Постанова Харківський апеляційний суд № 625/24/24

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ Єдиний унікальний номер 625/24/24 Номер провадження 22-ц/818/435/26 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 09 квітня 2026 року м. Харків Харківський апеляційний суд у складі: головуючого судді Мальованого Ю.М., суддів: Пилипчук Н.П., Яцини В.Б., за участю: секретаря судового засідання Шевченко В.Р., представника позивача прокурора відділу ХОП Богатирьової О.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури Кравченка Андрія Григоровича на рішення Валківського районного суду Харківської області від 13 червня 2025 року в складі судді Токмакової А.П. по справі № 625/24/24 за позовом керівника Богодухівської окружної прокуратури Харківської області Коптєва Ярослава Юрійовича в інтересах територіальної громади Коломацької селищної ради Богодухівського району Харківської області до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки, - В С Т А Н О В И В: У січні 2024 року керівник Богодухівської окружної прокуратури Харківської області Коптєв Ярослав Юрійович звернувся до суду з позовом в інтересах територіальної громади Коломацької селищної ради Богодухівського району Харківської області до ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки. Позовна заява мотивована тим, що рішенням ХІV сесії VIII скликання Коломацької селищної ради № 115 від 21 березня 2019 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення комунальної власності та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку з кадастровим номером 6323280600:04:000:0353 площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населеного пункту на території цієї селищної ради. Право власності ОСОБА_2 на вказану земельну ділянку зареєстровано 06 травня 2019 року. У подальшому 27 листопада 2020 року ОСОБА_2 відчужено вказану земельну ділянку ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу № 442, право власності зареєстровано за нею. Однак, на підставі наказу ГУ Держземагентства у Харківській області від 28 листопада 2014 року вже було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано ОСОБА_2 у власність іншу земельну ділянку кадастровий номер 6322081501:00:000:0443, площею 1 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населених пунктів на території Проходівської сільської ради Дергачівського району Харківської області. Отже, ОСОБА_2 на час отримання спірної земельної ділянки вдруге використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в межах норм безоплатної передачі земельних ділянок для цього виду використання, не повідомивши селищну раду, що вже скористався своїм правом на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Вказав, що земельна ділянка з кадастровим номером 6323280600:04:000:0353 вибула із державної власності внаслідок незаконного використання ОСОБА_2 права на повторну безоплатну приватизацію земельних ділянок одного виду використання, тобто поза волею власника цих земельних ділянок. Прийняття органом місцевого самоврядування рішень попри встановлену законом процедуру відчуження земельної ділянки не відображає, на думку прокурора, волю територіальної громади, як власника комунального майна. Про виявлені порушення прокурор повідомив селищну раду листом від 17 січня 2024 року №56/2-154вих-24 та просив надати інформацію про вжиті заходи реагування, на що селищна рада у відповіді за №02-26/209 від 18 січня 2024 року вказала на відсутність інформації та доказів порушення ОСОБА_2 вимог ст. 116, 118, 121 ЗК України, а також, що не заперечує проти представництва її інтересів в суді, що на думку прокурора, свідчить про бездіяльність органу місцевого самоврядування та небажання вживати заходи щодо відновлення порушених інтересів держави та територіальної громади. Просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади в особі Коломацької селищної ради земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 6323280600:04:000:0353, розташовану за межами населених пунктів на території Коломацької селищної ради Богодухівського (колишнього Коломацького) району Харківської області, вирішити питання щодо судових витрат. 15 березня 2024 року від Коломацької селищної ради надійшли письмові пояснення, в яких вона просила для забезпечення відновлення порушених прав територіальної громади селищної ради повернути земельну ділянку з кадастровим номером 6323280600:04:000:0353 у комунальну власність. Вказала, що ОСОБА_2 при отриманні у власність спірної земельної ділянки вдруге використав своє право на безоплатне отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в межах норм безоплатної передачі земельних ділянок, надавши селищній раді недостовірні відомості. 15 березня 2024 року ОСОБА_1 подала відзив на позовну заяву, в якому просила відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Відзив мотивовано тим, що орган місцевого самоврядування зобов`язаний самостійно здійснювати захист прав у суді, і тому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду. Прокурор повинен надати належні та допустимі докази, наприклад: внесення відомостей до ЄРДР про вчинене кримінальне правопорушення на підставі ст.367 КК України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків, тощо, але їх суду не надано. У даному випадку у прокурора відсутні законні підстави для представництва інтересів територіальної громади. Вона є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу №442 від 27 листопада 2020 року, на час укладення якого було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, і жодних записів, які б могли свідчити про відсутність у продавця права на відчуження спірної земельної ділянки, не було. Крім того, під час укладення договору купівлі-продажу проводилася перевірка згідно з даними державних реєстрів та поданих документів, і перешкод для вчинення правочину не було. Спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності з вини посадових осіб селищної ради та ГУ Держгеокадастру в Харківській області, як органів, що мали не допустити зазначених порушень, відмовити у погодженні та затвердженні відповідного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, який не відповідає положенням закону, відмовити у передачі спірної земельної ділянки у власність. В діях власника спірної земельної ділянки - селищної ради була наявна воля на передачу земельної ділянки ОСОБА_2 , а отже унеможливлюється її витребування від добросовісного набувача ОСОБА_1 19 березня 2024 року представник третьої особи ОСОБА_2 адвокат Макогон Д.О. надав письмові пояснення, в яких просив відмовити в задоволенні позовних вимог. Вказав, що прокурором не обґрунтовано наявність підстав для представництва інтересів селищної ради, яка стверджує про відсутність порушення законодавства. 20 травня 2024 року відповідачка надала відзив на позовну заяву, в якому доповнила, що в задоволенні позову необхідно відмовити у зв`язку зі спливом строку позовної давності. 02 червня 2025 року прокурор надав письмові пояснення у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про внесення змін до ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача». Вказав, що позовну заяву подано до суду з дотриманням вимог ст.177 ЦПК України, яка діяла на час звернення і не має зворотної дії в часі, тож підстав для подання до суду оцінки земельної ділянки та документів, що підтверджують внесення на депозитний рахунок суду грошових коштів у сумі її вартості, не вбачає. Зауважив, що прокурором не подавався позов про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на підставі ст. 388 ЦК України. Крім того, механізм реалізації нововведених норм ЦК України на цей час відсутній. Рішенням Валківського районного суду Харківської області від 13 червня 2025 року в задоволенні позову керівника Богодухівської окружної прокуратури Харківської області Коптєва Я.Ю. в інтересах територіальної громади Коломацької селищної ради Богодухівського району Харківської області відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що наявність в діях власника земельної ділянки волі на її передачу іншій особі виключає можливість її витребування у добросовісного набувача. Крім того, попередній власник земельної ділянки ОСОБА_2 до участі у справі залучений як третя особа, а не як відповідач. На вказане судове рішення 08 липня 2025 року Заступник керівника Харківської обласної прокуратури Кравченко А.Г. через систему «Електронний суд» до суду апеляційної інстанції подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги прокурора; судові витрати за подання позовної заяви та апеляційної скарги відшкодувати на користь Харківської обласної прокуратури. Апеляційна скарга мотивована тим, що прийняття органом місцевого самоврядування рішень усупереч вимог, встановлених законодавством, не буде відображати волю територіальної громади як власника, оскільки її інтереси визначаються доцільністю, економністю та ефективністю використання майна. Відсутність законного рішення уповноваженого органу місцевого самоврядування - селищної ради, спрямованого на відчуження спірної земельної ділянки, означає, що громада, як власник, волю (згоду) на її відчуження не виявляла, а тому вона вибула з володіння власника поза волею, тому власник має право витребувати її як і від недобросовісного, так і навіть від добросовісного набувача у всіх випадках. Оскільки земельна ділянка вибула з власності територіальної громади незаконно, з порушенням вимог чинного законодавства, тому вона підлягає витребуванню у комунальну власність територіальної громади Коломацької селищної ради. Ефективним способом захисту порушених інтересів держави у даному випадку є витребування спірної земельної ділянки у фактичного володільця ОСОБА_1 на підставі ст. 388 ЦК України. Відзивів на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило. Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання апеляційного суду відповідач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 не з`явилися. Судову повістку-повідомлення про розгляд справи 09 квітня 2026 року, надіслану апеляційним судом, ОСОБА_1 отримала поштою 08 серпня 2025 року (а.с. 216 том 3). Судова повістка на ім`я ОСОБА_2 повернута на адресу апеляційного суду з відміткою від 12 серпня 2025 року «адресат відсутній за вказаною адресою», що у відповідності до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (а.с. 218-219 том 3). 