Постанова 4812 № 488/3189/25

30.04.26 22-ц/812/848/26 Справа №488/3189/25 Провадження № 22-ц/812/848/26 Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М. П О С Т А Н О В А Іменем України 28 квітня 2026 року м. Миколаїв Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Яворської Ж.М., суддів: Базовкіної Т.М., Локтіонової О.В., із секретарем судового засідання - Чистою В.В., за відсутності учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Щегловою Я.В., повний текст складено 29 січня 2026 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Президента України Зеленського Володимира Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору -Держава США в особі Посольства в Україні, про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням права власності в об`єкті права власності Українського народу, а саме в надрах В С Т А Н О В И В: 31 липня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Президента України Зеленського Володимира Олександровича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, Держава США в особі Посольства в Україні, про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням права власності в об`єкті права власності Українського народу, а саме в надрах. В обґрунтування позову зазначав, що у зв`язку з проголошенням України незалежною державою він, як її громадянин, згідно з Конституцією України має право користуватися природними об`єктами права власності Українського народу. Стаття 13 Конституції України визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Право користування надрами має відбуватися всіма співвласниками і не можуть бути передані в оренду, володіння чи розпорядження без їх згоди. Таке користування має здійснюватися відповідно до закону. У випадку не встановлення меж управління об`єктами права власності Українського народу органи державної влади не мають права на управління такими об`єктами. Для отримання права на управління об`єктами права власності Українського народу у випадку відсутності меж на таке управління в Конституції України, Держава Україна зобов`язана отримати довіреність на таке управління від Українського народу, а саме у всіх громадян України або за результатами Всеукраїнського референдуму. Оскільки такий референдум не проводився і він такої довіреності не надавав, то вважає порушеними його права, як громадянина України та співвласника об`єктів права власності Українського народу (надр). Внаслідок порушення прав заподіяна моральна шкода. Посилаючись на викладене просив стягнути з держави Україна десять мільйонів гривень моральної шкоди, завданої йому порушенням його права в об`єкті права власності Українського народу, а саме в надрах. Рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2026 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач у позовній заяві та додаткових поясненнях до позовної заяви від 16 січня 2026 року загалом зазначав, що має право користуватися природними об`єктами права власності Українського народу, однак не надавав державним органам права на управління об`єктами права власності Українського народу ні за результатами Всеукраїнського референдуму, ні на підставі нотаріально завіреної довіреності і таким чином порушені його права як співвласника об`єктів права власності Українського народу саме з боку органів державної влади, які користуються даними об`єктами власності без його згоди, не сплачуючи йому відповідної плати за користування. Між тим, як вбачається із аналізу норм статей 13, 75, 102, 113. 116. 143 Конституції України даними правовими нормами передбачено право органів державної влади та органів місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією здійснювати право власності від імені Українського народу землею та її надрами, які знаходяться в межах території України. Тобто, такі повноваження делеговані органам державної влади та органам місцевого самоврядування прямими нормами Конституції України і органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією здійснюють право власності від імені Українського народу землею та її надрами, які знаходяться в межах території України, саме на підставі вказаних норм Конституції як норм прямої дії та, якими не передбачено проведення Всеукраїнського референдуму з приводу передачі народом таких повноважень відповідним органам влади чи видачі окремо від кожного громадянина нотаріально завіреної довіреності. Однак, позивач не довів заподіяння йому моральної шкоди порушенням його права власності в об`єктах права власності народу України, а саме в надрах. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі, а саме: визнати загальновідомим фактом (ст. 82 ЦПК України) заборгованість держави Україна перед позивачем у розмірі 1 178 045 703 472,00 грн, задекларованих як частка національного багатства, що належить позивачу на праві спадкової власності автохтонного корінного титульного народу етнічних українців (генетичний титул Трипільської спадщини) (згідно зі Свідоцтвом про народження) належними доказами його майнового права, закріплені ст. 13 Конституції України, які не були спростовані відповідачем; визнати загальновідомим фактом (ст. 82 ЦПК України) та врахувати при винесенні рішення його генетичну та історичну приналежність етнічного українця до автохтонного корінного українського народу, що є первинним джерелом суверенітету та власником ресурсів цієї землі; зобов`язати державу Україна негайно відкрити на його ім`я бенефіціарний та поточний рахунки для обліку та використання зазначених активів; стягнути з Державного бюджету України на його користь 10 000 000 грн моральної шкоди, завданої позивачу порушенням його права власності в об`єкті права власності Українського народу, а саме надрах; допустити негайне виконання рішення суду (згідно зі ст. 430 ЦПК України) в частині стягнення моральної шкоди, враховуючи його похилий вік (пенсіонер) та тривалість порушення права (35 років), оскільки зволікання у виконанні може призвести до неможливості отримання відшкодування за життя позивача. Апелянт посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, ухвалення рішення без додержання норм матеріального та процесуального права. Суд не з`ясував чи є у позивача право власності на об`єкти права власності Українського народу; чи порушено це право органами державної влади держави Україна видачею дозволів на використання надр; чи встановлено в Конституції України межі здійснення прав власника органами державної влади держави Україна по відношенню до об`єктів права власності Українського народу та чи надано органам державної влади держави Україна право розпоряджатись такими об`єктами або його частинами, а якщо встановлено ці межі, то коли і на підставі чого; чи має процедура розпорядження надрами органами державної влади держави Україна чітку, визначену і передбачувану правову підставу в Конституції України; чи були такі відомості про межі здійснення прав власника до об`єктів права власності Українського народу доступними йому та чи повідомлено правові наслідки використання надр без його дозволу та Українського народу; чи давав Український народ право розпорядження на надра органам державної влади України, в тому числі й право передовіряти таке право розпорядження новоутвореним державним органам; чому йому, як громадянину України не виплачувалась орендна плата від використання його частини в об`єктах права власності Українського народу, а саме надр. У відзиві представник відповідача просить відхилити доводи апеляційної скарги та залишити без змін рішення суду першої інстанції. Про дату, час та місце розгляду справи учасники справи повідомлені належним чином, проте у судове засідання ні позивач, ні представник відповідача та третьої особи не з`явилися. Справу розглянуто за їх відсутності, що не суперечить приписам частини 2 статті 372 ЦПК України. Позивачем до суду подано заяву щодо ідентифікації складу суду та відсутності конфлікту інтересів. Оскільки вимогами ЦПК України не передбачено обов`язку судді проходити ідентифікацію на вимогу сторони, то у прийнятті вказаної заяви належить відмовити та повернути позивачеві. У справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи ( частина 1 статті 42 ЦПК України). Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у частині 1 статті 48 цього Кодексу. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частини перша, друга статті 48 ЦПК України. Здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи(стаття 46 ЦПК України). Отже процесуальна правоздатність є загальною можливістю мати права, тоді як процесуальна дієздатність - це здатність реалізувати ці права у конкретному провадженні, що потребує обов`язкового доведення. ОСОБА_1 , який є позивачем по цій справі наділений відповідним обсягом процесуальних прав та обов`язків, подав позов в своїх інтересах. Визначення ж учасника справи як вимагає позивач, діючим ЦПК України не передбачено. За такого слід відмовити і у прийняття заяви (додаткові пояснення щодо правосуб`єктності) та заяви-вимоги про встановлення процесуального статусу та правосуб`єктності сторони (щодо дискримінаційного визначення правосуб`єктності та порушення норм іменування) та повернути позивачеві. Заслухавши доповідь судді - доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини 6 статті 367 ЦПК України, у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції За таких обставин, вимоги апеляційної скарги на рішення суду від 19 січня 2026 року в частині визнати загальновідомим фактом (ст. 82 ЦПК України) заборгованість держави Україна перед позивачем у розмірі 1 178 045 703 472,00 грн, задекларованих як частка національного багатства, що належить позивачу на праві спадкової власності автохтонного корінного титульного народу етнічних українців (генетичний титул Трипільської спадщини) (згідно зі Свідоцтвом про народження) належними доказами його майнового права, закріплені ст. 13 Конституції України, які не були спростовані відповідачем; визнати загальновідомим фактом (ст. 82 ЦПК України) та врахувати при винесенні рішення його генетичну та історичну приналежність етнічного українця до автохтонного корінного українського народу, що є первинним джерелом суверенітету та власником ресурсів цієї землі; зобов`язати державу Україна негайно відкрити на його ім`я бенефіціарний та поточний рахунки для обліку та використання зазначених активів не були предметом розгляду суду першої інстанції, а тому відповідно до частини 6 статті 367 ЦПК України не підлягають перегляду судом апеляційної інстанції. Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 як підставу заявлених вимог вказував те, що він не надавав державі Україна довіреності на управління надрами Українського народу. Надаючи оцінку виниклим правовідносинам, колегія суддів враховує таке. Відповідно до вимог статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. За змістом статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України). Згідно з пунктом 5 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону. Статтею 143 Конституції України передбачено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Відповідно до вимог статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)). Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування моральної (немайнової) шкоди(пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України). Тлумачення змісту статті 23 ЦК України свідчить, що вона містить норму, дія якої має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження № 61-1382сво23)). По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, можуть бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)). Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за її спричинення особи (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)). Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України). На підставі частини першої статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Відповідно до частини першої статті 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. Отже, за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання з компенсації моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні своїх повноважень, виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою. Змагальність сторін є однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України). Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України). Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (частина п`ята статті 12 ЦПК України). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). У деліктних правовідносинах юридичною підставою відповідальності, яка виникає внаслідок заподіяння шкоди, є склад цивільного правопорушення. До його елементів належать протиправна поведінка завдавача шкоди, настання шкоди, причинно-наслідковий зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою завдавача шкоди, вина останнього. Саме на позивача у деліктних правовідносинах покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. У свою чергу, відповідач має довести відсутність своєї вини у спричиненні шкоди потерпілому (позивачу). Відсутність хоча б одного із цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду. У випадку завдання громадянинові шкоди внаслідок незаконних рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб шкода відшкодовується у повному обсязі незалежно від вини цих органів та осіб. Відповідно до наведених вище норм Конституції України передбачено право органів державної влади та органів місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією, здійснювати право власності від імені Українського народу. Тобто, такі повноваження делеговані органам державної влади та органам місцевого самоврядування прямими нормами Конституції України. Тому не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про необхідність проведення Всеукраїнського референдуму щодо передачі народом повноважень відповідним органам влади здійснювати право власності від імені Українського народу чи видачі окремо від кожного громадянина нотаріально завіреної довіреності. Суд першої інстанції установив, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами протиправність дій відповідача та органів державної влади, порушення його права власності на об`єкти права власності Українського народу, а саме надра, та заподіяння йому моральної шкоди органами державної влади при здійсненні ними права власності від імені Українського народу землею держави Україна та її надрами, зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову. Інші доводи апеляційної скарги на законність рішення суду не впливають і його висновок не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, має бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010). Рішення суду першої інстанції ухвалено відповідно до норм матеріального права, з додержанням норм процесуального права і підстав для його скасування у межах доводів апеляційної скарги в силу статті 374 ЦПК України немає. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2026 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий Ж.М. Яворська Судді Т.М. Базовкіна О.В. Локтіонова Повний текст постанови складено 30 квітня 2026 року.