021 по рахунку № НОМЕР_5 ОСОБА_1 та яка підтверджує зарахування 26.04.2021 суми 4000,00 UAH на рахунок останньої, належним та допустимим доказом на підтвердження виконання ТОВ «Служба миттєвого кредитування» оспорюваного договору та надання 26.04.2021 ОСОБА_1 кредитних коштів у розмірі 4000,00 грн. Відтак, неспроможними є доводи апеляційної скарги щодо неотримання відповідачкою грошових коштів за кредитним договором. Колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної інстанції щодо суттєвої відмінності ПІБ відповідачки та ПІБ, що вказані в анкетних данних позивальника у анкеті-заві та Договорі про надання фінансових послуг, оскільки 2-3 сторінки копії пасторту громадянина України (т. , а.с. 16) містять таке ж прізвище та по-батькові, що зазначені в в анкетних данних позивальника у анкеті-заві та Договорі про надання фінансових послуг. Окрім цього, судом першої інстанції зазначено, що після здійснення ідентифікації та верифікації через Системи BankID НБУ всі заяви, що надходили від ОСОБА_1 надані нею особисто. Суд першої інстанції обгрунтовано врахував також те, що як підставу позову ОСОБА_1 не вказувала на несанкціонований доступ та/або шахрайство щодо її карткового рахунку, онлайн-банкінгу тощо. Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно. Посилання в апеляційній скарзі на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, які мають суттєве значення, є безпідставними, оскільки скаржник не надав належних і допустимих доказів на підтвердження цих обставин. Безпідставними є посилання апеляційної скарги на судову практику Верховного Суду, оскільки висновки у зазначених справах, і у справі, яка переглядається, як і встановлені фактичні обставини, є різними, у кожній із цих справ суди виходили з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до самостійного тлумачення норм чинного законодавства та переоцінки доказів. Згідно з вимогами ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки. Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик наслідків, пов`язаних із ненаданням доказів. Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин(фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи. У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами такий учасник має усвідомлювати та несе ризик відповідних наслідків. Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та обставини справи, вважає, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи. Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Отже, апеляційна скарга та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку про те, що судом першої інстанції при вирішенні позовних вимог про стягнення заборгованості за надані послуги були допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які відповідно до ст. 376 ЦПК України могли б бути підставами для його скасування, тому апеляційну скаргу у відповідності до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,- УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 30 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 08 травня 2026 року. Головуючий Судді: