Постанова 4818 № 643/8419/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 квітня 2026 року м. Харків справа № 643/8419/24 провадження № 22-ц/818/1930/26 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Пилипчук Н.П., суддів Мальованого Ю.М., Тичкової О.Ю., за участю секретаря Муренченко С.А., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 , розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2025 року в складі судді Броницької М.В. в с т а н о в и в: У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору. Позовна заява мотивована тим, що 24 березня 2015 року між ОСОБА_4 (позичальником) та ОСОБА_1 (позикодавцем) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав, а позичальник отримав 10 000 доларів США, що станом на час укладення договору складало 270 000 грн згідно офіційного курсу НБУ станом на дату підписання Договору (27.00 гривень за 1 долар США). Згідно п. 4.1 Договору позичальник зобов`язаний передати позикодавцю суму позики за його вимогою. 08 серпня 2023 року на останню відому адресу проживання позичальника направлено вимогу про погашення заборгованості протягом 30 днів від дня пред`явлення вимоги, проте вимога виконана не була. Зазначив, що 11 вересня 2023 року він звернувся до суду із позовом про стягнення боргу за договором позики. Одночасно з позовом подавалася заява про забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження належної боржнику квартири АДРЕСА_1 . Однак ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 29 вересня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову. Наслідком вказаного стало те, що єдине належне відповідачу нерухоме майно, за рахунок якого можливо погасити борг, було відчужене відповідачем під час розгляду судової справи. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 грудня 2023 року з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 стягнуто суму боргу за договором позики від 24 березня 2015 року у розмірі 10 000,00 доларів США, судовий збір в сумі 3760,00 грн, витрати на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 10000,00 грн. Рішення набрало законної сили 16.01.2024 року. Вказав, що на стадії виконання судового рішення було з`ясовано, що 13 жовтня 2023 року між ОСОБА_4 та його дочкою ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Договір дарування зареєстрований за № 1885 та посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В. На теперішній час рішення суду не виконано, майно, на яке може бути звернуто стягнення відсутнє. Посилався на те, що під час розгляду справи про стягнення боргу відповідач заперечував проти позовних вимог, посилався на те, що у нього відсутні доходи, після ухвалення рішення звернувся до суду із заявою про розстрочку виконання рішення, оскаржував ухвалу про відмову у наданні розстрочки, до теперішнього часу не виплатив жодної суми на виконання свого грошового зобов`язання. Одночасно з цим ОСОБА_4 дарує своє нерухоме майно найближчому родичу. Така поведінка ОСОБА_4 розцінюється ним як свідоме приховування майна від звернення на нього стягнення для виконання рішення суду. За таких обставин вважав договір дарування квартири від 13.10.2023 фраудаторним, а тому незаконним. Вважав, що йому завдано моральну шкоду, яку оцінює в розмірі 90 000,00 грн. Просив визнати недійсним фраудаторний договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 13 жовтня 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1885; стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 90 000,00 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди; стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 сплачені судові витрати судовий збір в загальному розмірі 2423,20 грн та витрати по оплаті професійної правничої допомоги в розмірі 20 000,00 грн. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 . Ухвалою Салтівського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2025 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору в частині заявлених позовних вимог до співвідповідача ОСОБА_4 у зв`язку зі смертю останнього - закрито. Рішенням Салтівського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2025 року, в якому ухвалою Салтівського районного суду м. Харкова від 26 листопада 2025 року виправлено описку, позов задоволено, договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 13.10.2023 між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Солошенко Ю.В., за реєстровим номером № 1885 - визнано недійсним; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений за подання позову судовий збір в розмірі 968,96 грн; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правову допомогу у розмірі 20 000,00 грн; заходи забезпечення позову, що вжиті ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 06.08.2024 (провадження № 2-з/643/49/24), продовжують діяти протягом дев`яносто днів з дня набрання цим рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не було належним чином враховано, що вона є добросовісною обдарованою особою. Договір дарування укладався не з метою ухилення від виконання боргових зобов`язань, а з метою забезпечення житлом дитини (сімейні мотиви). Про існування боргу дарувальника їй було відомо лише загально, вона не була стороною цих домовленостей і не отримувала жодної вигоди від боргу. На момент укладення договору вона діяла без злого умислу і не мала на меті приховування майна чи завдання шкоди кредитору. Суд першої інстанції не встановив та не довів наявність її умислу, що є обов`язковою умовою для визнання правочину фіктивним або таким, що вчинений з метою ухилення від виконання зобов`язань. Вказала, що справа була розглянута без її участі, що позбавило її можливості надати пояснення та докази. Вважала, що позивачем недоведена обґрунтованість витрат на правничу допомогу, їх розмір є завищений. 