Постанова ККС ВС № 523/4983/21

постанова ІМЕНЕМ УКРАЇНи 26 березня 2026 року м. Київ справа № 523/4983/21 провадження № 51-2920км25 Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі: головуючого ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4 , засудженої ОСОБА_5 , захисника ОСОБА_6 , прокурора ОСОБА_7 , розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 на вирок Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2024 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року у кримінальному провадженні № 12021160490000070 за обвинуваченням ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Макіївки Донецької області та жительки м. Одеси, у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 - ч. 1 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі - КК). Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини За вироком Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2024 року ОСОБА_5 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 - ч. 1 ст. 115 КК і призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. Вирішено питання про долю речових доказів. Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_5 12 січня 2021 року приблизно о 00:30 за місцем свого проживання в квартирі АДРЕСА_1 , під час конфлікту з співмешканцем ОСОБА_9 , що раптово виникнув на грунті неприязних відносин, з метою умисного вбивства завдала останньому удару кухонним ножем у ліву частину грудної клітини, спричинивши йому проникаюче колото-різане поранення грудної клітки, яке відносяться до тяжких тілесних ушкоджень небезпечних для життя, однак не довела свій умисел до кінця з незалежних від неї причин, оскільки потерпілому вчасно було надано необхідну медичну допомогу. При перегляді вироку за апеляційними скаргами сторони захисту апеляційний суд ухвалою від 23 квітня 2025 року задовольнив їх частково, змінив вирок у частині обчислення строку покарання та зарахував ОСОБА_5 у цей строк термін її попереднього ув`язнення з 12 січня по 14 вересня 2021 року та з 13 березня 2024 року по день набрання вироком законної сили з розрахунку один день попереднього ув`язнення за один день позбавлення волі». У решті залишив вирок без змін. Вимоги касаційної скарги та викладені в ній узагальнені доводи У касаційній скарзізахисник, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить змінити судові рішення і перекваліфікувати дії ОСОБА_5 на ст. 124 КК. На обґрунтування своїх вимог зазначає, що остання не мала умислу на позбавлення життя потерпілого. Під час конфлікту ОСОБА_9 вчиняв щодо неї насильницькі дії, а тому вона мала право на необхідну оборону. Звертає увагу на те, що за встановлених судом обставин при наявності умислу на вбивство потерпілого ОСОБА_5 мала реальну можливість довести цей умисел до кінця, однак цього не зробила, що вказує про відсутність у неї такого умислу. З урахуванням зазначеного захисник вважає, що оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статей 370, 374 та 419 КПК. Позиція учасників в суді касаційної інстанції У судовому засіданні захисник та засуджена підтримали вимоги касаційної скарги. Прокурор виступила проти задоволення скарги і просила залишити оскаржувані судові рішення без зміни. Мотиви Суду Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, наведені в касаційній скарзі, колегія суддів (далі - Суд) дійшла висновку про таке. Згідно з положеннями ст. 438 КПК суд касаційної інстанції не може скасувати чи змінити оскаржені судові рішення через неповноту судового слідства та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, і при перевірці судових рішень виходить із тих обставин, які були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій. Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не уповноважений досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Отже, касаційний суд не перевіряє судові рішення в частині неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Під час касаційної перевірки цих рішень Суд виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій. Встановлені місцевим судом фактичні обставини кримінального провадження ґрунтуються на аналізі доказів, досліджених й ретельно перевірених у судовому засіданні, а саме: на показаннях засудженої ОСОБА_5 , потерпілого ОСОБА_10 , свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , даних, які містилися в протоколах слідчих дій, висновках експертів та інших письмових доказах у їх сукупності. Ці докази зібрані у встановленому законом порядку, є логічними та послідовними, узгоджуються між собою в цілому та в деталях, а тому не викликають сумнівів у їх достовірності. Не погодившись із вироком, засуджена та її захисник оскаржили його в апеляційному порядку. Апеляційний суд фактично виступає останньою інстанцією, яка дає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК), що покладає на нього певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів у справі, з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 цього Кодексу. Згідно з положеннями ст. 419 КПК суд апеляційної інстанції зобов`язаний проаналізувати й зіставити з наявними у справі та додатково поданими матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі, і дати на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. При залишенні заявлених вимог без задоволення в ухвалі має бути зазначено правові підстави, з яких подану скаргу визнано необґрунтованою. Відповідно до вимог ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується. Цих вимог закону суд апеляційної інстанції в повною мірою не дотримався. В апеляційних скаргах засуджена та захисник вказували наневідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам провадження, безпідставне відхилення судом показань засудженої про те, що її дії були спрямовані на самозахист від ударів потерпілого та відсутність у неї умислу на вбивство останнього, і просили змінити вирок та перекваліфікувати дії ОСОБА_5 на ст. 124 КК. При перегляді вироку апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційних скарг, які за змістом збігаються з тими, що викладені захисником у касаційній скарзі, дійшов переконання, що висновок місцевого суду у вироку про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні закінченого замаху на умисне вбивство потерпілого підтверджується дослідженими у судовому засіданні доказами і залишив ці скарги без задоволення, а вирок без змін. Проте такий висновок апеляційний суд зробив без належного аналізу доводів апеляційних скарг сторони захисту та фактичних обставин справи, встановлених судом. Спростовуючи доводи сторони захисту про перебування ОСОБА_5 у стані необхідної оборони апеляційний суд у своєму рішенні обґрунтовано вказав на те, що за встановлених у справі обставин вона не діяла в умовах реального посягання на її життя та