Постанова КАС ВС № 160/32215/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 травня 2026 року м. Київ справа № 160/32215/24 адміністративне провадження № К/990/43387/25 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Мацедонської В. Е., суддів - Білак М. В., Желєзного І. В., розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , військової частини НОМЕР_2 , про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, провадження у якій відкрито за касаційною скаргою адвоката Авраменка Максима Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року (суддя Луговська Г. В.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року (головуючий суддя Чепурнов Д. В., судді: Шальєва В. А., Сафронова С. В.), УСТАНОВИВ: І. Суть спору У грудні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), в інтересах якого діє адвокат Авраменко Максим Володимирович (далі - адвокат Авраменко М. В., представник позивача), звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач 1), військової частини НОМЕР_2 (далі - ВЧ НОМЕР_2 , відповідач 2) (правонаступник якого - ВЧ НОМЕР_3 ), у якій просив: - визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 та ВЧ НОМЕР_2 , яка полягає у невиконанні направлення на медичний огляд військово-лікарською комісією позивача, яке оформлено в письмовій формі командиром ВЧ НОМЕР_2 від 09 серпня 2024 року за № 2229; - зобов`язати відповідачів у встановленому порядку виконати направлення на медичний огляд військово-лікарською комісією позивача, яке оформлено в письмовій формі командиром ВЧ НОМЕР_2 від 09 серпня 2024 року № 2229. На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що 09 серпня 2024 року позивачу видано направлення командира ВЧ НОМЕР_2 № 2229 (у паперовій формі) на медичний огляд військово-лікарською комісією до військово-медичного клінічного центру ВЧ НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ), з метою визначення придатності до подальшої військової служби. Однак, позивач не може фактично пройти медичний огляд за вказаним направленням, з підстав відсутності запису в електронній черзі, який повинен здійснити відповідач 2, шляхом реєстрації позивача в електронній черзі на проходження медичного огляду військово-лікарською комісією. ОСОБА_1 неодноразово звертався з відповідними рапортами до ВЧ НОМЕР_2 і просив зареєструвати його в електронній черзі, проте відповідач 2 безпідставно уникає свого обов`язку щодо такої реєстрації. ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи. Наказом командира ВЧ НОМЕР_3 (по особовому складу) від 26 травня 2023 року № 74-РС, солдат ОСОБА_1 , що займав посаду водія стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти ВЧ НОМЕР_4 , був призначений на посаду стрільця стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти ВЧ НОМЕР_2 та, відповідно до наказу командира ВЧ НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 08 червня 2023 року № 161, справи та посаду прийняв та приступив до виконання службових обов`язків за посадою. Цього ж дня позивач був зарахований до списків ВЧ НОМЕР_2 та продовжив проходити військову службу. 14 травня 2024 року на виконання наказу командира ВЧ НОМЕР_3 (по особовому складу) від 14 травня 2024 року № 49-РС, наказом командира ВЧ НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 14 травня 2024 року № 137 позивач був звільнений зі займаної посади, зарахований у розпорядження командира ВЧ НОМЕР_3 відповідно до підпункту 15 пункту 116 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, та продовжив утримуватися у списках ВЧ НОМЕР_2 . 08 серпня 2024 року ОСОБА_1 звернувся з рапортом до командира ВЧ НОМЕР_2 , у якому просив направити його на військово-лікарську комісію до ВЧ НОМЕР_1 з 09 серпня 2024 року. Цей рапорт був погоджений начальником медичної служби-начальником медичного пункту ВЧ НОМЕР_2 та відповідно до наказу командира ВЧ НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 09 серпня 2024 року № 239 позивач був звільнений від виконання службових обов`язків та вибув до ВЧ НОМЕР_1 для проходження військово-лікарської комісії, з метою визначення придатності для подальшого проходження військової служби (направлення № 2229). На виконання направлення від 09 серпня 2024 року № 2229, ОСОБА_1 прибув у місто Дніпро та неодноразово звертався до медичного закладу, в якому мав пройти огляд, проте огляд фактично не розпочався за усним повідомленням з причини відсутності попереднього запису (реєстрації) позивача ВЧ НОМЕР_2 в електронній черзі на проходження цього медичного огляду військово-лікарською комісією. У зв`язку із цим, ОСОБА_1 неодноразово звертався до уповноважених осіб ВЧ НОМЕР_2 з проханням невідкладно здійснити реєстрацію у відповідній електронній черзі. Однак, реєстрація не здійснена, нібито, через відсутність вільних місць для реєстрації. На підставі рапорта начальника медичної служби-начальника медичного пункту ВЧ НОМЕР_2 від 15 жовтня 2024 року № 7391, наказом командира ВЧ НОМЕР_2 (з адміністративно-господарської діяльності) від 30 жовтня 2024 року № 829 було призначено службове розслідування, за результатами якого до правоохоронних органів було направлено повідомлення від 13 листопада 2024 року № 3354 про вчинення кримінального правопорушення за ознаками складу злочину, передбаченого частиною четвертою статті 408 Кримінального кодексу України (дезертирство). 