26.01.2026 за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_1 через свого представника подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою та просив стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн. 12.02.2026 за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_2 подала відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якому виклала доводи апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний договір дарування від 13.10.2023, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , містить ознаки фраудаторного правочину (фіктивного правочину, який вчинено боржником на шкоду кредитору), а тому є підстави для визнання такого договору недійсним на підставі статті 234 ЦК України. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 24.03.2015 між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики, за умовами якого позикодавець передав, а позичальник отримав 10 000 доларів США, що станом на час укладення договору складало 270 000 грн згідно офіційного курсу НБУ станом на дату підписання Договору (27.00 гривень за 1 долар США). Згідно п. 4.1 Договору позичальник зобов`язаний передати позикодавцю суму позики за його вимогою (а.с.12-13 т.1). 09 серпня 2023 року на адресу проживання позичальника направлено вимогу про погашення заборгованості протягом 30 днів від дня пред`явлення вимоги (а.с.24-25 т.1). У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу, яку уточнив та просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договором позики від 24 березня 2015 року в сумі 10 000,00 доларів США, судовий збір в розмірі 3760,00 грн та витрати по оплаті професійної правничої допомоги в розмірі 10 000,00 грн. Ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 29 вересня 2023 року у справі № 643/9289/23 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики. Ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 29 вересня 2023 року у справі № 643/9289/23, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28 листопада 2023 року, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову. 13.10.2023 між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, за умовами якого дарувальник подарував, а обдарована прийняла в дар квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.176 т.1). Аналогічна інформація міститься в інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 388662690 від 29.07.2024 (а.с.29-30 т.1). Відповідно до копії запису акту про народження № 3674 від 04.10.1995 та повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження № 00047215084 від 28.04.2024, батьками ОСОБА_5 є ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а.с.144,145-146 т.1). У зв`язку з реєстрацією шлюбу ОСОБА_5 змінила своє прізвище на « ОСОБА_6 » (а.с.201 т.1). Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 грудня 2023 року у справі № 643/9289/23 позов ОСОБА_1 задоволено, стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 24 березня 2015 року у розмірі 10 000,00 доларів США, судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору в сумі 3760,00 грн, витрати на професійну правничу допомогу адвоката у сумі 10 000,00 грн (а.с.40-52 т.1). Постановою приватного виконавця виконавчого округу Харківської області Нелюби М.А. від 08.05.2024 відкрито виконавче провадження ВП № 74949997 з примусового виконання виконавчого листа № 643/9289/23 виданого 16.04.2024 Московським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 суми боргу за договором позики від 24.03.2015 у розмірі 10000,00 доларів США (а.с.20-21 т.1). ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 (а.с.22 т.2). З інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) № 81552696 від 17.06.2025 вбачається, що за вказаними параметрами запиту у Спадковому реєстрі інформація відсутня (а.с.71 т.2). З інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) № 81552673 від 17.06.2025 вбачається, що за вказаними параметрами запиту у Спадковому реєстрі інформація відсутня (а.с.72 т.2). Ухвалою Салтівського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2025 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 і ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору в частині заявлених позовних вимог до співвідповідача ОСОБА_4 у зв`язку зі смертю останнього закрито (а.с.126-128 т.2). У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України). За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(І1)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що, оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, зокрема шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України виснував, що ця мета є правомірною (легітимною). Верховний Суд у постановах від 20 серпня 2024 року в справі № 700/337/23, від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21, від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 дійшов висновку, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин). Боржник не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (позиція Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2022 року в справі № 369/8077/19). Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 201/3274/21, від 22 листопада 2023 року у справі № 128/1878/20). Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Метою оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20). Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) виснувала, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Тобто Велика Палата Верховного Суду сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину як фіктивного (стаття 234 ЦК України), такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь- яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значущих дій. Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів. Подібні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила і в постанові від 07 вересня 2022 року в справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21). Отже, Верховний Суд сформував усталену судову практику про підстави оспорення фраудаторного правочину особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо ця особа доведе, що особа, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором. Зазначене відповідає висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року в справі № 2-591/11, про те, що оспорити фраудаторний правочин в судовому порядку може кредитор, якщо правочин призвів до неможливості задовольнити його вимоги за рахунок такого майна. У постановах Верховного Суду від 09 серпня 2024 року у справі № 361/155/21, від 29 червня 2022 року в справі № 750/11492/19 вказано, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Водночас та обставина, що правочин з третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Ухвалюючи рішення про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , які є батьком та дочкою, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, надавши належну оцінку поданим учасниками справи доказам, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов цілком обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання договору дарування недійсним. Судами встановлено, 24 березня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики, відповідно до умов якого останній отримав у борг 10 000 доларів США, еквівалент 270 000 грн, які позичальник зобов`язаний повернути за вимогою позикодавця. У серпні 2023 року ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_4 вимогу про погашення заборгованості протягом 30 днів від дня пред`явлення вимоги, проте вимога виконана не була. В подальшому у вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення боргу за договором позики. Одночасно з позовом подавалася заява про забезпечення позову шляхом накладення заборони на відчуження належної боржнику квартири АДРЕСА_1 . Однак ухвалою судді Московського районного суду м. Харкова від 29 вересня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову. Отже, ОСОБА_4 , розуміючи наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання, безоплатно відчужив своє нерухоме майно на користь дочки. Він діяв недобросовісно та зловживав правами, оскільки вчинив оспорюваний договір дарування, який погіршив його майновий стан, порушує майнові інтереси кредитора. Укладений договір дарування направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2026 року у справі № 753/10895/24 (провадження № 61-1967св26). При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що місце проживання дарувальника зареєстроване у квартирі, яка подарована за оспорюваним договором, а відтак є підстави для висновку, що жодна зі сторін оспорюваного договору не вчиняла фактичних дій, спрямованих на припинення володіння та користуватися подарованим майном. При вирішенні спору суд першої інстанції обґрунтовано виходив саме з того, що боржником вчинено безоплатний правочин з дочкою, договір укладено у період існування простроченого зобов`язання перед позивачем з повернення суми позики. Водночас, рішення Московського районного суду м. Харкова від 05 грудня 2023 року у справі № 643/9289/23 боржником не виконано. Посилання ОСОБА_2 на те, що судом не було належним чином враховано, що вона є добросовісною обдарованою особою; договір дарування укладався не з метою ухилення від виконання боргових зобов`язань, а з метою забезпечення житлом дитини (сімейні мотиви); про існування боргу дарувальника їй було відомо лише загально, вона не була стороною цих домовленостей і не отримувала жодної вигоди від боргу; на момент укладення договору вона діяла без злого умислу і не мала на меті приховування майна чи завдання шкоди кредитору, колегія суддів відхиляє, оскільки спорюваний договір дарування вчинено між близькими родичами (оскільки батько подарував квартиру дочці), був направлений на протиправний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича, з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за рішенням суду. Отже, правова мета оспорюваного договору дарування є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином - реальне безоплатне передача майна у власність іншій особі. Доводи ОСОБА_2 на те, що її не було належним чином повідомлено про розгляд справи, колегія суддів вважає необґрунтованими виходячи з наступного. Як вбачається із матеріалів справи, судова кореспонденція надсилалася ОСОБА_2 на адресу її реєстрації ( АДРЕСА_3 ). Також, саме цю адресу ОСОБА_2 вказала у клопотанні про перенесення розгляду справи від 12.08.2024. Судова кореспонденція повернулася до суду першої інстанції з відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.56,86-87,96-97,116-117 т.2). Згідно з пунктом 3 часини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду. Зазначене дає підстави для висновку про належне виконання судом першої інстанції вимог статті 128 ЦПК України. Таким чином, ОСОБА_2 була належним чином повідомлена про розгляд справи судом першої інстанції, що свідчить про виконання судом обов`язку із належного повідомлення указаного учасника справи про розгляд справи. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права. Щодо клопотання ОСОБА_2 про скасування заходів забезпечення позову, то за вимогами процесуального законодавства заходи забезпечення позову скасовуються судом, який їх застосував, якщо відпали підстави, з якими закон пов`язує можливість застосування таких заходів. Між тим, матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_2 не зверталася до суду першої інстанції із відповідним клопотанням, тому у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для його розгляду. Щодо правничої допомоги наданої в суді першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. За змістом статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу. За змістом статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час. Відповідно до статті 33 Правил адвокатської етики, єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар. Розмір гонорару та порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді. Згідно вимог статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі, гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі, впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування в справі, що свідчить про те, що витрати на правову допомогу повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою. Також Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Аналогічні висновки наведено також в постановах Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 та від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц. Суд має вирішити питання про відшкодування стороні, на користь якої відбулося рішення, витрат на послуги адвоката, керуючись принципами справедливості, співмірності та верховенства права. Разом з тим, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19). Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц. Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20). Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо. Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат. Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 20 вересня 2023 року у справі № 753/7936/22 (провадження № 61-1519св23). У додатковій постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі від 18 лютого 2022 року у справі № 925/1545/20 вказано, що для вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховувати: складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов`язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом. У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року у справі № 604/484/23 (провадження № 61-17933св23), додаткові постанові від 02 жовтня 2024 року у справі № 752/24975/20 (провадження № 61-9599св23). Матеріали справи свідчать про те, що в суді першої інстанції інтереси ОСОБА_1 представляла адвокатка Лаєвська М.Л. на підставі договору про надання правової допомоги від 28.07.2024, ордеру на надання правничої допомоги серії АХ № 1197859 та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 1275 від 28.11.2014 та адвокатом подано до суду позовну заяву, дві заяви про забезпечення позову, три заяви про витребування доказів, заяву та клопотання про проведення підготовчого засідання за відсутності представника та позивача, заяву про направлення копії ухвали до відповідного органу, повідомлення про надання адвокату доступу до справи за допомогою Електронного кабінету користувача ЄСІТС, заяву про відкладення підготовчого судового засідання, заяву про доповнення матеріалів електронної справи відповідними документами, у разі необхідності повторно направити ухвалу про витребування доказів, у разі надходження документів закрити підготовче провадження у справі, заяву про витребування доказів та залучення третьої особи. У суді першої інстанції адвокатка Лаєвська М.Л. приймав участь у судових засіданнях 06.05.2025, 28.05.2025, 27.06.2025, 21.07.2025, 21.08.2025, 04.09.2025. Договором про надання правової допомоги від 28.07.2024 передбачено, що строк та порядок оплати гонорару адвоката визначений додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною цього договору. Додатковою угодою від 28.07.2024 ОСОБА_1 та адвокатка Лаєвська М.Л. передбачили, що гонорар за виконання обов`язків адвоката за договором складає 20000,00 грн. 30.07.2024 ОСОБА_1 та адвокаткою Лаєвською М.Л. складено акт приймання-передачі послуг правової допомоги за договором про надання правової допомоги від 28.07.2024, за яким визначено наступні послуги: консультація перед укладенням договору про надання правової допомоги витрачено 1 год.; отримання інформаційної довідки з державного реєстру речових прав та їх обтяжень витрачено 40 хв.; ознайомлення з виконавчими провадженнями №№ 74949997, 74950078, 74950131 витрачено 1 год. 30 хв.; вивчення судової практики та правових позицій Верховного Суду про визнання недійсними фраудаторних правочинів витрачено 2 год.; складення позовної заяви, клопотання про витребування доказів, заяви про забезпечення позову, оплата судового збору витрачено 5 год.; оформлення документів з додатками для відповідача, надсилання копії позовної заяви з додатками відповідачу поштовим зв`язком витрачено 1 год.; підготовка документів на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу витрачено 40 хв.; подача позову та додатків через підсистему «Електронний суд» витрачено 1 год.; консультації, складення заяв по суті, участь у судових засіданнях, інші процесуальні дії, необхідні для розгляду справи протягом всього часу розгляду справи судом першої інстанції. Також матеріали справи містять платіжні інструкції про сплату ОСОБА_1 на рахунок адвокатки Лаєвської М.Л. 10 000,00 грн від 28.07.2024 та 10 000,00 грн від 19.09.2024. Враховуючи складність справи та виконаної адвокатом роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, критерій реальності адвокатських витрат, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної роботи, а також враховуючи задоволення позову, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що справедливим і співмірним буде стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 20000,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді першої інстанції. Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, їх обсягу з урахуванням складності справи, необхідних процесуальних дій сторони. Щодо правничої допомоги наданої Нестерцеву В.В. в суді апеляційної інстанції, колегія суддів виходить з наступного. Матеріали справи свідчать про те, що в суді апеляційної інстанції інтереси ОСОБА_1 представляла адвокатка Лаєвська М.Л. на підставі договору про надання правової допомоги від 17.01.2026, ордеру на надання правничої допомоги серії АХ № 1306811 та свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 1275 від 28.11.2014 та адвокатом подано до суду відзив на апеляційну скаргу. Договором про надання правової допомоги від 17.01.2026 передбачено, що строк та порядок оплати гонорару адвоката визначений додатковою угодою, яка є невід`ємною частиною цього договору. Додатковою угодою від 17.01.2026 ОСОБА_1 та адвокатка Лаєвська М.Л. передбачили, що гонорар за виконання обов`язків адвоката за договором складає 15000,00 грн. Також матеріали справи містять платіжну інструкцію про сплату ОСОБА_1 на рахунок адвокатки Лаєвської М.Л. 15 000,00 грн від 17.01.2026. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Також в питанні надання доказів варта уваги позиція Верховного Суду у справі № 922/2604/20, де вказано, що відсутність документального підтвердження надання правової допомоги (договору надання правової допомоги, детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, платіжних доручень на підтвердження фактично понесених витрат клієнтом тощо) є підставою для відмови у задоволенні заяви про розподіл судових витрат у зв`язку з недоведеністю їх наявності. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 28 травня 2024 року у cправі № 910/1757/22. У постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 Верховний Суд зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу наданих послуг, виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено. Проте, ані ОСОБА_1 , ані його адвокаткою Лаєвською М.Л. не надано належних доказів підтвердження надання правової допомоги, а саме детального опису виконаних доручень клієнта, акту прийому-передачі виконаних робіт, що є підставою для відмови у задоволенні вимог ОСОБА_1 щодо витрат з надання правової допомоги у суді апеляційної інстанції у зв`язку з недоведеністю їх наявності. З прибуткового платіжної інструкції від 17.01.2026 про сплату ОСОБА_1 на рахунок адвокатки Лаєвської М.Л. 15 000,00 грн, призначення платежу: за договором про надання правової допомоги від 17.01.2026, також не вбачається за який саме обсяг робіт, наданий адвокатом, здійснено оплату. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається. Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Салтівського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді Ю.М. Мальований О.Ю. Тичкова