Постанова 4816 № 577/390/26

Справа №577/390/26 Номер провадження 22-ц/816/1929/26 Категорія - 8 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 квітня 2026 року м. Суми Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Сидоренко А.П. (суддя-доповідач), суддів: Щербаченко М.В., Нестеренка М.В., з участю секретаря судового засідання - Кияненко Н.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Сумського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 03 березня 2026 року, ухвалене в м. Конотоп у складі судді Гетьмана В.В., в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про припинення права спільної часткової власності, в с т а н о в и в : 26 січня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про припинення права спільної часткової власності та визнання права власності,мотивуючи вимоги тим, що квартира АДРЕСА_1 перебуває у спільній частковій власності: йому належить 3/4, відповідачу - 1/4 частина. Відповідач у вказаному житлі не проживає, витрат на його утримання не несе більше 6 років, приміщення неможливо поділити, у нього наявне інше житло за межами України, частка є незначною, що і змусило звернутись з позовом до суду. Враховуючи викладене, позивач просить суд припинити право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 за відповідачем у спосіб грошової компенсації її ринкової вартості у сумі 154000 грн. і визнати за ним право власності на неї. Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 03 березня 2026 року у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся до апеляційного суду зі скаргою, в якій, посилаючись на порушення норми матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. В апеляційній скарзі заявник зазначає, що порушення норм процесуального права виразилося в тому, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача після його першої неявки в судове засідання, хоча ст. 223 ЦПК України допускає це лише при повторній неявці. Зазначає, що суд неправильно витлумачив закон щодо поняття істотної шкоди, дійшовши безпідставного висновку, що припинення права на частку у майні шляхом грошової компенсації зробить відповідача та його сім`ю безхатченками. Цей висновок є припущенням і не підтверджений доказами. Матеріали спадкової справи підтверджують, що відповідач фактично не користувався спірною квартирою як житлом, не оформив свідоцтво про право на спадщину та не зареєстрував право власності на 1/4 частку квартири, що спростовує висновки суду про істотні негативні наслідки. Неотримання свідоцтва про право на спадщину свідчить про фактичну відсутність інтересу відповідача до спірного майна як до житла та створює правову невизначеність щодо об`єкта спільної часткової власності. Крім того, суд першої інстанції не надав оцінки письмовим доказам позивача, які підтверджують, що саме позивач з 11 жовтня 2021 року уклав договори на утримання квартири та сплачував комунальні послуги. Суд не врахував істотні обставини справи та не навів мотивів відхилення доказів позивача. Квартира перебуває в аварійному стані й потребує ремонту, при цьому всі витрати на її утримання несе позивач. Відповідач участі в утриманні не бере, проживає за межами України, не користується майном і не виявляє інтересу до своєї частки. Надання йому ринкової грошової компенсації за частку є достатнім відшкодуванням і не завдає істотної шкоди його інтересам чи інтересам його сім`ї. В судове засідання учасники справи не з`явилися, про час і місце апеляційного розгляду справи повідомлялись належним чином. Від позивача надійшла заява про проведення розгляду справи за його відсутності. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність й обґрунтованість рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам законодавства, з огляду на таке. Суд першої інстанції встановив, що позивач є власником 3/4 частки двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується копією свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 липня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Конотопського районного нотаріального округу Ничвидюк Н.А., зареєстрованого в реєстрі за № 599 (а.с. 20). ОСОБА_4 на праві власності належала 1/4 частка цієї квартири, що підтверджується копією витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 133524304 від 28 липня 2018 року (а.с. 22). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть (а.с. 95-зворот). Право власності на спадкову масу, що складається із 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 , не оформлено. Єдиним спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_4 є її син ОСОБА_2 , відповідач по справі, який у встановлений законом шестимісячний строк звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини (а.с. 94-зворот). Після прийняття спадщини і по теперішній час відповідач спадкові права на 1/4 частки зазначеної квартири не оформив, що підтверджується копією листа приватного нотаріуса Конотопського районного нотаріального округу Сумської області Ничвидюк Н.А. № 603/01-16 від 20 листопада 2025 року (а.с. 24). Відповідно до копій листів приватного нотаріуса Конотопського районного нотаріального округу Сумської області Ничвидюк Н.А. № 75/01-16 та № 76/01-16 від 20 листопада 2025 року встановлено, що 31 січня 2022 року представником за довіреністю громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 ОСОБА_1 сплачено податок на доходи фізичних осіб, що не підлягають річному декларуванню, у сумі 13545 грн та військовий збір у сумі 1128,75 грн у зв`язку з наміром ОСОБА_2 оформити спадкові права на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1 (а.с. 27, 28). Відповідно до висновку експерта за результатами проведення будівельно-технічної та оціночно-будівельної експертизи від 17 жовтня 2025 року № 343/2025, проведеної судовим експертом Меншун О.І., ринкова вартість двокімнатної квартири АДРЕСА_2 станом на дату проведення експертизи становить 616000 грн 00 коп. У тому числі: вартість 3/4 частки становить 462000 грн 00 коп., вартість 1/4 частки становить 154 000 грн 00 коп. Відповідно до вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва в натурі частку, тобто розділити з подальшою експлуатацією новостворених об`єктів, як окремих об`єктів нерухомого майна зазначену квартиру відповідно до часток співвласників, а саме у співвідношенні частин до частини квартири, для облаштування ізольованих квартир експерту не видається за можливе (а.с. 3465). 