Постанова 4855 № 640/6790/22

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/6790/22 Суддя (судді) першої інстанції: Парненко В.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 квітня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Судді-доповідача: Кузьмишиної О.М., суддів: Грибан І.О., Ключковича В.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Національної комісії зі стандартів державної мови на рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національної комісії зі стандартів державної мови про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Національної комісії зі стандартів державної мови, в якому просить суд (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог): - стягнути з Національної комісії зі стандартів державної мови на користь ОСОБА_1 : середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2022 по 13.04.2022 в розмірі 21 521,72 грн; середній заробіток за час затримки видачі копії наказу про звільнення за період з 14.04.2022 по 27.04.2022 в розмірі 13 695,64 грн; моральну шкоду в розмірі 20 000 грн; - зобов`язати Національну комісію зі стандартів державної мови змінити у трудовій книжці формулювання причин звільнення ОСОБА_1 , у якій вказати частину третю статті 38 К3пП України: зі «звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ст. 38 КЗпП України» на «звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України». Позов мотивовано тим, що відповідач порушив вимоги статей 116 та 117 КЗпП України, не провівши розрахунок у день звільнення 23.03.2022, як це прямо передбачено законом. Вважає, що посилання відповідача в наказі №17-к на воєнний стан як підставу для відтермінування розрахунку суперечить чинному законодавству та судовій практиці. Закон зобов`язує роботодавця здійснити повний розрахунок у день звільнення, незалежно від причин чи обставин, включаючи наявність коштів чи воєнний стан, і передбачає відповідальність за затримку - виплату середнього заробітку за весь час затримки. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 травня 2025 року адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Національної комісії зі стандартів державної мови на користь ОСОБА_1 : середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2022 по 13.04.2022 в розмірі 21 521,72 грн; середній заробіток за час затримки видачі копії наказу про звільнення за період з 14.04.2022 по 27.04.2022 в розмірі 13 695,64 грн; моральну шкоду в розмірі 20 000 грн. Зобов`язано Національну комісію зі стандартів державної мови змінити у трудовій книжці формулювання причин звільнення ОСОБА_1 , у якій вказати частину третю статті 38 К3пП України: зі «звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ст. 38 КЗпП України» на «звільнена з посади 23.03.2022 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України». В іншій частині вимог позову відмовлено. Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, Національна комісія зі стандартів державної мови подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Апеляційна скарга мотивована тим, що неможливість своєчасної виплати заробітної плати працівникам Комісії, в тому числі позивачу, та відтермінування строку виплати заробітної плати в умовах ведення активних бойових дій на всій території України у період з 24 лютого 2022 року по 30 квітня 2022 року в умовах введенного в Україні воєнного стану не може вважатися невиконанням законодавства про працю. В апеляційній скарзі апелянт не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо визначення ним строку початку застосування Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», оскільки вважає, що такий строк настав із моменту введення в Україні воєнного стану 24.02.2022, адже це, на думку апелянта, відповідає меті його прийняття й суті регулювання спірних правовідносин. В своїх обґрунтуваннях апелянт зазначає, що Комісія не визнає за собою відповідальності за невиконання законодавства про працю, а тому не могла звільнити позивача з підстав, визначених частиною третьою статті 38 Кодексу законів про працю України. Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 24.06.2025 та від 14.11.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до судового розгляду в порядку письмового провадження. Від представника позивача до суду 21.07.2025 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Разом із відзивом, представником позивача подано клопотання про розгляд справи за участі сторін. Розглянувши зазначене клопотання, беручи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, беручи до уваги введення в Україні воєнного стану, керуючись приписами статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходила державну службу в Національній комісії зі стандартів державної мови. Позивачка 21.03.2022 подала заяву про звільнення з посади керівника апарату Національної комісії зі стандартів державної мови на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв`язку з невиплатою заробітної плати. Комісією 22.03.2022 прийнято рішення № 91 про звільнення позивачки, а 23.03.2022 видано відповідний наказ № 17-к. ОСОБА_1 25.03.2022 направила письмову вимогу на електронні адреси Комісії та т.в.о. Голови Комісії Мозгунова В.В., у якій просила: надати копію наказу про її звільнення; повідомити про нараховані їй при звільненні суми; здійснити остаточний розрахунок; надіслати копію трудової книжки. 