Постанова 4803 № 201/4863/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/4860/26 Справа № 201/4863/24 Суддя у 1-й інстанції - Демидова С. О. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 квітня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Городничої В.С., суддів: Петешенкової М.Ю., Ткаченко І.Ю., за участю секретаря судового засідання - Шаповалової О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року, у складі судді Демидової С.О., у цивільній справі № 201/4863/24 за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства "Регіональний медичний центр родинного здоров`я" Дніпропетровської обласної ради про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - ВСТАНОВИЛА: У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася через суд із позовом, пред`явленим до КП "Регіональний медичний центр родинного здоров`я" ДОР, на предмет поновлення її на посаді лікаря-лаборанта за основним місцем роботи у КП «РМЦРЗ`ДОР» та стягнення з КП «РМЦРЗ`ДОР» на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 04 квітня 2024 року до дня поновлення на роботі, обґрунтовуючи це тим, що, перебуваючи у трудових відносинах з відповідачем з 01 жовтня 2013 року на посаді лікаря-лаборанта, 04 квітня 2024 року наказом № 188-к її було звільнено на підставі п. 4 ч.1 статті 40 КЗпП України. Позивач вважає звільнення незаконним, адже влітку 2023 року, під час відпустки, наданої їй за згодою сторін, вона поїхала до Німеччини внаслідок збройної агресії російської федерації та постійних ракетних загроз у м. Дніпрі за для збереження життя, де отримала статус особи, що перебуває під тимчасовим захистом країни, про що повідомляла у своїх заявах відповідача про продовження відпустки від 13 листопада 2023 року і 15 лютого 2024 року, проте її заяви відповідачем безпідставно були залишені без розгляду. Також послалась на те, що із наказом про проведення службового розслідування її ознайомлено не було. Вважає свої трудові права порушеними з боку відповідача, що потребують відновлення по суду. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 до КП «РМЦРЗ`ДОР» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишено без задоволення (а.с.213-237 Том ІІІ). Рішення суду мотивовано тим, що позивачкою використано право на відпустку без збереження заробітної плати в період дії воєнного стану за згодою сторін, роз`яснено відповідачем її право, гарантоване відповідно до ч.4 ст.і 12 Закону № 2136-ІХ на разове отримання відпустки без збереження заробітної плати у період дії воєнного стану тривалістю, визначеною у заяві працівника, але не більше 90 календарних днів; на оформлення відповідно до ч.4 ст. 12 Закону № 2136-ІХ протягом періоду дії воєнного стану відпустки без збереження заробітної плати без обмеження строку, без зарахування часу перебування у такій відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки»; ознайомлено позивачку з роз`ясненням Південно-східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, відповідно до якого працівник, який використав 90 календарних днів відпустки за цією підставою та не готовий повернутися до роботи, може оформити інші види відпусток без збереження заробітної плати або звільнитися, наприклад, за власним бажанням чи за угодою сторін (ч.3 ст.12 Закону № 2136-ІХ); якщо працівник відмовляється оформити відпустку без збереження заробітної плати і звільнятися, відсутність працівника на робочому місті табелюється позначкою «НЗ» (неявки з нез`ясованих причин); повідомлено позивачку про службове розслідування та ймовірні наслідки. З огляду на зазначене, суд першої інстанції констатував, що повторне надання відпустки ч.4 ст. 12 ЗУ від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не передбачено. Суд першої інстанції вважав недоведеним відсутність позивачки на її робочому місці з поважних причин, тому таку поведінку працівника вважав прогулом в розумінні п.4 ч.1 ст. 40 КЗпП України. Не погодившись з таким рішення суду, ОСОБА_1 у грудні 2024 року в системі "Електронний суд" подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення її позовних вимог (а.с.241,242 Том ІІІ). Апеляційна скарга мотивована тим, що збереження життя та здоров`я працівника в період воєного стану на території України є поважною причиною відсутності на робочому місці, а тому звільнення є незаконним, враховуючи, що відповідачеві достеменно було відомо про її місце знаходження за відпусткою за згодою сторін. Проведення службового розслідування відповідачем скаржник вважає формальним та упередженим, а розірвання трудового договору відбулось в порушення норм трудового законодавства з врахуванням законодавства у воєнний час. У лютому 2025 року, скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, відповідач КП "РМЦРЗ" ДОР подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Відповідач зазначив, що у цій ситуації з позивачем відповідачем було вжито вичерпний перелік заходів та неодноразово пропонувалось скористатись іншим видом відпусток з метою оформлення належним чином трудових відносин, але позивач відмовилась та з 24 лютого 2024 року до роботи не приступила. Відсутність ОСОБА_1 на роботі з 24 лютого 2024 року по 04 квітня 2024 року та відсутність належного оформлення трудових відносин з відповідачем відбулось не з вини підприємства, а це рішення було прийняте нею особисто, що підтверджено документально та що достеменно досліджено судом першої інстанції. ОСОБА_1 не була позбавлена можливості працювати чи скористатись іншими видами відпусток, передбаченими трудовим законодавством, що нею не спростовано. Разом з цим відповідач наголосив, що відповідачем дотримано повністю процедуру звільнення позивача без порушення її трудових прав (а.с.1-18 Том ІV). У лютому 2025 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якій зазначила, що статус відповідача, як заклад охорони здоров`я, що є об`єктом критичної інфраструктури набутий у відповідності до розпорядження начальника Дніпропетровської обласної адміністрації від 27 червня 2024 року №386/0/572-24, тобто, значно пізніше, ніж відбулось звільнення позивача, а тому така обставина до її звільнення не має жодного правового значення. Крім того зазначила, що відповідач демонструє правовий нігілізм та зазначає, що м. Дніпро не входить до Переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення бойових дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), але це не виключає фактичних обставин регулярних обстрілів м. Дніпра, загибель та каліцтво людей, як і не спростовує введення на усій території України воєнного стану за Указом Президента України від 24 лютого 2022 року зі змінами. За для збереження життя та здоров`я мирні громадяни можуть покидати межі України та в цьому випадку відсутність працівника на робочому місці кваліфікується як відсутність з поважних причин. Скаржник відзначила. Що доводи відповідача є безпідставними, а правова позиція заснована на помилковому тлумаченні норм чинного законодавства. Просила задовольнити її вимоги апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції скасувати із задоволення її позовних вимог повністю (а.с.22,23 Том ІV). Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року - залишено без змін (а.с.29-40 Том ІV). Не погодившись з рішення суду першої інстанції та постановою апеляційної інстанції, ОСОБА_1 у квітні 2025 року подала касаційну скаргу. Постановою Верховного Суду від 14 січня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 березня 2025 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з підстав того, що суди не урахували, що під час листування з позивачкою щодо залишення без розгляду її заяви про надання відпустки за ч.4 ст. 12 Закону № 2136-IX і необхідності написання нею заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану за ч.3 ст. 12 Закону № 2136-ІХ, роботодавець не роз`яснив їй правові підстави та наслідки написання таких заяв; не дослідили, чи можна вважати, що за обставин, які склалися у момент виникнення спірних правовідносин, позивачка діяла недобросовісно, з наміром завдати шкоди або зловживала правом в інших формах (а.с.120-127 Том ІV). Також судді Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду - Карпенко С.О. та Фаловська І.М. висловили окрему думку (а.с.128-130 Том ІV), де, не погодившись з висновками, викладеними у постанові від 14 січня 2026 року, відзначили, що суди у справі повно та всебічно з`ясували обставини, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог та заперечень, що підтверджено доказами, які перевірені в судовому засіданні, оцінили їх належність, допустимість, а також достатність і взаємозв`язок у їх сукупності, а тому у Верховного Суду не було підстав для передання справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав невстановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Вважали, що як рішення суду першої інстанції, так і постанова апеляційного суду необхідно було залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення. При повторному перегляді рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року апеляційною інстанцією, заслухавши доповідь судді-доповідача, врахувавши висновки Верховного Суду та окремої думки суддів Верховного Суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав. Так, судом першої інстанції встановлено, що наказом № 135-К від 01 жовтня 2013 року ОСОБА_1 прийнято на посаду лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії КЗ "Дніпропетровський обласний перинатальний центр зі стаціонаром" ДОР" на 1,0 ставки. У зв`язку з реорганізацією закладу 19 листопада 2021 року наказом № 448-к ОСОБА_1 переведено до КП "Регіональний медичний центр родинного здоров`я" ДОРи" на посаду лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії 2, на 1,0 ставки. 13 листопада 2023 року ОСОБА_1 подано заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати відповідно до п. 4 ст. 12 Закону №2136-ІХ, з фото-підтвердженням сторінок закордонного паспорту, що вона виїхала за межі території України. Наказом № 595-к від 16 листопада 2023 року ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати за згодою сторін на період дії воєнного стану, тривалістю 90 календарних днів з 26 листопада 2023 року по 23 лютого 2024 року, встановлено приступити до роботи 24 лютого 2024 року, що відповідає положенням п. 4 ст. 12 Закону № 2136-ІХ , з яким позивачка ознайомилася 18 листопада 2023 року. 16 лютого 2024 року за вх.№ 237 на електронну пошту КП "РМЦРЗ"ДОР" надійшла друга заява від 15 лютого 2024 року про надання відпустки без збереження заробітної плати відповідно до п. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" , з фото-підтвердженням сторінок закордонного паспорту, що вона виїхала за межі території України. 19 лютого 2024 року за вих. № 386 за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 15 лютого 2024 року відповідачем надано відповідь, що її заява залишається без розгляду, у зв`язку з неможливістю надання відпустки за зазначеним положенням законодавства, та повторно у листі запропоновано скористатись іншим видом відпустки без збереження заробітної плати на період дії воєнного стану за п. 3 ст. 12 Закону № 2136. 22 лютого 2024 року за вх.№ 270 від ОСОБА_1 надійшов лист від 21 лютого 2024 року, в якому вона повторно наполягала в наданні повторної відпустки за п. 4 ст. 12 Закону № 2136-ІХ. 22 лютого 2024 року за вих.№ 407 ОСОБА_1 надано відповідь та повторно наголошено у відповіді, що вона вже її використала, та в черговий раз запропоновано скористатись іншим видом відпусток, передачених п. 3 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". 22 лютого 2024 року КП «РМЦРЗ» ДОР» листом № 387 звернулося до Південно-східного міжрегіонального управління державної служби з питань праці з проханням надати індивідуальне роз`яснення стосовно подальших дій роботодавця стосовно даного працівника. 22 березня 2024 року відповідно до листа Південно-східного міжрегіонального управління державної служби з питань праці за № ПС/3.1/5643-24 встановлено наступне: Згідно із ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 № 96, Держпраці є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику, зокрема з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю. Підпунктом 46 пункту 4 Положення передбачено, що Держпраці відповідно до покладених на неї завдань забезпечує роботодавців і працівників інформацією та роз`ясненнями щодо ефективних засобів дотримання законодавства та запобігання можливим його порушенням. Відповідно ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" № 2136 у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки". Якщо після завершення відпустки без збереження зарплати на підставі ч. 4 ст. 12 Закону № 2136 працівник не вийшов на зв`язок із роботодавцем і не повідомив про свої подальші дії, то в Табелі обліку використання робочого часу проставляється відмітка "НЗ". Працівник, який використав 90 календарних днів відпустки за цією підставою та не готовий повернутися до роботи, може оформити інші види відпусток без збереження зарплати або звільнитися, наприклад, за власним бажанням чи за угодою сторін (п.3 ст. 12 Закону № 2136). Якщо працівник відмовляється оформити відпустку без збереження зарплати і звільнятися, відсутність працівника на робочому місті табелюється позначкою «НЗ» (неявки з нез`ясованих причин) до вирішення питання. Фіксація відсутності працівника на роботі здійснюється на підставі доповідної записки безпосереднього керівника працівника, актів про відсутність на робочому місці працівника. Якщо ж працівник вийде на зв`язок пізніше та обере один із запропонованих вище варіантів стосовно оформлення своєї подальшої відсутності, Табель коригувати не потрібно - відпустку без збереження зарплати табелюється з дня виходу на зв`язок та написання відповідної заяви. 29 березня 2024 року згідно наказу КП "РМЦРЗ" ДОР" № 129 "Про створення тимчасової комісії для службового розслідування" створено комісію для проведення службового розслідування щодо факту відсутності на роботі лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_1 з 24 лютого 2024 року. 01 квітня 2024 року на електронну пошту ІНФОРМАЦІЯ_1 , що належить ОСОБА_1 , відповідачем надіслано лист від 29 березня 2024 року № 661/1 з проханням надати пояснення щодо факту відсутності на робочому місці з 24 лютого 2024 року в рамках проведення службового розслідування та направлено копію листа Південно-Східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці щодо індивідуального роз`яснення стосовно порушеного питання. 01 квітня 2024 року за вх.№ 471зв, у відповідь щодо надання пояснень, від ОСОБА_1 надійшов лист, в якому вона наполягала, що жодного разу не скористалася правом на відпустку без збереження заробітної плати. 24 лютого 2024 року, 27 лютого 2024 року, 28 лютого 2024 року, 29 лютого 2024 року, 04 березня 2024 року, 11 березня 2024 року, 15 березня 2024 року, 19 березня 2024 року, 23 березня 2024 року, 26 березня 2024 року, 29 березня 2024 року, завідувачем клініко-діагностичної лабораторії 2 Гладченко Н.В. складено рапорти щодо невиходу на роботу лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_1 . Актами від 26 лютого 2024 року № 1, 27 лютого 2024 року № 2, 28 лютого 2024 року № 3, 29 лютого 2024 року № 4, 04 березня 2024 року №5, 11 березня 2024 року №6, 15 березня 2024 року № 7, 19 березня 2024 року № 8, 23 березня 2024 року № 9, 26 лютого 2024 року № 10, 29 березня 2024 року № 11 підтверджено відсутність на роботі протягом всього робочого дня лікаря-лаборанта клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_1 . В Табелях обліку використання робочого часу, згідно вищезазначених Актів, лікарю-лаборанту клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_1 проставлено відмітка "НЗ". 01 квітня 2024 року завідувачем клініко-діагностичної лабораторії 2 ОСОБА_2 складено доповідну записку про відсуніть ОСОБА_1 на робочому місці з 24 лютого 2024 року. 02 квітня 2024 року згідно Акту службового розслідування комісією розглянуто та підтверджено вищезазначені факти, які свідчать про відсутність працівника на робочому місці, порушення норм трудового законодавства працівником. Комісією встановлено, що комунальним підприємством "Регіональний медичний центр родинного здоров`я" Дніпропетровської обласної ради" вжито вичерпний перелік заходів та неодноразово пропонувалось ОСОБА_1 скористатись іншим видом відпусток (п.3 ст.12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану") з метою оформлення належним чином трудових відносин - але вона відмовилась та з 24 лютого 2024 року до роботи не приступила, будь яких інших заяв, які дають право на відпустку - не подавала. 02 квітня 2024 року відповідач звернувся до Голови первинної профспілкової організації КП "РМЦРЗ" ДОР" щодо погодження звільнення ОСОБА_1 за п. 4 ст. 40 КЗпП України. 03 квітня 2024 року надійшов Протокол № 13 профспілкового комітету ППО КП "РМЦРЗ"ДОР" щодо погодження звільнення ОСОБА_1 згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України, за прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. 04 квітня 2024 року згідно наказу №188-к "Про звільнення лікаря-лаборанта ОСОБА_1 ", останню звільнено згідно п.4 ст. 40 КЗпП України, за прогул (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Супровідними листами КП "РМЦРЗ" ДОР" на електронну адресу ОСОБА_1 направлено: від 04 квітня 2024 року № 711 - копію наказу від 04 квітня 2024 року № 188-к з проханням ознайомитись та надіслати фото підтвердження; від 04 квітня 2024 року № 712 - лист про необхідність отримання трудової книжки. Також було роз`яснено, що ОСОБА_1 може надати письмову згоду на направлення трудової книжки поштою. У письмовій згоді надати поштову адресу на території України. Разом з цим зазначено, що пересилати трудову книжку за кордон заборонено пунктом 37 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270. 05 квітня 2024 року за вих.№ 725, у відповідь на лист ОСОБА_3 від 01 квітня 2024 року, що надійшов та зареєстрований 01 квітня 2024 року за вх. №471зв, відповідно до ст. 20 Закону України " Про звернення громадян" надано скан-копію наказу від 29 березня 2024 року № 129. 09 квітня 2024 року за № С-1021/0/220-24 від Департаменту охорони здоров`я Дніпропетровської обласної адміністрації надійшов лист стосовно надання пояснень на Претензію ОСОБА_1 від 08 квітня 2024 року (відповідь надано від 15 квітня 2024 року № 790). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою використано право на відпустку без збереження заробітної плати у період дії воєнного стану, а тому повторне надання відпустки згідно п. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не передбачено. Оскільки позивачкою не було доведено поважності відсутності її на робочому місці, суд вважав, що вона здійснила прогули в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Колегія суддів погоджується з встановленими фактичними обставинами справи та висновками суду першої інстанції, враховуючи також висновки Верховного Суду у цій справі. Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45). Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. У статті 139 КЗпП України встановлено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення (частина перша статті 147 КЗпП України). Відповідно до статей 147-149 КЗпП України роботодавець має право застосовувати до працівника дисциплінарне стягнення за винне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків. Частинами першою та другою статті 148 КЗпП України передбачено, що дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку. Верховний Суд у постановах від 04 вересня 2024 року в справі № 206/3355/19, від 28 лютого 2024 року в справі № 758/5941/21, від 10 січня 2024 року в справі № 522/142/20, від 25 січня 2023 року в справі № 734/2607/20 та інших виснував, що прогул, під яким розуміється відсутність на робочому місці без поважних причин більше трьох годин протягом робочого дня, за своєю правовою природою є порушенням трудової дисципліни (дисциплінарним проступком), під яким варто розуміти невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувалися під час звільнення ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. Під час розгляду позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Отже, визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності. Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази з числа передбачених ЦПК України. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника. Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника. Такі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 20 червня 2024року в справі № 643/1959/22, від 20 грудня 2023 року в справі № 757/45015/20-ц та інших. Відсутність працівника на роботі має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі. Законодавство не встановлює вимог до форми акта, тому він подається в довільній письмовій формі та підписується не менш ніж двома працівниками (наприклад, бухгалтером та директором). В акті має бути зафіксовано факт відсутності працівника на роботі протягом робочого дня. Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез`явлення працівника на роботі. У таких документах обов`язково зазначаються не тільки дата, а й певний час відсутності працівника. Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з`ясувати, чим така відсутність була викликана. Для з`ясування причини відсутності працівника на роботі роботодавець на свій розсуд може: 1) зателефонувати працівнику або членам його родини; 2) написати працівнику в доступні месенджери; 3) надіслати листа на особисту електронну скриньку; 4) відвідати працівника за місцем реєстрації або місцем фактичного проживання; 5) надіслати лист з повідомленням про вручення з пропозицією надати пояснення щодо своєї відсутності. Вочевидь, поважними причинами мають бути об`єктивні обставини, які безумовно перешкоджали працівнику з`явитися на роботу і не могли бути ним усунуті. Зазначені висновки викладено в постановах Верховного Суду від 20 червня 2024 року в справі № 643/1959/22, від 14 червня 2023 року в справі № 727/3770/21, від 28 квітня 2022 року в справі № 761/48981/19. Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зазначав, що з урахуванням вимог трудового законодавства в справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю (від 25 червня 2024 року в справі № 500/4416/19 (провадження № 61-17112св23), від 08 травня 2024 року в справі № 401/1203/22 (провадження № 61-15594св23), від 23 січня 2018 року в справі № 273/212/16-ц (провадження № 61-787св17) та ін.). До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження під час розірвання трудового договору з ініціативи працівника (постанови Верховного Суду від 26 червня 2024 року в справі № 569/21790/21, від 31 травня 2024 року в справі № 331/2748/21 та інші). В той же час належить відзначити, що 24 лютого 2022 року Верховна Рада України затвердила Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022. Воєнний стан в Україні введено на всій території України та діє до теперішнього часу. Згідно з пунктом 3 Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану". Статтею 1 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану". На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом. Відповідно до підпункту 5 пункту 1 статті 6 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" в Указі Президента України про введення воєнного стану зазначається вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Згідно із пунктом 2 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" главу XIX "Прикінцеві положення" Кодексу законів про працю України доповнено пунктом 2 такого змісту: "Під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану". З огляду на вищевикладене положення Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану", які регулюють деякі аспекти трудових відносин інакше, ніж Кодекс законів про працю - мають пріоритетне застосування на період дії воєнного стану. Водночас, інші норми законодавства про працю, які не суперечать положенням Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" також можуть або повинні застосовуватися у відносинах між працівником та роботодавцем. Відповідно до ст. 12 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", яка діяла в редакції до 19 липня 2022 року, у період дії воєнного стану щорічна основна оплачувана відпустка надається працівникам тривалістю 24 календарні дні. У період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури. Протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України "Про відпустки". Однак, 19 липня 2022 року статтю 12 Закону було викладено у новій редакції, частинами 2-4 якої передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури. У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки". Переглядаючи повторно рішення суду першої інстанції, колегія суддів вважає доведеним той факт, позивач ОСОБА_1 скористалась своїм правом, передбаченим ч. 4 ст. 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" № 2136, на отримання відпустки, що, в силу цього Закону, можливо використати одноразово, однак, в подальшому, надаючи аналогічні заяви відповідачеві з використанням тієї норми трудового законодавства в період воєнного стану, відповідачем їй було роз`яснення гарантоване відповідно до частини четвертої статті 12 Закону № 2136-ІХ разове отримання відпустки без збереження заробітної плати у період дії воєнного стану тривалістю, визначеною у заяві працівника, але не більше 90 календарних днів; право на оформлення відповідно до частини четвертої статті 12 Закону № 2136-ІХ протягом періоду дії воєнного стану відпустки без збереження заробітної плати без обмеження строку, без зарахування часу перебування у такій відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки»; ознайомлено з роз`ясненням Південно-східного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, відповідно до якого працівник, який використав 90 календарних днів відпустки за цією підставою та не готовий повернутися до роботи, може оформити інші види відпусток без збереження заробітної плати або звільнитися, наприклад, за власним бажанням чи за угодою сторін (частина третя статті 12 Закону № 2136-ІХ); якщо працівник відмовляється оформити відпустку без збереження заробітної плати і звільнятися, відсутність працівника на робочому місті табелюється позначкою «НЗ» (неявки з нез`ясованих причин); повідомлено про службове розслідування та ймовірні наслідки. Доводи скаржника не спростовують таких встановлених фактичних обставин справи, що узгоджуються з письмовими доказами в матеріалах справи, що виключає вину відповідача при звільненні позивача. При цьому належить відзначити, що 12 грудня 2025 року Об`єднана палата Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду своєю ухвалою повернула справу № 201/4863/24 на розгляд колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду з тих підстав, що питання, яке поставлене перед Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду, не є питанням про застосування норми права - пункту 4 статті 40 КЗпП України, а пов`язано з доказуванням правомірності звільнення працівника за певних обставин, зокрема обставин, які загрожували життю та здоров`ю працівника, були об`єктивними перешкодами для виконання трудової функції на робочому місці. З урахуванням висновків Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду та обставин, встановлений в цій справі, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду висновує таке. У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності у трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором. Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. У статті 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави. Стаття 27 Конституції України гарантує кожній людині невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань. Запровадження воєнного стану не є підставою для будь-яких обмежень прав, передбачених статтею 27 Конституції України (стаття 64 Конституції України). Право на життя є правом, яке безпосередньо входить до сфери відповідальності держави за його здійснення. Це не означає, однак, тільки обов`язок поваги до права на життя з боку держави. На останню покладається також обов`язок захищати вказане право. Складовою частиною цього права є також право кожного захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань. Згідно з даними мапи Deepstate м. Дніпра, в якому на час початку повномасштабного вторгнення рф на території України проживала позивачка, знаходився на відстані кількох сотень кілометрів від кордону з рф, але згодом лінія фронту наближалася до Дніпропетровської області, і за підсумками змін навесні 2024 року (в час, коли позивачку було звільнено за прогул без поважних причин) на деяких напрямках фронт було зафіксовано приблизно 7 км від адміністративного кордону Дніпропетровщини (тобто місця бойових дій або позиційних зіткнень у Донецькій області на підступах до кордону області), а на початку квітня 2025 року війська рф підходили на відстань кількох