Постанова КЦС ВС № 464/1043/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 квітня 2026 року м. Київ справа № 464/1043/23 провадження № 61-12197св25 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Калараша А. А. (судді-доповідача), Грушицького А. І., Петрова Є. В., учасники справи: позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради, ОСОБА_6 , Акціонерне товариство «Таскомбанк», провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_7 , на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Сабари Л. В., та постанову Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2025 року, ухвалену у складі колегії суддів Карпугина Г. Л., Бутенко С. Б., Обідіної О. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог

1. У лютому 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 звернулися до ОСОБА_4 з позовом про визнання права на проживання у квартирі, зобов`язання не чинити перешкоди в проживанні та користуванні квартирою.

2. Позов мотивували тим, що квартира АДРЕСА_1 , належала матері ОСОБА_6 - ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру № Г-00456 . ОСОБА_1 проживала у цій квартирі з листопада 2000 року з ОСОБА_6 . У грудні 2000 року ОСОБА_6 та ОСОБА_1 уклали шлюб. У шлюбі народилося двоє дітей: ОСОБА_2 , зареєстрований у квартирі з серпня 2002 року, та ОСОБА_3 , зареєстрована в квартирі з лютого 2005 року. За згодою ОСОБА_8 місце проживання ОСОБА_1 було зареєстровано у цій квартирі у 2008 році. Рішенням від 30 жовтня 2017 року Сихівський районний суд м. Львова розірвав шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . 24 січня 2018 року ОСОБА_6 зареєстрував право власності на спірну квартиру, яку набув у власність у порядку спадкування після смерті матері ОСОБА_8 . 13 листопада 2018 року ОСОБА_6 уклав шлюб з ОСОБА_4 ОСОБА_6 неодноразово приходив і намагався виселити позивачів з квартири.

3. Постановою Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року скасовано рішення Сихівського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2020 року та ухвалено нове судове рішення, яким зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_6 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_6 у цю квартиру Відмовлено у задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 та у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_3 , а позовні вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 залишено без розгляду.

4. Постановою Львівського апеляційного суду від 12 травня 2022 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 15 вересня 2021 року скасовано в частині позовних вимог про припинення права користування квартирою АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні цієї позовної вимоги відмовлено.

5. З метою виселення позивачів ОСОБА_6 відчужив на підставі договору дарування на користь ОСОБА_4 спірну квартиру. На підставі заяви нового власника квартири позивачів знято з реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 .

6. Позивачі вважають, що внаслідок зняття їх з реєстрації відповідач набула право не впускати їх у житло, що свідчить про втрату позивачами можливості вільно та безперешкодно використовувати його як місце проживання.

7. У зв`язку з цим позивачі з врахуванням уточнень (т. 1 а. с. 175-179) просили суд: - визнати право ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на проживання у квартирі АДРЕСА_1 ; - зобов`язати ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та не чинити перешкоди ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у проживанні та користуванні квартирою АДРЕСА_1 . Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх ухвалення

8. Сихівський районний суд м. Львова рішенням від 29 жовтня 2024 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2025 року, відмовив у задоволенні позову.

9. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що визнання права користування майном за позивачами становитиме покладення індивідуального та надмірного тягаря на відповідача як добросовісного набувача майна у вигляді додаткових обмежень у користуванні квартирою, яку використовує для проживання сім`ї. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала 10. 29 вересня 2025 року представник ОСОБА_7 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за допомогою підсистеми «Електронний суд» надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2025 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання права проживання у квартирі, зобов`язання не чинити перешкоди у проживанні.

11. Мотивує скаргу тим, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18, від 25 серпня 2020 року у справі № 529/345/17, від 01 квітня 2021 року у справі № 206/5355/18, від 29 червня 2022 року у справі № 638/12779/20, від 28 грудня 2022 року у справі № 128/2090/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

12. Також заявник посилається на неповне дослідження судами першої та апеляційної інстанцій доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Доводи інших учасників справи

13. Ухвалою від 15 грудня 2025 року Верховний Суд повернув без розгляду відзив ОСОБА_4 .

14. ОСОБА_5 у відзиві на касаційну скаргу посилається на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з огляду на те, що позивачі з 2022 року у квартирі не проживають та не виявляли наміру користуватися цією квартирою. Провадження у суді касаційної інстанції

15. Ухвалою від 06 листопада 2025 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції.

16. Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без врахування правових висновків Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

17. Також заявник посилається на неповне дослідження судами першої та апеляційної інстанцій доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

18. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 26жовтня 2020 року у справі № 464/7257/18 відмовлено у задоволенні первісного позову ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні власністю та вселення. Зустрічний позов задоволено. Установлено наступний порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , виділивши у користування: ОСОБА_6 - житлову кімнату площею 20,5 кв. м з лоджією; ОСОБА_3 - житлову кімнату площею 11,2 кв. м з лоджією; ОСОБА_2 - житлову кімнату площею 10,8 кв. м; ОСОБА_1 - житлову кімнату площею 8,5 кв. м; та залишивши у спільному користуванні кухню площею 8,7 кв. м, вбиральню площею 1,3 кв. м, ванну кімнату площею 2,6 кв. м, коридор площею 6,5 кв. м, коридор площею 6,3 кв. м, комірку площею 0,5 кв. м.

19. Постановою Львівського апеляційного суду від 31 травня 2021 року у справі № 464/7257/18 рішення Сихівського районного суду м. Львова від 26 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково, зобов`язано ОСОБА_1 не чинити перешкод ОСОБА_6 у проживанні та користуванні квартирою АДРЕСА_1 , вселено ОСОБА_6 у квартиру АДРЕСА_1 , в задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено, в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 відмовлено, позовні вимоги зустрічного позову ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 залишено без розгляду.

20. Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 15 вересня 2021 року у справі № 464/835/20 позов ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом визнання відповідача такою, що втратила право сервітутного користування жилим приміщенням, примусове виселення, скасування реєстрації місця проживання задоволено частково, припинено ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_1 , виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, в решті позовних вимог відмовлено.

21. Постановою Львівського апеляційного суду від 12 травня 2022 року у справі № 464/835/20 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Сихівського районного суду м. Львова від 15 вересня 2021 року в частині задоволених позовних вимог про припинення права користування квартирою АДРЕСА_1 ОСОБА_1 та виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення скасовано та в цій частині прийнято нове рішення про відмову в позові, в решті рішення залишено без змін.

22. Як вбачається з відповідей Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради від 04 листопада 2022 року № 34-вих-95082, № 34-вих-95083, власником квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , подано заяву про зняття ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання відповідно до чинного законодавства.

23. З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 вересня 2022 року вбачається, що ОСОБА_4 на підставі договору дарування квартири, серія та номер: 1450, виданого 16 вересня 2022 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 . 24. 07 жовтня 2022 року ОСОБА_4 скеровано вимогу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , відповідно до якої повідомила про зняття вказаних осіб з реєстраційного обліку у квартирі АДРЕСА_1 у зв`язку із чим просила звільнити вказану квартиру, в якій такі особи проживають без будь-яких правових підстав у десятиденний строк з моменту отримання вимоги. Доказів скерування такої вимоги адресатам в розпорядження суду не надано.

25. Згідно з довідкою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Ольвія-Люкс» (далі - ОСББ «Ольвія-Люкс») № 336 від 12 вересня 2022 року, виданою ОСОБА_6 , який проживає у квартирі АДРЕСА_1 , станом на 01 вересня 2022 року розмір заборгованості за надані послуги з утримання будинку та прибудинкової території складає 3 973 грн, за утеплення будинку - 9 334,96 грн.

26. Як вбачається з відповіді ОСББ «Ольвія-Люкс» від 30 березня 2023 року, наданої в порядку витребування доказів на підставі ухвали суду, 16 лютого 2023 року ОСОБА_1 зверталась до голови ОСББ «Ольвія-Люкс» з заявою про перешкоджання в доступі до квартири АДРЕСА_3 , у зв`язку із чим було здійснено телефонний дзвінок до власника квартири, який категорично відмовився впускати вказану особи у квартиру у зв`язку із пізньою годиною та без попередньої домовленості. 15 жовтня 2022 року до голови ОСББ «Ольвія-Люкс» звернулась ОСОБА_4 з документами, що посвідчують право власності на квартиру АДРЕСА_1 , відповідно до яких вбачається, що у вказаній квартирі зареєстровано 2 осіб, а саме ОСОБА_4 , ОСОБА_6 . На момент зміни власника заборгованість за вказаною квартирою становила 3 712,60 грн - оплата за утримання будинку, 10 465,69 грн - відсотки за кредитом по утепленню будинку. На момент надання відповіді заборгованість погашена повністю ОСОБА_4 .

27. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19 квітня 2023 року, квартира АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 1263, виданого 08 квітня 2023 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняк І. Я., належить на праві власності ОСОБА_5 . 28. 08 квітня 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кулиняк І .Я., зареєстрований в реєстрі за № 1263, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

29. З відповіді КП ЛОР «Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» від 04 вересня 2023 року, наданої в порядку витребування доказів на підставі ухвали суду, вбачається, що на підставі свідоцтва про право власності від 16 січня 1997 року власником квартири АДРЕСА_4 є ОСОБА_9 .

30. ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6 , у зв`язку із чим була вселена у квартиру АДРЕСА_1 як член сім`ї квартиронаймача, котрий мав право на користування вказаним об`єктом нерухомого майна, як член сім`ї (син) власника помешкання. В подальшому, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 набули право користування житлом як члени сім`ї наймача ОСОБА_6 .

31. ОСОБА_6 набув права власності на спірну квартиру в порядку спадкування за заповітом 24 січня 2018 року, на момент, коли шлюб між ним та позивачем ОСОБА_1 було розірвано 30 жовтня 2017 року.

32. Вказані обставини суд першої інстанції визнав встановленими відповідно до частин першої та четвертої статті 82 ЦПК України, оскільки вони визнавалися учасниками справи, встановлені рішеннями суду, які набрали законної сили, а тому не підлягають доказуванню.

33. При цьому зважаючи на те, що власником квартири, в котру вселилася позивач з волі останньої, була мати ОСОБА_6 , а останній був наймачем як член сім`ї такої, у відповідності до статті 64 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, обсяг прав та обов`язків позивачів щодо користування житловим приміщенням визначений був обсягом прав та обов`язків останнього.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, якими керується суд при прийнятті постанови

34. Вивчивши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла такого висновку.

35. Спірні правовідносини у цій справі виникли між особами, вселеними у квартиру з дозволу колишнього власника, та чинним власником квартири, який придбав її на підставі відплатного договору купівлі-продажу.

36. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

37. Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

38. Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

39. Згідно з положеннями статті 47 Конституції України та статті 9 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

40. Позивачі у цій справі звернулися до суду за захистом невизнаного їх права на користування спірною квартирою як осіб, які вселилися у квартиру зі згоди її попереднього власника. Такий спосіб захисту пов`язаний з поновленням свого права на проживання у житлі внаслідок виселення осіб з цього житла.

41. Згідно зі змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

42. Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

43. За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

44. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

45. Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

46. Аналогічну норму містить стаття 405 ЦК України.

47. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.

48. За змістом зазначених норм матеріального права право користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником житла, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

49. Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

50. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

51. Право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.

52. Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

53. Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

54. Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

55. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

56. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

57. Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а отже наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

58. Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що в світлі рішень ЄСПЛ та статті 8 Конвенції при вирішенні справи про виселення особи, чи визнавання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

59. Звернення до суду з позовом про визнання права користування у цій справі викликане оспоренням права позивачів на проживання у спірній квартирі, що вказує на факт їх виселення з квартири, яку вони вважали своїм «житлом» у контексті статті 8 Конвенції, та прагнення до поновлення права на проживання у квартирі на законних підставах.

60. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

61. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

62. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави у право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

63. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

64. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

65. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

66. З огляду на зазначене, досліджуючи підстави виникнення права користування житлом застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування житлом. Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

67. У цій справі суди встановили, що право користування спірною квартирою виникло у позивачів у зв`язку з наданням власником квартири ОСОБА_10 , яка була матір`ю ОСОБА_6 , дозволу на проживання у квартирі йому та членам його сім`ї, а саме позивачам у цій справі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 30 жовтня 2017 року на підставі рішення суду шлюб між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 розірвано. 24 січня 2018 року ОСОБА_6 набув права власності на спірну квартиру в порядку спадкування за заповітом. При цьому, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що позивачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 набули право користування спірним майном як члени сім`ї наймача ОСОБА_6 .

68. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

69. Касаційний суд вже вказував, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15); залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла. Особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 21 лютого 2024 року у справі № 521/15090/14-ц, від 08 березня 2024 року у справі № 740/4760/20, у справі № 755/1644/22).

70. Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України).

71. Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18, від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21).

72. Підставою для виникнення особистого сервітуту у позивачів став дозвіл ОСОБА_10 на їх вселення та проживання. В подальшому власник спірної квартири неодноразово змінювався. На час виникнення спірних правовідносин остаточним власником спірної квартири є ОСОБА_5 , членами сім`ї якої позивачі не є.

73. Надавши оцінку поясненням сторін, доказам у справі, суди першої та апеляційної інстанції не встановили, а позивачі не довели, що суди не дослідили той факт, що вони є співвласниками спірної квартири. Натомість, з оскаржуваних судових рішень вбачається, що позивачі набули права особистого сервітуту на спірну квартиру з огляду на надання чинним на час їх вселення власником квартири - ОСОБА_10 , дозволу на їх проживання.

74. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, до членів сім`ї власника житлового будинку (квартири) належать особи, зазначені у статті 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім`ї може бути визнано інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

75. Колегія суддів наголошує на тому, що згідно з чинною правозастосовчою практикою право членів сім`ї власника квартири користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на квартиру в особи, членами сім`ї якого вони є. Із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. На цьому неодноразово наголошував Верховний Суд, зокрема, у постанові від 03 грудня 2025 року у справі № 438/1286/22.

76. Оскільки позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є членами сім`ї чинного власника квартири ОСОБА_5 , іншими взаємовідносинами із нею (сімейними, договірними тощо) не пов`язані, то відповідно їх право користування квартирою припинилося разом зі зміною власника квартири, а отже відсутні підстави для визнання за ними права користування квартирою, власником якої є особа, яка набула право власності на квартиру за відплатним договором купівлі-продажу та не знала й не могла знати про наявність права користування цією квартирою у членів сім`ї колишнього власника квартири (який не є попереднім власником, який відчужив квартиру чинному власнику та відповідачу у справі). Задоволення позовних вимог у подібних правовідносинах становитиме невиправдане у демократичному суспільстві втручання у право приватної власності особи на квартиру, що є недопустимим у світлі живого права Конвенції та принципу непорушності права приватної власності.

77. З огляду на зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

78. Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16, від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18, від 25 серпня 2020 року у справі № 529/345/17, від 01 квітня 2021 року у справі № 206/5355/18, від 29 червня 2022 року у справі № 638/12779/20, від 28 грудня 2022 року у справі № 128/2090/20 з огляду на їх нерелевантність до спірних правовідносин.

79. У постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16 Верховний Суд виклав правовий висновок про те, що оскільки позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення. Факт переходу права власності на житло до іншої особи не може бути підставою для виселення членів сім`ї колишнього власника квартири, якщо сторони відповідного договору про відчуження житла під час його укладення діяли недобросовісно.

80. Однак, у спірних правовідносинах згідно зі встановленими судами першої та апеляційної інстанцій обставинами справи на час придбання спірної квартири ОСОБА_5 реєстрація місця проживання позивачів у цій квартирі була скасована, що підтверджує той факт, що відповідач не знала та не могла знати про наявність права користування інших осіб зазначеним майном.

81. У постановах від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 Верховний Суд розглядав питання щодо наявності підстав для визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням. На відміну від спірних правовідносин зазначені правові висновки сформульовані за інших фактичних обставин, оскільки стосувалися з`ясування обставин для подальшого виселення осіб з житла за умови задоволення позовних вимог, тобто внаслідок такого ухвалення судового рішення фактично відбулося б втручання держави у мирне володіння майном члена сім`ї колишнього власника житла. Водночас, спірні правовідносини стосуються встановлення наявності чи відсутності обставин для визнання права користування спірною квартирою, яка неодноразово відчужувалася та була набута у власність особою, з якою позивачі не перебувають у сімейних або договірних правовідносинах та яка не знала і не могла знати про наявність права користування третіх осіб цієї квартирою.

82. У постанові від 01 квітня 2021 року у справі № 206/5355/18 Верховний Суд формулював правовий висновок щодо застосування норм права у правовідносинах за вимогами осіб про вселення, яке відбулося за результатами зобов`язальних правовідносин між фінансовою установою як кредитором та її боржниками, тобто за інших фактичних обставин.

83. У постанові від 29 червня 2022 року у справі № 638/12779/20 Верховний Суд переглядав спірні правовідносини за вимогою фізичних осіб про визнання протиправними та скасування рішення установи про зняття їх з реєстраційного обліку у житлі за заявою чинного власника цього житла, тобто стосувалися з`ясування дотримання державною установою правил ведення реєстраційного обліку, а отже правовідносини не є подібними.

84. У постанові від 28 грудня 2022 року у справі № 128/2090/20 Верховний Суд розглядав вимоги власника майна щодо усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення третіх осіб, тобто правовідносини не є подібними.

85. Щодо постанови Верховного Суду від 25 серпня 2020 року у справі № 529/345/17, то за зазначеними реквізитами відповідного судового рішення не знайдено у Єдиному державному реєстрі судових рішень, в зв`язку з чим колегія суддів позбавлена можливості дослідити зазначений заявниками правовий висновок на предмет відповідності правозастосування, викладеного в ньому, висновкам судів першої та апеляційної інстанцій.

86. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

87. Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

88. З огляду на вказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не спростували. Щодо судових витрат

89. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

90. Оскільки Верховний Суд за результатами касаційного перегляду залишив оскаржувані судові рішення без змін, то розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, ПОСТАНОВИВ : Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , подану представником ОСОБА_7 , залишити без задоволення. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 29 жовтня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 29 серпня 2025 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: А. А. Калараш А. І. Грушицький Є. В. Петров