Постанова 4803 № 201/12364/25

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3957/26 Справа № 201/12364/25 Суддя у 1-й інстанції - Батманова В. В. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 квітня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого судді Агєєва О.В., суддів: Гапонова А.В., Халаджи О.В. за участю секретаря судового засідання Усенко Я.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпро цивільну справу №201/12364/25 за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю проектно-конструкторське бюро «Стальмонтаж», третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Скай-Віннер» про визнання незаконним та скасування рішення та визнання недійсним договору, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 22 грудня 2025 року,ухвалене у складі судді Батманової В.В., - ВСТАНОВИВ: У жовтні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Соборного районного суду міста Дніпра з позовом до ДМР, ТОВ ПКБ «Стальмонтаж», третя особа ТОВ «Скай-Віннер» про визнання незаконним та скасування рішення та визнання недійсним договору. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що 19 лютого 2025 року ДМР прийнято рішення за №64/63 «Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 в оренду ТОВ ПКБ «СТАЛЬМОНТАЖ» по фактичному розміщенню нежитлових приміщень». Вказує, що позивач працює у районі наближеному до центру міста Дніпра та в силу обставин життя маршрут на роботу пролягає через вулиці в центрі міста, узвіз Крутогірний, вул. Ламану та ін. У зв`язку з розташуванням місця роботи позивача, на протязі багатьох років позивач припарковував свій автомобіль поблизу роботи на розі вулиць Ламана, узв. Крутогірний. Зауважує, що 04 липня 2025 року та 01 серпня 2025 року позивач звертався до Медичного центру «Геліос» по вул.Ламана, буд.17. Під час останнього візиту до лікаря позивач залишив своє авто біля будівлі медичного центру, де позивачеві повідомили, що там паркуватись не можна, бо земля перебуває в оренді іншого підприємства. Звертає увагу, що рішенням №64/63 обмежено позивача на вільний доступ до об`єкту благоустрою та вулично-дорожньої мережі, яка в силу приписів Закону України «Про благоустрій населених пунктів», Земельного кодексу України та Правил благоустрою міста Дніпра має перебувати у загальному користуванні. Згідно з Правилами благоустрою території міста Дніпра, затвердженими рішенням Дніпровської міської ради від 27 листопада 2013 року №44/43 (зі змінами) на об`єктах благоустрою, яким є вулиця виконувати земляні, ремонтні, будівельні, монтажні роботи, огороджувати території загального користування та/або чинити інші дії, що супроводжуються порушенням об`єктів благоустрою міста, зміненням об`єктів благоустрою та/або погіршенням їх існуючого стану, без укладеного з КП «Управління контролю за благоустроєм міста» Дніпровської міської ради договору та дозволу на порушення об`єктів благоустрою, отриманого в установленому порядку (п. 3.2., 3.2.1, пп. а) п. 5 ст. 3.2.1 Правил). Вважає, що прийняття рішення №64/63 та подальше укладання договору оренди земельної ділянки у межах визначених цим рішенням, порушує як суспільний інтерес мешканців міста, так і законний інтерес позивача на користування місцями загального користування, які перебувають у комунальній власності. У зв`язку з чим просить суд визнати незаконним та скасувати рішення ДМР від 19 лютого 2025 року № 64/63 «Про передачу земельної ділянки по АДРЕСА_1 в оренду ТОВ Проектно конструкторське бюро «Стальмонтаж», по фактичному розміщенню нежитлових приміщень», щодо передачі в оренду ТОВ Проектно-конструкторське бюро «Стальмонтаж» земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:03:339:0002, що збігається з об`єктом благоустрою вулично-дорожної мережі, території вулиць «вулиця Ламана узвіз Крутогірний» у м. Дніпро та визнати недійсним договір оренди землі від 04 квітня 2025 року укладений між ДМР та ТОВ Проектно-конструкторське бюро «Стальмонтаж» щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:03:339:0002 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 3120196012101), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , державна реєстрація якого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведена 04 квітня 2025 року, номер запису про речове право 59381389. Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 22 грудня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ДМР, ТОВ проектно-конструкторське бюро «Стальмонтаж», третя особа ТОВ «Скай-Віннер» про визнання незаконним та скасування рішення та визнання недійсним договору відмовлено у повному обсязі. Вирішено питання розподілу судових витрат. Не погодившись з зазначеним судовим рішенням представник ОСОБА_1 - адвокат Костюченко Н.О.