Постанова 4822 № 725/10277/25

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 квітня 2026 року м. Чернівці Справа № 725/10277/25 Провадження №22-ц/822/610/26 Чернівецький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: судді-доповідача - Литвинюк І. М., суддів: Лисака І. Н., Перепелюк І. Б., учасники справи: заявник - ОСОБА_1 , заінтересована особа - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Чернівецького районного суду м. Чернівці від 20 січня 2026 року, головуючий у І-й інстанції Федіна А. В., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, заінтересована особа - ОСОБА_2 . Заява мотивована тим, що він перебував у шлюбі із ОСОБА_2 , під час якого у них народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На даний час шлюб між ним та матір`ю дитини розірвано, а рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівці від 24 листопада 2022 року визначено місце проживання дитини разом з ним. Зазначав, що мати дитини проживає окремо, не приймає участі у вихованні доньки, не підтримує з нею контакт та фактично самоусунулась від виконання своїх батьківських обов`язків. Встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини в судовому порядку йому необхідне з метою отримання допомоги від держави, а також отримання можливості одноосібного звернення батьком до державних, медичних та освітніх закладів він імені та в інтересах дитини, оздоровлення дитини в період літнього періоду часу та виїзду за кордон. Просив встановити факт, що він здійснює самостійне виховання та фінансове утримання малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері ОСОБА_2 . Ухвалою Чернівецького районного суду м. Чернівці від 20 січня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини. Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що факт самостійного виховання дитини батьком з метою отримання допомоги від держави, а також отримання можливості одноосібного звернення батьком до державних, медичних та освітніх закладів він імені та в інтересах дитини, оздоровлення дитини в період літнього періоду часу та виїзду за кордон, отримання відстрочки під час мобілізації не може бути встановлений за правилами окремого провадження. Не погодившись з указаною ухвалою, заявником подано апеляційну скаргу, в якій він просить оскаржувану ухвалу скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права. Вказує на те, що заявник просив підтвердити факт самостійного виховання та утримання дитини для подальшої реалізації соціальних та трудових прав. Проте суд фактично ототожнив встановлення юридичного факту з вирішенням сімейного спору, хоча такий спір відсутній як за змістом заяви, так і за процесуальним становищем сторін. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з огляду на наступне. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. На переконання колегії суддів, оскаржувана ухвала означеним вище вимогам відповідає. Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження це вид непозовного в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Відповідно до частини шостої статті 294 ЦПК України, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення (частина друга статті 315 ЦПК України). Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду (частина четверта статті 315 ЦПК України). Таким чином, визначальною обставиною під час розгляду заяви у порядку окремого провадження є те, що таке не пов`язане з наступним вирішенням спору про право цивільне. Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір є суть суперечності, конфлікт, протиборство сторін, спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, під час розгляду справ у порядку окремого провадження виключається існування спору про право, який пов`язаний з порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умов, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права. У цій справі заявник просив встановити факт перебування на його утриманні дитини віком до 18 років. Заявлені вимоги пов`язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу чоловіка, який самостійно займається вихованням і утриманням сина віком до 18 років. Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється СК України (стаття 1 СК України). Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу. Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу. Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України. За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними. При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини). Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України). Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, одного з батьків дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину. Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання. У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. У пунктах 74, 75, 81, 84, 87, 88 постанови від 11 вересня 2024 року в справі №201/5972/22 Велика Палата Верховного Суду вказала, що оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх. У СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. У справі, що переглядається, заявник просить установити факт перебування на його утриманні неповнолітньої доньки, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини. Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (зокрема умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. З огляду на зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у цій справі наявний спір про право зокрема, спір щодо участі одного з батьків в утриманні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України). Апеляційний суд зауважує, що інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право. Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення порушення норм процесуального права судом першої інстанції, а зводяться лише до не згоди із судовим рішенням і тлумачення норм права на розсуд апелянта. Ухвалюючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2). Отже, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм процесуального права при його постановленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи і спростовуються наявними у справі доказами. Відповідно до статті 375 ЦПК України апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу, а судове рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала Чернівецького районного суду м. Чернівці від 20 січня 2026 року постановлена з додержанням норм матеріального і процесуального права, відтак підстав для її скасування за доводами апеляційної скарги немає. Керуючись статтями 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд У Х В А Л И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Чернівецького районного суду м. Чернівці від 20 січня 2026 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України. Повна постанова складено 16 квітня 2026 року. Суддя-доповідач І. М. Литвинюк Судді: І. Н. Лисак І. Б. Перепелюк