Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 460/4318/25

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 травня 2026 рокуЛьвівСправа № 460/4318/25 пров. № А/857/30097/25 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Шинкар Т.І., суддів Довгої О. І., Запотічного І. І., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року (головуючий суддя Нор У.М.), ухвалене правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в м. Рівне, у справі №460/4318/25 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про визнання дій протиправними, визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И В : 07.03.2025 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі - відповідач), в якому просила суд: визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в зарахуванні до страхового стажу періодів з 01.09.1986 по 29.06.1989 та 03.01.2002 по 31.12.2002; зобов`язати відповідача зарахувати до її страхового стажу період навчання з 01.09.1986 по 29.06.1989 та період роботи з 03.01.2002 по 31.12.2002; визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 26.11.2024 № 172650009808 про відмову їй в призначенні пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до пункту 2 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; зобов`язати відповідача призначити їй пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку на 6 років відповідно до пункту 2 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 12.12.2024. Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області щодо відмови ОСОБА_1 в зарахуванні до страхового стажу періодів з 01.09.1986 по 29.06.1989 та 03.01.2002 по 31.12.2002. Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 період навчання з 01.09.1986 по 29.06.1989 та період роботи з 03.01.2002 по 31.12.2002. Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області від 26.11.2024 № 172650009808 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до пункту 2 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області призначити ОСОБА_1 пенсію за віком зі зменшенням пенсійного віку на 6 років відповідно до пункту 2 статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» з 13.12.2024. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має право на призначення пенсії відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» як особа, яка станом на 01.01.1993 прожила на території зони гарантованого добровільного відселення не менше 3 років, а також прожила достатню кількість років в цій зоні для зменшення пенсійного віку на 6 років максимально. Тому, суд першої інстанції виснував, що відповідач безпідставно відмовив позивачу у призначенні пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку, відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Отже, оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню в судовому порядку. При цьому суд зазначив, що пенсійного віку 54 роки, позивач досягла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому в силу вимог частини першої статті 45 Закону № 1058-ІV пенсія за віком має бути призначена їй з 13.12.2024, а не з 12.12.2024 як про це просить позивач. Також суд констатував, що відповідач безпідставно не зарахував до страхового стажу позивача період її навчання у Ленінградському кооперативному ПТУ з 01.09.1986 по 29.06.1989 та період роботи на посаді продавця у підприємця ОСОБА_2 з 03.01.2002 по 31.12.2002. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року та в позові відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що позивач не набув права на призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Таку позицію пенсійний орган обґрунтовує тим, що за результатами розгляду документів, наданих позивачем для призначення пенсії, до страхового стажу не враховано: період навчання в Ленінградському кооперативному ПТУ з 01.09.1986 по 29.06.1989, яке знаходиться в російській федерації, згідно диплому № 008209, оскільки відсутня інформація про неодержання позивачкою пенсії в російській федерації; період роботи з 03.01.2002 по 31.12.2002, оскільки відсутні дані в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування. Крім того, до періоду проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення не враховано період роботи з 29.08.1989 по 30.04.1993, оскільки відсутні відомості про місце знаходження підприємства «Воєнторг». Отже, позивачем не підтверджено факт проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 року не менше 3 років, а тому право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» вона не набула. Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів. Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає. Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) має статус особи, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим Рівненською обласною державною адміністрацією 15.12.1993. 19.11.2024 позивач звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області із заявою про призначення пенсії за віком за нормами статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». На підставі пункту 4.2 розділу IV Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 № 22-1, за принципом екстериторіальності заяву позивача про призначення пенсії направлено для розгляду до Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області. 