11 листопада 2024 року представник позивача направив на адреси ВЧ НОМЕР_2 , ВЧ НОМЕР_1 та Міністерства оборони України відповідні адвокатські запити. 13 листопада 2024 року позивач отримав лист ВЧ НОМЕР_1 , у якій повідомлялося, що військово-лікарська комісія ВЧ НОМЕР_1 приймає військовослужбовців для проведення медичного огляду військово-лікарської комісії за встановленим порядком (з реєстрацією в електронній черзі). Рекомендовано взяти нове направлення та проходити військово-лікарську комісію за встановленим порядком. 16 листопада 2024 року ВЧ НОМЕР_2 на електронну пошту адвоката Авраменка М. В. направила відповідь на адвокатський запит, у якому зазначила, що станом на теперішній час солдат ОСОБА_1 відсутній у ВЧ НОМЕР_2 , його місцезнаходження невідоме, у результаті чого останній обліковується як військовослужбовець, котрий самовільно залишив військову частину, та дії якого містять ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 408 КК України. Повідомлено, що по даному факту проведено службове розслідування, за результатами якого було підготовлено та надіслано до правоохоронних органів відповідне повідомлення. При поверненні солдата ОСОБА_1 до ВЧ НОМЕР_2 , командуванням буде розглянуто питання щодо направлення останнього до відповідного медичного закладу з метою проходження військово-лікарської комісії. Відповідь від Міністерства оборони України на адвокатський запит не надходила. 19 листопада 2024 року засобами електронного зв`язку позивач звернувся з рапортом на ім`я командира ВЧ НОМЕР_2 про надання копій матеріалів службового розслідування щодо нього та іншу інформацію. 22 листопада 2024 року ОСОБА_1 прибув до Філії № 2 Комунального некомерційного підприємства «Міська клінічна лікарня № 16» Дніпровської міської ради, з метою медичного огляду стану здоров`я. Цього ж дня, позивач пройшов медичний огляд чергового лікаря, хірурга, невропатолога. Встановлені діагнози (висновки): ентероколіт, фаза загострення, гастрит, фаза загострення. Деформуючий спондильоз, ретролістез тіла L2 І стадії. Призначено: лікування, консультації інших лікарів, спостереження у сімейного лікаря. Окрім цього, невропатолог оформив консультативний висновок від 22 листопада 2024 року форми № 028/о, у якому зазначено, що позивач тривало хворий, його рекомендовано направити на медико-соціальну експертизу для встановлення групи інвалідності та в письмовому вигляді видано перелік необхідних документів для МСЕК. Також 22 листопада 2024 року ОСОБА_1 подав Генеральному директору Комунального некомерційного підприємства «Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 10» Дніпровської міської ради заяву щодо встановлення інвалідності. 27 листопада 2024 року лікарем Комунального некомерційного підприємства «Дніпровський центр первинної медико-санітарної допомоги № 10» Дніпровської міської ради оформлено позивачу електронне направлення № 2030-5047-71913877, категорія направлення «госпіталізація», діагноз: «G55.1 Компресія нервових корінців та сплетінь при ураженнях міжхребцевого диска (М50-М51 †)». На підставі цього направлення, ОСОБА_1 звернувся до медичного закладу - Дніпровської клінічної лікарні на залізничному транспорті для госпіталізації, де позивачу усно відмовили в госпіталізації, оскільки він є військовослужбовцем, а тому направлення на госпіталізацію має видати військова частина. 27 листопада 2024 року засобами електронного зв`язку ОСОБА_1 повторно звернувся з рапортом на ім`я командира ВЧ НОМЕР_2 про організацію оформлення та видачу направлення на госпіталізацію та медико-соціальну експертизу, проте відповіді не отримав. Указані обставини стали підставою для звернення позивача до суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів. Водночас, ОСОБА_1 разом з позовом подав до суду заяву про стягнення судових витрат з відповідачів, а саме: витрат на правничу допомогу, яка надається адвокатом Авраменком М. В., і просив стягнути солідарно з ВЧ НОМЕР_2 та ВЧ НОМЕР_1 на його користь такі витрати у розмірі 6 000,00 грн (з урахуванням додаткового клопотання щодо збільшення суми понесених витрат). ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року, позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 та ВЧ НОМЕР_2 , яка полягає у невиконанні направлення на медичний огляд військово-лікарською комісією ОСОБА_1 , яке оформлено в письмовій формі командиром ВЧ НОМЕР_2 від 09 серпня 2024 року за № 2229. Зобов`язано ВЧ НОМЕР_1 та ВЧ НОМЕР_2 у встановленому порядку виконати направлення на медичний огляд військово-лікарською комісією ОСОБА_1 , яке оформлено в письмовій формі командиром ВЧ НОМЕР_2 від 09 серпня 2024 року за № 2229, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні. Поряд з цим, Третім апеляційним адміністративним судом у постанові було вирішено питання щодо правонаступництва відповідача 2 і констатовано, що до початку судового розгляду ВЧ НОМЕР_2 було подано клопотання про заміну сторони, у якій остання просила замінити її на правонаступника - ВЧ НОМЕР_3 . Зважаючи на те, що з долученої до клопотання довідки ВЧ НОМЕР_3 від 22 липня 2025 року убачається, що ВЧ НОМЕР_2 переформовано, а її правонаступником є ВЧ НОМЕР_3 , то суд апеляційної інстанцій дійшов висновку про необхідність допустити процесуальне правонаступництво у цій справі. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що ОСОБА_1 саме на виконання наказу командира ВЧ НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 09 серпня 2024 року № 239 та згідно з направленням від 09 серпня 2024 року № 2229 (безтермінового) залишив ВЧ НОМЕР_2 та прибув до ВЧ НОМЕР_1 , але за відсутності запису через електронну чергу, направлення не було реалізовано та є чинним, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню. Також суди зауважили, що відповідачі не довели неприбуття позивача згідно направлення або після обстеження та лікування, а лише наполягали на відсутності запису позивача через е-чергу. При цьому, самі ж відповідачі і повинні були оформити електронний запис позивача на проходження медичного огляду військово-лікарською комісією на підставі паперового направлення від 09 серпня 2024 року № 2229. Водночас, у частині вирішення питання про розподіл судових витрат (на правничу допомогу), суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що з аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) убачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню у судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. При цьому, розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження реальності витрат на правничу допомогу (рахунок на оплату, квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки тощо). Зауважили, що надані позивачем до матеріалів справи копії договору про надання правової допомоги від 08 листопада 2024 року № 2024-11-08-01, додаткової угоди до договору від 08 листопада 2024 року № 1, акт наданих послуг до договору з урахуванням додаткової угоди від 04 грудня 2024 року № 2, акт наданих послуг до договору з урахуванням додаткової угоди від 05 лютого 2025 року № 3, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ДП № 3581, ордер від 04 грудня 2024 року серії АЕ № 1339874 не можуть розцінюватися судом, як докази фактичного понесення позивачем витрат на правничу допомогу у заявленому розмірі. Таким чином, суди уважали, що матеріали справи не доводять факту понесення позивачем витрат на правничу допомогу, надану адвокатом Авраменком М. В. під час розгляду справи № 160/32215/24 у судах першої і апеляційної інстанцій, а тому відсутні підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат. ІV. Провадження в суді касаційної інстанції. 23 жовтня 2025 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга адвоката Авраменка М. В. на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 листопада 2025 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України. V. Касаційне оскарження. У касаційній скарзі представник позивача просив скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат, прийняти нове рішення, яким здійснити розподіл судових витрат. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань з ВЧ НОМЕР_1 витрати на професійну правничу допомогу за подання позову в розмірі 3 000,00 грн та з ВЧ НОМЕР_3 - 3 000,00 грн. Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань з ВЧ НОМЕР_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 3 000,00 грн та з ВЧ НОМЕР_3 - 3000,00 грн. Крім того, скаржник просив здійснити розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, а саме: стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1 000,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань ВЧ НОМЕР_1 та 1 000,00 грн - з ВЧ НОМЕР_3 . Представник позивача вказував, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29 жовтня 2020 року у справі № 686/5064/20, щодо приписів частини сьомої статті 139 КАС України. За позицією адвоката Авраменка М. В., відмова у відшкодуванні витрат на правничу допомогу через відсутність доказів фактичної оплати вказаних послуг до моменту розподілу їх між сторонами у справі не узгоджується з нормами чинного процесуального законодавства та суперечить правовій позиції Верховного Суду. Уважав, що ним надано належні документи, що підтверджують надання правничої допомоги адвокатом під час розгляду цієї справи, та містять види наданих послуг, кількість затраченого адвокатом часу на кожну послугу та розмір гонорару за кожну послугу. Також скаржник зауважив, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладено на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Водночас, відповідачі у цій справі не надали відповідного клопотання, а також відсутні обґрунтування та докази, які підтверджують неспівмірність витрат на правничу допомогу, надану позивачу адвокатом Авраменком М. В., у зв`язку з чим, за позицією останнього, у судах попередніх інстанцій були відсутні правові підстави для відмови у стягненні з відповідачів витрат на правничу допомогу у заявлених розмірах. 