Постанова 4812 № 473/6198/25

06.05.26 22-ц/812/905/26 Справа №473/6198/25 Провадження № 22-ц/812/905/26 Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М. П О С Т А Н О В А Іменем України 05 травня 2026 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Яворської Ж.М., суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М., із секретарем судового засідання - Шурмою Є,М., за відсутності учасників справи повідомлених належним чином про дату, час та місце розгляду справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_2 на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 лютого 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Булкат М.С., повне рішення складене того ж дня, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Орган опіки та піклування виконавчого комітету Вознесенської міської ради Миколаївської області, про встановлення факту самостійного виховання дитини та утримання дитини В С Т А Н О В И В: 24 листопада 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про встановлення факту самостійного виховання дитини та утримання дитини. Позовні вимоги мотивовані тим, що з 08 серпня 2009 року до 21 квітня 2020 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, який рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області у справі № 473/821/20 від 18 лютого 2020 року було розірвано. Від шлюбу вони мають неповнолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після розлучення донька залишилася проживати разом з батьком. Відповідачка створила нову сім`ю та переїхала на постійне місце проживання до свого другого чоловіка. Відповідачка ухилялася від виконання своїх батьківських обовязків, у зв`язку з чим рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області у справі № 473/2551/24 від 06 серпня 2024 року, з неї на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_5 . Відповідачка має забогованість зі сплати аліментів, яка станом на 24 листопада 2025 року складає 57 803, 19 грн. Вказує, що відповідачка з 2020 року не приймає участі у житті доньки, її вихованням не займається, матеріальну допомогу не надає. Встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні доньки позивачу необхідне для подальшого оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, передбачених чинним законодавством України, отримання відстрочки від мобілізації та подальшого переміщення разом з донькою, а також для можливості звертатися до державних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини. Посилаючись на викладене, позивач просив встановити факт самостійного виховання та утримання доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , її батьком ОСОБА_1 . Ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївскої області від 25 листопада 2025 року до участі в справі як третю особу залучено Орган опіки та піклування виконавчого комітету Вознесенської міської ради Миколаївської області. Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 лютого 2026 року у задоволенні позову відмовлено. Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довів, що мати дитини ухиляється від здійснення прав та не виконує обов`язків щодо своєї неповнолітньої дитини. Суд зазначав, що під час розгляду зазначеного спору не надано доказів неможливості утримання відповідачкою своєї неповнолітньої дитини. Наявність рішення про стягнення з відповідачки аліментів на утримання дитини лише підтверджує факт існування її обов`язку щодо матеріального забезпечення дитини, а не свідчить про нездатність виконувати ці обов`язки. На думку суду, сформульовані у справі вимоги, враховуючи їх мету, пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за особою певного соціально-правового статусу, не пов`язаного з будь-якими цивільними правами та обов`язками, їх виникненням, існуванням та припиненням. Відповідно, за своїм предметом та можливими правовими наслідками такі вимоги пов`язані з публічно-правовими відносинами заявника з державою, які не є предметом даного розгляду. Батько звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання дитини для отримання відстрочки від мобілізації (інших фактів, які пов`язані з реалізацією права на відстрочку від призову (мобілізації) на військову службу під час мобілізації/звільнення з військової служби). Вказане питання постало під час дії правового режиму воєнного стану безвідносно спору з матір`ю дитини щодо належного виконання батьківських обов`язків. Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки на виконання своїх повноважень, визначених Законом України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та на підставі документів, передбачених Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, приймає рішення стосовно надання чи відмови у наданні особі відстрочки відповідно до наданого нею переліку необхідних документів. У цій справі факт самостійного виховання неповнолітньої дитини є умовою для отримання відстрочки від призову під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку». Разом з тим, з огляду на встановлений статтею 65 Конституції України конституційний обов`язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, надаючи оцінку доводам і доказам у вказаній категорії справ стосовно самостійного виховання і утримання одним з батьків дитини, суди встановлюють відповідний факт, не допускаючи ситуацій, за яких виникав би сумнів у пред`явленні позовів військовозобов`язаних / військовослужбовців з метою штучного створення умов та обставин, які могли б бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку» та / або звільнення з військової служби на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Тому, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, мають бути доведені обставини (події), які є виключними (непереборними / винятковими / неординарними / особливими) у конкретних життєвих ситуаціях. У означеній справі таких обставин(подій) не доведено та не встановлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє його представник ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення районного суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Вказує, що засідання комісії з питань захисту прав дитини не проводилося, сторони до участі у такому засіданні не запрошувалися, їх пояснення не заслуховувалися, а отже орган опіки та піклування не мав можливості об`єктивно та всебічно дослідити всі обставини справи. Крім того, жодного психологічного діагностування дитини фактично не проводилося, думка дитини належним чином не з`ясовувалася, що свідчить про формальний характер підготовки висновку та відсутність реального дослідження обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору. Таким чином, орган опіки та піклування, всупереч покладеним на нього законом повноваженням, не здійснив повного, всебічного та об`єктивного вивчення умов проживання дитини, її інтересів, ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, а також інших обставин, що мають значення для вирішення питання про визначення місця проживання дитини. У зв`язку з цим висновок органу опіки та піклування не може вважатися належно обґрунтованим, оскільки він складений формально, без фактичного дослідження обставин справи, та містить недостовірну інформацію щодо проведення засідання комісії та заслуховування батьків і дитини. Встановлення факту самостійного виховання дитини необхідне позивачу не лише з підстави отримання відстрочки від мобілізації. Зокрема, встановлення такого факту необхідне для: оформлення соціальної допомоги на дитину; звернення до державних, соціальних та освітніх установ від імені дитини; підтвердження факту самостійного виховання дитини у випадках, коли різні установи вимагають згоду обох батьків або документ, що підтверджує самостійне виховання дитини. Крім того, суд не врахував, що у випадку мобілізації позивача, малолітня дитина фактично залишиться без належного піклування, оскільки її мати проживає окремо, має іншу сім`ю та протягом тривалого часу не бере участі у житті дитини. Вказує, що позивач з моменту народження своєї доньки постійно та сумлінно виконує свої батьківські обов`язки, повністю забезпечуючи її належні умови життя, виховання та розвитку. Саме позивач щоденно піклується про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, створює належні умови для навчання, відпочинку та всебічного розвитку. Забезпечує дитину всім необхідним для повноцінного життя: харчуванням, одягом, медичним обслуговуванням, навчальними матеріалами, а також приділяє значну увагу її вихованню, розвитку здібностей та формуванню моральних цінностей. Суд першої інстанції не врахував, що відповідачка створила нову сім`ю та проживає разом з іншим чоловіком за іншою адресою, повністю відокремившись від життя та потреб власної дитини. Протягом тривалого часу відповідачка не підтримує жодного зв`язку з донькою, не цікавиться її життям, станом здоров`я, навчанням та розвитком. Дитина роками не бачить матір, не отримує від неї ані моральної підтримки, ані турботи, які є необхідними для гармонійного розвитку дитини, не бере участі у вихованні дитини, не допомагає у вирішенні питань, пов`язаних із її навчанням, лікуванням чи повсякденними потребами, а також не надає належної матеріальної підтримки. Така поведінка свідчить про фактичне ухилення матері від виконання покладених на неї законом батьківських обов`язків та повну байдужість до долі власної дитини. За таких обставин у випадку мобілізації батька існує реальна загроза того, що дитина залишиться без належної турботи та підтримки з боку батьків, що може негативно вплинути на її розвиток, психологічний стан та забезпечення її основних життєвих потреб. Також, суд безпідставно поклав в основу рішення висновок органу опіки та піклування, не перевіривши достовірність викладених у ньому відомостей та не з`ясувавши обставини його підготовки, що призвело до неповного дослідження доказів у справі та ухвалення рішення, яке не відповідає фактичним обставинам справи. Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідачка та третя особа не скористалися. Про дату, час та місце розгляду справи учасники справи повідомлені належним чином, проте у судове засідання не з`явилися. Від представника позивача до суду надійшла заява про розгляд справи за їх відстуності. Справу розглято за відсутності учасників справи, що не суперечить приписам частини 2 статті 372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 08 серпня 2009 року до 21 квітня 2020 року, який рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області у справі № 473/821/20 від 18.02.2020 року було розірвано ( а.с.14). Від шлюбу вони мають неповнолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с.13). Рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області справа № 473/2551/24 від 06 серпня 2024 року, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання неповнолітньої доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/6 частки з усіх виду доходу ( заробітку), але не менеше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 15 травня 2025 року до її повноліття ( а.