Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 320/32331/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 320/32331/23 Суддя (судді) першої інстанції: Лисенко В.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 квітня 2026 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Безименної Н.В. суддів Аліменка В.О. та Файдюка В.В. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Окружного адміністративного суду міста Києва на рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва, третя особа - Державна судова адміністрація України про визнання протиправним та скасування наказу в частині, зобов`язання вчинити певні дії, В С Т А Н О В И Л А Позивач звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 серпня 2023 року №198/к у частині припинення з 21 серпня 2023 року виплати суддівської винагороди до дня звільнення з військової служби; - зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити не отриману суддівську винагороду, передбачену статтею 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" з відрахуванням обов`язкових податків і зборів, з 21 серпня 2023 року. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року позов задоволено. Не погоджуючись із вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що працівникам, призваним на військову службу, слід зберігати лише місце роботи (посаду), натомість суддівська винагорода не зберігається. Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що він має право на виплату суддівської винагороди, внаслідок чого спірний наказ є необґрунтованим. Третя особа також подала відзив на апеляційну скаргу, в якому вказала, що положення законодавства передбачають збереження за суддями, які призвані на військову службу, саме місця роботи і посади, а не суддівської винагороди. Відповідно до ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Беручи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, введення в Україні воєнного стану та враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, керуючись приписами ст. 311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів виходить з наступного. Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, Указом Президента України від 13.05.2009 №318/2009 ОСОБА_1 було призначено у межах п`ятирічного строку на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва та наказом голови суду від 19.05.2009 61/к зарахований до штату Окружного адміністративного суду міста Києва з 19.05.2009 (а.с.11-12). Указом Президента України від 03.04.2017 № 95/2017 ОСОБА_1 призначений на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково і наказом голови суду від 04.04.2017 № 45/к визнаний такий, що з 03.04.2017 призначений на посаду судді цього суду безстроково (а.с.13-16). Наказом Головного управління військової юстиції від 17.08.2023 №25, старшого лейтенанта юстиції ОСОБА_1 , призваного ІНФОРМАЦІЯ_1 на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 65/2022 (зі змінами) "Про загальну мобілізацію", затвердженого Законом України від 03.03.2022 №2105-ІХ, призначено на посаду старшого офіцера відділу захисту прав військовослужбовців управління розвитку військової юстиції та взаємодії з правоохоронними органами Головного управління військової юстиції (а.с.17-18). Наказом Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.08.2023 №198/к, ОСОБА_1 , суддю Окружного адміністративного суду м. Києва, з 21.08.2023 увільнено від роботи до дня звільнення з військової служби, у зв`язку з призовом на військову службу, зі збереженням місця роботи і посади на період проходження військової служби. ОСОБА_1 припинено виплату суддівської винагороди до дня звільнення з військової служби (а.с.19). Вважаючи вказаний наказ в частині припинення виплати суддівської винагороди протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом. Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що позивачу підлягає виплаті суддівська винагорода у повному обсязі. За наслідком перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків. Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Держава своєю чергою забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Основного Закону). Частиною 1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1402-VIII) визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. За змістом ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Відповідно до ст.12 Закону № 389-VIII в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. У разі неможливості здійснювати правосуддя судами, які діють на території, на якій введено воєнний стан, законами України може бути змінена територіальна підсудність судових справ, що розглядаються в цих судах, або в установленому законом порядку змінено місцезнаходження судів. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст.26 Закону № 389-VIII). Згідно зі ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України. Громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які проходять військову службу, є військовослужбовцями. Види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період. Частиною 2 ст.39-1 Закону № 2232-XII передбачено, що громадяни України, призвані на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та п`ятою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту». Відповідно до ч.3 ст.119 КЗпП України (у редакції до 19 липня 2022 року) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». 19 липня 2022 року набрав чинності Закон № 2352-ІХ, яким внесено зміни до низки законодавчих актів України, у тому числі й КЗпП України, зокрема у ч.3 ст.119 цього Кодексу слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». Згідно зі ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі - Закон №2011-XII) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. До вступу позивача на військову службу і увільнення його від роботи до дня звільнення з військової служби позивачу виплачувалася суддівська винагорода, передбачена Законом № 1402-VIII. Однак, з огляду на зміни, внесені Законом № 2352-ІХ до частини третьої статті 119 КЗпП України, з моменту увільнення від роботи до дня звільнення з військової служби спірним наказом було припинено виплату позивачу суддівської винагороди з 21.08.2023 до дня звільнення з військової служби, що стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом. Закон № 1402-VIII є спеціальним у питанні правового статусу судді, як носія судової влади. Нормами цього Закону передбачено, що суддя має особливий (спеціальний) правовий статус, який характеризується наявністю певних вимог, обмежень щодо зайняття цієї посади та гарантій його діяльності. Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій. Судді виконують свої обов`язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов`язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов`язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях. Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 08 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020). Зокрема, Конституційний Суд України вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 03 червня 2013 року №3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018). Отже, Конституційний Суд України послідовно наголошує, що однією з гарантій незалежності суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, яке має гарантувати здійснення справедливого, незалежного, безстороннього правосуддя, а також, що гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його матеріального і соціального забезпечення, поширюються на всіх суддів і не можуть бути скасовані чи зменшені іншими нормативними актами. Особливістю цієї справи є те, що спірні правовідносини виникли у період дії правового режиму воєнного стану, введеного на всій території України з 24 лютого 2022 року. Зміст та правові засади правового режиму воєнного стану в Україні визначені в Законі № 389-VIII і особливістю його є, зокрема, призов громадян на військову службу під час мобілізації в особливий період. Із положень ст.2 Закону № 2232-XII слідує, що військова служба є державною службою особливого характеру, проходження якої здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом і такі громадяни є військовослужбовцями (стаття 2). Таким чином, з моменту вступу позивача на військову службу він набув статус військовослужбовця у розумінні Закону № 2232-XII. Згідно з ч.2 ст.39 Закону № 2232-XII громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту». Саме на підставі ст.119 КЗпП України позивача було увільнено від роботи з 21.08.2023 року зі збереженням місця роботи і посади. При цьому, внаслідок внесених до законодавства змін, після 19 липня 2022 року за працівниками, зокрема призваними на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зберігалися місце роботи і посада, а також здійснювалася виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону № 2011-XII. Таким чином, припинення відповідачем нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ. Колегія суддів наголошує, що середній заробіток, який виплачується працівникові за збереженим основним місцем роботи як соціальна гарантія згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП України, та суддівська винагорода, визначена статтею 135 Закону №1402-VIII, мають різну правову природу та правове регулювання. Особливий статус позивача корелює його обов`язку здійснювати правосуддя, і саме за це він отримує суддівську винагороду. Між тим, Закон № 1402-VIII не передбачає можливості здійснення суддею повноважень з одночасним проходженням військової служби, що підтверджується фактом увільнення позивача від роботи на час проходження військової служби. За таких обставин відсутні підстави вважати, що у цих спірних правовідносинах наявне втручання у конституційні гарантії незалежності судді, адже позивач не позбавлений права на отримання суддівської винагороди за виконання повноважень судді. Посилання позивача на рішення Ради суддів України колегія суддів оцінює критично, оскільки вони мають рекомендаційний характер і не можуть превалювати над нормами закону. При вирішенні питання про виплату суддівської винагороди судді, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, застосуванню підлягають норми КЗпП України та Закону № 2232-XII, оскільки Законом № 1402-VIII не врегульовано питання матеріального забезпечення суддів, які проходять військову службу в Збройних Силах України. Колегія суддів бере до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 320/10955/23, прийняту за подібних правовідносин, у якій предметом дослідження було питання щодо конкуренції норм Закону № 1402-VIII і КЗпП України при виплаті судді, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, суддівської винагороди. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду сформувала висновок щодо застосування норм права у спірних правовідносинах: «у разі проходження суддею військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, а також в інших випадках, передбачених частиною другою статті 39 Закону № 2232-ХІІ, за ним зберігається місце роботи і посада на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення. У цей період на суддю поширюється статус військовослужбовця, визначений нормативно-правовими актами, зокрема, гарантії правового і соціального захисту військовослужбовців, а суддівська винагорода судді не виплачується.» (пункт 7.36). Велика Палата Верховного Суду керувалась, серед іншого, тим, що Законом №1402-VIII не врегульовано, чи виплачується суддівська винагорода в разі проходження суддею, повноваження якого не припинені, військової служби, зокрема за призовом по мобілізації до лав Збройних Сил України в особливий період (з такої підстави військову службу проходить позивач). Вочевидь суддя у такому випадку не виконує свій професійний обов`язок щодо здійснення правосуддя з незалежних від нього причин, які також не пов`язані з організацією судочинства (пункт 7.14). У правовому регулюванні статусу судді немає норми, яка б визначала, які гарантії має суддя, якщо він, виконуючи військовий обов`язок по захисту Батьківщини, поступив на військову службу (пункт 7.25). У такому випадку суддя отримує також статус військовослужбовця з поширенням на нього гарантій правового і соціального захисту військовослужбовців, встановлених законом (пункт 7.26). Велика Палата Верховного Суду зауважила про те, що як і здійснення правосуддя, військова служба є публічною. Суддя, поступивши на військову службу, здійснює функції, які притаманні цьому виду публічної служби, і така служба підлягає оплаті відповідно до умов, передбачених законом для неї. Засада оплати праці - «праця оплачується за виконану роботу (трудову функцію)» [це відповідає визначенню заробітної плати як винагороди за виконану роботу згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці»] - застосовна і в цьому випадку. Виконання одного виду публічної служби із застосуванням порядку оплати трудової функції, встановленого для іншого виду публічної служби, навпаки, суперечило б такій засаді (пункт 7.27). Отже, в разі коли суддя призваний для проходження військової служби, зокрема за призовом під час мобілізації, на особливий період, трудові відносини між ним і судом регулюються нормою ч.3 ст.119 КЗпП, оскільки в Законі №1402-VIII немає норми, яка б по-іншому регулювала ці відносини (пункт 7.32). Також Велика Палата Верховного Суду вказала, що поступивши на військову службу, позивач не втратив статусу судді, його повноваження судді збереглися в силу норм частини сьомої статті 126 Конституції України та статті 119 Закону №1402-VIII. Одночасно він набув статусу військовослужбовця. Будучи увільненим від виконання обов`язків зі здійснення правосуддя на період проходження військової служби, позивач у цей період не має права на отримання суддівської винагороди як винагороди за виконання професійного обов`язку судді. Він вступив у публічні правовідносини з державою щодо проходження військової служби на умовах, зокрема й щодо забезпечення (грошового, матеріального), які встановила держава для цього виду публічної служби. У зв`язку із цим припинення нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди є правомірним (пункт 7.34). Призвавши позивача для виконання конституційного обов`язку по захисту Батьківщини, держава взяла зобов`язання надати йому відповідні правові та соціальні гарантії, в тому числі й щодо виплати грошового забезпечення військовослужбовця. Це відповідає й змісту норми ч.3 ст.119 КЗпП у чинній редакції, яка звільняє роботодавця від обов`язку виплачувати працівникові, призваному на військову службу, заробітну плату. За відсутності правової норми, яка б гарантувала збереження суддівської винагороди у разі призову на військову службу, вимоги про виплату суддівської винагороди при фактичному виконанні обов`язків військової служби, а не відправленні правосуддя не мають правового підґрунтя (пункт 7.35). Беручи до уваги наведене вище, обставини справи та зміст спірних правовідносин, та враховуючи висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 13 березня 2025 року у справі №320/10955/23, колегія суддів приходить до висновку, що наказ відповідача у спірній частині відповідає вимогам закону, прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому підстави для його скасування відсутні. Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені в постанові Верховного Суду від 30.04.2025 у справі №500/3844/22, які підлягають врахуванню судом апеляційної інстанції при вирішенні спірних правовідносин. З огляду на викладені обставини, враховуючи наведені норми права та правові висновки щодо спірних правовідносин, викладені в наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів доходить висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення. Відповідно до ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. На підставі вищенаведеного, з огляду на те, що невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та тлумачення закону призвело до неправильного вирішення справи, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції із прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову. Відповідно до п.2 ч.5 ст.328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження). Керуючись ст.243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А Апеляційну скаргу Окружного адміністративного суду міста Києва - задовольнити. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 лютого 2024 року - скасувати. Ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню Текст постанови виготовлено 15 квітня 2026 року. Головуючий суддя Н.В.Безименна Судді В.О.Аліменко В.В.Файдюк