26.11.2024 відповідачем прийнято рішення № 172650009808, яким позивачу відмовлено в призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». У спірному рішенні відповідачем зазначені наступні мотиви його прийняття: 1) вік заявниці становить 53 роки 11 місяців; 2) страховий стаж заявниці становить 26 років 04 місяці 27 днів; 3) за доданими документами до страхового стажу не враховано: період навчання в Ленінградському кооперативному ПТУ з 01.09.1986 по 29.06.1989, яке знаходиться в російській федерації, згідно диплому № 008209, оскільки інформація про неодержання позивачкою пенсії в російській федерації, відсутня; період роботи з 03.01.2002 по 31.12.2002, оскільки відсутні дані в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; 4) до зони гарантованого добровільного відселення не враховано період роботи з 29.08.1989 по 30.04.1993, оскільки відсутні відомості про місце знаходження підприємства «Воєнторг». З огляду на вказане, в оскаржуваному рішенні відповідач констатував, що заявницею не підтверджено факт проживання у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 року не менше 3 років, тому право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» на даний час відсутнє. Не погоджуючись з відмовою відповідача в призначенні їй пенсії зі зниженням пенсійного віку, позивач звернулася до суду. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров`я та створює єдиний порядок визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначає Закон України від 28.02.1991 №796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (далі Закон №796-ХІІ). Статтею 49 Закону №796-ХІІ визначено, що пенсії особам, віднесеним до категорії 1, 2, 3, 4 встановлюються у вигляді: а) державні пенсії; б) додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров`ю, яка призначається після виникнення права на державну пенсію. Частиною першою статті 9 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-ІV від 09.03.2003 (далі Закон №1058-ІV) передбачено, що за рахунок коштів Пенсійного фонду України в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності; пенсія у зв`язку з втратою годувальника. Згідно з абзацом п`ятим пункту 2 частини першої статті 55 Закону №796-ХІ особам, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у такому порядку: 3 роки (початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період) та додатково 1 рік за 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років. Слід звернути увагу, що за змістом примітки до абзацу п`ятого пункту 2 частини першої статті 55 Закону №796-ХІІ для встановлення початкової величини зниження пенсійного віку на 3 роки постійне проживання або робота в зоні гарантованого добровільного відселення протягом усього періоду з моменту аварії по 31 липня 1986 року не є обов`язковим; достатньо, що особа, яка звернулася за призначенням пенсії, постійно проживала або працювала у вказаній зоні певний час у період з моменту аварії (тобто, 26 квітня 1986 року) по 31 липня 1986 року. Аналогічна правова позиція щодо встановлення початкової величини зниження пенсійного віку висловлена Верховним Судом в постанові від 6 лютого 2018 року у справі №556/1153/17. Механізм подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначено Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону, затвердженого Постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005 (із змінами в редакції на дату виникнення спірних правовідносин) (далі Порядок №22-1), який прийнято відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» та згідно з підпунктом 7 пункту 2.1 розділу II якого, документи, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку потерпілим від Чорнобильської катастрофи: для осіб, які постійно працювали (працюють) на територіях радіоактивного забруднення, додаються документи, видані підприємствами, установами, організаціями, органами місцевого самоврядування, що підтверджують період(и) постійної роботи в населених пунктах, віднесених до відповідних територій радіоактивного забруднення; для осіб, які постійно проживали (проживають) на територіях радіоактивного забруднення, додаються відомості про місце проживання, зазначені у пункті 2.22 цього розділу, та/або документи про проживання, видані органами місцевого самоврядування; для осіб, які евакуйовані із зони відчуження у 1986 році, додаються документи, видані Волинською, Житомирською, Київською, Рівненською або Чернігівською облдержадміністраціями; посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи (для осіб, які належать до категорії 4 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи - за наявності) (при призначенні пенсії згідно зі статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»). Відтак, механізм реалізації права, передбаченого законом, зокрема, щодо переліку документів, необхідних для призначення пенсії згідно зі статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» чітко передбачений Порядком №22-1. З аналізу наведених норм випливає, що документами, які підтверджують право на призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку, зокрема потерпілим від Чорнобильської катастрофи є (1) довідка про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями) та (2) посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи. Суд першої інстанції встановив, що згідно з наявною в матеріалах справи довідкою Клесівської селищної ради Сарненського району Рівненської області від 18.12.2024 № 2254, ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) проживає та зареєстрована у селищі Клесів Сарненського району Рівненської області з 01.01.1986 по 25.08.1986 та з 29.08.1989 по даний час. Селище Клесів Сарненського району Рівненської області відповідно до Переліку населених пунктів, віднесених до зон радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.1991 № 106, віднесене до зони гарантованого добровільного відселення. Отже, наданою довідкою Клесівської селищної ради Сарненського району Рівненської області від 18.12.2024 № 2254 підтверджено період проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 протягом 03 років 08 місяців 05 днів (з 26.04.1986 по 