09 квітня 2026 року від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Єсаулкової Ю.В. надійшла заява з проханням перенести судовий розгляд по справі, призначений на 09 квітня 2026 року на іншу дати у зв`язку з невідкладеними слідчими діями. Відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК України основними засадами (принципів) цивільного судочинства, окрім іншого, є верховенство права, розумність строків розгляду справи судом та неприпустимість зловживання процесуальними правами. Згідно з частиною 1 статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається. На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. Під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. Про дату, час та місце судового розгляду справи 09 квітня 2026 року відповідач ОСОБА_1 була повідомлена завчасно та належним чином, отримавши повістку-повідомлення поштою 08 серпня 2025 року (а.с. 216 том 3), з огляду на що мала достатньо часу для організації свого представництва по даній справі. Оскільки клопотання про відкладення судового розгляду, призначеного на 09 квітня 2026 року з належним обґрунтуванням поважних причин неявки в судове засідання представником відповідача ОСОБА_1 адвокатом Єсаулковою Ю.В. не надано, колегія суддів ухвалила відмовити у його задоволенні. Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність учасників справи, явка яких у судове засідання обов`язковою не визнавалась, оскільки відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача прокурора відділу ХОП Богатирьову О.К., яка підтримала апеляційну скаргу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури слід задовольнити частково, виходячи з наступного. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що наказом ГУ Держземагентства у Харківській області №3313-СГ від 28 листопада 2014 року затверджено розроблені ПП «Перспектива-Земля» проекти землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок за рахунок земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарських угідь (пасовища) громадянам, відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель (КВЦПЗ): для ведення особистого селянського господарства, які розташовані за межами населених пунктів за адресою: Проходівська сільська рада Дергачівського району Харківської області. Надано громадянам (згідно додатку) у власність земельні ділянки загальною площею 9,7269 га, розташовані за межами населених пунктів Проходівської сільської ради Дергачівського району Харківської області, із земель державної власності сільськогосподарського призначення сільськогосподарські угіддя (пасовища), для ведення особистого селянського господарства (код згідно КВЦПЗ 01.03) (а.с. 47-48 том 1). Згідно додатку до наказу ГУ Держземагентства у Харківській області № 3313-СГ від 28 листопада 2014 року списку громадян, яким передаються у власність земельні ділянки, що розташовані за межами населених пунктів Проходівської сільської ради на території Дергачівського району Харківської області для ведення особистого селянського господарства, ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку (пасовища) площею 1 га, кадастровий номер 6322081501:00:000:0443 (а.с. 49 том 1). Вказану земельну ділянку площею 1 га, кадастровий номер 6322081501:00:000:0443, ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченим 20 квітня 2017 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Глущенко І.Ю. за №1658, на підставі чого право власності на неї було зареєстровано за ОСОБА_3 (а.с. 42-46, 50-52 том 1). 25 липня 2018 року ОСОБА_2 подав до селищної ради заяву з проханням надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства за рахунок раніше сформованої земельної ділянки комунальної власності площею 21,6195 га з кадастровим номером 6323280600:04:000:0338 за межами населеного пункту площею 2 га для подальшого оформлення права власності. Зазначив, що своїм правом на приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства не користувався (а.с. 100 том 1, а.с. 11 том 3). Рішенням ІХ сесії VIII скликання селищної ради №76 від 07 серпня 2018 року ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 6323280600:04:000:0338 комунальної власності сільськогосподарського призначення, розташованої за межами населеного пункту на території селищної ради (а.с. 18 том 3). Проект землеустрою розроблено 15 березня 2019 року (а.с. 2-138 том 3). 18 березня 2019 року ОСОБА_2 та інші особи подали заяву селищному голові Гуртовому В.Г., в якій просили затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення комунальної власності за рахунок сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 6323280600:04:000:0338 для ведення особистого селянського господарства, розташованої за межами населених пунктів на території селищної ради, а саме: ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 6323280600:04:000:0353 площею 2 га (а.с. 102 том 1, а.с. 127 том 2). Із витягу з ДЗК про земельну ділянку № НВ-6308549792019 від 15 березня 2019 року вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 6323280600:04:000:0353 площею 2 га, розташована на території селищної ради, належить до комунальної власності, цільове призначення 17.00 землі резервного фонду (землі, створені органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування у процесі приватизації сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ, організацій), категорія земель землі сільськогосподарського призначення, вид використання землі резервного фонду (а.