02 лютого 2026 року позивач вніс на депозитний рахунок Територіального управління Державної судової адміністрації України у Сумській області 154000 грн (вартість 1/4 частки спірної квартири), що підтверджується квитанціями № 1.514580079.1 та № 1.514571659.1 від 02 лютого 2026 року (а.с. 74). Позивач на підтвердження понесення витрат з утримання квартири АДРЕСА_1 , надав такі докази: довідку ТОВ «ЖЕД Південна» від 30 жовтня 2025 року, згідно якої у період з липня 2021 року по вересень 2025 року витрати на утримання будинку, в якому розташована квартира, сплачувалися позивачем (а.с.32); довідку КП «Теплогарант» № 262 від від 30 жовтня 2025 року, згідно якої у період з вересня 2022 року по вересень 2025 року оплата за послуги теплопостачання здійснювалася позивачем (а.с. 33). При ухваленні оскаржуваного рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що припинення права власності відповідача на частку завдасть істотної шкоди його інтересам і інтересам сім`ї, оскільки позивач не довів наявність у нього іншого житла. Відтак, на думку суду, задоволення позову може призвести до позбавлення відповідача та його родини житла. Також суд зазначив, що надані позивачем доручення від липня 2021 року підтверджують лише обставини на той момент і не свідчать про їх актуальність станом на час розгляду справи. Колегія суддів апеляційного суду вважає, що судом першої інстанції ухвалене правильне по суті рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд. За ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. За нормами ч.ч. 1,2 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. За змістом ч.ч. 1,2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. У відповідності до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. За нормами ч.ч. 1-3 ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. У відповідності до ст. 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення. У статті 321 ЦК України реалізовано конституційний принцип непорушності права власності, визначений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до ч. 1 та 7 ст. 41 Конституції України, ч.ч. 1 та 5 ст. 319 ЦК України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства. За змістом ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. За нормами ч. 3 ст. 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу. Згідно зі статтею 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 виснувала, що відсутність конструкції («за наявності одночасно») в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1 - 3). Водночас потрібно зважати на те, що правило пункту 4 частини першої статті 365 ЦК України не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі приписів цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, визначених пунктами 1 - 3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, визначених цією статтею. Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 364 ЦК України кожен зі співвласників спільної часткової власності має право на виділ у натурі належної йому частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Згідно зі ст. 364 ЦК України, яка має назву «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності», право на отримання одним зі співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки від інших співвласників визначено саме за умови неможливості виділу її в натурі. Отже, приписи ст. 364 ЦК України хоч і визначають можливість отримання одним зі співвласників такої компенсації, проте не встановлюють умов чи обставин, за яких стягнення такої компенсації можливе в судовому порядку за умови відсутності згоди інших співвласників. Водночас у ст. 365 ЦК України визначено по суті зворотній механізм, а саме припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Отже, і ст. 364, і ст. 365 ЦК України визначили механізми припинення для одного чи декількох співвласників частки у праві на об`єкт спільної сумісної власності, і такий механізм залежить від правового результату, якого хоче досягнути співвласник, який ініціює вирішення спору. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність ( п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 3 ст. 13 ЦК України). Аналіз наведених приписів ЦК України дає підстави для висновку, що як механізм, визначений ст. 365 ЦК України, для якого законодавець визначив умови застосування, так і механізм, встановлений ст. 364 ЦК України, з урахуванням урегульованих у п. 6 ст. 3 ЦК України засад справедливості, добросовісності та розумності, повинен враховувати певні критерії, які спонукають суд під час вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, враховувати баланс інтересів сторін. Саме тому під час вирішення подібної категорії спорів суд має встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачу частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі у справі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачу за таке володіння та користування відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар. Механізм реалізації ст. 364 ЦК України, що був закладений законодавцем з метою вирішення спорів, у яких заявляються вимоги одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, з огляду на принципи розумності, добросовісності та справедливості не може функціонувати без урахування спроможності інших співвласників виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, щоб це не становило надмірного тягаря для них. До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 466/2128/23 (провадження № 14-96цс25). Верховний Суд у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 760/8958/15 (провадження № 61-4860св18), від 01 червня 2023 року у справі № 344/2399/21 (провадження № 61-1592св23), від 11 грудня 2023 року у справі № 442/7979/21 (провадження № 61-3161св23), від 10 січня 2024 року у справі № 344/6767/14 (провадження № 61-6980св22), від 09 липня 2025 року у справі № 711/7549/23 (провадження № 61-2118св25) зазначив, що припинення права на частку має відбуватися, якщо таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Тобто можливе порушення інтересів як самого співвласника, так і членів його сім`ї виступатиме перешкодою для задоволення позову про припинення права на частку. Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, робиться в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. Ця умова спрямована на запобігання порушення інтересів співвласника та членів його сім`ї. Оскільки мається на увазі недопущення такого порушення, тому суд при розгляді справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на відповідну частку. Верховний Суд у постанові від 19 березня 2025 року у справі № 394/143/23 (провадження № 61-4492св24) зробив висновок, що припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності. Істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. Слід також зазначити, що правомірність дій суду під час встановлення вказаних вище обставин оцінюється із точки зору відповідності принципам об`єктивності і неупередженості, диспозитивності цивільного судочинства, завданням та основним засадам цивільного судочинства, а саме справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду і вирішенню цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Таким чином у справі, що переглядається, для припинення права на частку у спільному майні на підставі позову іншого співвласника необхідно встановити наявність хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, тобто чи є відповідна частка незначною і не може бути виділена в натурі, або річ неподільною, або спільне володіння і користування майном є неможливим, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника відповідача у справі, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується у кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та має стосуватися спірного об`єкта, який є спільним майном. Це означає, що суд, розглядаючи питання про припинення права власності на частку у спільному майні, повинен враховувати, чи не призведе це до серйозних негативних наслідків для співвласника та членів його сім`ї, які проживають з ним. Наприклад, якщо частка, що підлягає припиненню, є єдиним житлом для співвласника та його сім`ї, або якщо її втрата призведе до значного погіршення їхнього майнового стану, то суд може відмовити у припиненні права власності. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс. Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що припинення права власності відповідача на належну йому частку у спірному майні завдасть істотної шкоди його правам та інтересам, а також інтересам членів його сім`ї. Так, позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності у відповідача іншого житла, що свідчить про ризик позбавлення його та членів його сім`ї єдиного місця проживання. За таких обставин задоволення позовних вимог є таким, що може призвести до непропорційного втручання у право відповідача на житло, у зв`язку з чим підстави для їх задоволення відсутні. Посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що відповідач проживає за адресою: АДРЕСА_3 , де має зареєстроване місце проживання, не вказує на те, що відповідач та члени його сім`ї забезпечені житлом, оскільки достовірні відомості підстав проживання за наведеною адресою відсутні. При цьому матеріали справи не містять жодних доказів щодо майнового стану відповідача, які б дозволили суду переконатися в тому, що припинення права власності відповідача на частку у спільному майні не призведе до значного погіршення такого майнового стану. Щодо посилань апелянта на те, що відповідач не цікавиться спірною квартирою та не бере участь у її утриманні, колегія суддів зазначає таке. Так, згідно з матеріалами справи, спірна квартира потребує проведення ремонту, що підтверджується актом від 22 вересня 2025 року (а.с. 67). При цьому витрати на утримання зазначеного майна фактично несе позивач. Водночас, враховуючи, що сторони є співвласниками спірного майна, обов`язок брати участь у витратах на його утримання та ремонт покладається на обох співвласників. У зв`язку з цим посилання апелянта на неможливість здійснення таких витрат без припинення спільної часткової власності є безпідставними. Крім того, у разі наявності відповідних підстав позивач не позбавлений права у подальшому звернутися до відповідача з регресними вимогами про відшкодування понесених витрат на утримання спірного майна. Що стосується доводів апеляційної скарги про розгляд справи за умов першої неявки в судове засідання відповідача, колегія суддів зазначає таке. За вимогами ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. За п. 2 ч. 2 ст. 223 ЦПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку у разі, зокрема, першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними. У відповідності до ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: 1) неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; 2) повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), крім відповідача, незалежно від причин неявки; 3) неявки представника в судове засідання, якщо в судове засідання з`явилася особа, яку він представляє, або інший її представник; 4) неявки в судове засідання учасника справи, якщо з`явився його представник, крім випадків, коли суд визнав явку учасника справи обов`язковою. Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що суд після відкриття судового засідання має надати оцінку усім відомим йому обставинам і причинам неявки учасників справи, відтак вирішити питання щодо наявності підстав для відкладення розгляду справи з дотриманням балансу процесуальних гарантій розумності строків розгляду справи судом та забезпечення прав особи на судовий захист і участь у своїй справі, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, рівності всіх учасників перед законом і судом. Подібні висновки сформульовані Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 22 грудня 2022 року у справі № 910/2116/21 (910/12050/21). Доводи апелянта щодо проведення судового засідання за умов першої неявки відповідача колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки заявником не наведено обставин, які б вказували на неправильне вирішення спору судом першої інстанції за відсутності позивача, який до того ж не виявляв активної участі у розгляді цієї справи. З огляду на викладене та встановлені у справі фактичні обставини, апеляційний суд дійшов висновку, що висновки суду першої інстанції є обґрунтованими, відповідають встановленим обставинам та підтверджуються наявними у справі доказами. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, не містять нових обставин, які б впливали на правильність ухваленого рішення, та не дають підстав для його скасування чи зміни. Порушень норм процесуального права, які давали б підстави для скасування рішення суду першої інстанції, колегією суддів не установлено. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд у х в а л и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 03 березня 2026 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий - А.П. Сидоренко Судді: М.В. Щербаченко М.В. Нестеренко