25.08.1986 та з 29.08.1989 по 01.01.1993). Щодо аргументів апелянта про те, що до періоду проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення не підлягає зарахування період роботи з 29.08.1989 по 30.04.1993 у зв`язку з відсутністю відомостей про місце знаходження підприємства «Воєнторг», то суд апеляційної інстанції зазначає таке. Безперечно, трудова книжка позивача, яка подана до матеріалів справи враховуються при оцінці як докази, проте наявні в трудовій книжці позивача відомості про роботу на підприємстві «Воєнторг» у період з 29.08.1989 по 30.04.1993 не можуть спростовувати обставин щодо її проживання у вказаний період на території зони гарантованого добровільного відселення, які підтверджені у встановленому законом порядку довідкою органу місцевого самоврядування, щодо якої відсутні відомості про визнання недійсною або те, що вона видана безпідставно тощо, тому в суду відсутні підстави для сумніву в достовірності вказаної у ній інформації. За таких обставин, апеляційний суд оцінює критично твердження відповідача про відсутність підстав для призначення позивачу пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку як потерпілому від Чорнобильської катастрофи через відсутність необхідної кількості років проживання на території зони гарантованого добровільного відселення. Суд враховує, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 26.07.2023 у справі №460/2589/20, дані трудової книжки не можуть спростувати факту постійного проживання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення, що підтверджено відповідними довідками органу місцевого самоврядування та посвідченням потерпілого від Чорнобильської катастрофи. Враховуючи наявність у позивача посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи та довідки органу місцевого самоврядування, що підтверджує факт реєстрації та проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення, Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про наявність у позивача права на призначення пенсії із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ. Слід зазначити, що документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» є посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи». Відповідно до пункту 3 частини першої статті 11 Закону №796-ХІІ до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років. Приписами пункту 3 частини першої статті 14 Закону №796-ХІІ встановлено, що для встановлення пільг і компенсацій визначаються категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, серед них потерпілі від Чорнобильської катастрофи (не віднесені до категорії 2), які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов`язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов`язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років (категорія 3). Відповідно до статті 15 Закону №796-ХІІ довідка про період проживання, роботи на цих територіях є підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях. Згідно з положеннями статті 65 Закону №796-ХІІ учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України. Посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» є документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом. Видача посвідчень провадиться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями за поданням районних державних адміністрацій. Порядок видачі посвідчень встановлюється Кабінетом Міністрів України. Так, відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 , виданим Рівненською обласною державною адміністрацією 15.12.1993, ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) має статус особи, що постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія 3), що підтверджує той факт, що ОСОБА_1 з моменту аварії на ЧАЕС та станом на 1 січня 1993 року проживала або постійно працювала чи постійно навчалася у зоні гарантованого добровільного відселення не менше 3 років, що дає їй право користування пільгами, встановленими Законом №796-XII, в тому числі і на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку. Таким чином, суд апеляційної інстанції відхиляє наведені відповідачем доводи апеляційної скарги та наголошує, що факт проживання позивача на території зони гарантованого добровільного відселення у спірний період засвідчує посвідчення 3 категорії, довідка органу місцевого самоврядування. Апеляційний суд зазначає, що в ході судового розгляду справи сторонами не надано, а судом не здобуто, жодних доказів на спростування обставин або формування у суду обґрунтованого сумніву щодо проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення протягом періодів, вказаних у довідці Клесівської селищної ради Сарненського району Рівненської області від 18.12.2024 № 2254. Таким чином, документально підтверджений у встановленому законом порядку період проживання позивача в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 становить 03 років 08 місяців 05 днів, в т.ч. з моменту аварії на Чорнобильській АЕС по 31.07.1986 - 00 років 03 місяці 06 днів, а на момент звернення за призначенням пенсії (19.11.2024) - 35 років 06 місяців 23 дні. Отже, позивач набула право на зниження пенсійного віку на максимальну величину - 6 років. Частиною третьою статті 55 №796-XII визначено, що призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» і цього Закону. Умови призначення пенсії за віком встановлено статтею 26 Закону №1058-ІV. Зокрема, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року. Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років, з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років, з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років, з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років, з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року, з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років, з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років, з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років, починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років. При цьому, частиною першою статті 55 Закону №796-ХІІ обумовлено, що особам, з числа постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону №1058-ІV, за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу. Наявність страхового стажу, передбаченого частинами першою - третьою цієї статті, який дає право на призначення пенсії за віком, визначається на дату досягнення особою відповідного віку і не залежить від наявності страхового стажу на дату звернення за призначенням пенсії (абз. 2 ч. 4 ст. 26 Закону №1058-ІV). Враховуючи вимоги Законів №796-XII та №1058-ІV, право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на 6 років позивач набуває в 54 років та за наявності страхового стажу (на момент досягнення 54-го віку) 26 років. Згідно зі спірним рішенням про відмову у призначенні пенсії від 26.11.2024 № 172650009808, відповідачем визнається наявність у позивача щонайменше страхового стажу на рівні 26 років 04 місяці 27 днів, чого з урахуванням приписів статті 26 Закону № 1058-IV та статті 55 Закону № 796 достатньо для позитивного вирішення питання щодо призначення пенсії позивачу. За наведених обставин суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що рішення про відмову в призначенні пенсії позивачу від 26.11.2024 № 172650009808, прийняте відповідачем всупереч вимогам чинного законодавства, а тому є протиправним та підлягає скасуванню судом. Враховуючи наведене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вимоги позивача в частині визнання протиправним та скасування рішення від 26.11.2024 № 172650009808 є обґрунтованими та підлягають до задоволення. Щодо зобов`язання відповідача зарахувати до страхового стажу позивача період навчання з 01.09.1986 по 29.06.1989 та період роботи з 03.01.2002 по 31.12.2002, то апеляційний суд зазначає таке. Згідно з абзацом 1 частини першої статті 24 Закону № 1058-IV, страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Відповідно до частини другої статті 24 Закону № 1058-IV, страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом, а також даних, включених на підставі цих документів до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування. Також частиною четвертою статті 24 Закону № 1058-IV встановлено, що періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом. Отже, до страхового стажу зараховується період трудової діяльності особи, протягом якого вона підлягала загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески. При цьому, оскільки спірні періоди трудової діяльності, які позивач просить зарахувати до страхового стажу частково існували до набрання чинності Законом № 1058-IV, то такі мають зараховуватись до страхового стажу в порядку та на умовах, визначених Законом № 1788-XII, що був чинним на той момент. Згідно з пунктом «а» статті 3 Закону № 1788-XII (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), право на трудову пенсію мають особи, зайняті суспільно корисною працею, при додержанні інших умов, передбачених цим Законом: особи, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, кооперативах (у тому числі за угодами цивільно-правового характеру), незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, або є членами колгоспів та інших кооперативів, гіг-спеціалісти, які залучені резидентами Дія Сіті за гіг-контрактами відповідно до Закону України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні», - за умови сплати підприємствами та організаціями страхових внесків до Пенсійного фонду України. Відповідно до частини першої статті 56 Закону № 1788-XII, до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. Крім того, пунктом «а» частини третьої статті 56 Закону № 1788-XII визначено, що до стажу роботи зараховується також: будь-яка інша робота, на якій працівник підлягав державному соціальному страхуванню, або за умови сплати страхових внесків, період одержання допомоги по безробіттю, а також робота в`язнів і робота за угодами цивільно-правового характеру за умови сплати страхових внесків; навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі. При цьому, статтею 62 Закону № 1788-XII передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України. Пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 № 637 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Порядок № 637) передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. Також пунктом 2 Порядку № 637 встановлено, що у разі коли документи про стаж роботи не збереглися, підтвердження стажу роботи здійснюється органами Пенсійного фонду України на підставі показань свідків. Крім того, пунктом 8 Порядку № 637 установлено, що період навчання за денною формою здобуття освіти у закладах вищої освіти (крім періоду навчання за денною формою здобуття освіти на підготовчих відділеннях у закладах вищої освіти), професійних навчально-виховних закладах, навчальних закладах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі підтверджується дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, що видані на підставі архівних даних і містять відомості про періоди навчання. Аналіз вказаних вище норм права дає суду апеляційної інстанції підстави для висновку, що основним документом, який підтверджує трудовий стаж, набутий до 01.01.2004, є трудова книжка особи. При цьому, лише у разі відсутності в особи трудової книжки або записів в ній органи пенсійного фонду мають право встановлювати трудовий стаж на підставі інших первинних документів, наприклад дипломів, чи показань свідків. Як убачається з матеріалів справи, згідно з записами №№ 1, 2 у трудовій книжці позивача серії НОМЕР_2 (дата заповнення 15.07.1989), позивач навчалася у Ленінградському кооперативному ПТУ з 01.09.1986 по 29.06.1989. Вказане також стверджується наявною в матеріалах судової справи копією Диплому № 008209 (дата видачі 29.06.1989). Апеляційний суд звертає увагу на те, що записи №№ 1, 2 в трудовій книжці позивача, так само як і у Дипломі № 008209 виконані чітко, не містять жодних виправлень, підтирань тощо, а тому таких документів достатньо для зарахування позивачу до страхового стажу періоду навчання у Ленінградському кооперативному ПТУ з 01.09.1986 по 29.06.1989. Щодо покликання відповідача на відсутність інформації про неодержання позивачем пенсії в російській федерації в контексті наявності підстав для зарахування до її страхового стажу періоду навчання у Ленінградському кооперативному ПТУ, то апеляційний суд зазначає таке. Згідно зі статтею 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Частинами першою, другою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України «Про недержавне пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні. Якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про пенсійне забезпечення, то застосовуються норми міжнародного договору. Отже, призначення і виплата пенсій в Україні здійснюється також на підставі міжнародних договорів (угод), що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення. Відповідно до статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав в сфері пенсійного забезпечення від 13.03.1992 (далі - Угода) пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди і членів їх сімей здійснюється згідно з законодавством держави, на території якої вони проживають. Статтею 5 Угоди визначено, що ця Угода поширюється на всі види пенсійного забезпечення громадян, які встановлені або будуть встановлені законодавством держав-учасниць Угоди. Приписами статті 6 Угоди встановлено, що призначення пенсій громадянам держав - учасниць Угоди проводиться за місцем проживання. Для встановлення права на пенсію, в тому числі пенсію на пільгових умовах і за вислугу років, громадянам держав - учасниць Угоди враховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набуття чинності цією Угодою. Положеннями статті 3 Угоди також визначено, що всі витрати, пов`язані зі здійсненням пенсійного забезпечення за цією Угодою, несе держава, що надає забезпечення. Взаємні розрахунки не проводяться, якщо інше не передбачено двосторонніми угодами. Згідно з абзацами 2, 3 статті 6 Угоди між Урядом України і Урядом російської федерації «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн» від 14.01.1993, трудовий стаж, включаючи стаж, який обчислюється у пільговому порядку, і стаж роботи за спеціальністю, набутий у зв`язку з трудовою діяльністю на територіях обох Сторін, взаємно визначається Сторонами. Обчислення стажу здійснюється згідно з законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність. Частиною другою статті 4 Угоди Про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудівників-мігрантів від 15.04.1994, підписаної Урядами Азербайджанської Республіки, Республіки Вірменія, республіки Білорусь, Республіки Грузія, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Республіки Молдова, російської федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, України, передбачено, що трудовий стаж, зокрема стаж на пільгових підставах і за спеціальністю, взаємно визнається Сторонами. Отже, наведені положення вказаних міжнародних договорів передбачають, що стаж, набутий на території будь-якої з держав-учасниць, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються при встановленні права на пенсію і її обчислення. При цьому, обчислення стажу здійснюється згідно із законодавством Сторони, на території якої відбувалась трудова діяльність, а пенсійне забезпечення громадян держав-учасниць проводиться за законодавством держави, на території якої вони проживають. Крім того, апеляційний суд зазначає, що відповідно до статті 13 Угоди, кожний учасник цієї Угоди може вийти з неї, направивши відповідне письмове повідомлення депозитарію. Дія Угоди стосовно цього учасника припиняється після закінчення шести місяців з дня отримання депозитарієм такого повідомлення. Пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають. Постановою від 29.11.2022 № 1328 Кабінет Міністрів України постановив вийти з Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, вчиненої 13.03.1992 у м. Москві. Міністерству закордонних справ в установленому порядку повідомити депозитарію про вихід з Угоди, зазначеної в пункті 1 цієї постанови. Таким чином, Угода припинилася через шість місяців з дня отримання депозитарієм повідомлення України про вихід з Угоди, що сталося не раніше, ніж 30.05.2023. У Рішенні від 09.02.1999 № 1-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Отже, не зважаючи на вихід України з Угоди, пенсійні права громадян держав-учасниць Співдружності, що виникли відповідно до положень цієї Угоди, не втрачають своєї сили і в разі виходу із Угоди держави-учасниці, на території якої вони проживають (стаття 13 Угоди). Так само не є підставою для відмови у зарахуванні спірного стажу роботи (навчання) позивача до стажу, який враховується для призначення пенсії, і припинення участі російської федерації в Угоді, адже такий стаж ним набутий до прийняття відповідних нормативних актів. Крім того, надана позивачем трудова книжка не може піддаватися сумніву та позбавляти особу права на зарахування відповідних періодів до стажу лише з тих міркувань, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації припинено співробітництво з країною-агресором. Такої ж позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 28.01.2025 у справі № 620/3530/22 і суд не має підстав не погодитись із запропонованим підходом. Враховуючи наведене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутність інформації, в т.