21 листопада 2025 року ВЧ НОМЕР_1 на адресу Верховного Суду направила відзив на касаційну скаргу, у якому просила відмовити у її задоволенні, рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині залишити без змін. Відповідач 1 уважав, що надані позивачем документи (договір про надання правової допомоги, додаткові угоди до договору та акти наданих послуг) не свідчать про реальність понесення витрат на послуги адвоката, оскільки в матеріалах справи відсутні докази про оплату цих послуг. ВЧ НОМЕР_3 , яка є правонаступником ВЧ НОМЕР_2 , відзив на касаційну скаргу не подавала, що не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій. Водночас, копія ухвали Верховного Суду від 12 листопада 2025 року про відкриття касаційного провадження у цій справі разом з касаційною скаргою доставлена до електронного кабінету ВЧ НОМЕР_3 13 листопада 2025 року. VІ. Релевантні джерела права й акти їх застосування. Частиною першою статті 132 КАС України установлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 132 КАС України). За змістом частини другої статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 КАС України). Частина п`ята статті 134 КАС України установлює, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 КАС України). Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 139 КАС України, яка регулює питання розподілу судових витрат, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат (частина шоста статті 139 КАС України). Частини перша, третя статті 143 КАС України встановлюють, що суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі. Якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Питання, які вирішує суд при ухваленні рішення визначені статтею 244 цього Кодексу. Так, під час ухвалення рішення суд вирішує: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави допустити негайне виконання рішення; 7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. У резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема, розподіл судових витрат (частина п`ята статті 246 КАС України). VІІ. Висновки Верховного Суду Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України). Верховний Суд зауважує, що рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року у частині висновків цих судів щодо суті спору у касаційному порядку не переглядаються. Спірним питанням, яке постало перед судом касаційної інстанції, є виключно незгода позивача з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у вирішенні розподілу судових витрат, а саме: витрат на правничу допомогу. При цьому скаржник послався на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29 жовтня 2020 року у справі № 686/5064/20, та наголосив, що за приписами статті 139 КАС України витрати на правничу допомогу у разі підтвердження наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатом розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено. За позицією судів першої та апеляційної інстанцій, ключовим є факт доведення позивачем дійсності понесення витрат на правничу допомогу, що підтверджується, зокрема, квитанцією про оплату таких послуг, у протилежному випадку - відсутні підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат (витрат на правничу допомогу). Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. У пункті 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Згідно з пунктами 4, 6 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правничої допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Інші види правничої допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення. Статтею 30 Закону № 5076-VI визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Як убачається з матеріалів справи, разом з заявою про розподіл судових витрат (витрат на правничу допомогу) представник позивача надав: договір про надання правової допомоги від 08 листопада 2024 року № 2024-11-08-01; додаткову угоду до договору від 08 листопада 2024 року № 1; акт наданих послуг до договору з урахуванням додаткової угоди від 04 грудня 2024 року № 2; акт наданих послуг до договору з урахуванням додаткової угоди від 05 лютого 2025 року № 3; свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ДП № 