с.15-16). Відповідачка має забогованість зі сплати аліментів, яка станом на 24 листопада 2025 року складає 57 803, 19 грн (а.с.19). Відповідно до витягу про зареєстрованих у житловому приміщенні, довідки про склад сімї від 17 листопада 2025 року позивач ОСОБА_1 та неповнолітня дочка ОСОБА_4 зареєстровані за адресою : АДРЕСА_1 2 з 29 листопадад 2016 року ( а.с.11,17). Із характеристики ОСОБА_4 , учениці 9-а класу, яка надана Вознесенською загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів № 6 зазначено, що дівчинка уважна, має навчальні досягнення достатнього та середнього рівня, спокійна, урівноважена, товариська, має багато друзів. Вона проявляє старанність у навчанні, відповідальна у виконанні завдань, активно бере участь у шкільному житті та позакласних заходах, демонструє прагнення до саморозвитку та дружелюбність у спілкуванні з однолітками та вчителями. Ці відомості підтверджуються також довідкою від директора ліцею «Інсайт», де зазначено, що дитиною опікується батько, який регулярно підтримує зв`язок із класним керівником та забезпечує дитину всім необхідним для навчання. (а. с. 12,18). Відповідно до висновку від 21 січня 2026 року за № 205/01/01.02/11, Орган опіки та піклування вважав недоцілним встановлення факту самостійного фиховання та утримання ОСОБА_4 батьком, оскільки дана праввова конструкція вибудована з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення від мобілізації ( а.с.34-35). Вирішючи спір суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довів, що мати дитини ухиляється від здійснення прав та не виконує обов`язків щодо своєї неповнолітньої дитини. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Згідно статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України. Відповідно до статей 11, 12 вищевказаного Закону, батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами. Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України. Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав, відповідно до ст. 164 СК України. Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Така позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у праві N 201/5972/22, провадження N 14-132цс23. Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати ( батько ) не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Оскільки, сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом, як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 від 11 вересня 2024 року. Із вищенаведеного вбачається, що встановлення факту самостійного виховання дитини можливе в ході вирішення питання про позбавлення одного з батьків батьківських прав та встановлення обставин невиконання одним із батьків батьківських обов`язків. Тобто, за змістом наведених норм чинного законодавства з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Таким чином, при встановленні факту самостійного виховання дитини батьком фактично встановлюється юридичний факт, в силу якого обсяг прав матері обмежується або припиняється, тобто вона може бути позбавлена батьківських прав щодо дитини на підставі пункту 2 частини 1статті 164 СК України. Оскільки в Сімейному кодексі України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. В силу статті 141 СК України, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дітей не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дітей, а позивач не надав суду доказів, що в питанні виховання чи утримання дитини сторін, мати умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації своїх батьківських прав. Розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що включає в себе обов`язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини. Частиною 1 статті 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини 6 цієї ж статі - доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У цій справі позивачем не надано доказів, що в питанні виховання доньки ОСОБА_4 , 2009 року наролження, відповідачка умисно ухиляється від виконання цих обов`язків чи реалізації прав з даного приводу. Позивачем не доведено факту невиконання відповідачкою своїх батьківських обов`язків, ухилення матері від участі у вихованні та утриманні доньки. Судом не встановлено обставин, які б беззаперечно свідчили, що мати дитини не здатна виконувати свої батьківські обов`язки щодо дитини чи позбавлена у визначений законом спосіб можливості здійснення своїх батьківських прав стосовно дитини. Ті обставини, що мати дитини проживає окремо, не свідчать про те, що позивач самостійно виховує дитину і може вважатися в розумінні закону «одиноким батьком», оскільки вказані обставини не позбавляють матір дитини батьківських прав і не залишають дитину без материнського виховання. Також суду не надано доказів як того, що батько дитини самостійно несе витрати по її утриманні, так і доказів того, що матір дитини таких витрат не несе. Самі лише посилання позивача на вказані обставини не підтверджують факту самостійного утримання позивачем доньки, оскільки однозначно та достовірно не підтверджують вказаний факт. За таких обставин доводи в апеляційній скарзі про те, що мати неповнолітньої дитини не приймає участі у її вихованні та утриманні, не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновок суду, щодо відсутності підстав для встановлення факту самостійного виховання доньки. Факт проживання дитини разом з батьком не заперечується батьками. Потреба у додатковому встановленні таких фактів судом не доведена. Утримання дитини батьком є законним обов`язком та не потребує встановлення судом. Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Вказане дозволяє віднести висновки до засобів доказування (письмових доказів), як й інші докази, вони не мають для суду наперед встановленої сили. Однак, винесення рішення у справі не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності відповідного висновку. Адже згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб. Органи державної влади і місцевого самоврядування, надаючи висновок, діють паралельно із судом - захищаючи права та інтереси дитини і тим самим допомагають суду здійснювати захист відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України. Такі висновки, безумовно, мають велике значення для ухвалення судом законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Адже висновок органів державної влади та місцевого самоврядування формується із урахуванням досвіду у певній сфері, в межах компетенції відповідного органу та на основі його повноважень. Так, відповідно до висновку від 21 січня 2026 року за № 205/01/0102/11, Орган опіки та піклування вважав недоцілним встановлення факту самостійного фиховання та утримання ОСОБА_4 батьком, оскільки дана правова конструкція вибудована з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення від мобілізації. Із висновку вбачається, що йому передувало ретельне з`ясування відомостей про обох батьків, дослідження документів, обстежено місце проживання як батька, так і матері, вивчено характеристики дитини, батьків запрошено на засідання комісії та вислухано, а також проведено психологічне діагностування дитини, заслухано думку дитини. Повно і всебічно дослідивши обставини проживання та виховання дітей, орган опіки та піклування дійшов висновку про недоцільність визначення місця проживання дитини разом з батьком. Суд першої інстанції зазначав, що висновок є достатньо обґрунтованим і мотивованим, підстави не погоджуватися з ним у суду відсутні. У висновку органу опіки та піклування зазначено, що матір намагається виконувати свої батьківські обов`язки, проте дитина відмовляється приймати будь-які подарунки від неї. Відповідно до її пояснень, кошти перераховувалися на картку доньки, однак наразі така можливість відсутня через блокування дитиною картки. Під час бесіди з дитиною орган опіки та піклування встановив, що дитині комфортніше перебувати з батьком. Разом із тим, наявні обставини не є підставою для задоволення позовних вимогУ частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Апелянт зазначав, що вказаний висновок не можна вважати належним та достовірним доказом у справі, оскільки містить відомості, які не відповідають дійсності, адже засідання комісії з питань захисту дітей не проводилося, сторони до участі у такому засіданні не запрошувалися, їх пояснення не заслуховувалися, а відтак орган опіки та піклування не мав можливості об`єктивно та всебічно дослідити обставини справи. Водночас апеляційний суд, оцінивши покладений в основу рішення вказаний висновок органу опіки та піклування у сукупності з іншими доказами, погоджується з судом першої інстанції, що він належно обгрунтований, зроблений на підставі письмових пояснень відповідачки та усних пояснень позивача та неповнолітньої доньки сторін, містить дані, які характеризують стосунки, які склалися між дитиною та її батьками, що дає можливості зробить висновок, що батька дитини можна визнати таким, що сам виховує дитину без матері, тільки за наявності реальних перешкод для матері дитини здійснювати свій обов`язок щодо виховання дитини. А відтак відхиляє аргументи апеляційної скарги в цій частині. У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України" заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним. Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Ухвалюючи рішення у справі про відмову у встановленні факту самостійного виховання та утримання дитини, суд першої інстанції, вірно встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, та надав оцінку інтересам дитини. Колегія суддів зауважує, що найвищим інтересам дитини відповідає спільна опіка (виховання та утримання) обома батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протилежного. З огляду на відсутність підстав для встановлення факту самостійного виховання дитини батьком та ухвалення відповідного судового рішення, підстави визначені положень пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» для звільнення з військової служби не застосовуються. Таким чином, судом першої інстанцій правильно встановлені фактичні обставини справи і застосовано норми матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню, у зв`язку з чим, колегія суддів не вбачає підстав для скасування судового рішення, ухваленого з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За вказаних обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення підлягає залишенню без змін. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення, рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 лютого 2026 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Ж.М. Яворська Судді Т.М. Базовкіна Т.М. Царюк Повний текс постанови складено 06 травня 2026 року.