Постанова Київський апеляційний суд № 355/638/25

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження №22-ц/824/6543/2026 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 квітня 2026року місто Київ справа № 355/638/25 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В. суддів: Таргоній Д.О., Голуб С.А. за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Баришівського районного суду Київської області від 12 грудня 2025року, ухвалене під головуванням судді Чальцевої Т.В., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності,- В С Т А Н О В И В: У квітні 2025 року позивач звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила визнати за нею право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В обгрунтування вимог посилалася на те, що вона з 27 липня 1985 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Від шлюбу сторони мають двох дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказувала, що до грудня 1996 року вона з чоловіком і дітьми проживали в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . Вселені у вказану квартиру останні були на підставі ордеру. Проте, 28 листопада 1996 року на підставі рішення виконавчого комітету Корніївської сільської ради №23 громадянці ОСОБА_5 було дозволено провести обмін трикімнатного будинку садибного типу, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 на двокімнатну квартиру, де проживали сторони. Зазначала, що на підставі вказаного вище рішення виконавчим комітетом Корніївської сільської ради було видано ордер №316 від 03 грудня 1996 року, що слугував підставою для вселення сторін з дітьми в будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Посилалася на те, що вона, розуміючи, що ордер на вселення у жиле приміщення не є правовстановлюючим документом на надане для вселення житло, вона неодноразово просила відповідача розпочати процес приватизації житлового будинку, проте останній щоразу зазначав, що все владнає, проте надавати останній документи не бажав, зберігав їх поза межами домоволодіння. На підставі рішення Баришівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2018 року у справі №355/1268/18 шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. Проте, навіть після розірвання шлюбу сторони продовжували проживати разом, включно до повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Після цього, на вимогу дітей, позивач залишила територію України та поїхала шукати прихистку до Туреччини, де і проживала до 03 червня 2024 року включно. Вказувала, що 03 червня 2024 року вона повернулася в Україну та вважаючи своїм житлом житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , тому вона поїхала туди. Проте, відповідач не впустив її до будинку, незважаючи на те, що остання там була зареєстрована та не надав можливості забрати свої речі. Зазначала, що 06 червня 2024 року відповідач зняв її з місця реєстрації у вказаному житловому будинку. Посилалася на те, що вона дізналася, що на підставі рішення Баришівського районного суду Київської області від 21 вересня 2009 року у справі №2-619/2009 за відповідачем визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розміщений за адресою: АДРЕСА_1 . Оскільки їй не було відомо про вказане судове рішення, вона оскаржила це рішення до суду апеляційної інстанції та постановою Київського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року №2-619/2009 рішення Баришівського районного суду Київської області від 21.09.2009 року було скасовано, а у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі. Вказувала, що 18 грудня 2024 року вона звернулась з заявою до уповноважених осіб Корніївського старостинського округу по питанню проведення реєстрації її місця проживання, оскільки вважала такі дії необхідними для початку приватизації спірного житлового будинку, однак листом від 24 грудня 2024 року №07-109 її було повідомлено, що для вчинення такої дії їй необхідно надати, серед іншого, документ, що підтверджує її право власності на вказане нерухоме майно. Зазначала, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником будинку, незважаючи на наявність постановою Київського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року №2-619/2009, станом на сьогоднішній день значиться відповідач. Посилалася на те, що наявність запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про наявність власника нерухомого майна позбавляє можливості позивача розпочати процес приватизації житлового будинку, оскільки свідчить про вибуття такого майна з власності держави та втрату ним статусу об`єкту державного житлового фонду. Враховуючи те, що вона на законних підставах була вселена у спірний будинок, але 06 червня 2024 року втратила право користування ним внаслідок незаконних дій відповідача (в зв`язку з реалізацією останнім прав власника нерухомого майна, який останній набув на підставі незаконного судового рішення), вважає, що її право підлягає захисту шляхом визнання за нею права власності на частину житлового будинку, яку остання мала отримати у власність у випадку проведення безоплатної приватизації спірного житлового будинку - 1/4 частину. Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 12 грудня 2025 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1190,00 грн. та зі сплати вартості звіту про оцінку нерухомого майна у сумі 1500,00 грн. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позову відмовити. На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилався на те, що суд першої інстанції не взяв до уваги, що без належного підтвердження своїх майнових прав на спірне майно позивач посилаючись на статтю 392 ЦК України обрала не вірний спосіб захисту своїх майнових прав, шляхом визнання права власності на 1/4 частину житлового будинку. Вказував, що відповідач ОСОБА_1 не є власником спірного житла, а тому суд першої інстанції у порушення норм процесуального права не залучив до участі у справі в якості належного відповідача орган місцевого самоврядування у віданні якого перебуває спірне нерухоме майно. Відзиву на апеляційну скаргу не надійшло. Судове засідання проводилося в режимі відеоконференції. В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідач ОСОБА_1 та треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у судове засідання не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. А відтак, колегія суддів вважає можливим розглядати справу у відсутність осіб, які не з`явилися в судове засідання відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню знаступних підстав. Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що зняття відповідачем позивача з місця реєстрації слід розцінювати як порушення прав останньої на повагу до житла. Враховуючи те, що позивач на законних підставах була вселена у спірний будинок, але 06 червня 2024 року втратила право користування ним внаслідок певних дій відповідача, право позивача підлягає захисту шляхом визнання за нею права власності на частину житлового будинку, яку остання мала отримати у власність у випадку проведення безоплатної приватизації спірного житлового будинку (1/4). Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 27 липня 1985 року. Від шлюбу сторони мають двох дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . До грудня 1996 року позивач з чоловіком і дітьми проживали в квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . Вселені у вказану квартиру останні були на підставі ордеру. 28 листопада 1996 року на підставі рішення Виконавчого комітету Корніївської сільської ради №23 громадянці ОСОБА_5 було дозволено провести обмін трикімнатного будинку садибного типу, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 на двокімнатну квартиру, де проживали сторони. На підставі цього рішення Виконавчий комітет Корніївської сільської ради видав ордер від 03 грудня 1996 року №316, що слугував підставою для вселення сторін з дітьми в будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Довідкою Баришівського бюро технічної інвентаризації від 25 червня 2009 року №511 підтверджено, що станом на 25 червня 2009 року за ОСОБА_1 право приватної власності на нерухоме майно не зареєстроване. Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 21 вересня 2009 року у справі №2-619/2009 за ОСОБА_1 визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розміщений за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з витягом про державну реєстрацію прав від 02 листопада 2010 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розміщений за адресою: АДРЕСА_1 . Підстава виникнення права власності: рішення Баришівського районного суду Київської області від 21 вересня 2009 року. Рішенням Баришівського районного суду Київської області від 09 жовтня 2018 року у справі №355/1268/18 шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. Позивач виїхала за межі України після початку повномасштабного вторгнення, а повернулася 03 червня 2024 року. Відповідач не впустив позивача до будинку, у зв`язку з чим позивач викликала поліцію. Постановою Київського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року №2-619/2009 рішення Баришівського районного суду Київської області від 21 вересня 2009 року було скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі. У листі від 24 грудня 2024 року №07-109 Виконавчий комітет Корніївського старостинського округу Баришівської селищної ради Броварського району Київської області повідомив позивача про те, що 06 червня 2024 року власник житла ОСОБА_1 зняв з реєстрації ОСОБА_2 . Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 02 квітня 2025 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розміщений за адресою: АДРЕСА_1 . Так, у частині другій статті 9 ЖК України закріплено право громадянина на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду. Статтею 1 Закону України від 19 червня 1992 року №2482-XІІ «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі - Закон № 2482-XІІ), який визначає правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання, передбачено, що приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), квартир у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб (з урахуванням положення частини другої статті 2 цього Закону), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ. Відповідно до частин першої, десятої та одинадцятої статті 8 Закону №2482-XІІ приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом. Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них належить відсутність в особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону № 2482-XІІ, якою визначено, що не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 200/18858/16-ц (провадження №14-165цс18). Суд встановив, що Виконавчий комітет Корніївської сільської ради видав ордер від 03 грудня 1996 року №316, що слугував підставою для вселення сторін з дітьми в будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з пунктом 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 (далі - Положення № 396), громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію. Пунктом 18 Положення №396 затверджено перелік документів, які подаються громадянином до органу приватизації. Звертаючись до суду з цим позовом, позивач обґрунтовувала його тим, що порушено її право на приватизацію житла, при цьому, посилаючись на ст.ст.321, 328 ЦК України, просила визнати за нею право власності на 1/4 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно зі статтею 328 ЦК України (у редакції, чинній на момент звернення з позовом до суду) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Вирішуючи спір про визнання права власності, слід враховувати, що судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Оскільки позивач не є власником 1/4 частини житлового будинку, а лише претендує на передання цього майна їй у власність в порядку приватизації, вимоги позову про визнання права власності на це майно на підставі статей 328, 392 ЦК України є необґрунтованими, а суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позову. Крім того, право власності відповідача на спірне житло було скасовано постановою Київського апеляційного суду від 26 листопада 2024 року у справі №2-619/2009, а відтак позивачем обрано неналежний спосіб захисту її прав. Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Таким чином, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому апеляційну скаргу відповідача необхідно задовольнити, а рішення Баришівського районного суду Київської області від 12 грудня 2025 року скасувати з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову. Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (ч.8 ст.141 ЦПК України). За положенням ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційним судом задоволено апеляційну скаргу та відмовлено у задоволенні позову, з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 2231,40 грн. Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 - задовольнити. Рішення Баришівського районного суду Київської області від 12 грудня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності - відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 судові витрати по сплаті судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 2231 грн. 40 коп. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 23 квітня 2026 року. Головуючий: Судді: