Окрема думка Велика Палата ВС № 990/365/24

ОКРЕМА ДУМКА (спільна) суддів Великої Палати Верховного Суду Губської О. А.,Воробйової І. А., Короля В. В., Кривенди О. В., Мазура М. В., Мартєва С. Ю. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2026 року у справі № 990/365/24(провадження № 11-15заі26) за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України(далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні діїза апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 грудня 2025 року Короткий виклад обставин справи У листопада 2024 року ОСОБА_1 (далі - також позивач) звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) як суду першої інстанції з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - відповідач, ВККС, Комісія), у якому просив: 1) визнати протиправним та скасувати рішення ВККС від 15 жовтня 2024 року № 178/ко-24 (далі - рішення від 15 жовтня 2024 року № 178/ко-24, оскаржуване рішення), ухвалене за результатами дослідження досьє, проведення співбесіди та визначення результатів кваліфікаційного оцінювання судді Балаклійського районного суду Харківської області ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді, яким вирішено: - визначити, що суддя Балаклійського районного суду Харківської області ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді набрав 602,72 бала; - визнати суддю Балаклійського районного суду Харківської області ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді; - внести подання до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про звільнення судді Балаклійського районного суду Харківської області ОСОБА_1 з посади; 2) зобов`язати ВККС продовжити кваліфікаційне оцінювання судді Балаклійського районного суду Харківської області ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді із стадії дослідження досьє, проведення співбесіди та визначення результатів кваліфікаційного оцінювання судді. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та доводів апеляційної скарги Касаційний адміністративний суд ухвалою від 22 грудня 2025 року закрив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 КАС України у зв`язку з тим, що справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Роз`яснив позивачу, що вжите в цій нормі формулювання «не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства» треба розуміти і трактувати так, що не підлягають розгляду за цими правилами не тільки справи, спори в яких виникають поза сферою адміністративних публічно-правових відносин, але й справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів, однак щодо них на рівні імперативного законодавчого положення встановлено вимогу, яка обмежує таке звернення і відтерміновує судовий захист порушеного права до події, з настанням якої виникають відповідні для цього підстави. Суд першої інстанції виходив з того, що рішення ВККС про надання рекомендацій може бути оскаржене тільки разом із рішенням ВРП, ухваленим за відповідною рекомендацією. Зазначене обумовлено тим, що рішення Комісії про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Вирішення питання про звільнення судді належить до виключної компетенції ВРП. Саме ВРП за результатами розгляду відповідного подання ухвалює вмотивоване рішення, яким остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді. Таке рішення ВРП є обов`язковим для виконання та породжує відповідні правові наслідки для судді, тому може бути оскаржене в судовому порядку. Касаційний адміністративний суд дійшов висновку, що оскаржуване позивачем рішення Комісії має рекомендаційний характер, що відповідає правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 27 червня 2024 року в справі № 990/48/24, від 7 листопада 2024 року у справах № 990/69/24 та № 990/115/24), а внесене на його підставі подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді станом на момент звернення до суду та до цього часу не було предметом розгляду у ВРП, яка жодного рішення із цього приводу не ухвалювала. Одночасно з цим суд першої інстанції не застосував практику Великої Палати Верховного Суду, сформовану в постановах від 11 липня 2024 року в справі № 990/51/24 та від 20 лютого 2025 року в справі № 990/62/24. Наголосив, що ці правові позиції можуть бути застосовані лише у випадку, якщо рішення ВККС за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання судді оскаржується у зв`язку з наявністю наведених у законі процедурних порушень, перевірка яких не входить до повноважень ВРП. Натомість позивач у справі, яка розглядається, насамперед, обґрунтовував свої позовні вимоги відсутністю мотивів ухвалення такого рішення Комісії, а процедурних порушень проведення кваліфікаційного оцінювання позивач не навів. Відтак фактичні обставини, підстави позову, предмети спору та доказування у цій справі та у справах № 990/51/24 і № 990/62/24 не є тотожними, що не дозволяє врахувати такі висновки у порядку приписів частини п`ятої статті 242 КАС України. ОСОБА_1 не погодився із цією ухвалою та через свого представника - адвоката Романенка Я. М. звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Вважає, що суд порушив право позивача на доступ до правосуддя, гарантоване йому Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Твердить про помилковість висновку суду, згідно з яким оскаржуване рішення має рекомендаційний характер, тому може бути оскаржене тільки разом із рішенням ВРП, ухваленим за відповідною рекомендацією. З покликанням на правову позицію, висловлену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 липня 2024 року у справі № 990/51/24, позивач доводить можливість самостійного оскарження рішень ВККС внаслідок зміни правового регулювання. Зазначає, що з набранням чинності Закону України від 9 грудня 2023 року № 3511-IX «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедур суддівської кар`єри» (далі - Закон № 3511-IX) змінились правові наслідки розгляду ВРП рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді з пропозицією звільнити його з цієї посади. Тепер навіть за умови підтвердження ВРП невмотивованості рішення ВККС щодо невідповідності позивача займаній посаді він вважається особою, яка не пройшла успішно процедури кваліфікаційного оцінювання. Тобто це рішення матиме негативний вплив на права позивача. За твердженнями позивача, суд першої інстанції також не врахував актуальної практики Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 20 лютого 2025 року у справі № 990/62/24, яка стосується допустимості / юрисдикції спору про оскарження рішення ВККС, якщо порушена процедура прийняття рішення. У цій справі, за позицією позивача, ВККС не мала підстав кваліфікувати поведінку судді як систематичну неявку без поважних причин; ухвалила рішення про невідповідність займаній посаді в умовах, коли суддя перебував на лікуванні / непрацездатності; не забезпечила реалізацію права судді бути заслуханим, надати пояснення і спростувати негативну інформацію. Таким чином, як стверджує позивач, рішення від 15 жовтня 2024 року № 178/ко-24 оскаржується ним саме з підстав недотриманням ВККС процедури. Натомість суд першої інстанції застосував до цих правовідносин нерелевантну практику Великої Палати Верховного Суду. На думку позивача, суд першої інстанції також необґрунтовано виснував, що станом на момент звернення до суду та до цього часу оскаржуване рішення не було предметом розгляду ВРП. Стверджує, що в матеріалах справи містяться документи (лист ВРП від 26 березня 2025 року № 5638/0/9-25 та витяг з протоколу № 26 від 20 березня 2025), які підтверджують розгляд ВРП цього питання та оголошення перерви у розгляді матеріалів. У доповнення до зазначеного вище позивач посилається на порушення судом першої інстанції процесуальних норм через необґрунтовану зміну позиції у межах цієї ж справи. Так, 22 травня 2025 року Касаційний адміністративний суд ухвалою відмовив ВККС у задоволенні клопотання про закриття провадження у справі. Натомість вже у грудні 2025 року з власної ініціативи порушив питання закриття провадження в цій справі. В ухвалі від 22 грудня 2025 року відсутнє мотивування, чому суд відступив від власної попередньої позиції у межах одного провадження, які нові юридично значимі обставини або релевантні правові висновки зумовили зміну підходу. Позивач вважає, що така непослідовність без належної мотивації є самостійним процесуальним дефектом оскаржуваної ухвали. Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Велика Палата постановою від 12 березня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 грудня 2025 року- без змін. На обґрунтування прийнятого рішення Велика Палата зазначила, що частинами сьомою та восьмою статті 101 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) передбачено, що рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом. Рішення ВККС щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією. На думку Великої Палати, якщо проаналізувати зміст частини восьмої статті 101 цього Закону, то в ній мовиться про те, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, може бути оскаржено, але за обов`язкових умов - тоді, коли буде ухвалено рішення за відповідною рекомендацією та разом з таким рішенням. За змістом статей 1 та 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) ухвалення рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП, а рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є лише підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може й не погодитися з висновком Комісії. Велика Палата вважає, що передбачене частиною першою статті 88 Закону № 1402-VIII оскарження рішення ВККС щодо кваліфікаційного оцінювання судді можливе лише після того, як таке рішення було предметом розгляду у ВРП, та разом із цим рішенням. З урахуванням послідовності (стадійності) прийняття остаточного рішення про звільнення судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання і, як наслідок, не відповідає займаній посаді, судовий контроль має здійснюватися після остаточного рішення, яке уповноважена приймати ВРП. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Вважаємо помилковим висновок Великої Палати про залишення без змін ухвали Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 22 грудня 2025 року з огляду на таке. Підпунктом 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України визначено, що відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом. Згідно з пунктом 20 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII (у редакції, чинній на день початку кваліфікаційного оцінювання щодо позивача) відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», оцінюється колегіями ВККС у порядку, визначеному цим Законом. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади за рішенням ВРП на підставі подання відповідної колегії ВККС. За приписами частини другої статті 88 Закону № 1402-VIII суддя (кандидат на посаду судді), який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України. Частиною восьмою статті 101 Закону № 1402-VIII визначено, що рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішеннями, ухваленими за відповідною рекомендацією. Рішенням ВККС від 15 жовтня 2024 року №178/ко-24 визнано суддю Балаклійського районного суду Харківської області ОСОБА_1 таким, що не відповідає займаній посаді та вирішено внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Балаклійського районного суду Харківської області ОСОБА_1 . Згідно із частиною першою статі 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Відповідно до частини четвертої статті 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, зокрема, актів, дій чи бездіяльності ВККС. Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності ВККС визначено у статті 266 КАС України. У цій справі Велика Палата мала дати відповідь на питання, чи може бути предметом самостійного оскарження за правилами адміністративного судочинства рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді, наслідком якого є внесення щодо такого судді подання до ВРП про звільнення з посади. Велика Палата дійшла висновку про те, що таке рішення ВККС має рекомендаційний характер і може бути оскаржене лише разом з рішенням ВРП, ухваленим за поданням Комісії про звільнення судді з посади. Не погоджуючись із зазначеним висновком, маємо зауважити, що, на нашу думку, буквальне, а не безпідставно розширене тлумачення частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII дає підстави вважати, що в ній ідеться виключно про рішення ВККС, якими Комісія надає рекомендації в межах наданих їй повноважень. Так, відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 79-5 Закону № 1402-VIII (у редакції, чинній на момент прийняття ВККС рішення) за результатами співбесіди ВККС ухвалює: - рішення про рекомендацію або про відмову в наданні рекомендації про призначення кандидата на посаду судді; - рішення про рекомендацію про переведення судді (якщо переможцем конкурсу на посаду судді місцевого суду став суддя). Конкурс на зайняття вакантної посади судді завершується ухваленням ВККС рішення про рекомендацію про призначення кандидатів суддями або про рекомендацію про переведення суддів (частина п`ята статті 79-5 цього Закону). За результатами конкурсу ВККС надсилає до ВРП відповідно до кількості вакантних посад суддів рекомендації про призначення кандидатів суддями, рекомендації про переведення суддів (частина шоста статті 79-5 цього Закону). Пунктами 1, 2 частини першої статті 79-6 Закону № 1402-VIII встановлено, що ВРП відповідно до внесеної ВККС рекомендації на своєму засіданні розглядає питання про: - призначення кандидата на посаду судді та в разі ухвалення позитивного рішення вносить подання Президентові України про призначення судді на посаду; - переведення судді до іншого суду. Про рекомендацію ВККС ідеться і в частині другій статті 82 Закону № 1402-VIII, яка визначає правила переведення судді до іншого суду. Так, переведення судді на посаду судді до іншого суду здійснюється на підставі та в межах рекомендації ВККС, внесеної за результатами конкурсу на зайняття вакантної посади судді, проведеного в порядку, визначеному главою 3 цього розділу. У пунктах 3 та 4 частини першої статті 93 Закону № 1402-VIII, яка визначає повноваження ВККС, ідеться про те, що Комісія вносить до ВРП рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді; вносить до ВРП рекомендацію про переведення судді відповідно до цього Закону, крім переведення у порядку дисциплінарного стягнення. Відповідно до вимог частини другої статті 36 Закону № 1798-VІІІ ВРП ухвалює рішення щодо внесення Президентові України подання про призначення судді на посаду за результатами розгляду рекомендації Комісії. Статті 70 та 71 Закону № 1798-VІІІ установлюють порядок переведення ВРП судді з одного суду до іншого. Так, переведення