подала апеляційну скаргу, в якій вважає рішення суду незаконним та необґрунтованим, оскільки винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування скарги зазначає, що суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване судове рішення неправильно визначив характер порушеного права, дійшов помилкового висновку, що позивач не довів порушення свого права, оскільки не надав доказів фактичних перешкод у паркуванні автомобіля. Наведений судом першої інстанції підхід звужує зміст прав позивача, оскільки предметом спору є не право на паркування, а право вільного користування землями загального користування та об`єктами благоустрою, що перебувають у комунальній власності. Вказує, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки імперативним нормам ч.4 ст.83 ЗКУ, яким прямо заборонено передачу земель загального користування (вулиці, проїзди, тротуари) у приватне користування. Зазначає, що передача земель загального користування в оренду є незаконною незалежно від доведеності індивідуальної шкоди. Таким чином, сам факт включення до орендованої земельної ділянки частини вулично-дорожньої мережі є достатньою підставою для визнання рішення міської ради незаконним та договору оренди - недійсним. Також вважає, що суд першої інстанції, посилаючись на практику Верховного Суду, прийшов до помилкового висновку про те, що оскарження рішення органу місцевого самоврядування після укладення договору оренди є неефективним способом захисту. При цьому, суд першої інстанції проігнорував правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18, згідно з якою якщо позивач одночасно оспорює рішення органу влади та договір, укладений на його підставі, скасування рішення має правове значення, оскільки воно є первинною підставою виникнення цивільних правовідносин. Вказує, що суд першої інстанції належним чином не дослідив усі обставини справи та не надав їм належної правової оцінки, а тому що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим. Суд першої інстанції: не дослідив належним чином належні та допустимі докази та дійшов помилкових висновків без достатнього фактичного підґрунтя. Суд фактично проігнорував доводи позивача, чим порушив принцип змагальності та рівності сторін, зробив юридично хибні висновки, які не підтверджені належними та допустимими доказами, формально підійшов до оцінки правового інтересу позивача, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права та вибірково застосував практику Верховного Суду. У зв`язку з чим просить оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Представник відповідача ДМР - Пастернак В.В., скориставшись своїм правом, подала відзив на апеляційну скаргу, в якому вважає апеляційну скаргу позивача незаконною, необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Вказує, що судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позову із зазначенням про недоведеність порушеного права позивача, а тому ДМР вважає, що рішення Соборного районного суду м.Дніпра від 22 грудня 2025 року є законним та обґрунтованим, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Зауважує, що порядок та процедура прийняття рішення ДМР дотримано, що підтверджується протоколом 63 сесії ДМР VIII скликання, яка відбулась 19 лютого 2025 року, питання № 5.16. Звертає увагу, що рішення ДМР від 19 лютого 2025 року №64/63 та від 25 вересня 2024 року №104/55, належним чином оприлюднені на офіційному сайті Дніпровської міської ради, що свідчить про виконання умов ч.5 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо набрання ними чинності. Разом з цим п.8.9 рішення №64/63 передбачає, що у разі виникнення будь яких вимог будь-яких осіб щодо земельної ділянки, будівель та споруд, що знаходяться на земельній ділянці, виключну повну юридичну і матеріальну відповідальність за належне задоволення цих вимог згідно з чинним законодавством несе ТОВ ПКБ «Стальмонтаж». Міська рада не є відповідачем з таких вимог. Зазначає, що позивач у позовній заяві посилається на нібито порушення його прав, але у даних правовідносинах права та законні інтереси позивача Дніпровською міською радою не порушувались. У зв`язку з чим просила у задоволенні апеляційної скарги відмовити, рішення Соборного районного суду м.Дніпра від 22 грудня 2025 року у цій справі залишити без змін. Також, представник третьої особи ТОВ ПКБ «Стальмонтаж» - адвокат Зеркалова К.С., скориставшись своїм правом, подала відзив на апеляційну скаргу, в якій вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню. Зазначає, що згідно із висновком щодо матеріалів земельно-кадастрової інвентаризації № 107/м-10 від 25 травня 2005 року за рішенням виконкому міської ради від 18 листопада 1999 року № 2529 земельна ділянка (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002) площею 0,2058 га була надана у користування по фактичному розміщенню адміністративного будинку. Відповідно до рішення Дніпропетровської міської Ради № 282/52 від 02 грудня 2009 року земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002) по АДРЕСА_1 віднесено до категорії землі житлової та громадської забудови. Звертає увагу, що рішенням від 19 лютого 2025 року №64/63 категорія землі її площа та межі не змінювались. Таким чином, відповідна земельна ділянка була сформована, її межі були винесені в натурі (на місцевість), а відомості про неї були зареєстровані в Державному земельному кадастрі більше ніж 20 років. Не зважаючи на те, що земельну ділянку було сформовано ще в 1999 року позивач заявив про порушення своїх прав тільки в 2025 році, що протирічить принципу правової визначеності. Зазначає, що стаття 83 Земельного кодексу України знаходиться у главі 14 «Право власності на землю», а ч.4. ст.83 Земельного кодексу України