Постанова Львівський апеляційний суд № 448/1598/24

Справа № 448/1598/24 Головуючий у 1 інстанції: Кічак Ю.В. Провадження № 22-ц/811/3931/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Ніткевича А.В., суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., секретаря Гаврилюк Я.Ю. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 16 вересня 2025 року в складі судді Кічака Ю.В. у справі за заявою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , заінтересована особа приватний нотаріус Яворівського нотаріального округу Львівської області Пилюх Галини Романівни, Мостиська міська рада Львівської області, про встановлення факту спільного проживання,- встановив: У вересні 2024 року заявники ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду із заявою про встановлення факту спільного проживання. Заяву обґрунтовують тим, що їхній батько ОСОБА_3 уклав шлюб з ОСОБА_4 , яка після реєстрації шлюбу взяла прізвище чоловіка ОСОБА_5 . До укладення цього шлюбу у ОСОБА_3 було троє дітей від попереднього шлюбу, а саме: ОСОБА_1 , 1957 року народження, ОСОБА_6 , 1959 року народження та ОСОБА_5 (після реєстрації шлюбу 01.11.1980 року, змінила прізвище на ОСОБА_2 , 1961 року народження. Зазначають, що ОСОБА_7 (друга дружина батька) прийняла дітей чоловіка та виховувала їх як рідних, вони всі разом жили як сім`я в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Після смерті батька вони продовжили жити як одна сім`я, підтримуючи реальні сімейні відносини, коли всі діти стали дорослими та створили власні сім`ї, родинні стосунки з ОСОБА_7 не припинилися, зокрема, заявники часто навідували її, разом збиралися на свята, допомагали матеріально ремонтувати та утримувати житловий будинок, купували меблі. На підставі рішення Арламівськоволянської сільської ради Мостиського району Львівської області від 25 жовтня 2006 року №22, ОСОБА_7 оформила на себе право власності на вказаний вище житловий будинок. У подальшому, після того як ОСОБА_7 тяжко захворіла та у зв`язку зі станом здоров`я стала потребувати постійного медичного лікування та стороннього догляду, зокрема 17.04.2015 її було влаштовано до комунального закладу Львівської обласної ради «Судовишнянський психоневрологічний інтернат», де ОСОБА_7 перебувала по день своєї смерті. Водночас, протягом періоду перебування їхньої мачухи в інтернаті вони (заявники) постійно її відвідували, неодноразово забирали додому у відпустку, де проводили з нею час. Крім того, постійно надавали їй матеріальну допомогу, піклувалися про неї, коли ОСОБА_7 померла, всі витрати пов`язані з її похованням заявники взяли на себе. Зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_1 їхня мачуха ОСОБА_7 померла, а після її смерті відкрилася спадщина, до складу якої входить, в тому числі, і право на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Ще за життя ОСОБА_7 розпорядилася своїм майном, склавши заповіт, посвідчений секретарем виконкому Арламівськоволянської сільської ради Мостиського району Львівської області за реєстровим №12, яким заповіла житловий будинок в АДРЕСА_1 - пасинку ОСОБА_6 та падчерці ОСОБА_2 , в рівних частинах. Заявниця ОСОБА_2 свою частку у спадщині прийняла та отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Інший спадкоємець за заповітом ОСОБА_6 спадщину не прийняв, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . З приводу іншої 1/2 частки спадкового майна, ОСОБА_2 зверталася до приватного нотаріуса Яворівського районного нотаріального округу Львівської області Пилюх Г.Р., однак нотаріус повідомила, що оскільки інший спадкоємець громадянин російської федерації ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , не подав заяви про прийняття спадщини чи заяви про відмову від спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом, право на спадкування у такому разі мають особи, визначенні у статтях 1261-1265 ЦК України. При цьому нотаріус вказала, що ОСОБА_2 не подала документів, які підтверджують факт родинних відносин та/або факт проживання однією сім`єю згідно ст. 1264 ЦК України, що стало підставою для звернення до суду. Враховуючи наведене, просили встановити факт їхнього (заявників) спільного проживання однією сім`єю разом з ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 1964 року по день смерті ОСОБА_7 - ІНФОРМАЦІЯ_5 , оскільки таке рішення необхідне їм для вирішення питання стосовної іншої 1/2 частки спадкового майна. Оскаржуваним рішенням Мостиського районного суду Львівської області від 16 вересня 2025 року у задоволенні заяви про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 з ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з 1964 року по день смерті ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_5 - відмовлено. Рішення суду оскаржив заявник ОСОБА_1 , зазначає, що оскільки між заявниками та спадкодавцем відсутні родинні відносини, на підставі письмової відповіді нотаріуса звернулися із заявою про встановлення факту проживання однією сім`єю. Вважає, що оскаржуване рішення суду ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, судом не надано належної оцінки доказам та аргументам заявників. Покликаючись на норми Сімейного кодексу України, зазначає, що дитина належить до сімї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Згідно із абзацом 5 пунктом 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї» членами сім`ї є, зокрема, особи, які постійно мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід та баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обовязковими умовами для визнання їх членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат. За змістом ст. 1 ЗУ «Про запобігання корупції» до близьких осіб законодавцем віднесено, у тому числі, мачуху. Таким чином, член сім`ї це особа, яка має тісний правовий зв`язок із сім`єю, що ґрунтується на шлюбі, спорідненні, усиновленні, інших формах, характеризується спільністю життя та інтересів, наявністю взаємних прав та обов`язків, передбачених сімейним законодавством. Звертає увагу на те, що у статті 270 СК України визначено обов`язок повнолітніх падчерки та пасинка утримувати непрацездатну мачуху, вітчима, якщо вони потребують матеріальногї допомоги. Вважає, що суд не врахував роз`яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», де вказано, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Стверджує, що обов`язок утримувати свою мачуху виконували добросовісно, під час перебування її у відповідному закладі постійно піклувалися про неї, надавали матеріальну допомогу, підтримували у належному стані спірний будинок та прибудинкову територію. Вважає, що факт не проживання разом із мачухою не спростовує наявності відносин, притаманних сімейним відносинам у розумінні ст. 3 СК України. Зокрема, суд не взяв до уваги тих років, коли з самого дитинства проживали з мачухою, яка виховувала дітей, як рідних, а у подальшому складення нею заповіту на таких. Той факт, що ОСОБА_7 останні роки свого життя і по день смерті була зареєстрована у Судововишнянському психоневрологічному інтернаті, не спростовує факту існування реальних сімейних відносин між нею та заявниками, оскільки сімейні відносини не припинилися, як і обов`язок по її утриманню. На думку апелянта, суд допустив порушення строків розгляду справи. Просить скасувати рішення Мостиського районного суду Львівської області від 16 вересня 2025 року, ухвалити нове рішення, яким заяву задовольнити. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції (ч. 3 ст. 360 ЦПК України). Учасники справи будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи, в судове засідання 21 квітня 2026 року не прибули, заявники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали заяви про розгляд справи у їх відсутність, інші не повідомили про причину неявки. На переконання колегії суддів, матеріалів справи достатньо для розгляду справи по суті, а тому вважає за можливе відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України розглядати справу за відсутності осіб, що не з`явилися. За відсутності всіх осіб, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу технічними засобами не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення виходячи із такого. Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст. 76 ЦПК України). Згідно із ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. З метою застосування статті 1264 ЦК України встановлення факту проживання однією сім`єю передбачає доведення перед судом факту спільного проживання осіб, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних сім`ї. Під спільним проживанням слід розуміти постійне фактичне проживання таких осіб в житлі за однією адресою (адресами), збереження ними у такому житлі переважної більшості своїх речей, зокрема щоденного побутового вжитку, сприйняття ними цього місця проживання як свого основного, незалежно від того, що будь-хто із них за особливістю своєї роботи/служби зумовлений тривалий час бути відсутнім за цим місцем проживання (несення військової служби, вахтовий метод роботи). Спільний побут, в свою чергу, передбачає ведення спільного господарства, наявність спільного бюджету, витрат, придбання майна для спільного користування, в тому числі за спільні кошти та внаслідок спільної праці, спільна участь в утриманні житла, його ремонт, спільне харчування, піклування один про одного/надання взаємної допомоги тощо. При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин. Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться: документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання); фотографії певних подій; документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Факт спільного проживання сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини. Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини. На підтвердження того, що ОСОБА_7 була мачухою ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , заявники надали свідоцтво про одруження їхнього батька ОСОБА_3 з ОСОБА_4 серії НОМЕР_1 , свідоцтво про народження ОСОБА_8 серії НОМЕР_2 та свідоцтво про укладення шлюбу між ОСОБА_9 та ОСОБА_8 . З 17.04.2015 ОСОБА_7 почала проживати в комунальному закладі Львівської обласної ради «Судовишнянський психоневрологічний інтернат» за адресою: м.Судова Вишня, вул.Садова бічна, 3 Яворівського району Львівської області. При цьому, слідуючи змісту заяви, заявники не заперечують факту окремого проживання з померлою ОСОБА_7 , відтак твердження заявників про спільне проживання з мачухою однією сім`єю з 1964 року по день її смерті, суперечить одне одному. Таким чином, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд прийшов висновку, що надані заявниками докази в своїй сукупності не доводять фактів спільного проживання, ведення ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_7 спільного господарства, наявності у них (заявників) разом з ОСОБА_7 спільного бюджету, здійснення ними спільних витрат, придбання будь-якого майна в інтересах сім`ї, наявності у них спільних прав та обов`язків, тощо, на підставі чого можливо було б встановити факт, що вказані особи проживали однією сім`єю. При цьому, факт спільного відпочинку осіб, спільна присутність на святкуванні, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, не можуть свідчити про те, що між вказаними особами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини. Таким чином, доводи заявників про те, що вони постійно відвідували ОСОБА_7 в інтернаті, неодноразово забирали її додому у вихідні та святкові дні, купували одяг, ліки, а також надавали іншу матеріальну допомогу, не є такими, що свідчать про їх спільне проживання однією сім`єю, оскільки остання проживала в комунальному закладі Львівської обласної ради «Судовишнянський психоневрологічний інтернат» більше ніж 5 років. Факт доброзичливих відносин з померлою та надання їй будь-якої допомоги є лише доброю волею заявників, однак їх перебування у близьких стосунках, тісне спілкування та спільне проведення святкувань не є тими обставинами, які підтверджують факт проживання однією сім`єю, наявність спільного побуту та виникнення у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних сім`ї. При цьому, будь яких доказів понесення витрат на утримання житлового будинку, на купівлю меблів, заявниками не надано, оскільки ОСОБА_2 є власником 1/2 частини житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , відтак має обов`язок щодо утримання цього майна. Платіжна інструкція про оплату заявницею ОСОБА_2 комунальних послуг не є належним доказом, оскільки оплата комунальних послуг є обов`язком власника та користувача цим будинком, крім цього, як вбачається із заяви-приєднання до умов договору розподілу природного газу (для побутового споживача), заяви-приєднання до умов договору постачання природного газу побутовим споживачам ТОВ «Газопостачальна компанія «Нафтогаз України», такі були укладені 20.08.2024, тобто вже після смерті ОСОБА_7 . Враховуючи, що ОСОБА_7 з 17.04.2015 по дату своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 не проживала разом з заявниками, а знаходилась на утриманні у спеціальному закладі, відтак суд не знайшов підстав вважати, що заявники та ОСОБА_7 були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки один до одного, що притаманні сімейним, тому дійшов висновку, що надані суду докази, якими заявники обґрунтовують свої вимоги щодо спільного проживання, спільного побуту, наявності взаємних прав та обов`язків з померлою ОСОБА_7 , не підтверджують факт проживання зі спадкодавцем однією сім`єю протягом останніх п`яти років до часу відкриття спадщини, відтак подана до суду заява задоволенню не підлягає. При вирішенні справи суд врахував практику Верховного Суду. Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з такого. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст. 5 ЦПК України). Відповідно до приписів частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на розгляд своєї справи у суді, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на справедливий судовий розгляд. Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими ЦПК України, у порядку: наказного провадження, позовного провадження (загального або спрощеного), окремого провадження (ч. 2 ст. 19 ЦПК України). Частиною 1 ст. 293 ЦПК України передбачено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом (ч. 3 ст. 294 ЦПК України). Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Перелік фактів, що мають юридичне значення та які встановлюються в судовому порядку передбачений у ч.ч. 1, 2 ст. 315 ЦПК України. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманняі 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі не збігаються з ім`ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного чи природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України). Згідно із ст. 319 ЦПК України у рішенні суду повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд установив цей факт. Як роз`яснено у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року з наступними змінами «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) виснувала, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. У постанові від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Звертаючись до суду із заявою про встановлення факту заявники зазначають, що ще за життя ОСОБА_7 розпорядилася своїм майном, склавши заповіт, яким заповіла житловий будинок в АДРЕСА_1 - пасинку ОСОБА_6 та падчерці ОСОБА_2 , в рівних частинах, ОСОБА_2 свою частку в спадщині прийняла та отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, інший спадкоємець за заповітом ОСОБА_6 спадщину не прийняв, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , з приводу іншої 1/2 частки спадкового майна, ОСОБА_2 зверталася до приватного нотаріуса, однак нотаріус повідомила, що оскільки інший спадкоємець громадянин російської федерації ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , не подав заяви про прийняття спадщини чи заяви про відмову від спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом, право на спадкування у такому разі мають особи, визначенні у статтях 1261-1265 ЦК України, однак ОСОБА_2 не подано документів, які підтверджують факт родинних відносин та/або факт проживання однією сім`єю згідно ст.1264 ЦК України. Таким чином, рішення суду про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю зі спадкодавцем, заявникам необхідне для вирішення питання стосовної спадкування іншої 1/2 частки спадкового майна. Судом встановлено, що ОСОБА_7 була дружиною ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 , спільних дітей у подружжя не було. При цьому, у ОСОБА_3 було троє дітей від попереднього шлюбу, а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Так, відповідно до довідки виконавчого комітету Мостиської міської ради №489 від 06.08.2024, згідно даних погосподарської книги №1, що знаходиться в архіві Мостиської міської ради Яворівського району Львівської області, щодо житлового будинку АДРЕСА_1 , особовий рахунок № НОМЕР_3 , станом на 01.01.1964 у домогосподарстві, яке відносилось до суспільної групи «робітничий двір», були зареєстровані та проживали однією сім`єю і підтримували родинні стосунки: ОСОБА_3 - голова двору, ОСОБА_7 дружина, ОСОБА_1 син, ОСОБА_6 син, ОСОБА_8 дочка (а.с. 15). Як вбачається з повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть, ОСОБА_10 (батько заявників) помер ІНФОРМАЦІЯ_8 . ОСОБА_7 , на підставі рішення виконавчого комітету Арламівськоволянської сільської ради Мостиського району Львівської області від 25.10.2006 № 22, оформила на своє ім`я право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно, виданим 18.04.2007 виконавчим комітетом Арламівськоволянської сільської ради та Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №14287156 (а.с. 144, 144 зворот). ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_7 померла, що стверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_4 від 05.04.2021, виданим виконавчим комітетом Судовишнянської міської ради, актовий запис 53 (а.с. 130 зворот). Після смерті спадкодавця ОСОБА_7 відкрилась спадщина на усе належне їй майно, до складу якої входить, зокрема, житловий будинок на АДРЕСА_1 . За життя ОСОБА_7 розпорядилася своїм майном, склавши заповіт, посвідчений 17.07.2012 секретарем Арламівськоволянської сільської ради Мостиського району Львівської області Кравець С.С. за реєстровим №12, яким заповіла все своє майно де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що на день смерті їй належало і на що вона за законом має право, а саме житловий будинок разом з господарськими будівлями і спорудами в АДРЕСА_1 , - ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , в рівних частинах (а.с. 129). Згідно із витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 02.02.2024 №75670831, після смерті ОСОБА_7 була заведена спадкова справа №23/2021, яка зареєстрована у спадковому реєстрі за №67482944; місце зберігання - приватний нотаріус Яворівського районного нотаріального округу Львівської області Пилюх Г.Р., справа була заведена на підставі звернення падчерки спадкодавиці ОСОБА_2 . Відповідно до матеріалів спадкової справи №23/2021, заведеної після смерті ОСОБА_7 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , заявниця ОСОБА_11 прийняла спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_7 шляхом звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини для оформлення своїх спадкових прав (а.с. 139). На підставі заяви нотаріусом видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 150). Інший спадкоємець за заповітом ОСОБА_6 спадщину не прийняв, оскільки помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що стверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_5 від 21.05.2021, виданим 98900006 відділом записів громадського стану м.Новий Уренгой служби записів громадського стану Ямало-Ненецького автономного округу рф (а.с. 133). Із пояснень заявника ОСОБА_1 відомо, що померлий ОСОБА_6 дітей не мав, проживав в м.Новий Уренгой Ямало-Ненецького автономного округу рф. З інформаційної довідки зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину) від 15.07.2025 №81867829, вбачається, що спадкова справа після смерті ОСОБА_6 не заводилася. Також, ОСОБА_6 за життя не склав заповіту, що підтверджується інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) за №81867840 від 15.07.2025. Судом також встановлено, що з приводу оформлення прав на іншу 1/2 частину житлового будинку, ОСОБА_2 зверталася до приватного нотаріуса Яворівського районного нотаріального округу Львівської області Пилюх Г.Р., однак нотаріус повідомила, що оскільки інший спадкоємець громадянин російської федерації ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , не подав заяви про прийняття спадщини чи заяви про відмову від спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом, право на спадкування у такому разі мають особи, визначенні у статтях 1261-1265 ЦК України, однак ОСОБА_2 не подано документів, які підтверджують факт її родинних відносин та/або факт проживання однією сім`єю зі спадкодавцем. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України). Згідно зі статтями 1216 та 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року в справі № 139/122/14-ц (провадження №61-3238св22) вказано, що: «Під спором про право розуміють перешкоди у здійсненні цивільного права, які згідно із законом можуть бути усунені за допомогою суду. Спір про право пов`язаний виключно з порушенням, оспоренням або невизнанням, а також недоведенням суб`єктивного права, при якому існують конкретні особи, які перешкоджають в реалізації права. При відсутності цих елементів відсутній спір про право». Верховний Суд неодноразово зазначав, що спір про право - це формально визнана суперечність між суб`єктами цивільного права, що виникла за фактом порушення або оспорювання суб`єктивних прав однією стороною цивільних правовідносин іншою і яка потребує врегулювання самими сторонами або вирішення судом. Поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення. Отже, під час розгляду справ у порядку окремого провадження виключається існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають в реалізації такого права. Верховний Суд у постанові від 19 березня 2021 року у справі № 643/14985/18-ц (провадження № 61-14325св19) зазначив, що для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, у кожній справі після її порушення суддя зобов`язаний з`ясувати, які фізичні особи і організації можуть бути заінтересовані у вирішенні справи і підлягають виклику в судове засідання, у необхідних випадках запропонувати заявникові та заінтересованим особам подати додаткові докази на підтвердження заявлених вимог чи заперечень проти них. Тобто критерієм наявності спору про право у справах окремого провадження є сама можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у третіх осіб внаслідок встановлення певного факту навіть за відсутності заперечень таких осіб. З точки зору закону під спором про право у справах окремого провадження розуміється конфлікт інтересів заявника та хоча б однієї із заінтересованих осіб внаслідок заперечення такої особи проти задоволення заяви про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів або неоспорюваних прав, а також можливість виникнення, зміни або припинення прав та обов`язків у третіх осіб внаслідок задоволення відповідної заяви. Суди мають встановлювати, між ким існує спір, хто є спадкоємцем у порядку, передбаченому спадковим правом (ЦК України), який би оспорював право заявника на прийняття спадщини, оскільки існування спору про право повинно реальним, а не гіпотетичним (постанови Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18 (провадження № 61-39374св18), від 14 квітня 2021 року у справі № 205/2102/19 (провадження № 61-872св21), від 28 квітня 2021 року у справі № 520/19532/19 (провадження № 61-13709св20), від 15 листопада 2021 року у справі № 554/10125/20 (провадження № 61-12758св21), від 03 серпня 2022 року у справі № 759/12740/21 (провадження № 61-126св22). Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 2 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування", справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов`язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім`єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 01 січня 2004 року тощо. Зважаючи на те, що спадкодавець ОСОБА_7 , як і померлий ОСОБА_6 , не мали інших спадкоємців, жодна особа, за виключенням заявників, не намагається оформити право на спадкове майно після їхньої смерті, колегія суддів приходить переконання про можливість розгляду даної справи у порядку окремого провадження, оскільки будь яких обставин, які б свідчили про спір про право, колегією суддів не встановлено. Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу. В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Відповідно до статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім`ї, тощо. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини 2 статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. У пункті 6 Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 зазначено, що до членів сім`ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв`язках. Обов`язковою умовою для визнання їх членами сім`ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т. п. Пленум Верховного Суду України у пункті 21 постанови від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснив судам, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єюдо набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки. Для встановлення факту проживання однією сім`єю, тобто доведення існування передбачених статтею 1264 ЦК України підстав для визнання особи спадкоємцем четвертої черги, необхідні докази, які доводили б у всій сукупності факти щодо ведення особами спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов`язків. У постанові Верховного Суду від 24.06.2021 у справі №694/646/20 (провадження №61-5208св21) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім`єю, тобто доведення існування передбачених статтею 1264 ЦК України підстав для визнання особи спадкоємцем четвертої черги, необхідні докази, які доводили б у всій сукупності факти щодо ведення особами спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов`язків. Тлумачення вказаних норм права дає підстави для висновку, що для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів, а саме: 1) проживання однією сім`єю із спадкодавцем; 2) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п`ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім`єю. Про спільне проживання можуть свідчити наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини. Для встановлення спільного проживання однією сім`єю до уваги беруться: документи щодо місця реєстрації (фактичного проживання); фотографії певних подій; документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі (фіскальні чеки, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори та інші письмові докази) тощо. Факт спільного проживання сам по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18), та Верховним Судом у постановах: від 21 березня 2019 року у справі № 461/4689/15-ц (провадження № 61-43735св18); від 10 жовтня 2019 року у справі № 520/8495/17 (провадження № 61-7058св19); від 17 жовтня 2019 року у справі № 712/1294/17 (провадження № 61-34351св18); від 09 січня 2020 року у справі № 186/421/17 (провадження № 48280св18); від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18 (провадження № 61-17111св20). Зважаючи на те, що спадкові правовідносини є такими правовідносинами, що передбачають можливість вчинення активних, вольових дій особами (спадкоємцями) лише після смерті іншої особи (спадкодавця), доведення п`ятирічного терміну сімейних відносин між останніми підлягає доказуванню з врахуванням часу смерті спадкодавця (відкриття спадщини), а не у продовж усього періоду життя чи певних його моментів, тому дводи заяви та апеляційної скарги, які зводяться до того, що суд не врахував факт проживання заявників з ОСОБА_7 з 1964 року, не заслуговують на увагу. Більше того, відповідний факт є зрозумілим з огляду на вік заявників та проживання їх з покійним батьком, який одружився вдруге власне з ОСОБА_7 . Колегія суддів зазначає, що за змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив такий правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Враховуючи наведене, колегія суддів розділяє висновок суду першої інстанції про те, що матеріали справи не містять належних доказів, яка б давали правові підстави для висновку, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також спадкодавець ОСОБА_7 , протягом п`ятирічного терміну до часу смерті спадкодавця (відкриття спадщини), були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, тобто мали фактичні сімейні відносини, як і не надано доказів ведення спільного господарства, наявності у них спільного бюджету. Так, заявники фактично самостійно зазначають про факт окремого проживання з померлою ОСОБА_7 . Зокрема, беззаперечним є те, що з 17.04.2015 ОСОБА_7 почала проживати в комунальному закладі Львівської обласної ради «Судовишнянський психоневрологічний інтернат» за адресою: м.Судова Вишня, вул.Садова бічна,3 Яворівського району (до набрання чинності постановою Верховної Ради України від 17.07.2020 № 807-ІХ «Про утворення та ліквідацію районів» - «Мостиського району») Львівської області. Зокрема, Довідкою комунального закладу Львівської обласної ради «Судовишнянський психоневрологічний інтернат» №136 від 06.04.2021 підтверджується, що ОСОБА_7 , 1938 р.н., дійсно до дня смерті була зареєстрована та проживала за адресою цього закладу. При цьому, факт поховання спадкодавці ОСОБА_7 не є підтвердженням факту спільного проживання із заявнками, спільного побуту та наявності взаємних прав та обов`язків, які передбачені ст. 1264 ЦК України. В свою чергу, факт спільного відпочинку осіб, спільна присутність на святкуванні подій, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, не можуть свідчити про те, що між вказаними особами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини. Більше того, навіть сам факт проживання в одній квартирі, без підтвердження відповідних обставин, не може безумовно слугувати доказом проживання однією сім`єю у розумінні статті 1264 ЦК України та частини другої статті 3 СК України, оскільки може зводитися та свідчити лише про сусідство та користування одним приміщенням. Таким чином, оскільки ОСОБА_7 з 17.04.2015 по дату своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 не проживала разом із заявниками, а знаходилась на утриманні у спеціальному закладі, колегія суддів розділяє висновок місцевого суду про недоведеність перед судом, що заявники та ОСОБА_7 були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки один до одного, що притаманні сімейним, тому надані суду докази не підтверджують факт проживання заявників зі спадкодавцем однією сім`єю протягом останніх п`яти років до часу відкриття спадщини. Зазначені висновки відповідають і показам свідків, які у своїй сукупності мають загальний характер і не містять посилання на конкретні факти чи обставини, які б давали можливість дійти висновку про наявність підстав, які входять до предмету доказування у подібних правовідносинах. Іншим доводам заявників, суд першої інстанції надав належну правову оцінку, підстав для переоцінки таких колегія суддів не вбачає. Окремо колегія суддів зазначає, що жодним чином не заперечує цитовані апелянтом норми матеріального закону, що обов`язків падчерки чи пасинка, щодо, зокрема, мачухи, віднесення останньої до близьких осіб, однак вважає покликання в апеляційній скарзі на відповідні положення не релевантним, оскільки такі обставини виходять за межі доказування даного судового провадження та мають відмінні наслідки від тих, які можуть наступити у випадку доведення заявниками їхніх вимог. Покликання в апеляційній скарзі на порушення, на думку апелянта, судом першої інстанції норм процесуального права, навіть за умови деведення таких, підставами для скасування оскаржуваного рішення не є, оскільки про незаконність такого не свідчать, як і не дають підстав для відповідного процесуального реагування апеляційним судом. Інші доводи, які зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно встановлених обставин справи та спрямовані на переоцінку доказів у справі, висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - ухвалив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Мостиського районного суду Львівської області від 16 вересня 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 21 квітня 2026 року. Головуючий: А.В. Ніткевич Судді: С.М. Бойко С.М. Копняк