Постанова 4811 № 466/6186/25

Справа № 466/6186/25 Головуючий у 1 інстанції: Невойт П.С. Провадження № 22-ц/811/4262/25 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 квітня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П. секретаря: Підлужного В.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 07 листопада 2025 року, - ВСТАНОВИВ: в червні 2025 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу. В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що 09 серпня 2007 року між ним та ОСОБА_1 укладено шлюб, який зареєстровано Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, актовий запис №2252. У шлюбі у них народилася донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . З часом їхні стосунки погіршилися, між ними немає взаєморозуміння, стали частими сварки. Подружжя проживає окремо, шлюбних відносин не підтримують, спільного господарства не ведуть. З наведених підстав просить розірвати шлюб, укладений 09 серпня 2007 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , що зареєстрований Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, актовий запис №2252. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 07 листопада 2025 року позов задоволено. Розірвано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , зареєстрований 09 серпня 2007 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, актовий запис №2252. Рішення суду оскаржила представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи. Апелянт стверджує, що 05.09.2025 року відповідачка подала до суду першої інстанції заяву про примирення подружжя, однак суд першої інстанції не розглянув її, не вжив заходів щодо примирення подружжя та не постановив відповідної ухвали, чим порушив ст. 260 ЦПК України. 07.11.2025 року ОСОБА_1 не з`явилася до суду з поважних причин, однак суд розглянув справи без її участі. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 , суд першої інстанції виходив з того, що шлюбні відносини між сторонами припинені, подальше спільне проживання сторін та збереження їх сім`ї є неможливим, а подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам позивача, який наполягає на розірванні шлюбу, Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Головним завданням сімейного законодавства є зміцнення сім`ї. Проте завдання СК України щодо подальшого зміцнення сім`ї не виключає права на розлучення. Держава заінтересована у збереженні лише такої сім`ї, яка б відповідала принципам моралі і вимогам закону. Відсутність почуттів любові і поваги, неможливість подолання непорозумінь, неприязні, ворожнечі - все це негативно відбивається на особистому житті кожного із подружжя. Згідно статті 1 СК України регулювання сімейних відносин здійснюється з метою побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки. Згідно зі статтею 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Стаття 51 Конституції України передбачає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Аналогічні приписи викладені у статті 24 СК України, у якій, крім іншого передбачено, що примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Згідно з частиною п`ятою статті 55 СК України дружина та чоловік зобов`язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім`ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Виходячи із змісту ч. 3, 4 ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Згідно з частиною третьою статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду відповідно до статті 110 цього Кодексу. Відповідно до статті 110 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя. Суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства (ст. 111 СК України). Відповідно до статті 112 СК України суд з`ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення. Відповідно до роз`яснень п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя. Отже, шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя, збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , 09 серпня 2007 року зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 , виданим Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, актовий запис №2252. За час шлюбу у них народилася донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, серії НОМЕР_2 , виданого Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 шлюбних відносин не підтримують, у зв`язку з чим такі фактично припинились. Встановивши, що сторони припинили подружні стосунки, втратили один до одного почуття любові, поваги, що сім`я існує формально, примирення і збереження сімейних відносин між сторонами є неможливе, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам позивача, збереження шлюбу є неможливим, а відтак вірно вважав про наявність підстав для розірвання шлюбу, що відповідає вимогам статей 24, 56 СК України. Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції формально розглянув справу, не вжив достатніх заходів для примирення подружжя, не можуть братися до уваги з огляду на таке. Відповідно до ст. 111 СК України суд вживає заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. За змістом вказаної норми заходи щодо примирення подружжя вживаються судом за умови, що це не суперечить моральним засадам суспільства. Суд не може примушувати дружину та чоловіка проживати разом, цікавитися обставинами їх приватного життя, вимагати надання доказів порушення сімейних обов`язків особистого характеру тощо. Закон не визначає, які саме заходи можуть застосовуватися судом для примирення подружжя. Надання строку для примирення подружжя є правом суду, а не його обов`язком. Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 03 грудня 2020 року у справі № 456/848/16. Встановлено, що із заявою про примирення подружжя відповідачка звернулася 05 вересня 2025 року, заява про розірвання шлюбу подана у червні 2025 року. Позивач заперечив щодо задоволення такої заяви, оскільки сторони проживають окремо, у них існують розбіжності щодо побуту та розподілу обов`язків подружжя, відсутнє взаєморозуміння в поглядах та підходах до спільного життя. В судовому засіданні 19 вересня 2025 року, судом першої інстанції заслухано думку відповідачки щодо надання строку для примирення та оголошено перерву майже на 2 місяці, до 07 листопада 2025 року. Як вбачається з матеріалів справи, протягом цього періоду, а саме з 19 вересня 2025 року до 07 листопада 2025 року сторони не примирилися, їхні відносини не змінилися, Встановлено, що справа перебувала у провадженні суду першої інстанції з червня 2025 року, у сторін було достатньо часу для примирення, однак відносини сторін не змінилися, і після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення, і за час перебування справи у провадженні апеляційного суду. Зважаючи на те, що бажання примиритися є лише у відповідачки, позивач не бажає примиритися з відповідачкою та не виявляє наміру на збереження сім`ї, з огляду на те, що протягом тривалого часу сторони не примирилися, і що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання шлюбу. За таких обставин висновок суду про наявність підстав для розірвання шлюбу є правильним, оскільки подальше збереження шлюбу суперечило б інтересам позивача, який наполягає на розірванні шлюбу. Колегія суддів вважає безпідставними доводи апелянта про те, що 07 листопада 2025 року ОСОБА_1 не змогла прибути в судове засідання з поважних причин, однак суд розглянув справу у її відсутності, не з`ясувавши причин неявки. Матеріалами справи підтверджується, що 19 вересня 2025 року позивачка та її представник були присутні в судовому засіданні, під час якого судом оголошено перерву до 07 листопада 2025 року, що свідчить про те, що з датою наступного судового засідання і ОСОБА_1 , і її представник належним чином були повідомлені, про що свідчить розписка, яка знаходиться в матеріалах справи (а.с.19), однак ні відповідачка, ні її представник в судове засідання не з`явилися, клопотання про відкладення розгляду справи до суду першої інстанції не подавали, про причини неявки суд першої інстанції не повідомили, а відтак у суду були відсутні підстави вважати неявку відповідачки в судове засідання з поважних причин. Крім цього, не маючи можливості з`явитися в судове засідання, призначене на 07 листопада 2025 року, відповідач не забезпечила явку в судове засідання свого представника, ОСОБА_2 . Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані. Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23). Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ: апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 07 листопада 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення постанови. У зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді члена колегії суддів постанова складена 20 квітня 2026 року. Головуючий: Н.О. Шеремета Судді: О.М. Ванівський Р.П. Цяцяк