здоров`я, що виключає наявність у її діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 124 КК. Водночас апеляційний суд зазначив, що у вказаній ситуації ОСОБА_5 бажала заподіяти шкоду потерпілому, проте не довела свій умисел до кінця з причин, що не залежали від її волі, оскільки ОСОБА_9 було вчасно надано медичну допомогу. Обґрунтовуючи такий висновок апеляційний суд вказав, що тілесне ушкодження у потерпілого утворилось у результаті впливу травмуючої сили, тобто при механізмі на який вказував потерпілий під час проведення слідчого експерименту, а саме шляхом нанесення йому ОСОБА_5 удару ножем зверху вниз в область лівої частини грудної клітки. Після нанесення удару остання не викликала швидку медичну допомогу та не звернулась до правоохоронних органів, натомість намагалась покинути місце події, однак була зупинена свідком ОСОБА_12 і була змушена перебувати поруч із потерпілим до прибуття поліції та швидкої допомоги, які свідок викликала. Водночас апеляційний суд зазначив, що при розгляді справи в суді першої інстанції було встановлено, що виявлені в ОСОБА_5 легкі тілесні ушкодження, на що вона посилалася в апеляційній скарзі, були їй заподіяні під час обоюдної бійки з потерпілим ОСОБА_9 . Правильність таких висновків апеляційного суду не викликає сумнівів, а тому доводи касаційної скарги захисника про перевищення ОСОБА_5 меж необхідної оборони і необхідність перекваліфікації її дій на ст. 124 КК є безпідставними. У той же час, обґрунтовуючи свій висновок про правильність кваліфікації місцевим судом дій засудженої за ч. 2 ст. 15 - ч. 1 ст. 115 КК апеляційний суд в ухвалі зазначив, що на підставі наданих у судовому засіданні доказів стороною обвинувачення було доведено наявність у діях ОСОБА_5 суб`єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, а саме форма вини у виді непрямого умислу та мотив - неприязні відносини, оскільки остання усвідомлювала суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачала його суспільно-небезпечні наслідки у вигляді смерті потерпілого і, хоча й не бажала їх настання, проте свідомо їх припускала. Однак такий висновок апеляційного суду не ґрунтується на нормах кримінального права та встановлених фактичних обставинах справи. За змістом ч. 1 ст. 15 КК замахом на кримінальне правопорушення є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кримінального кодексу, якщо при цьому кримінальне правопорушення не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. Тобто, з суб`єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом. Тому визначальним для відмежування замаху на умисне вбивство від умисного завдання тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження умислом винного охоплюється лише заподіяння таких ушкоджень за відсутності прямого наміру на вбивство. Наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони передбачалися ціллю його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальності за замах на вбивство. У випадку, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо припускає настання будь-яких наслідків, у тому числі смерті, вона також не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за замах на вбивство. Крім того, злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство і у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках настає лише за наслідки, які фактично настали. Заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому характеризується у цьому випадку не лише непрямим, а ще й неконкретизованим (невизначеним) умислом. За неконкретизованого умислу винний, вчиняючи злочин, хоча і передбачає можливість настання різних шкідливих наслідків, але до кінця не усвідомлює їх характеру і тяжкості. А оскільки особа за невизначеного умислу одночасно передбачає різні за характером і тяжкістю наслідки, але фактично реалізується лише один з них, кримінальна відповідальність настає за наслідки, що настали фактично. Визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину. Про це неодноразово зазначав Верховний Суд у своїх постановах та вказував на необхідність врахування суб`єктивного ставлення винного до наслідків своїх дій (постанови від 09 жовтня 2018 року у справі № 760/4968/15-к, від 18 жовтня 2018 року у справі № 348/1153/17, від 08 листопада 2018 року у справі № 360/718/16-к, від 18 грудня 2018 року у справі № 569/2944/16-к, від 17 вересня 2020 року у справі № 286/4163/19 тощо). При перегляді вироку апеляційний суд встановив, що за встановлених фактичних обставин справи ОСОБА_5 діяла з непрямим умислом, а тому відповідно до положень кримінального закону ці дії не можуть бути кваліфіковані за ч. 2 ст. 15 - ч. 1 ст. 115 КК, як закінчений замах на умисне вбивство і підлягають юридичній оцінці з урахуванням обставин, які фактично настали унаслідок таких дій. Відповідно до висновку судово-медичної експертизи унаслідок вчинених ОСОБА_5 дій потерпілому було заподіяно тяжких тілесних ушкоджень. Відтак, зважаючи на відсутність у неї прямого умислу на вбивство потерпілого, її дії підлягають кваліфікації за ч. 1 ст. 121 КК, як умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження. Таким чином, при розгляді кримінального провадження суди першої та апеляційної інстанцій правильно встановили фактичні обставини справи, однак у своїх рішеннях дали їм невірну юридичну оцінку. Отже, доводи захисника в касаційній скарзі про неправильну юридичну оцінку дій засудженої судами першої та апеляційної інстанції є обґрунтованими. Згідно з вимогами п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність є підставою для зміни судового рішення при розгляді справи в суді касаційної інстанції. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає необхідним касаційну скаргу захисника задовольнити частково, перекваліфікувати дії ОСОБА_5 з ч. 2 ст. 15 - ч. 1 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 121 цього Кодексу та, з урахуванням даних про її особу і відсутності обставин, які обтяжують або пом`якшують покарання, призначити їй покарання в межах санкції цієї норми кримінального закону. Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд ухвалив: Касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 задовольнити частково. Вирок Суворовського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2024 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року щодо ОСОБА_5 змінити. Перекваліфікувати дії ОСОБА_5 з ч. 2 ст. 15 - ч. 1 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 121 цього Кодексу та призначити їй за цим законом покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. У решті судові рішення залишити без зміни. Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає. Судді: ___________________ ___________________ _________________ ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3