Постанова Закарпатський апеляційний суд № 936/454/22

Справа № 936/454/22 П О С Т А Н О В А Іменем України 31 березня 2026 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд в складі: головуючого судді Джуги С.Д., суддів Кожух О.А., Собослоя Г.Г., з участю секретаря судових засідань: Мочан М.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою за апеляційною скаргою Ужанського національного природного парку на рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 05 березня 2025 року у складі судді Пелих О.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Ужанського національного природного парку, третьої особи на стороні відповідача: ОСОБА_2 про стягнення заборгованості із невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, в с т а н о в и в : У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до Ужанського національного природного парку третя особа на стороні відповідача: ОСОБА_2 про стягнення заборгованості із невиплаченої заробітної плати та середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати. Позов мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із Ужанським національним природним парком, із 07.11.2014 року, наказом № 38 від 01.11.2019 р. «Про призначення (переведення)» позивача призначено на посад заступника директора Ужанського національного природного парку. Враховуючи те, що він свою роботу виконує сумлінно, тому і відсутні щодо нього дисциплінарні стягнення. Позивач зазначає, що із серпня 2021 йому не виплачувалася заробітна плата. Причини невиплати заробітної плати невідомі. 22 лютого 2022 року до Управління Держпраці у Закарпатській області була направлена колективна скарга щодо колективного трудового спору про грубе порушення трудового законодавства, що має ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ст. 172, ст. 175 КК України. Позивач зазначає, що з вини відповідача він не отримав заробітну плату із серпня 2021 до 23 лютого 2022 року, а тому просив стягнути з Ужанського національного природного парку на його користь заборгованість із невиплаченої заробітної плати та середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати за період із серпня 2021 до 23 лютого 2022 року. Згідно заяви про збільшення розміру позовних вимог від 03.07.2024 р. позивач просив стягнути з відповідача: - компенсацію за невикористані відпустки за період 2016-2021 роки у сумі 148230 грн.; - заборгованість по заробітній платі за червень 2021 рік у розмірі 15690,05 грн.; - середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за період 03 листопада 2022 року по 19 лютого 2024 року; - середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку за період з 19 лютого 2024 року по 01 липня 2024 року в розмірі 68450,20 грн.; - моральну шкоду в розмірі 3240 000,00 грн.; - матеріальну шкоду в сумі 150 000,00 грн. Зобов`язати виконати норми податкового та пенсійного законодавства стосовно сплати до державного бюджету суми ПДФО, сплати внесків до Пенсійного фонду України та військового збору із заробітної плати позивача. Рішенням Воловецького районного суду Закарпатської області від 05 березня 2025 року позов задоволено частково. Стягнуто з Ужанського національного природного парку на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03.11.2022 по 19.02.2024 у розмірі 229 655 (двісті двадцять дев`ять тисяч шістсот п`ятдесят п`ять) гривень 90 копійок, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті. Стягнуто з Ужанського національного природного парку на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 19.02.2024 по 08.04.2024 у розмірі 23 993 (двадцять три тисячі дев`ятсот дев`яносто три) гривень 90 копійок, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті. Стягнуто з Ужанського національного природного парку на користь ОСОБА_1 компенсації за невикористані відпустки за період з 2016-2021 роки у розмірі 143 963 (сто сорок три тисячі дев`ятсот шістдесят три) гривні 40 копійок, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті. Стягнуто з Ужанського національного природного парку на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 50 000 (п`ятдесят тисяч) гривень. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання по судовим витратам. В апеляційній скарзі Ужанський національний природний парк просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції безпідставно стягнуто з відповідача суми 229655,90 грн. за період з 03.11.2022 р. по 19.02.2024 р. та суми 23993,90 грн. за період 19.02.2024 р. по 08.04.2024 р., оскільки відповідач розрахувався з позивачем та поновив його на посаді заступника директора - головного природознавця, позивачу виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу за 15 місяців в сумі 222114,96 грн. Зазначає, що клопотанням від 10.05.2024 р., зареєстрованим через канцелярію суду від 14.05.2024 р., Ужанський національний природний парк просив закрити дану справу №936/454/22 у зв`язку з повним виконанням рішення Воловецького районного суду від 03.11.2022 року у справі №936/592/22 про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яким ОСОБА_1 поновлено на роботі з 11.03.2024 року та проведено повний розрахунок згідно рішення суду. Однак, по даному клопотанню не ухвалено жодного процесуального рішення суду. Апелянт звертає увагу, що судові засідання систематично відкладалися через відсутність позивача та його представника, однак суд не залишив позов без розгляду. Судом не враховано, що у додатковій позовній заяві представник позивача змінив позовні вимоги, які мають майновий характер, у той же час при поверненні на стадію підготовчого судового провадження, судом не зобов`язано позивача сплатити додатковий судовий збір передбачений чинним законодавством. Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника апелянта Кірика В.І., який підтримав апеляційну скаргу, пояснення позивача та його представника Бирковича О.І., які заперечили апеляційну скаргу, розглянувши і дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних мотивів. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. Частиною 1 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Згідно з приписами ч.