передбачає, перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність. Будь-яких заборон, на передачу відповідних земель саме у користування, відповідна стаття не містить. В свою чергу право на передачу земельних ділянок у користування передбачено главою 15 Земельного кодексу України «Право користування землею». Яка не містить аналогічних визначеним у ч.4. ст.83 ЗК Україні заборон на передачу в оренду земельних ділянок. За договором оренди землі від 04 квітня 2025 року право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002) до відповідача 2 не переходило. Таким чином, положення пункту 4 статті 83 Земельного кодексу України є незастосовними до спірних правовідносин, а порушення прав позивача, відповідно, відсутнє. Вважає висновки скаржника безпідставними та такими, що ґрунтуються на маніпуляціях та підміні термінів при цитуванні норми закону, та не мають під собою правового підґрунтя. Скаржником не доведено як те що рішення ДМР ради суперечить актам цивільного законодавства, так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами. У зв`язку з чим просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а судове рішення Соборного районного суду м.Дніпра від 22 грудня 2025 року залишити без змін. Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Костюченко Н.О. в судовому засідання апеляційного суду підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити. Представник третьої особи ТОВ ПКБ «Стальмонтаж» - адвокат Яковлєва Н.Б. в судовому засіданні апеляційного суду заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просили відмовити у її задоволенні. Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку. Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Під час час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують. Рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону. Так судом встановлено, що 19 лютого 2025 року рішенням Дніпропетровської міської ради №64/63 затверджено технічну документацію, щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі на місцевості), площею 0,2058 га (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002) по АДРЕСА_1 . Земельну ділянку, площею 0,2058 га (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002), по АДРЕСА_1 передано в оренду строком на п`ятнадцять років ТОВ Проектно конструкторського бюро «Стальмонтаж» по фактичному розміщенню нежитлових приміщень, код класифікатора видів цільового призначення земельних ділянок (КВЦПЗ) 03.10 (для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компанії, які займаються підприємницькою діяльністю, пов`язаною з отриманням прибутку). Земельну ділянку за основним цільовим призначенням віднесено до категорії «Землі житлової та громадської забудови». 04 квітня 2025 року укладено договір оренди землі між Дніпровською міською радою та ТОВ ПКБ «Стальмонтаж», щодо земельної ділянки кадастровий номер 1210100000:03:339:0002. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з тих підстав, що позивачем не надано, а судом не встановлено належних та достатніх доказів на підтвердження доводів зазначених позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог про порушення його права.Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56)). Відповідно до статті 14 Конституції України, статті 373 ЦК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно із частиною першою статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина четверта статті 79-1 ЗК України). Відповідно до ст.1 Закону України «Про державний земельний кадастр» кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування. Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Відповідно до частини першої статті 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Згідно з ч. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями частини п`ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Згідно з частиною восьмою статті 60 закону України «Про місцеве самоврядування» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Воля територіальної громади як власника, може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2019 року у справі № 916/2130/15. Статтею 203 ЦК унормовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Згідно зі статтею 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3). Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. У постанові Верховного Суду від 11 липня 2020 року у справі № 281/129/17 суд зробив висновки про те, що правочин повинен відповідати саме цивільно-правовим нормам. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах. Правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб`єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст.204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію. Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 906/1388/20, від 09 липня 2020 року у справі № 910/14180/18, від 09 червня 2020 року у справі № 912/116/19, від 05 вересня 2019 року у справі № 914/4455/15. Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У справі, що переглядається встановлено, що ТОВ ПКБ «Стальмонтаж» є власником 89,03% частини відповідного громадського будинку розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Дніпропетровської міської ради №104/55 надано ТОВ ПКБ «Стальмонтаж» дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) по АДРЕСА_1 по фактичному розміщенню нежитлових приміщень. 16 жовтня 2024 року складено Акт відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) за яким жоден із співвласників претензій при встановленні існуючих меж землекористувачів не заявив. 19 лютого 2025 року Рішенням Дніпропетровської міської ради №64/63 затверджено технічну документацію, щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі місцевості), площею 0,2058 га (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002) по АДРЕСА_1 . Земельну ділянку, площею 0,2058 га (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002), по АДРЕСА_1 передано в оренду строком на п`ятнадцять років ТОВ Проектно конструкторського бюро «Стальмонтаж» по фактичному розміщенню нежитлових приміщень, код класифікатора видів цільового призначення земельних ділянок (КВЦПЗ) 03.10 (для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компанії, які займаються підприємницькою діяльністю, пов`язаною з отриманням прибутку). Земельну ділянку за основним цільовим призначенням віднесено до категорії «Землі житлової та громадської забудови». Згідно із висновком щодо матеріалів земельно-кадастрової інвентаризації № 107/м-10 від 25 травня 2005 року за рішенням виконкому міської ради від 18 листопада 1999 року №2529 земельна ділянка (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002) площею 0,2058 га була надана у користування по фактичному розміщенню адміністративного будинку. Відповідно до рішення Дніпропетровської міської Ради №282/52 від 02 грудня 2009 року земельну ділянку (кадастровий номер 1210100000:03:339:0002) по АДРЕСА_1 віднесено до категорії землі житлової та громадської забудови. 04 лютого 2025 року між ДМР та ТОВ ПКБ «Стальмонтаж» укладено Договір оренди землі. Категорія землі згідно із ст.19 Земельного кодексу України: землі житлової та громадської забудови; Цільове призначення земельної ділянки (КВЦПЗ) 03.10. (для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компанії, які займаються підприємницькою діяльністю, пов`язаною з отриманням прибутку). Отже, рішення ДМР прийнято в межах компетенції Дніпропетровської міської ради є законним та таким, що вичерпало свою дію, а висновки позивача не відповідають положенням земельного законодавства та зазначеній позиції Великої Палати Верховного Суду. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції що позивачем не додано жодного доказу на підтвердження доводів, яке саме майнове право позивача, було порушене укладеним Договором оренди. Позивач не довів, що є носієм порушеного, невизнаного або оспорюваного права у розумінні ст. 4 ЦПК України, а відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові. Доводи апеляційної апеляційної скарги про те, що відповідачем було порушено пункт 4 статті 83 ЗК України є помилковими. Так, відповідно до ч.4. ст.83 Земельного кодексу України до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об`єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом; землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об`єктів, або на земельних ділянках дна водних об`єктів; землі під об`єктами інженерної інфраструктури міжгосподарських меліоративних систем, які перебувають у комунальній власності; земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні комунальних закладів освіти. При цьому, стаття 83 ЗК України міститься у главі 14 «Право власності на землю», а ч. 4. ст. 83 Земельного кодексу України передбачає, перелік земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність. Будь-яких заборон, на передачу відповідних земель саме у користування, відповідна стаття не містить. В свою чергу право на передачу земельних ділянок у користування передбачено главою 15 ЗК України «Право користування землею». Яка не містить аналогічних визначеним у ч.4. ст. 83 ЗК Україні заборон на передачу в оренду земельних ділянок. Із урахуванням викладеного, правильно встановивши обставини справи, надавши належну оцінку поданим доказам, з урахуванням не доведеності позивачем порушення його прав та законних інтересів, суд першої інстанції прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, з чим погоджується колегія суддів. Суд правильно застосував норми матеріального права до правовідносин та не допустив порушень норм процесуального права, які б давали підстави, відповідно до статті 376 ЦПК України, для скасування або зміни оскарженого судового рішення. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц (провадження №14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою суду першої інстанції. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а судом першої інстанції зроблена оцінка доказів, то суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що підстав для скасування рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 22 грудня 2025 року немає. Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає. Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення. Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 22 грудня 2025 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Судді: Повний текст постанови складено 23.04.2026 року Головуючий суддя О.В.Агєєв