с. 103-105 том 1). Сформована земельна ділянка з кадастровим номером 6323280600:04:000:0338 площею 21.66195 га для ведення особистого селянського господарства з 05 липня 2018 року належала на праві власності Коломацькій селищній раді, про що свідчить інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 359613279 від 22 грудня 2023 року (а.с. 53-54 том 1). Рішенням ХІV сесії VIII скликання Коломацької селищної ради №115 від 21 березня 2019 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність громадянам земельних ділянок сільськогосподарського призначення комунальної власності за рахунок сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 6323280600:04:000:0338 для ведення особистого селянського господарства, розташованої за межами населених пунктів на території селищної ради. Надано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку, площею 2 га з кадастровим номером 6323280600:04:000:0353 для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населеного пункту на території селищної ради (а.с. 37-38, 101 том 1). Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 06 травня 2019 року (а.с. 33-34 том 1). На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого 27 листопада 2020 року приватним нотаріусом Коломацького районного нотаріального округу Харківської області Назарько Н.С. за № 442, ОСОБА_2 продав ОСОБА_1 земельну ділянку площею 2 га, кадастровий номер 6323280600:04:000:0353, що знаходиться на території селищної ради, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства. На підставі вказаного договору право власності зареєстровано за ОСОБА_1 (а.с. 35-36, 39-41 том 1). Згідно довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 08 січня 2024 року вартість земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 6323280600:04:000:0353 складає 437 402,33 грн (а.с. 58-59 том 1). Листом від 17 січня 2024 року №56/2-154вих-24 прокурор повідомив селищну раду про виявлені порушення та просив надати інформацію про вжиті заходи реагування (а.с. 60-62 том 1). З відповіді селищної ради від 18 січня 2024 року № 02-26/209 вбачається, що відсутні інформація та докази порушення вимог ст. 116, 118, 121 ЗК України ОСОБА_2 , рада не заперечує проти представництва її інтересів в суді прокурором (а.с. 63-64 том 1). Після цього прокурором листом від 21 січня 2024 року повідомлено селищну раду про звернення до суду в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» (а.с. 65-67 том 1). Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що прокурором пред`явлено позов до неналежного відповідача, а також, що у діях власника земельної ділянки була наявна воля на її передачу іншій особі, що виключає можливість її витребування у добросовісного набувача. Проте, з вказаними висновками суду колегія суддів не може погодитись, виходячи з такого. Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України). Частинами першою, другою статті 78 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності. Частиною першою статті 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до пункту «а» частини третьої статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства. Згідно з пунктом «в» частини третьої, частиною четвертою статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. За змістом пункту «б» частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства в розмірі не більше 2,0 га. Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок регулюється статтями 118, 186-1 ЗК України. Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні. Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)). Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (сплатно чи безоплатно) (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)). Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18). Правомірність заволодіння особою майном, зокрема на підставі правочину, презюмується (частина друга статті 328 ЦК України). Тому за відсутності доказів зворотного, зокрема доведеності у встановленому порядку набуття особою права власності на чуже майно без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК України), особа, яка придбала майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України), а витребуване воно може бути у неї лише у чітко визначених законом випадках. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 та постанови Верховного Суду від 11 березня 2025 у справі № 922/647/22, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16). Як встановлено судом, рішенням ХІV сесії VIII скликання Коломацької селищної ради №115 від 21 березня 2019 року незаконно передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 6323280600:04:000:0353 для ведення особистого селянського господарства, розташовану за межами населеного пункту на території селищної ради, оскільки він надав недостовірну інформацію та повторно отримав земельну ділянку для безоплатної приватизації, яку потім відчужив ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27 листопада 2020 року. З огляду на незаконність рішення селищної ради, колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції про те, що у діях власника земельної ділянки (територіальної громади) була наявна воля на її передачу іншій особі. Також, оскільки ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу з ОСОБА_2 є володільцем спірної земельної ділянки, саме вона є належним відповідачем за віндикаційним позовом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19). Разом з тим, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення позову, враховуючи наступне. Звертаючись до суду з позовом про витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 прокурор посилався на норму ст. 388 ЦК України щодо витребування майна у добросовісного набувача. Доводів щодо недобросовісності відповідачки позовна заява не містить. У подальшому 02 червня 2025 року прокурор надав письмові пояснення, в яких посилався на те, що ним не подавався позов про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на підставі ст.388 ЦК України. У судовому засіданні суду першої інстанції прокурор також зазначав, що відповідачка є недобросовісним набувачем, адже під час укладення договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки мала перевірити законність отримання попереднім власником права власності на неї. У розумінні цивільного процесуального закону підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19). Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права. Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною третьою статті 49 ЦПК України визначено, що до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Ухвалою Валківського районного суду Харківської області від 20 грудня 2024 року у даній справі закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с. 133 том 2). До вказаного часу прокурор із заявою про зміну підстав позову не звертався. До того ж, в апеляційній скарзі прокурор знов зазначає, що ефективним способом захисту порушених інтересів держави у даному випадку є витребування спірної земельної ділянки у фактичного володільця ОСОБА_1 на підставі ст. 388 ЦК України. З наведеного колегія суддів дійшла висновку, що позов пред`явлено до ОСОБА_1 саме як до добросовісного набувача спірної земельної ділянки. 09 квітня 2025 року набув чинності Закон України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», яким статтю 388 ЦК України викладено у наступній редакції: «Стаття

388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо: 1) воно було продане або передане у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; 2) воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна.

3. Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною. Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало: а) до об`єктів критичної інфраструктури; б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; в) до об`єктів та земель оборони; г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.

4. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках». Статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви». Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом. Отже, український законодавець шляхом внесення змін до ЦК у 2025 році, спрямованих на захист прав добросовісних набувачів, по суті визнав, що у разі витребування майна у таких власників саме держава має нести наслідки, зокрема фінансові. Це підтверджується вимогою забезпечити на момент подання віндикаційного позову наявність коштів для виплати компенсації особі, чиї права зачіпаються, у разі задоволення позову. Крім того, ці зміни, вочевидь, не розмежовують способи набуття майна останнім (або єдиним) власником - чи то безпосередньо від держави (у порядку приватизації), чи то через наступні правочини, як-от купівля-продаж. Визначальним є те, що майно первісно належало державі (або територіальній громаді) і що останній власник є добросовісним набувачем. Верховний Суду у постанові від 19 листопада 2025 року у справі №523/14914/24 (провадження № 61-8429св25) дійшов висновків, що положення частини п`ятої статті 390 ЦК України поширюється на випадки подання позову про витребування майна у добросовісного набувача. При цьому, у випадку подання та розгляду судом позову про витребування майна у недобросовісного набувача вимоги частини п`ятої статті 390 ЦК України не підлягають застосуванню. Питання про добросовісність/недобросовісність набувача судом може бути вирішене лише після дослідження доказів на стадії ухвалення судового рішення. У випадку встановлення недобросовісності набувача суд задовольняє позов без застосування частини п`ятої статті 390 ЦК України. Водночас у разі встановлення, що набувач добросовісний, суд відмовляє у задоволенні позову на підставі частини п`ятої статті 390 ЦК України, якщо позивач попередньо не вніс вартість майна на депозитний рахунок суду». Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 19 листопада 2025 року в справі № 523/14914/24 (провадження № 61-8429св25), від 01 грудня 2025 року в справі № 354/419/25 (провадження № 61-11906св25), від 10 грудня 2025 року у справі № 354/417/25 (провадження № 61-12635св25). Колегія суддів зауважує, що Закон № 4292-ІХ набув чинності 09 квітня 2025 року, тобто до ухвалення рішення судом першої інстанції (13 червня 2025 року), отже підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Оскільки, як зазначено вище, прокурор обґрунтовував позов добросовісністю набувача, на спірні правовідносини поширювалися положення частини п`ятої статті 390 ЦК України. Обставин, які б свідчили про недобросовісність ОСОБА_1 при купівлі спірної земельної ділянки, судом не встановлено. Доказів того, що вона знала чи могла знати про те, що продавець ОСОБА_2 набув право власності на спірну земельну ділянку всупереч вимогам чинного законодавства, повторно скориставшись своїм правом на приватизацію, матеріали справи не містять. Відомості щодо прав третіх осіб чи обтяжень спірної земельної ділянки у державних реєстрах були відсутні. Наявності порушень закону не встановили ні відповідний орган місцевого самоврядування при відведенні земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства повторно, ні нотаріус при посвідченні договору купівлі-продажу цієї земельної ділянки між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 і державній реєстрації речових прав. Таким чином, добросовісність ОСОБА_1 презюмується в силу прямих приписів закону (зокрема, ч. 5 ст. 12 ЦК України), а протилежне позивачем не доведено. Отже, оскільки факт недобросовісності ОСОБА_1 за обставин даної справи не встановлений, а позивачем попередньо не було внесено вартість майна на депозитний рахунок суду, підстав для задоволення позову немає. Крім того, колегія суддів враховує, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, визначених законом і загальними принципами міжнародного права. Загальні принципи, що стосуються захисту права на мирне володіння майном, встановлені в практиці ЄСПЛ і були узагальнені, зокрема, у справі «Кривенький проти України» (№ 43768/07, пункти 41, 42 і 45, рішення 16 лютого 2017 року). Так, критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), §166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа, добросовісний набувач, внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07). Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 11 січня 2024 року (справа «Шамакова проти України») Європейський суд також наголосив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення). У рішенні від 24 жовтня 2024 року (справа «Дроздик та Мікула проти України») Європейський суд теж зазначив, що у контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може не лише покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам. Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин. У цій справі заявник не отримав жодного відшкодування за земельну ділянку, якої він був позбавлений, а жодної спроби запропонувати йому таку компенсацію або будь-яку іншу форму відшкодування зроблено не було. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення ЄСПЛ Kulyk v. Ukraine, від 09 травня 2025 року, заява № 40214/16, Bondar v. Ukraine, від 09 травня 2025 року, заява № 7097/18). За обставин цієї справи позбавлення ОСОБА_1 права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечить справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, з одного боку, і правом відповідачки на мирне володіння своїм майном, з іншого, та фактично призведе до того, що вона понесе відповідальність за помилку державного органу, що є неприпустимим у демократичному суспільстві і правовій державі. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України. При цьому, власник, при неможливості витребувати майно у добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України, має засоби для відновлення свого права, пред`явивши вимогу до особи (осіб), внаслідок неправомірних дій яких майно незаконного вибуло із його володіння, про компенсацію майнової шкоди на загальних підставах (частина третя статті 386, статті 11, 22, 1166 ЦК України). Відповідні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 142/1/23, провадження № 61-13926св24. Отже, позбавлення ОСОБА_1 , як добросовісного набувача, права власності на спірне нерухоме майно без компенсації їй вартості такого майна призведе до надмірного тягаря, що матиме наслідком порушення положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції. З огляду на те, що позов прокурора задоволенню не підлягає, клопотання відповідачки про пропуск строку позовної давності колегія суддів не розглядає. Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позову прокурора про витребування земельної ділянки, водночас, вважає за необхідне викласти мотивувальну частину рішення суду щодо підстав для відмови у позові у редакції цієї постанови. Враховуючи, що рішення суду змінено лише в мотивувальній частині, підстави для перерозподілу судових витрат у суду апеляційної інстанції відсутні. Керуючись ст.ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Заступника керівника Харківської обласної прокуратури Кравченка Андрія Григоровича задовольнити частково. Рішення Валківського районного суду Харківської області від 13 червня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 14 квітня 2026 року. Головуючий Ю.М. Мальований Судді Н.П. Пилипчук В.Б. Яцина