3581, ордер серії АЕ №1 339874 від 04 грудня 2024 року. Поряд з цим, судами попередніх інстанцій установлено, що пунктом 3.1 договору про надання правової допомоги від 08 листопада 2024 року № 2024-11-08-01 сторони досягли наступної домовленості: «За надання правової допомоги Клієнт сплачує Адвокату винагороду, яка є гонораром Адвоката. Розмір, порядок і умови сплати гонорару Адвоката визначаються додатковими угодами Сторін». За змістом додаткової угоди до договору від 08 листопада 2024 року № 1 сторони домовилися встановити відповідні розміри, порядок і умови сплати Клієнтом гонорару Адвокаті, зокрема зазначено, що порядок сплати вказується в акті - готівкою або на банківський рахунок. Згідно з актом від 04 грудня 2024 року № 2 ОСОБА_1 та адвокат Авраменко М. В. оформили та підписали цей акт про виконання послуг надання правової допомоги у розмірі 4 000,00 грн, яка має бути сплачена протягом тридцяти днів, з дня набрання рішенням суду законної сили. Аналогічна умова оплати у розмірі 2 000,00 грн визначена і у акті від 05 лютого 2025 року №

3. Тобто, позивач та його представник під час підписання договору про надання правової допомоги погодили його істотні умови, у тому числі, щодо порядку оплати послуг адвоката, і такі зобов`язання ОСОБА_1 повинен вчинити протягом тридцяти днів, з дня набрання рішенням суду законної сили. При цьому колегія суддів ураховує те, що ОСОБА_1 до заяви про розподіл судових витрат (з урахуванням додаткової заяви) надав їх детальний розрахунок та документи, на підставі яких здійснюється правова допомога адвокатом Авраменком М. В., і конкретизував з якого питання надається ця допомога. Так, колегія суддів зазначає, що питання застосування частини сьомої статті 139 КАС України щодо доведеності розміру витрат на правничу допомогу з метою їх розподілу неодноразово було предметом дослідження у Верховному Суді, зокрема у постановах від 29 жовтня 2020 року у справі №686/5064/20 (на яку посилається скаржник у касаційній скарзі), від 16 березня 2021 року у справі № 520/12065/19, у яких сформульовано правовий висновок, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Таке правозастосування випливає з нової процедури відшкодування витрат на професійну правову допомогу, імплементованої у КАС України з 15 грудня 2017 року. Наведений підхід щодо визнання фактично здійсненими витрат за відсутності їх оплати застосовується й Європейським судом з прав людини. Так, у рішенні по справі «Бєлоусов проти України» (Заява №4494/07) Суд дійшов висновку, що витрати, які мають бути сплачені за договором адвокату, слід розглядати як фактично понесені, зазначивши наступне: «...хоча заявник ще не сплатив адвокатський гонорар, він має сплатити його згідно із договірними зобов`язаннями. Отже, представник заявника має право висувати вимоги щодо сплати гонорару згідно з договором. Відповідно Суд вважає витрати за цим гонораром «фактично понесеними». З огляду на викладене, колегія суддів уважає, що твердження судів попередніх інстанцій про відмову у відшкодуванні витрат на правничу допомогу через відсутність доказів оплати вказаних послуг не узгоджується з нормами чинного процесуального законодавства та вищенаведеними висновками Верховного Суду. Таким чином, Верховний Суд констатує, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій у частині відсутності підстав для здійснення розподілу судових витрат є помилковими, як наслідок рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року та постанова Третього апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року підлягають скасуванню в цій частині. Водночас колегія суддів ураховує, що в розумінні частини третьої статті 242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Так, у постановах від 16 травня 2023 року у справі № 340/8992/21, від 07 грудня 2022 року у справі № 340/9011/21 та від 25 липня 2023 року у справі № 340/4492/22 Верховний Суд виснував, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 зазначила, що розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19). Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку. Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо. Водночас, відповідно до пунктів 1, 2, 4, 10 частини третьої статті 2 КАС України основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є, зокрема, верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі; відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення. Зі змісту статей 2, 8, 9 КАС України при вирішенні справи, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання та основні засади адміністративного судочинства, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування тощо щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 166 КАС України). Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Це, зокрема підтверджується і вимогами частини першої статті 77 КАС України, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Таким чином, Верховний Суд констатує, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд: 1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені законодавством України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони; 2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені законодавством України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або чи заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами). Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постанові 28 січня 2025 року у справі № 910/173/23. З огляду на викладене, Верховний Суд зауважує, що вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити й оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру й обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та, навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, і чи дійсно виконувалася така послуга адвоката. Водночас, Верховний Суд зауважує, що під час розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції позбавлений можливості переглянути та надати оцінку висновкам судів попередніх інстанцій щодо розміру витрат на правову допомогу, який підлягає стягненню на користь позивача, оскільки ані в рішенні суду першої інстанції, ані у постанові суду апеляційної інстанції не досліджувалась заявлена сума таких витрат та не надавалися висновки щодо її співмірності. Невстановлення та ненадання правової оцінки обставинам, які мають суттєве значення у справі, свідчить про недотримання судами попередніх інстанцій норм процесуального права при розгляді справи. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Таким чином, з огляду на згадані приписи КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанцій у частині розподілу судових витрат - скасуванню із направленням справи на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції. Також Верховний Суд звертає увагу, що під час нового розгляду суду слід дослідити та з`ясувати обставини справи у рамках висновків, викладених у цій постанові. Що стосується клопотання скаржника про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, Верховний Суд зазначає таке. Відповідно до частини першої статті 241 КАС України судовими рішеннями є: 1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку закінчується ухваленням постанови (частина четверта статті 241 КАС України). Зі змісту статті 355 КАС України убачається, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги ухвалює судові рішення у формі постанов згідно з вимогами, встановленими статтею 34 та главою 9 розділу II цього Кодексу, з урахуванням особливостей, зазначених у цій главі. Підпункт в) пункту 4 частини першої статті 356 КАС України передбачає, що постанова суду касаційної інстанції складається з: резолютивної частини із зазначенням: розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Як убачається з касаційної скарги, адвокат Авраменко М. В. просить стягнути солідарно з відповідачів (ВЧ НОМЕР_1 та ВЧ НОМЕР_3 ) на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн, долучивши акт наданих послуг до договору про надання правової допомоги від 23 жовтня 2025 року №

7. З огляду на викладені вище положення КАС України та враховуючи правові висновки Верховного Суду у контексті доведеності фактичного понесення витрат на правничу допомогу та їх співмірності, Суд уважає, що заявлений позивачем розмір витрат на правничу допомогу в сумі 2 000,00 грн, наданий адвокатом Авраменком М. В. під час розгляду справи № 160/32215/24 у суді касаційної інстанції, є достатнім та таким, що відповідає особливості предмета спору, ціні позову та складності справи. При цьому, відповідачами не подавалися відповідні клопотання про зменшення цих витрат. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, шляхом стягнення за рахунок бюджетних асигнувань з ВЧ НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 1 000,00 грн та з ВЧ НОМЕР_3 - 1 000,00 грн. Керуючись статтями 341, 345, 353, 356 КАС України, Суд ПОСТАНОВИВ: Касаційну адвоката Авраменка Максима Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року у частині відмови розподілу судових витрат - скасувати. Справу у цій частині направити на новий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду. В іншій частині рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2025 року залишити без змін. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 (РНКОПП НОМЕР_6 ) витрати на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 000 (одна тисяча) гривень 00 коп. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_3 (код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) на користь ОСОБА_1 (РНКОПП НОМЕР_6 ) витрати на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 1 000 (одна тисяча) гривень 00 коп. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий суддя В. Е. Мацедонська Судді М. В. Білак І. В. Желєзний