ч. неможливість її перевірити, про неодержання позивачем пенсії в російській федерації не може бути підставою для відмови у зарахуванні до страхового стажу для призначення пенсії за віком періоду навчання, що мало місце в навчальному закладі російської федерації, який підтверджений належними доказами, зокрема записами трудової книжки та дипломом. Таким чином, відповідач безпідставно не зарахував до страхового стажу позивача період її навчання у Ленінградському кооперативному ПТУ з 01.09.1986 по 29.06.1989. Також, записами №№ 9, 10 у трудовій книжці позивача стверджується, що вона працювала на посаді продавця у підприємця ОСОБА_2 з 03.01.2002 по 01.07.2005 на підставі трудового договору № 36 від 03.01.2002, зареєстрованого у Сарненському районному центрі зайнятості. Так, згідно з пунктом 1 Порядку № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи за період до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (далі - персоніфікований облік), є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній стаж роботи встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. Документи, визначені цим Порядком, є підставою для внесення відомостей до частини персональної електронної облікової картки в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, що відображає трудову діяльність застрахованої особи, в тому числі за період до 1 січня 2004 року. Аналіз змісту вказаної норми права дозволяє дійти висновку про те, що до впровадження персоніфікованого обліку у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування обчислення страхового стажу здійснювалося на підставі трудової книжки, а за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній - на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання та архівними установами. Апеляційний суд зазначає, що записи №№ 9, 10 у трудовій книжці позивача про роботу у підприємця ОСОБА_2 виконані акуратно (не містять виправлень, підтирань, закреслень тощо), місять відомості про розпорядчі документи, на підставі яких зроблені такі записи, засвідчені підписом, печаткою підприємця та на основі їх можна чітко встановити межі періоду трудової діяльності позивача і посаду, яку він займав. Більше того, такі записи додатково засвідченні підписом уповноваженої особи та печаткою Сарненського районного центру зайнятості. Отже, достовірність записів №№ 9, 10 у трудовій книжці позивача серії НОМЕР_2 (дата заповнення 15.07.1989) не викликає сумнівів. Крім того, апеляційний суд зазначає, що за загальним правилом несвоєчасна сплата підприємством страхових внесків, за умови підтвердження роботи особи на такому підприємстві, отримання заробітної плати та утримання з неї єдиного соціального внеску, не повинна порушувати законні права та інтереси позивача, зокрема, порушувати його право на належне пенсійне забезпечення, оскільки, обов`язок своєчасної сплати страхових внесків до пенсійного фонду покладено на роботодавця, а тому їх несплата не може позбавляти працівників права на зарахування періоду роботи до страхового стажу, фактично позбавляючи особу права власності на пенсію в належному розмірі. Тотожна правова позиція була висловлена Верховним судом у постановах від 27.03.2018 у справі № 208/6680/16-а (2а/208/245/16), від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а та від 20.03.2019 у справі № 688/947/17. Враховуючи наведене, апеляційний суд вважає, що несплата страхувальником страхових внесків, яка зумовлює відсутність відповідних даних в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, не може нівелювати право працівника на включення відповідного періоду роботи до страхового стажу в повному обсязі. Таким чином, позивач не може нести відповідальність у вигляді позбавлення права на включення періоду роботи з 03.01.2002 по 31.12.2002 до страхового стажу за порушення, вчинене підприємцем ОСОБА_2 , оскільки згідно з Законом № 1058-IV відповідальність за несплату страхових внесків несе страхувальник. Отже, вимоги позивача в частині зобов`язання зарахувати до страхового стажу періоду роботи з 03.01.2002 по 31.12.2002 також є обґрунтованими і підлягають до задоволення, що в сукупності є підставою, як це правильно дійшов висновку суд першої інстанції про зобов`язання призначити пенсію позивачу зі зниженням пенсійного віку на підставі статті 55 Закону № 796-XII, Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, суд апеляційної інстанції вважає правильними висновки суду першої інстанції про наявність у позивача права на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», протиправність відмови Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області щодо призначення такої та, як наслідок, зобов`язання останнього призначити спірну пенсію з урахуванням до страхового стажу позивача період навчання з 01.09.1986 по 29.06.1989 та період роботи з 03.01.2002 по 31.12.2002. Оскільки сторони рішення суду в частині відмови в позові не оскаржують, то в силу приписів ст. 308 КАС України таке не є предметом апеляційного перегляду. Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави часткового задоволення позовних вимог, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування, оскільки не впливають на законність судового рішення. Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 30 червня 2025 року у справі №460/4318/25 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий суддя Т. І. Шинкар судді О. І. Довга І. І. Запотічний