ч.1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Задовольняючи частково заявлений позов суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості та доведеності. З такими висновками суду погоджується і апеляційний суд, оскільки вони відповідають нормам матеріального та процесуального права. Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із Ужанським національним природним парком. Наказом Ужанського національного природного парку за № 38 від 01.11.2019 р. «Про призначення (переведення)» ОСОБА_1 , начальника відділу державної охорони природно-заповідного фонду, з погодженням Міністерства енергетики та захисту довкілля України призначено шляхом переведення на посаду заступника директора Ужанського НПП, з посадовим окладом згідно із штатним розписом, з 01 листопада 2019 року. Наказом Ужанського національного природного парку №10-к від 20.07.2021 року, ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 20.07.2021 року за прогул (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин) згідно ст. 40 п. 4 КзПП України та за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку згідно ст. 40 п.3 КзпП України. З листа управління Держпраці у Закарпатській області від 05.11.2021 №07-04/6028 вбачається, що за результатами звернення працівників, яке надійшло до контролюючого органу 01.11.2021, проведено позапланову перевірку відповідача. Між тим, як слідує зі змісту вказаного листа, при проведенні перевірки керівником Ужанського природного парку вчинялися перешкоди, зокрема, у вигляді письмової відмови у наданні витребуваних інспектором праці документів, тому за наслідками здійснення заходів державного контролю складено акт про вчинення перешкоди, а на керівника Ужанського природного парку - протокол про адміністративне правопорушення. Позивач ОСОБА_1 звернувся до Воловецького районного суду з позовом до Ужанського національного природного парку про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Рішенням Воловецького районного суду у справі № 936/592/22 від 03.11.2022 позов ОСОБА_1 до Ужанського національного природного парку, третьої особи на стороні відповідача: ОСОБА_2 про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - задоволено. Зокрема: скасовано наказ директора Ужанського національного природного парку № 10-к від 20.07.2021 року «Про звільнення» позивача ОСОБА_1 з посади заступника директора-головного природознавця Ужанського національного природного парку за прогул (відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин) згідно з п.4 ст. 40 КЗпП України та за систематичне невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку згідно п.3 ст. 40 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора-головного природознавця Ужанського національного природного парку; допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника директора-головного природознавця Ужанського національного природного парку; стягнуто з Ужанського національного природного парку на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 21 липня 2021 року по 03 листопада 2022 року в сумі 222 114 (двісті двадцять дві тисячі сто чотирнадцять) гривень 96 копійок з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів; допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах платежу за один місяць; стягнуто з Ужанського національного природного парку на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати у виді судового збору в розмірі 3173 (три тисячі сто сімдесят три) гривні 40 копійок. Постановою Закарпатського апеляційного суду від 19.02.2024 апеляційну скаргу Ужанського національного природного парку залишено без задоволення, рішення Воловецького районного суду у справі № 936/592/22 від 03.11.2022 залишено без змін. На підставі рішення суду від 03.11.2022 позивача поновлено на роботі 11.03.2024. Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частиною першою статті 94 КЗпП України визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Згідно з частиною третьою статті 15 Закону України «Про оплату праці» оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов`язань щодо оплати праці. Аналогічне положення закріплено в частині п`ятій статті 97 КЗпП України. Статтею 21 КЗпП встановлено, що характер трудових відносин між працівником і роботодавцем виявляється у тому, що працівник зобов`язується виконувати певну роботу, а роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати належні умови праці. Частиною першою статті 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116цього Кодексу. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таким чином, аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 серпня 2020 року в справі № 501/2316/15-ц (провадження № 61-37956св18) вказано, що: «статтею 235 КЗпП передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (частина третя); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (частина четверта). Отже, вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні) до моменту поновлення таких прав, тобто ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі, чи визнання судом факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.» Згідно із ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Згідно наказу №26-к від 07.03.2024 "Про поновлення на роботі ОСОБА_1 ", ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника директора - головного природознавця з 11.03.2024. Рішенням Воловецького районного суду у справі № 936/592/22 від 03.11.2022 суду, яке набрало законної сили, встановлено та доведено, що середня заробітна плата позивача ОСОБА_1 , після звільнення 20.07.2021 його з роботи, складає 685,54 гривень за один робочий день. Суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги довідку Ужанського національного природного парку про середню заробітну плату ОСОБА_1 за травень та червень 2021, яка складає 294,60 грн., оскільки зазначена у ній сума середньої заробітної плати позивача не доведена жодними належними та допустимими доказами, і повністю спростована вищевказаним рішенням суду. Судом першої інстанції правильно встановлено, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03.11.2022 по 19.02.2024, становить 335 робочих дні, сума виплати середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу за період з 03.11.2022 по 19.02.2024 становить 229 655, 90 гривень (685,54 * 335 робочих днів), сума невиплаченого середнього заробітку за весь час затримки із 19.02.2024 (дата винесення постанови Закарпатського апеляційного суду в справі №936/592/22 по 01.07.2024 дату відновлення провадження в даній цивільній справі та збільшення позовних вимог) становить 23 993,90 гривень (685,54 *35 робочих днів), та обґрунтовано у цій частині частково задовольнив заявлений позов. Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України "Про відпустки" - право працівника на щорічні основну й додаткові відпустки повної тривалості в перший рік роботи настає після шести місяців безперервної роботи на підприємстві. Якщо відпустку надають до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи, її тривалість визначають пропорційно до відпрацьованого часу, за винятком випадків, передбачених ч.7 ст.10 Закону України "Про відпустки". Згідно із ч.1 ст. 83 КЗпП України та ч.1 ст. 24 Закону України "Про відпустки", у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи. Відповідно до ст.4 Закону України "Про відпустки", щорічна відпустка складається з основної відпустки, додаткової відпустки за роботу із шкідливими та важкими умовами праці, додаткової відпустки за особливий характер праці, інших додаткових відпусток, передбачених законодавством. Встановлено, що позивач ОСОБА_1 на день звільнення мав невикористані відпустки за період із 2016- 2021 роки, кількість днів щорічної відпустки складає 35 днів. Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі статтею 83 КЗпП України вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки, тільки в разі звільнення його з роботи. Розмір грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки визначається виходячи із середнього заробітку, який працівник має на час її проведення. За період із 2016 по 2021 роки позивачу належить 210 днів, що підлягають компенсації за невикористану відпустку, а саме у 2016 році - 35 днів, 2017 році - 35 днів, 2018році - 35 днів, 2019 році - 35 днів, 2020 році - 35 днів, 2021 році - 35 днів. З урахуванням середньої заробітної плати позивача, яка становить 685,54 гривень, сума виплати компенсації за невикористані відпустки позивача за період з із 2016 по 2021 роки становить 143 963,40 гривень (685,54 * 210 днів). Відповідачем не було надано належних доказів на спростування доводів позивача щодо періоду невикористаних відпусток позивача. Розрахунок наданий відповідачем про те, що компенсація за невикористані відпустки становить 51 555,00 гривень і період має бути розрахований за 2016-2020 роки (тобто 175 днів) включно, судом першої правильно не взято до уваги, оскільки даний розрахунок належним чином не обґрунтовано. При цьому, саме на відповідача покладається обов`язок надання доказів щодо використання/невикористання позивачем відпустки, оскільки у його розпорядженні, як роботодавця мають знаходитися відповідні документи (накази про надання відпустки). Крім того, згідно листа в.о начальника Головного управління Кіш Н. від 03.10.2024, Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області повідомляє, що за даними Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за період 2016-2017 років Ужанський національний парк (ЕДРПОУ 30104729) не звітувався про нарахування відпускних застрахованій особі Приймич О. В. (РНОКПП НОМЕР_1 ). З врахуванням вищенаведеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача ОСОБА_1 компенсації за невикористані відпустки за період з 2016-2021 роки підлягають частковому задоволенню, а саме у розмірі 143 963, 40 грн., з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при їх виплаті. Згідно ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів та у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна. Відповідно до ч.1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини. У відповідності до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Особи, які зазнали порушення своїх, гарантованих Конституцією прав, нерідко високо оцінюють свої страждання. У зв`язку з чим розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Визначаючи розмір моральної шкоди суд першої інстанції врахував дані обставини, а також врахував фактичні обставини даної справи, а саме глибину, характер і тривалість душевних страждань позивача, наявність вимушених змін у його життєвих та соціальних стосунках, час та зусилля, які понесені позивачем для відновлення його порушених трудових прав, та обґрунтовано її визначив у сумі 50 000грн., що відповідає принципу розумності та справедливості. Таким чином, суд першої інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, дав їм належну оцінку та правомірно частково задовольнив заявлений позов. Доводи апеляційної скарги встановлених судом першої інстанції обставин не спростовують, такі ґрунтуються на неправильній оцінці фактичних обставин справи та помилковому тлумаченні вищенаведених норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини між сторонами, а тому не заслуговують на увагу. Посилання в апеляційній скарзі, що судом першої інстанції не розглянуто клопотання відповідача про закриття даної справи у зв`язку повним виконанням рішення Воловецького районного суду від 03.11.2022 року у справі №936/592/22 не заслуговують на увагу, оскільки виконання даного рішення про поновлення позивача на роботі з 11.03.2024 року та проведення з ним повного розрахунку згідно рішення суду, не пов`язане із заявленими позовними вимогами у цій справі та не є підставою для закриття провадження у цій справі. Дане порушення не призвело до неправильного вирішення спору по суті. Підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції не має. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). При цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов до висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, у х в а л и в : Апеляційну скаргу Ужанського національного природного парку залишити без задоволення. Рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 05 березня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена до Верховного Суду. Повний текст судового рішення складено 10 квітня 2026 року. Головуючий: Судді: