Постанова 4816 № 577/1119/25

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 квітня 2026 року м.Суми Справа №577/1119/25 Номер провадження 22-ц/816/154/26 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач), суддів - Сізова Д. В. , Щербаченко М. В. з участю секретаря судового засідання Назарової О.М., розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу начальника Конотопського відділу державної виконавчої служби у Сумській області Східного Міжрегіонального Управління Міністерства юстиції Марценюк Аліни Сергіївни на ухвалу Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 18 березня 2025 року у складі судді Галяна С.В., постановленої в м. Конотопі, повне судове рішення виготовлено 21 березня 2025 року, в цивільній справі за скаргою ОСОБА_1 , на дії/бездіяльність начальника Конотопського відділу державної виконавчої служби у Сумській області Східного Міжрегіонального Управління Міністерства юстиції Марценюк Аліни Сергіївни щодо зняття арешту з нерухомого майна, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою про визнання протиправною бездіяльності начальника відділу державної виконавчої служби щодо незняття арешту з її майна, накладеного у виконавчому провадженні № 51532424, та зобов`язання зняти цей арешт, у тому числі з її земельної ділянки. Скарга мотивована тим, що виконавче провадження, відкрите на підставі рішення суду від 29 лютого 2016 року про стягнення заборгованості, було завершене у 2017 році шляхом повернення виконавчого документа стягувачу, після чого повторно до виконання він не пред`являвся. Незважаючи на це, арешт майна, накладений у межах цього провадження, залишився чинним. У 2025 році заявниця звернулася до органу ДВС із заявою про зняття арешту, однак отримала відмову з посиланням на відсутність підстав. Водночас підтверджено, що виконавче провадження знищено за строками зберігання, нові провадження відсутні, а строк пред`явлення виконавчого документа до виконання сплив. Також встановлено, що правонаступник стягувача звернувся із заявою про заміну сторони після спливу строку пред`явлення виконавчого документа, у зв`язку з чим суд відмовив у її задоволенні. За цих обставин заявниця вважає, що відсутні правові підстави для подальшого існування арешту, а його незняття протягом тривалого часу є протиправним втручанням у її право власності, що підлягає судовому захисту. Ухвалою Конотопського міськрайонного суду від 18 березня 2025 року скаргу ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправною бездіяльність начальника Конотопського відділу державної виконавчої служби у Конотопському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Аліни Марценюк, що полягає у незнятті арешту з майна боржника ОСОБА_1 , накладеного у виконавчому провадженні № 51532424. Зобов`язано начальника Конотопського відділу державної виконавчої служби у Конотопському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Аліну Марценюк зняти арешт нерухомого майна ОСОБА_1 , який зареєстровано на підставі постанови, про арешт майна, серія та номер: 51532424, виданої 11.07.2016 року Конотопським відділом державної виконавчої служби у Конотопському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції, вид обтяження: арешт нерухомого майна, опис обтяження: все нерухоме майно, реєстраційний номер обтяження 20988382, в тому числі зняти арешт з нерухомого майна, яке належить ОСОБА_1 , а саме земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 5922084500:04:002:0160 загальною площею 2,7431 га, адреса: Сумська область Конотопський район, Кошарівська сільська рада, реєстраційний номер обтяження 12250596. Із такою ухвалою суду першої інстанції не погодилася начальник Конотопського відділу державної виконавчої служби у Сумській області Східного Міжрегіонального Управління Міністерства юстиції Марценюк А.С. та подала апеляційну скаргу, у якій посилаючись на неповне з`ясування обставин справи та неправильну оцінку доказів, просить апеляційний суд скасувати ухвалу суду першої інстанції. В обгрунтування скарги зазначає, що арешт майна боржника було накладено у межах виконавчого провадження на підставі виконавчого документа про стягнення заборгованості, який у подальшому було повернуто стягувачу. При цьому, на думку апелянта, повернення виконавчого документа не є підставою для автоматичного зняття арешту, оскільки вимоги закону не передбачають такого обов`язку державного виконавця у цьому випадку. Апелянт наголошує, що підстави для зняття арешту визначені статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» і є вичерпними, а обставини, на які посилається заявниця, до них не належать. Також вказує, що у разі відсутності передбачених законом підстав арешт може бути знятий виключно за рішенням суду. Підкреслює, що орган державної виконавчої служби та його посадові особи зобов`язані діяти виключно в межах наданих законом повноважень, а тому відсутність правових підстав для зняття арешту виключає можливість визнання їх бездіяльності протиправною. Посилається на правові позиції Верховного Суду, відповідно до яких повернення виконавчого документа стягувачу саме по собі не зумовлює зняття арешту з майна боржника, особливо якщо рішення суду фактично не виконано. Відзиву на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходило. Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, а також мотиви та висновки оскаржуваного судового рішення, приходить до таких висновків. Судом першої інстанції встановлено, що на виконанні Конотопського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області перебувало виконавче провадження № 51532424 з примусового виконання рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 29 лютого 2016 року у справі № 577/5733/15-ц, боржник ОСОБА_1 , 26 грудня 2017 року (а.с. 5,6,7). 26 грудня 2017 року державним виконавцем, в межах виконавчого провадження № 51532424 Конотопського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Сумській області на підставі п. 7 ч.1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про повернення виконавчого документу стягувачу (а.с. 7). 30 січня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до начальника Конотопського відділу державної виконавчої служби у Конотопському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції з заявою про зняття арешту, який накладено на нерухоме майно, а 27 лютого 2025 року отримала відповідь, за підписом начальника Конотопського відділу державної виконавчої служби у Конотопському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якій повідомлено про відсутність підстав для зняття арешту. Крім того в листі повідомлено, що виконавчий лист № 2/577/81/16 р. повторно на виконання не надходив, виконавчі провадження щодо стягнення з неї заборгованості на виконанні у Конотопському відділі державної виконавчої служби у Конотопському районі Сумської області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції згідно даних автоматизованої системи виконавчого провадження не перебувають. Виконавче провадження № 51532424 з примусового виконання рішення від 29 лютого 2016 року у справі № 577/5733/15-ц боржник ОСОБА_1 знищено, у зв`язку із закінченням строку зберігання (а.с. 7, 8). Ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської обласні від 30 вересня 2019 року у справі № 577/3187/19 встановлено, що 31 січня 2018 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» укладено договір факторингу, відповідно до якого останньому перейшло право грошової вимоги за Кредитним договором № CM-SMEC03/084/2008 від 25 червня 2008 року між ОСОБА_2 та ПАТ «ОТП Банк» (а.с. 11,13). Постановляючи оскаржувану ухвалу і задовольняючи скаргу, суд першої інстанції виходив із того, що арешт майна боржника є заходом забезпечення виконання судового рішення та може існувати лише за наявності відкритого виконавчого провадження і правових підстав для його подальшого застосування. При цьому судом взято до уваги, що виконавче провадження № 51532424 було завершене у 2017 році шляхом повернення виконавчого документа стягувачу, повторно до виконання документ не пред`являвся, нові виконавчі провадження відсутні, а саме провадження знищене у зв`язку із закінченням строку зберігання, тоді як арешт майна боржника залишається чинним тривалий час. Зважаючи на відсутність відкритого виконавчого провадження, відсутність даних про вжиття подальших заходів примусового виконання, а також на те, що тривале існування арешту без належних правових підстав є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном, суд першої інстанції прийшов до висновку про протиправність бездіяльності органу державної виконавчої служби щодо незняття арешту та необхідність захисту порушеного права шляхом зобов`язання зняти арешт з майна боржника. Колегія суддів погоджується з такими висновками місцевого суду, виходячи з наступного: Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Відповідно до частин другої, третьої статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», № 18357/91, § 40). Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції. Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи. ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року). Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року). Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції. Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Принцип обов`язковості судових рішень конкретизовано у статті 18 ЦПК України: судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, на час видачі 19 квітня 2016 року Конотопським міськрайонним судом виконавчого листа № 2/577/81/16, пред`явлення його до виконання та накладення арешту на майно боржника були врегульовані Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року. На підставі статті 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Згідно зі статтею 11 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 606-XIV звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Отже, арешт є початковою стадією виконавчого провадження щодо звернення стягнення на майно боржника. Відповідно до частини другої статті 57 Закону № 606-XIV арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту. Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом. Отже, правовою метою накладення державним (приватним) виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню. 05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII). Згідно з пунктом 5 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом. Відповідно до пункту 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом 05 жовтня 2016 року виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону. У пункті 7 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII (в редакції, чинній на час повернення виконавчого документу стягувачу) зазначено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров`я, у зв`язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку. Підстави для закінчення виконавчого провадження на момент розгляду цієї справи в судах визначені у частині першій статті 39 Закону № 1404-VIІІ. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 травня 2025 року в справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24) зазначила, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчого документа стягувачу є формами завершення виконавчого провадження, проте вони мають різні правові підстави та відповідно різні правові наслідки. Закінчення виконавчого провадження є стадією виконавчого провадження і передбачає завершення вчинення виконавчих дій щодо примусового виконання рішення в межах відповідного виконавчого провадження. Зміст правових підстав для закінчення виконавчого провадження, визначених частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII, свідчить про об`єктивну неможливість виконати відповідне рішення у примусовому порядку. На відміну від обставин, що зумовлюють повернення виконавчого документа стягувачу, обставини, які є підставою для закінчення виконавчого провадження, не перестануть існувати в майбутньому. З наведеного слідує і формування наслідків закінченого виконавчого провадження, зокрема, виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочато знову, крім випадків передбачених законом (частина перша статті 40 Закону № 1404-VIІІ). Водночас частиною п`ятою статті 37 Закону № 1404-VIII визначено, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону. Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення. Наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа визначені статтею 40 Закону № 1404-VIII. Відповідно до положень частин першої, другої статті 40 Закону № 1404-VIII у разі закінчення виконавчого провадження (крім офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження. Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна. Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 12 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону; 10) отримання виконавцем від Державного концерну «Укроборонпром», акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну «Укроборонпром», державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну «Укроборонпром» або на момент припинення Державного концерну «Укроборонпром» було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності». У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду. Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме: - у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій); - у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав. Законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження й у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків. Водночас Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що законодавець у Законі № 1404-VIII, який набрав чинності з 05 жовтня 2016 року, передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII). Отже, за загальним правилом, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника, оскільки така обставина не належить до винятків, передбачених частиною третьою статті 37 Закону № 1404-VIII. Подібні висновки сформульовані в постановах Верховного Суду від 17 січня 2018 року в справі № 910/8019/15, від 06 березня 2019 року в справі № 263/1468/17, від 04 березня 2020 року в справі № 127/2-1421/09, від 16 березня 2020 року в справі № 137/1649/17, від 29 березня 2023 року в справі № 202/1182/22. Однак колегія суддів зауважує, що Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. Відповідно до частини першої, другої, пункту 1 частини четвертої статті 12 Закону № 1404-VIII виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років. Строки, зазначені в частині першій цієї статті, встановлюються для виконання рішення з наступного дня після набрання ним законної сили чи закінчення строку, встановленого в разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а якщо рішення підлягає негайному виконанню - з наступного дня після його прийняття. Строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються у разі пред`явлення виконавчого документа до виконання. У цій справі встановлено, що 26 грудня 2017 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 7 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII. Повторно виконавчий лист до виконання протягом трьох років після 26 грудня 2017 року не пред`являвся. Стягувач, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення такого строку до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання (частини шоста статті 12 Закону № 1404-VIII). У разі пропуску строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання з причин, визнаних судом поважними, пропущений строк може бути поновлено (частини перша статті 433 ЦПК України). Отже, строк пред`явлення до виконання виконавчого листа № 2/577/81/16, виданого 19 квітня 2016 року Конотопським міськрайонним судом Сумської області, сплив 27 грудня 2020 року та не був поновлений судом. Проте майно ОСОБА_1 залишається під арештом на підставі постанови державного виконавця від 11 липня 2016 року. Апеляційний суд зауважує, що застосування арешту майна боржника як обмежувального заходу не повинно призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу. Указані норми визначають непорушність права власності (зокрема приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності. Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов`язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб`єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов`язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції. У постановах Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 127/1547/14-ц, від 09 січня 2023 року в справі № 2-3600/09, від 07 серпня 2024 року в справі № 14-7238/2009 сформульовано правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном. У частині четвертій статті 59 Закону № 1404-VIII передбачені підстави для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини. У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п`ята статті 59 Закону № 1404-VIII). У цій справі судове рішення, на виконання якого накладався арешт на майно ОСОБА_1 , понад 9 років не перебуває на примусовому виконанні. Строк пред`явлення до виконання виконавчого листа сплив та не був поновлений. Майнових претензій стягувач до ОСОБА_1 не пред`являє. Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов переконання, що збереження арешту, накладеного державним виконавцем з метою виконання судового рішення, за відсутності відкритих виконавчих проваджень та можливості продовження примусового виконання судового рішення, є невиправданим втручанням у право на мирне володіння майном боржника ОСОБА_1 , позбавляє її можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним на праві власності майном. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Установивши, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд

УХВАЛИВ: Апеляційну скаргу начальника Конотопського відділу державної виконавчої служби у Сумській області Східного Міжрегіонального Управління Міністерства юстиції Марценюк Аліни Сергіївни залишити без задоволення. Ухвалу Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 18 березня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і на неї може бути подано касаційну скаргу безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий - О. І. Собина Судді: Д. В. Сізов М. В. Щербаченко