Постанова 4855 № 320/57264/24

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/57264/24 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 квітня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Ключковича В.Ю. Суддів: Беспалова О.О., Карпушової О.В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в місті Києві на рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної судової адміністрації України, Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві про стягнення суддівської винагороди, В С Т А Н О В И В: У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної судової адміністрації України, в якому просив: стягнути за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України, на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період незаконного увільнення від виконання суддівських повноважень з 14.03.2011 по день ухвалення судом рішення у справі, включно, у сумі 6 716 984,91 грн, що визначена без утримання податків й інших обов`язкових платежів. У червні 2025 року позивач звернувся із заявою про збільшення позовних вимог, відповідно до якої просив суд: стягнути за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України на користь ОСОБА_1 суддівську винагороду за період незаконного увільнення від виконання суддівських повноважень з 14.03.2011 по 02.04.2025 включно, у сумі 7 080 344,91 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у рішенні від 30.05.2024 Вища рада правосуддя зробила висновок про те, що з часу призначення позивача на посаду судді Шевченківського районного суду м. Києва і до теперішнього часу він має статус судді, що у свою чергу надає йому право, зокрема на отримання суддівської винагороди за час вимушеного прогулу, а тому просив здійснити йому розрахунок невиплаченої суддівської винагороди за період з 14.03.2011 по 02.04.2025 включно, у сумі 7 080 344,91 грн. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року адміністративний позов задоволено частково. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 14.03.2011 по 02.04.2025. У решті позовних вимог відмовлено. Суд дійшов висновку, що матеріали справи не містять доказів як того, що ОСОБА_1 був звільнений з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва так і того, що за період з 14.03.2011 по 02.04.2025 йому було здійснено розрахунок суддівської винагороди, який складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь; роботу, що передбачає доступ до державної таємниці та застосування до посадового окладу регіонального коефіцієнту. Таким чином, у даному випадку, суд вважав, що належним та ефективним способом захисту прав позивача є зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 14.03.2011 по 02.04.2025. Не погодившись з таким рішенням суду, відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві звернувся з апеляційною скаргою, просить рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року у справі №320/57264/24 скасувати та прийняти нове рішення по справі, яким відмовити у позовних вимогах в повному обсязі; розглянути апеляційну скаргу в письмовому провадженні, без виклику сторін. Скарга мотивована тим, що поки позивач ОСОБА_1 не відновлений на посаді судді Шевченківського районного суду міста Києва, він не має права на стягнення суддівської винагороди або середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Право на отримання таких виплат виникає лише після фактичного поновлення на посаді, що підтверджується законодавством та судовою практикою, зокрема абзацом 2 статті 235 Кодексу законів про працю України та постановою Верховного Суду України від 08.02.2022 №755/12623/19. Належним відповідачем у разі можливого стягнення суддівської винагороди або середнього заробітку є Державна судова адміністрація України, яка виступає головним розпорядником бюджетних коштів і здійснює фінансове забезпечення виплат за бюджетною програмою 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів». Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві є лише розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня і не має повноважень здійснювати виплати поза межами кошторисних асигнувань, затверджених Державною судовою адміністрацією України. Відтак, будь-які претензії до Управління щодо виплати суддівської винагороди чи середнього заробітку не можуть бути задоволені без відповідного законного бюджетного призначення. У зв`язку з цим, будь-які вимоги позивача щодо стягнення винагороди за час вимушеного прогулу можуть реалізовуватися лише після відновлення на посаді та лише у межах коштів, передбачених бюджетною програмою 0501150, а отже, не можуть бути покладені на Територіальне управління Державної судової адміністрації України в місті Києві. Правильне визначення належного відповідача та меж відповідальності сторін забезпечить ефективний захист прав і законних інтересів позивача та держави, а також допоможе уникнути необґрунтованих бюджетних зобов`язань. Ухвалами колегії Шостого апеляційного адміністративного суду від 1 грудня 2025 року та від 12 березня 2026 року відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження. Позивачем не подано відзиву на апеляційну скаргу. Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків. Відповідно до фактичних обставин справи, Указом Президента України «Про призначення суддів» №1540/2004 від 25 грудня 2004 року ОСОБА_1 призначений на посаду судді Шевченківського районного суду міста Києва строком на п`ять років, постановою Верховної Ради України №2635-VІ від 21 жовтня 2010 року обраний на посаду судді цього суду безстроково. Рішенням Вищої ради юстиції від 6 грудня 2010 року № 1341/0/15-10 внесено подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги за результатами розгляду пропозиції члена Вищої ради юстиції ОСОБА_2 від 18 вересня 2010 року про внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду за порушення присяги, матеріалів перевірки, проведеної членом Вищої ради юстиції ОСОБА_3 за вказаною пропозицією. Рішенням Вищої ради юстиції від 6 грудня 2010 року № 1342/0/15-10 внесено подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги за результатами розгляду пропозиції члена Вищої ради юстиції ОСОБА_4 від 18 вересня 2010 року про внесення подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду за порушення присяги. Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 2010 року № 2865-VI ОСОБА_1 звільнено з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді. Постановою Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 про визнання актів незаконними відмовлено. Не погоджуючись із вказаною постановою Вищого адміністративного суду України, ОСОБА_1 подав до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) заяву проти України, в якій скаржився: за статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що провадження стосовно його звільнення було несправедливим та суперечило принципу незалежного і безстороннього суду; за статтею 8 Конвенції - у зв`язку з тим, що звільнення значним чином вплинуло на його приватне життя. З огляду на схожість заяви ОСОБА_1 з іншими заявами, поданими до ЄСПЛ громадянами України, які раніше обіймали посади суддів національних судів, усі ці заяви були об`єднані в одне провадження відповідно до пункту 1 Правила 42 Регламенту ЄСПЛ. ЄСПЛ 19 січня 2017 року ухвалив рішення у справі «Куликов та інші проти України» (набуло статусу остаточного 19 квітня 2017 року), зокрема, і за заявою ОСОБА_1 № 68443/1, яким постановив, що Україна порушила стосовно позивача пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з недотриманням принципів незалежності та безсторонності, та статтю 8 Конвенції, якою кожному гарантується право на повагу до приватного і сімейного життя. У вказаному рішенні ЄСПЛ, пославшись на висновки у справі «Олександр Волков проти України», зазначив: «У цій справі Суд встановив, що провадження у ВРЮ і Верховній Раді України характеризувалося великою кількістю системних і загальних недоліків, які поставили під сумнів принципи незалежності та неупередженості, а подальший перегляд справи судом не усунув ці недоліки. Суд вважає, що згадані висновки є однаково застосовними до заяв, що розглядаються» (§ 135). Щодо прохання вжиття заходів індивідуального характеру, а саме поновлення заявників на посадах, у значній кількості справ, в яких було встановлено, що національні провадження суперечили Конвенції, ЄСПЛ дійшов висновку, що найбільш прийнятною формою компенсації було б відновлення національного провадження (§ 147 вказаного рішення). Зокрема, у справі «Олександр Волков» ЄСПЛ зазначив, що відновлення національного провадження не було належним заходом. Беручи до уваги обставини, що призвели до порушень, а також необхідність проведення масштабної реформи системи дисциплінарної відповідальності суддів, ЄСПЛ у цій справі дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що справу заявника у найближчому майбутньому буде переглянуто відповідно до принципів Конвенції і надав Уряду вказівку забезпечити поновлення заявника на посаді (рішення у справі «Олександр Волков проти України», § 207- 208). Втім, у рішенні «Куликов та інші проти України» ЄСПЛ дійшов іншого висновку та зазначив, що «станом на сьогодні в Україні впроваджується повномасштабна судова реформа, яка включає внесення змін до Конституції України та законів України, а також інституційні зміни. У зв`язку з цим Суд не в змозі на даний час оцінити ефективність відновлення національного провадження, якщо заявники цього вимагатимуть. Проте, враховуючи обсяг та обставини заяв, що розглядаються, не можна дійти висновку, що ці істотно нові обставини роблять відповідні національні провадження prima facie даремними і безрезультатними. Таким чином, Суд не дотримується підходу, обраного у справі «Олександр Волков» (п. 208) щодо вказівки про вжиття заходів індивідуального характеру, та відхиляє відповідне прохання» (§ 148). У квітні 2017 року ОСОБА_1 на підставі рішення ЄСПЛ у справі «Куликов та інші проти України» звернувся до Верховного Суду України про перегляд постанови Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року. Постановою Верховного Суду України від 3 липня 2017 року частково задоволено заяву ОСОБА_1 , скасовано постанову Вищого адміністративного суду України від 6 квітня 2011 року та передано справу на новий розгляд до Вищого адміністративного суду України. Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 2 березня 2018 року у справі № П/9901/237/18 позов ОСОБА_1 задоволено частково: - визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради юстиції від 6 грудня 2010 року № 1341/0/15-10 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги»; - визнано протиправним та скасовано рішення Вищої ради юстиції від 6 грудня 2010 року № 1342/0/15-10 «Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва за порушення присяги»; - визнано протиправним та скасовано подання Вищої ради юстиції від 16 грудня 2010 року № 89/0/12-10 «Про звільнення судді з посади», згідно з яким Вища рада юстиції пропонує Верховній Раді України звільнити ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги; - визнано протиправною та скасовано постанову Верховної Ради України «Про звільнення суддів» від 23 грудня 2010 року № 2865-VІ у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді; - передано на повторний розгляд Вищої ради правосуддя вирішення питання щодо наявності підстав для притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності з огляду обставини, викладені у пропозиціях членів Вищої ради юстиції ОСОБА_3 від 13 вересня 2010 року та ОСОБА_2 від 18 вересня 2010 року. Постановою Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2018 року залишено без задоволення апеляційні скарги ОСОБА_1 та Вищої ради правосуддя на рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 2 березня 2018 року. Рішенням Вищої ради правосуддя від 23 квітня 2020 року № 1043/0/15-20 звільнено ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Рішенням Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справі №9901/136/20 від 19 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 01 липня 2021 року скасовано рішення Вищої ради правосуддя від 23 квітня 2020 року №1043/0/15-20 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду м. Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України; зобов`язано Вищу раду правосуддя розглянути матеріали дисциплінарного провадження щодо ОСОБА_1 . Рішенням Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року № 316/1дп/15-24 притягнуто суддю Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади. Рішенням Вищої ради правосуддя від 30 травня 2024 року скасовано повністю рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року №316/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 та закрито дисциплінарне провадження. Скасовуючи рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року №316/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 та закриваючи дисциплінарне провадження Вища рада правосуддя у своєму рішенні від 30 травня 2024 року №1659/0/15-24 вказала наступне: «Щодо тверджень ОСОБА_1 про незаконність оскаржуваного рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя з тієї підстави, що на час вирішення питання про притягнення його до дисциплінарної відповідальності відсутній такий елемент складу дисциплінарного проступку, як суб`єкт, оскільки він у 2010 році звільнений з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва, у 2011 році відрахований зі штату суддів цього суду та на час розгляду дисциплінарної справи не поновлений на посаді судді, а отже, не є суддею, варто зазначити, що наведені аргументи судді є неспроможними. У рішенні ЄСПЛ у справі «Гуменюк та інші проти України» (заява № 11423/19), аналізуючи складний аспект взаємовідносин між державним службовцем і державою, а також суддею і державою, Суд дійшов висновку, що слід вважати, що суддя перебуває у трудових відносинах саме з державою, а не з судом, в якому він (суддя) працює. Таким чином, незважаючи на те, що після скасування Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 2010 року № 2865-VІ «Про звільнення суддів» у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді питання відновлення виконання ОСОБА_1 суддівських функцій не було вирішено, не можна вважати ОСОБА_1 таким, що втратив статус судді, та є не суб`єктом дисциплінарної відповідальності.». Вища рада правосуддя у вказаному рішенні дійшла висновку, що Перша Дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя вирішила питання про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності поза межами встановленого трирічного строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, тому рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року № 316/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 підлягає скасуванню повністю із закриттям дисциплінарного провадження стосовно нього. 10.10.2024 позивач звернувся з листом до Державної судової адміністрації України в якому повідомив, що у рішенні від 30.05.2024 Вища рада правосуддя зробила висновок про те, що з часу його призначення на посаду судді Шевченківського районного суду м. Києва і до теперішнього часу він має статус судді, що у свою чергу надає йому право, зокрема на отримання суддівської винагороди за час вимушеного прогулу, а тому просив здійснити йому розрахунок невиплаченої суддівської винагороди за період з 16.03.2011 до теперішнього часу та виплатити зазначені кошти. Листом від 25.10.2024 №К2301-24-2247/24 Державна судова адміністрація України повідомила, що частиною 4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України, а тому з огляду на викладене територіальні управління ДСА України є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня, які відповідно до затверджених бюджетних асигнувань уповноважені на взяття бюджетних зобов`язань та здійснення платежів для місцевих загальних судів, у тому числі здійснюють нарахування та виплату суддівської винагороди. Листом від 31.10.2024 №6К255-24-499/24 Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві повідомило позивача, що відповідно до частини 3 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють: Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Стаття 22 Бюджетного кодексу України передбачає, що для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники коштів поділяються на головних розпорядників та розпорядників нижчого рівня. Управління як розпорядник нижчого рівня не наділене правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості здійснити нарахування та виплату суддівської винагороди. Не погоджуючись з такою бездіяльністю відповідачів, позивач звернувся до суду з цим позовом. Також позивач вказав про те, що не планує поновлення на посаді, однак бажає отримати суддівську винагороду, яку не отримував у період з 14.03.2011 по 02.04.2025 у зв`язку із незаконним звільненням. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до пункту 6 частини 2 статті 296 Кодексу адміністративного судочинства України у апеляційній скарзі зазначаються обґрунтування вимог особи, яка подала апеляційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає неправильність чи неповнота дослідження доказів і встановлення обставин у справі та (або) застосування норм права. Відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до роз`яснень Постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013 «Про судове рішення в адміністративній справі», у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення. Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом. Відповідно до висновків Верховного Суду у справі № 2-814/10 від 20 вересня 2024 року, перегляд судового рішення у суді апеляційної інстанції відповідає принципу інстанційності судової системи та забезпечує виконання головного завдання «арреllatio» - дати новим судовим розглядом додаткову гарантію справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Ця гарантія полягає в тому, що сам факт другого розгляду дозволяє уникнути помилки, що могла виникнути при першому розгляді. Апеляція по суті є наданням новим судовим розглядом додаткової гарантії справедливості судового рішення, реалізації права на судовий захист. Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною першою статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Статтею 130 Конституції України передбачено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів. Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (втратив чинність частково) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (чинний), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Згідно з частиною першою статті 133 Закону №2453-VI суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Відповідно до частини другої статті 133 Закону №2453-VI суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Частиною п`ятою статті 133 Закону №2453-VI встановлено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Суддям Конституційного Суду України, які вперше призначені на посаду судді, виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі 5,5 відсотка за кожен рік роботи. Частиною десятою статті 133 Закону №2453-VI передбачено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Частиною шостою статті 19 Закону №1402-VIІІ встановлено, що кількість суддів у суді визначає Державна судова адміністрація України за погодженням з Вищою радою правосуддя з урахуванням судового навантаження та в межах видатків, визначених у Державному бюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 24 Закону №1402-VIІІ голова місцевого суду видає на підставі акта про призначення (обрання) суддею чи звільнення судді з посади відповідний наказ. Частиною першою статті 52 Закону №1402-VIІІ встановлено, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. Відповідно до частин другої, третьої, четвертої, п`ятої статті 135 Закону №1402-VIІІ суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці. Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб. Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу. Частина десята вказаної статті Закону передбачає, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Фінансування всіх судів в Україні здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Відповідно до частини першої статті 151 Закону №1402-VIІІ Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом. Згідно із частиною другою статті 148 Закону №1402-VIІІ видатки загального фонду Державного бюджету України на утримання судів належать до захищених статей видатків Державного бюджету України. Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 148 Закону №1402-VIІІ Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Згідно з частиною четвертою статті 148 Закону №1402-VIІІ функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Як встановлено вище, листом від 25.10.2024 №К2301-24-2247/24 Державна судова адміністрація України повідомила позивача про те, що частиною 4 статті 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України, а тому з огляду на викладене територіальні управління ДСА України є розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня, які відповідно до затверджених бюджетних асигнувань уповноважені на взяття бюджетних зобов`язань та здійснення платежів для місцевих загальних судів, у тому числі здійснюють нарахування та виплату суддівської винагороди. Відтак, у спірному випадку, Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві є розпорядником бюджетних коштів, зокрема щодо суддів Шевченківського районного суду м. Києва, яке відповідно до затверджених бюджетних асигнувань уповноважене на взяття бюджетних зобов`язань та здійснення платежів для місцевих загальних судів, у тому числі здійснення нарахування та виплати суддівської винагороди. Як з`ясовано судом, Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в м. Києві не надано доказів нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди через його незаконне звільнення у спірні періоди. Матеріали справи також не містять доказів як того, що ОСОБА_1 був звільнений з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва так і того, що за період з 14.03.2011 по 02.04.2025 йому було здійснено розрахунок суддівської винагороди, який складається з посадового окладу та доплат за: вислугу років; перебування на адміністративній посаді в суді; науковий ступінь; роботу, що передбачає доступ до державної таємниці та застосування до посадового окладу регіонального коефіцієнту. Частиною п`ятою статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що у разі ухвалення рішення про застосування до судді дисциплінарного стягнення, що не дозволяє судді здійснювати правосуддя у відповідному суді, суддя тимчасово відстороняється від здійснення правосуддя у цьому суді з дня ухвалення рішення про застосування до нього дисциплінарного стягнення. Порядок притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності визначено Конституцією України, Законами України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII та "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 №1798-VII.I Статтею 108 Закону №1402-VIII передбачено, що дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють дисциплінарні палати ВРП у порядку, визначеному Законом №1798-VIII, з урахуванням вимог цього Закону. Відповідно до статті 109 Закону №1798-VIII до суддів може застосовуватися дисциплінарне стягнення у виді: 1) попередження; 2) догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом одного місяця; 3) суворої догани - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді протягом трьох місяців; 4) подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя - з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді та обов`язковим направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації, визначеного органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо суддів, та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді; 5) подання про переведення судді до суду нижчого рівня; 6) подання про звільнення судді з посади. Відповідно до статті 131 Конституції України в Україні діє ВРП, яка серед іншого, розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора. Статтею 1 Закону №1798-VIII передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів. Згідно із частиною другою статті 26 Закону №1798-VIII для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів ВРП утворює дисциплінарні палати з числа членів ВРП. Відповідно до статті 42 Закону №1798-VIII дисциплінарні провадження щодо суддів здійснюють Дисциплінарні палати Вищої ради правосуддя. Частинами другою, четвертою, шостою, восьмою статті 50 Закону №1798-VIII передбачено, що за результатами розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата ухвалює рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді. Рішення у дисциплінарній справі ухвалюється відкритим поіменним голосування простою більшістю голосів. Вид дисциплінарного стягнення визначається на основі принципу пропорційності, зокрема, враховуються характер дисциплінарного проступку судді, його наслідки, дані, що характеризують особу судді, ступінь його вини, наявність непогашених дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. У межах спірних правовідносин, Рішенням Вищої ради правосуддя від 30 травня 2024 року скасовано повністю рішення Першої Дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 5 лютого 2024 року №316/1дп/15-24 про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді Шевченківського районного суду міста Києва ОСОБА_1 та закрито дисциплінарне провадження. У вказаному рішенні зазначено про те, що суддя перебуває у трудових відносинах саме з державою, а не з судом, в якому він (суддя) працює. Таким чином, незважаючи на те, що після скасування Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 2010 року № 2865-VІ «Про звільнення суддів» у частині звільнення ОСОБА_1 з посади судді Шевченківського районного суду міста Києва у зв`язку з порушенням присяги судді питання відновлення виконання ОСОБА_1 суддівських функцій не було вирішено, не можна вважати ОСОБА_1 таким, що втратив статус судді, та є не суб`єктом дисциплінарної відповідальності. У світлі наведеного, судова колегія відхиляє доводи апелянта в частині звільнення позивача з посади судді. Щодо стягнення за рахунок бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів, працівників апаратів судів та працівників органів і установ системи правосуддя» суддівської винагороди (вимушеного прогулу), колегія суддів не встановила відповідного зобов`язання, згідно резолютивної частини оскаржуваного рішення, оскільки належним способом захисту суд визначив зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду. Доводи апелянта щодо виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу та поновлення на роботі, колегія суддів відхиляє, оскільки за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться в спеціальному законі. Разом з тим, з огляду на особливий статус судді, правове регулювання організації праці суддів визначається винятково Конституцією України та Законом № 1401-VIII, зокрема його статтею 125, а не положеннями КЗпП. Тобто, на суддю, як на особу публічного права із особливим статусом, не розповсюджуються загальні норми трудового законодавства. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 160/1640/19. Крім того, вимоги щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді судді Шевченківського районного суду міста Києва не входять до обсягу позовних вимог. Колегія суддів враховує, що відповідно до частини третьої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України в позовній заяві зазначаються зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів. Під змістом позовних вимог розуміється визначення способу захисту свого права, свободи чи інтересу, який має формулюватися максимально чітко і зрозуміло. Здійснюючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. У порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права, однак суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій суб`єкта владних повноважень у подальшому, оскільки на час розгляду справи таких не існує. Також суд зауважує, що суб`єкт владних повноважень не може обґрунтовувати правомірність рішення, що оскаржується, іншими обставинами, ніж ті, що зазначені безпосередньо в рішенні, що оскаржується. За іншого підходу суб`єкт владних повноважень міг би самостійно та довільно змінювати (доповнювати) обґрунтування своїх дій (рішень) після їх вчинення (ухвалення), що не сумісне з принципами правової визначеності та належного урядування, які є фундаментальними для правової держави. Як вбачається зі змісту листа Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві від 31.10.2024 №6К255-24-499/24, відмовляючи у задоволенні звернення позивача відповідач навів посилання на те, що як розпорядник нижчого рівня він не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості здійснити нарахування та виплату суддівської винагороди. Правомірність індивідуального акта суб`єкта владних повноважень оцінюється виходячи з тих підстав, які прямо зазначені у ньому на момент його прийняття. Відтак суб`єкт владних повноважень не вправі вже на стадії судового оскарження фактично змінювати первісну мотивацію своїх рішень, доповнюючи її новими обставинами, які не були покладені в основу спірних актів. Таким чином, висновки апелянта щодо відновлення позивача на посаді судді Шевченківського районного суду міста Києва підлягають відхиленню, оскільки такі не слугували підставою відмови у нарахуванні коштів у спірному випадку. Враховуючи наведене колегія суддів погоджується з висновком суду, що з метою належного захисту прав позивача необхідно зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 14.03.2011 по 02.04.2025. Положеннями частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено презумпцію неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, згідно якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин. Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування у спорі покладено на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії. Водночас суб`єкт владних повноважень повинен уникати прийняття рішень, що містять невмотивовані висновки або обґрунтовані загальними фразами, а не конкретними аргументами, що повинні містити відповідь на ключові питання, за яких виник спір. Тому негативне для особи рішення повинно бути належним чином вмотивоване. У справі «Рисовський проти України» Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип «належного урядування» не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. В частині доводів апелянта щодо належного відповідача, колегія суддів вважає необхідним врахувати висновки Європейського суду з прав людини у рішенні від 04.07.2024 у справі «Кривченко та Олійник проти України», відповідно до яких право заявника не може бути залежним від обміну інформацією між органами державної влади, таким чином практично унеможлививши отримання заявником належного йому перерахунку пенсії та не врахувавши суті його вимог. Як встановлено зі змісту листа Державної судової адміністрації України від 25.10.2024 №К2301-24-2247/24, остання вказала на належність територіальних управлінь ДСА України розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня, які відповідно до затверджених бюджетних асигнувань уповноважені на взяття бюджетних зобов`язань та здійснення платежів для місцевих загальних судів, у тому числі здійснення нарахування та виплату суддівської винагороди. Враховуючи наведене, колегія суддів не встановила неправильного застосування норм матеріального чи порушення норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення і погоджується з його висновками. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. Приписи статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись статтями 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 жовтня 2025 року у справі № 320/57264/24 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Суддя доповідач: В.Ю. Ключкович Судді: О.О. Беспалов О.В. Карпушова