Постанова Миколаївський апеляційний суд № 472/469/24

13.04.26 22-ц/812/506/26 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 квітня 2026 року м. Миколаїв справа №472/469/24 провадження №22-ц/812/506/26 Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого Локтіонової О. В., суддів: Крамаренко Т. В., Ямкової О. О., із секретарем судового засідання Лівшенком О. С., за участі прокурора Ярмошевича О. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Миколаївської обласної прокуратури на рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 05 грудня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Тустановського А. О. у приміщенні суду у селищі Веселинове Миколаївської області, за позовом прокурора Миколаївської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину, скасування державної реєстрації земельної ділянки, скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та повернення земельної ділянки, В С Т А Н О В И В: Короткий зміст позовних вимог У травні 2024 року Миколаївська окружна прокуратура в інтересах Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області звернулася до суду з позовом про усунення перешкод власнику Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області у розпорядженні землями водного фонду шляхом: 1) визнання недійсним та скасування свідоцтва про право на спадщину від 15 листопада 2021 року №450 на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 в Миколаївському (раніш Веселинівському) районі Миколаївської області; 2) зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 в Миколаївському (раніш Веселинівському) районі Миколаївської області; 3) скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 листопада 2021 року (індексний номер 61579127), та здійсненої на його підставі в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрації права власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку 4821780600:02:000:0598 площею 2 га (номер відомостей про речове право 45036018 від 15 листопада 2021 року); 4) скасування у Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки площею 2 га з цільовим призначенням для особистого селянського господарства, категорія земель: землі сільськогосподарського призначення, кадастровий номер земельної ділянки: 4821780600:02:000:0598, виключивши відповідні відомості з Державного земельного кадастру. Обґрунтовуючи позов, прокурор зазначав, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №5974/0/14-18-СГ від 06 вересня 2018 року передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 площею 2 га для особистого селянського господарства, розташовану в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівської сільської ради Миколаївського району). Право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12 вересня 2018 року (запис №27966427). На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 листопада 2021 року №450 право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 , який є спадкоємцем вищевказаної земельної ділянки, про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 листопада 2021 року вчинено запис №45036018. Прокурор вказував, що наведений вище наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області суперечить законодавству, оскільки прийнятий із суттєвим порушенням вимог Земельного та Водного кодексів України з перевищенням повноважень органу виконавчої влади, незаконною зміною цільового призначення землі та передачею із державної у приватну власність земельної ділянки, надання якої у приватну власність чинним законодавством заборонено, бо земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 відноситься до земель водного та природно-заповідного фондів: частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу шириною 25 м, повністю накладається на землі природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», створеного у 1993 році. Він наголошував, що землі водного та природно-заповідного фонду не можуть перебувати у приватній власності. Оскільки ОСОБА_2 не міг мати у власності земельну ділянку водного та природно-заповідного фонду, то свідоцтво про право на спадщину від 15 листопада 2021 року №450, на підставі якого право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 успадкував ОСОБА_1 , про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено відповідний запис №45036018, згідно з положеннями статей 203, 215 ЦК України, підлягає визнанню недійсним. У зв`язку з цим підлягає скасуванню рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 листопада 2021 року, індексний номер 61579127, та здійснена на його підставі державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на цю ділянку, а також скасування у державному земельному кадастрі державна реєстрація земельної ділянки. ОСОБА_1 має повернути земельну ділянку у власність держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області. Прокурор вказував, що власник майна має право на підставі ст.152 ЗК України та ст.391 ЦК України вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не є добросовісними набувачами майна, оскільки враховуючи зовнішні, об`єктивні та видимі природні ознаки, а також те, що на земельній ділянці розташований водний об`єкт з прибережною захисною смугою, проявивши розумну обачність та належний рівень правосвідомості при оформленні права власності на земельну ділянку та землевпорядну документацію мали усвідомлювати, що вони набувають у власність земельну ділянку водного фонду з розташованим на ній водним об`єктом, яка не могла бути призначеною для ведення особистого селянського господарства. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 05 грудня 2025 року прокурору Миколаївської окружної прокуратури відмовлено у задоволенні позову. Ухвалюючи таке рішення, суд вказав, що усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Степівській сільській раді Миколаївського району Миколаївської області спірну земельну ділянку становитиме непропорційне втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки в судовому засіданні не вдалося ідентифікувати, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку, поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, яка саме площа спірної земельної ділянки частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу шириною 25 м. Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду, відповідно до вимог законодавства. Враховуючи наведене, суд вважав, що у задоволенні усіх позовних вимог прокурора слід відмовити. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Не погодившись із рішенням суду, Миколаївська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом взагалі не досліджено питання повного накладення спірної ділянки на землі природно-заповідного фонду та не надано оцінку доказам, поданим прокурором на підтвердження цього факту. Відповідачем також не надано жодних доказів на спростування факту місцезнаходження спірної земельної ділянки в межах об`єкту природно-заповідного фонду. Крім того прокурор вказував, що суд дійшов до помилкового висновку, що задоволення позову становитиме для відповідача надмірний тягар та є непропорційним поставленій меті. Важливість повернення територіальній громаді спірної земельної ділянки, яку ГУ Держгеокадастру у Миколаївській області в односторонньому та позасудовому порядку, з перевищенням наданих законом повноважень, незаконно вилучено поза волею належного розпорядника держави в особі Миколаївської облдержадміністрації (на час прийняття наказу) та надано у приватну власність ОСОБА_2 , зумовлюється, зокрема, її особливим статусом, а саме належністю до земель природно-заповідного та водного фондів. ОСОБА_2 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що земельна ділянка розташована в межах прибережної захисної смуги, частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровську та повністю накладається на землі природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» та як наслідок має обмежений режим господарської діяльності. Перебування спірної земельної ділянки у незаконному володінні відповідача завдає шкоду територіальній системі рекреаційних, природних і водозахисних об`єктів, а також порушує гарантоване законодавством право громадян на доступ до гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», безпечне для життя і здоров`я довкілля. Повернення Українському народу загалом та територіальній громаді сільської ради зокрема спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за її використанням згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбулося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. За таких обставин задоволення позовних вимог прокурора не є невиправданим (непропорційним) втручанням у право відповідача на мирне володіння майном. Повернення державі спірної земельної ділянки не порушує гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки у даному випадку втручання у право приватної власності є законним, відповідає меті використання земель в інтересах всього суспільства та є пропорційним визначеним цілям. Щодо належності обраного способу захисту прокурор зазначав, що пред`явив позов у травні 2024 року з урахуванням положень закону та судової практики, які застосовувалися на час його подання, зокрема як негаторний позов на підставі ст.152 ЗК України та ст.391 ЦК України. Після набрання чинності Законом України №4292-ІХ від 12.03.2025, яким доповнено ст.391 ЦК України частиною другою, яка передбачає єдиний можливий спосіб захисту порушених інтересів держави у цій справі витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), прокурор 20 червня 2025 року звернувся до суду з клопотанням про повернення на стадію підготовчого провадження з метою подальшого вирішення питання про зміну предмету позову. Однак ухвалою суду від 28.08.2025 у задоволенні цього клопотання було відмовлено, що позбавило прокурора можливості привести позовні вимоги у відповідність до вимог чинного законодавства щодо правильного визначення способу захисту. Зважаючи, що судом було відмовлено у задоволенні клопотання та процесуальну неможливість оскарження ухвали суду, прокурором 05.09.2025 у справі надано пояснення, в яких наголошено на змінах у законодавстві та обранні ефективного способу захисту інтересів держави. Прокурором зауважено, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. При розгляді цієї справи суд першої інстанції, не з`ясувавши повно і всебічно всі обставини справи, не надавши їм правову оцінку та не врахувавши, що ділянка повністю накладається на землі природно-заповідного фонду прийшов до хибного висновку про єдино можливий спосіб захисту у даних відносинах витребування лише частини земельної ділянки, яка накладається на землі водного фонду, зокрема у координатах поворотних точок меж і даних про прив`язку, поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Також судом не надано оцінки недобросовісності відповідача ОСОБА_1 з урахуванням викладених у позові доводів. Доводи інших учасників справи Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області подало відзив на апеляційну скаргу, у якому наголошено на тому, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними. Відповідач вказував, що апеляційна скарга прокурора є безпідставною, оскільки прокурор протягом розгляду справи неодноразово вказував, що ефективним способом захисту права у випадку, який розглядається, з урахуванням змін законодавства є витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), а не негаторний позов, який був заявлений прокурором. Крім того відповідач наголошував, що прокурором не було доведено накладання спірної земельної ділянки на землі природно-заповідного фонду. Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області також вказувало, що скасування державної реєстрації земельної ділянки та припинення її існування як об`єкта цивільних прав ОСОБА_1 , в той час як вона лише частково може накладатися на прибережну захисну смугу річки Калістровська, не відповідає приписам ст.5 ЦПК України щодо ефективного способу судового захисту. Фактичні обставини справи, встановлені судом Наказом в. о. начальника Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №5974/0/14-18-СГ від 06 вересня 2018 року передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 із земель сільськогосподарського призначення державної власності без зміни цільового призначення для особистого селянського господарства, розташовану в межах території Катеринівської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області (наразі Степівська сільська рада Миколаївського району). З проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки вбачається, що земельна ділянка є пасовищем. Право власності на вказану земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_2 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 12 вересня 2018 року, запис №27966427, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за законом від 15 листопада 2021 року, зареєстрованого в реєстрі за №450, спадкоємцем майна ОСОБА_2 , а саме, земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598, є його син ОСОБА_1 . Право власності на земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 листопада 2021 року, запис №45036018. Відомості про вказану земельну ділянку, включаючи дані про її власника, внесені до Державного земельного кадастру. Нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 11 березня 2026 року становить 18 154,55 грн. Згідно з даними Національної кадастрової системи Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 накладається на законодавчо визначену прибережну захисну смугу та водний об`єкт балку Калістровську та повністю перебуває в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище». Відповідно до інформації Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 19 січня 2024 року за вих. №209/10 по балці Калістровська протікає мала річка Калістровська, ліва притока річки Березань, басейну річок Причорномор`я згідно з даними довідника «Водний фонд Миколаївської області» (2018 року), виданого на виконання Комплексної програми охорони довкілля Миколаївської області на 2018-2020 роки. Відповідно до гідрологічного районування України річка Калістровська розташована в Причорноморській області надзвичайно низької водності, тому зазначена мала річка є пересихаючою, не має постійного живого току води, основна частина річкового стоку спостерігається під час весняної повені та дощових паводків. Згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 23 жовтня 2023 року за вих. №2258/10 балка Калістровська відноситься до малої річки Калістровська відповідно до додатку 1 акту інвентаризації водних об`єктів Степівської сільської територіальної громади від 23.11.2021. Земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі). Гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» площею 330,0 га на території Катеринівської сільської ради Веселинівського району з передачею під охорону Миколаївському управлінню зрошувальних систем було створено 12 березня 1993 року, що випливає з рішення Миколаївської обласної ради №11 від 12.03.1993. За інформацією Управління екології та природних ресурсів Миколаївської обласної військової адміністрації від 13.11.2025 під час інвентаризації територій та об`єктів природно-заповідного фонду Миколаївської області, яка проводилася у Веселинівському районі протягом 2009 року, природоохоронну цінність заказника було підтверджено, запропоновано категорію, площу та статус залишити незмінними. З Положення про гідрологічний заказник місцевого значення «Катеринівське водосховище» від 29.11.2018 р., тимчасової картки первинного обліку територій та об`єктів природно-заповідного фонду України, плану водосховища випливає, що заказник розташований в межах Веселинівського району Миколаївської області між селами Новокатеринівка та Катеринівка у верхів`ях балки Калістровська на площі 330,0 га. Заказник являє собою водну поверхню Катеринівського водосховища та прибережну захисну смугу вздовж водойми шириною 100 метрів. Водойма належить до гідрографічної мережі річки Березань та має важливе водоохоронне значення. Вона служить місцем відпочинку та годівлі багатьох видів водно-болотних птахів, серед яких є низка рідкісних, які занесені у Червону книгу України та Червону книгу Міжнародної спілки охорони природи. Заказник входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання. Згідно з охоронним зобов`язанням від 04.03.2011 режим охорони та збереження гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» здійснює Миколаївське міжрайонне управління водного господарства (водна поверхня та прибережна захисна смуга вздовж водойми шириною 100 метрів). Допитаний в судовому засіданні спеціаліст відділу водного кадастру та техногенно-екологічної безпеки Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області ОСОБА_3 суду пояснив, що відповідно до викопіювань, які надані суду, спірна земельна ділянка накладається як на умовний знак у вигляді переривчастої синьої лінії, яка позначає наявність русла річки Калістровська, так і на території її законодавчо-визначеної прибережної захисної смуги шириною 25 м по обидві сторони від цієї лінії русла, позначеної на топографічній карті. Позиція апеляційного суду та нормативно-правове обґрунтування Згідно з вимогами статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, відзив, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді. Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим (стаття 18 ЗК України). Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення (частина перша статті 19 ЗК України). Статтею 43 ЗК України встановлено, що землі природно-заповідного фонду це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об`єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об`єктів природно-заповідного фонду. Згідно зі статтею 44 ЗК України до земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об`єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам`ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об`єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам`ятки садово-паркового мистецтва). Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом (стаття 45 ЗК України). Статтею 7 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» передбачено, що на землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об`єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням. Відповідно до статті 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» території та об`єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Законом та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-виховних цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Статті 25, 26 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» передбачають, що заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів у їх власників або користувачів. На територіях заказників забороняються суцільні, прохідні, лісовідновні та поступові рубки, видалення захаращеності, а також полювання та інша діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об`єктів, оголошених заказником, беруть на себе зобов`язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження. Відповідно до вимог статей 53, 54 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об`єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51-53 цього Закону за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, на підставі відповідного експертного висновку. Території та об`єкти природно-заповідного фонду або їх частини, що створюються чи оголошуються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов`язання. Як визначено статтею 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Згідно з пунктом «в» частини четвертої статті 83 ЗК України та пунктом «г» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель комунальної та державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під об`єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом. У пункті «г» частини першої статті 150 ЗК України визначено, що до особливо цінних земель відносяться землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, землі історико-культурного призначення. Відповідно до частини другої статті 150 ЗК України припинення права постійного користування земельними ділянками особливо цінних земель, визначених у пункті «г» частини першої цієї статті, з підстави добровільної відмови від користування ними або шляхом їх вилучення здійснюється за погодженням з Верховною Радою України. Системний аналіз вищенаведених норм права дозволяє зробити висновок про те, що землі природно-заповідного фонду, що перебувають у державній, комунальній власності, не підлягають приватизації. Такі землі можуть перебувати у приватній власності лише у зв`язку з формуванням на цих земельних ділянках об`єктів природно-заповідного фонду чи включення земельних ділянок, що належать фізичним чи юридичним особам, до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення. Пунктом 24 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України визначено, що до встановлення меж територій та об`єктів природно-заповідного фонду їх межі визначаються відповідно до проєктів створення територій та об`єктів природно-заповідного фонду. Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (частина перша статті 11 ЦК України). Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України). Отже, за загальним правилом цивільні права, зокрема право власності, виникають із правомірних, а не протиправних дій. Як вже було зазначено, фізичні особи можуть володіти земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, але виключно у разі, якщо вони ними володіли на час створення об`єкта природно-заповідного фонду. При цьому набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, положеннями ЗК України, Закону України «Про природно-заповідний фонд України» та інших нормативно-правових актів України заборонено. Надання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище» суперечить як статусу відповідного об`єкта природно-заповідного фонду, так і законодавчим обмеженням на ведення особистого селянського господарства на відповідних землях. Зайняття земельної ділянки природно-заповідного фонду з порушенням ЗК України та Закону України «Про природно-заповідний фонд України» потрібно розглядати як порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, що не пов`язане з позбавленням власника володіння відповідною земельною ділянкою, навіть якщо інша особа зареєструвала її право приватної власності на цю ділянку. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство відокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина 2 статті 152 ЗК України). Ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов. При цьому задоволення вимоги прокурора про повернення земельної ділянки у державну власність не є правовою підставою для внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про припинення права власності на спірну земельну ділянку за відповідачами. Отже, при задоволенні негаторного позову прокурора, вимога про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на спірну земельну ділянку відповідає ефективному способу захисту порушених прав держави (див. постанову Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі №734/1560/20). Частина 3 статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 р. №1952-ІV регламентує, що відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. В Законі України від 12 березня 2025 року №4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року, статтю 390 ЦК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви». Наведена норма захищає права добросовісного набувача в разі витребування в нього майна державним органом відповідно до статті 388 ЦК України. На підставі Закону №4292-ІХ оновлено й редакцію статті 388 ЦК України, відповідно до частини третьої якої держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: 1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; 2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років. Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною. Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало: а) до об`єктів критичної інфраструктури; б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; в) до об`єктів та земель оборони; г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння; ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння; д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації. Законодавець передбачив компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, зокрема й у випадку, коли відповідне рішення суду стосується об`єктів або територій природно-заповідного фонду. Повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під визначені статтею 390 ЦК України умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі №908/2388/21 суд зазначив про необхідність оцінки добросовісності кінцевого набувача, пропорційності застосовуваних до нього засобів та можливості відшкодування кінцевому набувачеві збитків за негаторним позовом. Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом. У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (стаття 6 Конституції України). Споживач послуг органів виконавчої влади законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті у межах компетенції. У рішенні Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04, пункт 70) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він зазначив, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Необхідність виправлення старої «помилки» не повинна зумовлювати непропорційне втручання у нове право, яке було набуте особою, що добросовісно покладалася на законність дій органу державної влади. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. У контексті позбавлення права власності на майно, передане помилково, принцип належного урядування може не лише накладати на органи влади обов`язок оперативно виправити свою помилку, але й вимагати виплати адекватної компенсації або іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику (наприклад, рішення від 11 червня 2020 року в справі «Фортеця проти України», заява №68946/10, пункт 42). Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів (рішення ЄСПЛ від 13 грудня 2007 року в справі «Ґаші проти Хорватії», №3257/05, пункт 40). Отже, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки. Принцип належного урядування, як правило, не має заважати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, що є наслідком їхньої власної недбалості. З іншого боку, потреба у виправленні попередньої несправедливості не має становити непропорційне втручання у право, щойно набуте особою, яка добросовісно покладалася на законність дій державного органу (рішення від 31 травня 2016 року «Вукушич проти Хорватії», №69735/11, §64; від 12 червня 2018 року «Бейнарович та інші проти Литви», №70520/10, 21920/10, 41876/11, пункт 140). Майнове право особи можна припинити в разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства і таке втручання у мирне володіння майном є пропорційним до цілей, які це втручання переслідувало. Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція), відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна в розумінні цього положення Конвенції (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 41, від 16 лютого 2017 року, «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), № 3257/05, пункти 27-40, від 13 грудня 2007 року, «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), № 45092/07, пункт 42, від 12 листопада 2013 року, та «Вукушич проти Хорватії», № 69735/11, пункт 50, від 31 травня 2016 року). Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення в справах «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45, «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII). Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідне в демократичному суспільстві і спрямоване на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Втручання в право на мирне володіння майном повинне здійснюватись з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 року, Series A no. 52, p. 26, § 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення від 20 листопада 1995 року в справі «Прессос Компанія Нав`єра С. А. та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), Series A no. 332, p. 23, § 38). Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року в справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції. ЄСПЛ зробив висновок, що відбулось непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Право власності та право користування земельною ділянкою набуваються в порядку, визначеному ЗК України, який також передбачає вичерпний перелік підстав для припинення таких прав. Отже, суди під час розгляду справ, пов`язаних із захистом права власності на землю чи права землекористування, повинні неухильно дотримуватися положень ЗК України щодо підстав для припинення прав на землю та гарантій, установлених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, стосовно захисту права власності. Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. Указані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки. В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій. ЄСПЛ у справі «Шмакова проти України» від 11 січня 2024 року (заява №70445/13) у справі про позбавлення права власності на земельну ділянку за результатами провадження, ініційованого прокурором з метою повернення цієї земельної ділянки заводу, який перебуває у державній власності, зробив висновок про те, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам. Суд зазначив, що позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. ЄСПЛ констатував порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. У рішенні від 09 травня 2025 року в справі «Кулик проти України» (заява №40214/16) ЄСПЛ вкотре у подібних правовідносинах встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зробив висновок, що суть справи полягає в оцінці пропорційності і, зокрема, у наявності можливості у заявника отримати компенсацію, або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення його майна, а також повторив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин. ЄСПЛ звертає увагу на важливість дотримання принципу пропорційності втручання щодо добросовісного власника майна та пов`язує необхідність відшкодування добросовісним власникам ринкової вартості майна виключно із фактом позбавлення власності, а не зі способом задоволення такої вимоги держави (витребування чи повернення відповідного майна за негаторним позовом), формою або часом визначення такої компенсації в національному законодавстві. У постанові від 19 грудня 2025 року в справі №922/3456/23 Верховний Суд у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду досліджував умови, за яких відбувається непропорційне втручання в право власності й добросовісного учасника. Верховний Суд зазначив, що по-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим. Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було. По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи. Верховний Суд виснував, що норма внутрішнього законодавства, яка за своїм змістом створює підстави для непропорційного втручання держави в право власності приватних осіб, не підлягає застосуванню як така, що порушує критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ. У постанові від 04 лютого 2026 року у справі №554/10397/16-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування підпадає під умови обов`язкової компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві, оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до статей 76, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. За правилами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог прокурора в інтересах держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, суд першої інстанції вказав, що усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов`язання ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області спірну земельну ділянку становитиме непропорційне втручання у мирне володіння цим майном та призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки в судовому засіданні не вдалося ідентифікувати, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку, поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, яка саме площа спірної земельної ділянки частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу шириною 25 м. Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду, відповідно до вимог законодавства. Враховуючи наведене, суд вважав, що у задоволенні усіх позовних вимог прокурора слід відмовити. Колегія суддів погоджується з висновком суду про відсутність підстав для задоволення позову прокурора, однак вважає необхідним вказаний висновок доповнити. Звертаючись до суду з позовом, прокурор вказував, що власник майна має право на підставі ст.152 ЗК України та ст.391 ЦК України вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном. Прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка не могла бути передана у приватну власність, бо відноситься до земель водного та природно-заповідного фондів: частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровську та її прибережну захисну смугу шириною 25 м та повністю накладається на землі природно-заповідного фонду Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», створеного у 1993 році. Згідно з інформацією Регіонального офісу водних ресурсів у Миколаївській області від 23 жовтня 2023 року за вих. №2258/10 земельна ділянка з кадастровим номером 4821780600:02:000:0598 частково накладається на водний об`єкт малу річку Калістровська та її прибережну захисну смугу шириною 25 м (у визначеному законодавством розмірі). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі №446/478/19 вказала, що «витребування як належний спосіб захисту не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки. Така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 у справі №441/123/16). Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України). У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що не може бути належним (правомірним) спосіб захисту, який спричиняє втручання у право на майно, щодо якого немає спору. Іншими словами повернення сторін у попередній стан призведе до того, що особа буде позбавлена права власності не тільки на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку АТ «Укрзалізниця», а й на ту частину земельної ділянки, яка не є спірною і правомірність надання якої у власність відповідачки 2 не ставиться під сумнів. Таке втручання не може визнаватися законним. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності відповідачки 2». Оскільки прокурор вказував про частковість розташування спірної земельної ділянки в межах території водного фонду, що висновком експертизи, в якому б містилися визначення координат поворотних точок меж і даних про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі, підтверджено не було, то суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про повернення земельної ділянки з підстав її часткового накладення на земельну ділянку водного фонду. Щодо вимог прокурора про повернення земельної ділянки, бо вона повністю накладається на землі природно-заповідного фонду, то повернення земельної ділянки вказаного цільового призначення територіальній громаді підпадає під визначені статтею 390 ЦК України у редакції Закону №4292-IX (був чинним на час розгляду справи судом першої інстанції) умови компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві незалежно від способу вилучення земельної ділянки у кінцевого набувача на користь держави (витребування чи повернення). У справі, яка переглядається, встановлено, що первісному власнику ОСОБА_2 у власність була надана земельна ділянка природно-заповідного фонду. Верховна Рада України та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування і реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища, не погоджували вилучення спірної земельної ділянки на території гідрологічного заказника із державної власності та зміну меж заказника. Отже право власності держави (наразі територіальної громади) на цю ділянку не припинилося і до фізичної особи ОСОБА_2 не перейшло. Він безпідставно безоплатно отримав у приватну власність для особистого селянського господарства земельну ділянку на території об`єкта природного-заповідного фонду. Відповідач ОСОБА_1 отримав спірну земельну ділянку у власність у порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 . Докази обізнаності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про належність спірної земельної ділянки до земель природно-заповідного фонду у матеріалах справи відсутні. Посилання позивача на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних та видимих природних ознак земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що земельна ділянка розташована в межах Гідрологічного заказника місцевого значення «Катеринівське водосховище», жодними доказами не підтверджено. До того ж, колегія суддів ще раз констатує, що відповідач ОСОБА_1 отримав спірну земельну ділянку в порядку спадкування, а отже не мав обов`язку перевіряти та аналізувати обставини вибуття земельної ділянки з володіння держави та правомірність набуття права власності на ділянку його батьком ОСОБА_2 . За такого посилання прокурора на те, що відповідач ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки, є безпідставними. У вказаній справі «помилка» під час виділення земельної ділянки первісному набувачеві була допущена державним органом. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ особа не може відповідати за помилки державних органів під час виконання ними своїх повноважень, а державні органи не можуть вимагати повернення майна в попередній стан, посилаючись на те, що вони під час виконання своїх повноважень припустилися помилки. Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок інших третіх осіб. Помилки з боку державних органів мають слугувати на користь потерпілих осіб, особливо за відсутності конфлікту інших приватних інтересів. Прокурор не навів обґрунтованих і достатніх мотивів наявності виняткових обставин у розумінні останньої практики ЄСПЛ, за яких повна відсутність компенсації може вважатися виправданою згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та з урахуванням принципів розумності і справедливості. Вказане у сукупності свідчить, що відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, а тому на нього розповсюджуються умови компенсації вартості майна. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що з урахуванням досліджених доказів наявні підстави для повернення спірної земельної ділянки у власність територіальної громади Степівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, бо набуття права приватної власності на землі, які вже віднесені до земель природно-заповідного фонду вказаними вище нормативними актами, заборонено. Проте, вказане є можливим з обов`язковою компенсацією ринкової вартості спірної земельної ділянки добросовісному її набувачеві ОСОБА_1 , оскільки відповідна компенсація першочергово гарантується статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Оскільки прокурор, обґрунтовуючи свої позовні вимоги та доводи апеляційної скарги, наполягав на тому, що відповідач ОСОБА_1 є недобросовісним набувачем спірної земельної ділянки, яка належить до земель природно-заповідного фонду, а досліджені докази вказаного не доводять, а навпаки свідчать про те, що вказаний відповідач є добросовісним набувачем майна, то, на думку колегії суддів, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги прокурора про повернення земельної ділянки її недобросовісним набувачем у власність держави в особі органу місцевого самоврядування через її повне накладання на земельну ділянку природно-заповідного фонду. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України). Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Враховуючи, що суд першої інстанції не у повній мірі виклав мотиви відмови у задоволенні позовних вимог прокурора, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом доповнення його мотивувальної частини мотивами відмови у задоволенні позовних вимог прокурора. Керуючись ст.374, 376, 382 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури задовольнити частково. Рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 05 грудня 2025 року змінити, доповнивши його мотивувальну частину мотивами відмови у задоволенні позовних вимог прокурора, викладеними у цій постанові. В іншій частині рішення суду залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий О. В. Локтіонова Судді Т. В. Крамаренко О. О. Ямкова