судді з одного суду до іншого здійснюється, зокрема, на підставі та в межах рекомендації ВККС і доданих до неї матеріалів (пункт 1 частини першої статті 70 Закону № 1798-VІІІ), а розгляд цього питання починається з оголошення рекомендації Комісії (частина третя статті 71 згаданого Закону). Аналіз зазначених законодавчих норм дає підстави для висновку, що рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді є рішенням, ухваленим щодо кваліфікаційного оцінювання судді, яке може бути оскаржене до суду відповідно до вимог частини другої статті 88 Закону № 1402-VIII в порядку, передбаченому КАС України. Водночас у частині восьмій статті 101 Закону № 1402-VIII ідеться про зовсім інші рішення ВККС, які, на відміну від рішень щодо кваліфікаційного оцінювання судді, не можуть бути предметом самостійного оскарження. Це рішення щодо надання рекомендацій, про які мовиться в наведених вище статтях законів № 1402-VIII та № 1798-VІІІ. Варто зауважити, що конструкція зазначених норм, їх текстуальний виклад не є неясними, нечіткими чи такими, що дозволяють двозначне трактування (розуміння) їх змісту настільки, щоб вважати рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді рішенням про надання рекомендації. Отже, на нашу думку, не є предметом самостійного оскарження відповідно до вимог частини восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС щодо надання рекомендацій про призначення кандидатів на посаду судді та про переведення суддів з одного суду до іншого. Саме про рекомендації ВККС із цих питань мовиться у зазначеній законодавчій нормі, яка не підлягає розширеному тлумаченню. У справі, що розглядається, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що Спірне рішення носить рекомендаційний характер і не має самостійних правових наслідків. Вважаємо за необхідне наголосити й на такому. Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення частини другої статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Основного Закону України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Крім того, вимога щодо доступності правосуддя в частині реалізації права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів закріплена у міжнародних документах: Загальній декларації прав людини (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (стаття 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (стаття 6) (далі - Конвенція), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН від 29 листопада 1985 року (пункт 4). Згідно з пунктом 58 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов`язки від 17 листопада 2010 року, якщо органи судової влади встановлюють системи для оцінювання роботи суддів, такі системи мають ґрунтуватися на об`єктивних критеріях. Ці критерії повинен оприлюднити компетентний судовий орган. Процедурою має бути передбачений дозвіл суддям висловлювати погляди щодо власної діяльності та її оцінювання, а також оскаржувати оцінювання в незалежному органі влади або суді. Відповідно до пункту 81 Висновку Організації з безпеки і співробітництва в Європі/ Бюро з демократичних інститутів та прав людини щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 30 червня 2017 року суддя, роботу якого оцінюють, повинен мати змогу оскаржити результати незадовільного оцінювання, особливо якщо зачіпаються громадянські права судді в розумінні статті 6 Конвенції; і що серйознішими можуть бути наслідки оцінювання для судді, то важливішими є такі права на ефективне оскарження. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пунктах 21-26 рішення від 22 липня 2014 року у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07) констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Цей суд зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає підсудній особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення ЄСПЛ у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44). Як видно з матеріалів справи, Спірне рішення ухвалене внаслідок здійснення суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, стосується прав, свобод та інтересів ОСОБА_2 , породжує правові наслідки та обов`язки для позивача, оскільки встановлює факт невідповідності судді займаній посаді, і є підставою до внесення ВККС подання до ВРП про звільнення позивача. Отже, є таким, що порушує права ОСОБА_2 . Вважаємо, що Велика Палата витлумачила положення статей 88 та 101 Закону № 1402-VIII усупереч їх точному змісту, безпідставно виснувала, що рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді є таким, що має рекомендаційний характер, унаслідок чого позивач був позбавлена можливості оскаржити незаконне, його думку, рішення ВККС до суду, хоча закон йому таке право надав. З урахуванням наведеного вважаємо, що Велика Палата мала б скасувати оскаржувану ухвалу та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Судді: О. А. Губська І. А. Воробйова В. В. Король О. В. Кривенда М. В. Мазур С. Ю. Мартєв