кілометрів (менше ніж 4,5 км) до меж області. Знаходячись в значній близькості до окупованих територій та місцеперебування окупаційних військ Дніпропетровська область, а зокрема і місто Дніпро, перебуває під постійними повітряними атаками, які відбуваються із застосуванням безпілотників, ракет та артилерії, завдаючи ударів по житлових кварталах, навчальних, медичних закладах та промислових об`єктах. Під час розгляду справи позивачка неодноразово зазначала, у влітку 2023 року з метою збереження свого життя вона поїхала до Німеччини, де отримала статус особи, що перебуває під тимчасовим захистом країни. Втім, відповідно до «Переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні)» (з подальшими змінами) місто Дніпро не включено до цього Переліку, а скаржник не зазначала про можливість її повернення до України принаймні у найближчій час, тоді як КП «РМЦРЗ» ДОР станом на день розгляду цієї справи судами вже визначено критично важливим для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період. Доводи скаржника про те, що такий статус відповідачеві було присвоєно вже після виникнення спірної ситуації між позивачем та відповідачем, що безпосередньо не стосується її звільнення відповідачем, колегія суддів відхиляє, адже, хоча такий статус і був наданий відповідачеві пізніше, при цьому відповідач не втрачав у весь період воєнного стану на території України своєї функціональної приналежності, а в умовах обстрілів міста та постійної загрози життю та здоров`ю усіх людей, безперебійна робота відповідача є необхідністю. Колегія суддів доходить висновку, що, надсилаючи листи відповідачеві з пропозиціями скористатись необмежену кількість разів положеннями ч.4 ст. 12 Закону №2136-ІХ та отримавши повне роз`яснення наслідків неможливості такого використання відпустки, але можливості бути у відпустці на інших умовах, передбачених ч.3 ст. 12 цього Закону, скаржник зловживала своїм правом на збереження за нею посади та робочого місця в період воєнного стану, відмовляючись від інших умов, при цьому не маючи наміру повертатись до України. Також належить відзначити, що відповідачем дотримано повної процедури роз`яснень, належного повідомлення скаржника про свої дії щодо з`ясування обставин причин нез`явлення ОСОБА_1 на робочому місці 24 лютого 2024 року, належне ознайомлення скаржника з усіма письмовими документами, які скаржник не оскаржувала окремо. Колегія суддів погоджується із висновком суду про безпідставність тверджень позивачки про те, що наказом КП «РМЦРЗ» ДОР» від 16 листопада 2023 № 595-к їй надана відпустка за згодою сторін, так як у наказі є чітке посилання, саме на ч. 4 ст. 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» і позивачка у своїй заяві про надання цієї відпустки просила надати відпустку за ч. 4 ст. 12 Закону. Жодного згадування ані у заяві ані у наказі про «згоду сторін» немає. Встановивши факт відсутності позивачки на роботі у період з 24 лютого 2024 року та до 04 квітня 2024 року, а також відсутність доказів поважності відсутності на робочому місці, врахувавши при цьому дії позивачки, що виразились у виїзді за кордон, які були обумовлені необхідністю збереження її життя та здоров`я, як зловживання своїм правом на збереження робочого місця на невизначений час, колегія суддів доходить висновку про відповідність висновків та фактичних обставин, встановлених судом першої інстанції, як матеріалам справи, так і вимогам діючого трудового законодавства, зокрема, у воєнний час. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачкою здійснено прогули в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, а тому правові підстави для задоволення позову відсутні. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до цитування апелянтом встановлених судом першої інстанції обставин на підставі письмових доказів, наданих сторонами, а тому колегія суддів вважає такі доводи безпідставними та зазначає, що обставини, на які посилається апелянт в апеляційній скарзі, вже були предметом розгляду судом першої інстанції і судом надано на ці доводи вичерпну відповідь. Колегія суддів наголошує, що апелянтом не зазначено жодних додаткових обґрунтувань чи нових доказів, що не були досліджені судом першої інстанції та чому не була надана правова оцінка. Такі доводи зводяться до викладення обставин справи із наданням коментарів та тлумаченням норм чинного законодавства на власний розсуд, висвітлення цих обставин у спосіб, що є зручним для скаржника, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції. Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 листопада 2024 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Вступна та резолютивна частини постанови проголошені "21" квітня 2026 року. Повний текст постанови складено "29" квітня 2026 року. Головуючий: В.С. Городнича Судді: М.Ю. Петешенкова І.Ю.Ткаченко