13.04.2022 позивачка отримала розрахунок при звільненні у сумі 198 597,53 грн, до якого входило: заробітна плата; вихідна допомога у розмірі тримісячного середнього заробітку; компенсація за невикористану щорічну основну відпустку (29 календарних днів) за період з 01.06.2020 по 22.03.2022; компенсація за невикористану додаткову відпустку за стаж державної служби понад 5 років (45 календарних днів). Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо здійснення позивачу розрахунку при звільненні, видачі трудової книжки, позивачка звернулася до суду за захистом своїх прав. Переглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги на предмет законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з наступного. Положеннями частини другої статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Розірвання трудового договору з ініціативи працівника як спосіб захисту його трудових прав передбачено статтею 38 КЗпП України. Відповідно до частини першої цієї статті працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Згідно із частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. З матеріалів справи вбачається, що позивачка 21.03.2022 подала заяву про звільнення з посади керівника апарату Національної комісії зі стандартів державної мови на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв`язку з невиплатою заробітної плати. Комісією 22.03.2022 прийнято рішення № 91 про звільнення позивачки, а 23.03.2022 видано відповідний наказ № 17-к. В обґрунтування своїх вимог зазначила, що у зв`язку із бездіяльністю т.в.о. Голови Комісії Мозгунова В.В. , не отримала заробітну плату за лютий та березень 2022 року. Стверджує, що порушення трудового законодавства, принципів державної служби та етичних норм поведінки державного службовця Мозгунова В.В. та відсутність організації роботи змусило її звільнитися із Комісії. Відповідно до частин першої та третьої статті 94 КЗпП заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами. В апеляційній скарзі апелянт не заперечує та не спростовує факт затримки оплати праці. Із посиланням на вимог статті 10 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» відповідач зазначає, що як роботодавець позивача, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, оскільки це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій та інших причин, зумовлених воєнним станом на території України. З цього приводу колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» № 2136-ІХ цей Закон визначає особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». Частиною третьою статті 1 Закону № 2136-ІХ визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом. Статтями 4, 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» встановленні особливості звільнення працівників в умовах військового стану. При цьому, зазначеними статтями Закону не передбачено змін щодо розрахунку з працівниками при звільненні. Виходячи із зазначеного, у разі звільнення працівника всі суми, що належать йому від роботодавця, мають бути виплачені працівникові за рахунок коштів роботодавця з урахуванням вимог, встановлених статтею 116 КЗпП. Так, згідно статті 10 Закону № 2136-ІХ заробітна плата виплачується працівнику на умовах, визначених трудовим договором. Роботодавець повинен вживати всіх можливих заходів для забезпечення реалізації права працівників на своєчасне отримання заробітної плати. Роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили. Звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасну оплату праці не звільняє його від обов`язку виплати заробітної плати. У разі неможливості своєчасної виплати заробітної плати внаслідок ведення бойові дії, строк виплати заробітної плати може бути відтермінований до моменту відновлення діяльності підприємства. Доводи апелянта про те, що строк початку застосування Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» настав із моменту введення в Україні воєнного стану, тобто з 24.02.2022, колегія суддів оцінює критично, оскільки апелянтом не надано жодних доказів на підтвердження своєї позиції, лише висловлено суб`єктивну думку, що не має жодного нормативного та доказового підґрунтя. Водночас відповідно до пунктів 1, 3 «Прикінцевих положень» Закону № 2136-ІХ, цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Цей Закон діє у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», та втрачає чинність з дня припинення або скасування воєнного стану, крім: другого речення абзацу другого частини першої та третього речення абзацу третього частини першої статті 12 цього Закону, які втрачають чинність з моменту використання днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану; частини четвертої статті 13 та статті 15 цього Закону, які втрачають чинність з моменту завершення відшкодування працівникам та роботодавцям грошових сум, втрачених внаслідок збройної агресії проти України. Суд зазначає, що Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався та діє на теперішній час. Виходячи з положень пункту 3 «Прикінцевих положень» Закону №2136-ІХ у сукупності з Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Закон № 2136-ІХ діє у період дії воєнного стану, тобто з 24.02.2022. Водночас відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Суд першої інстанції правильно зазначив, що надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи. Водночас зміст положень статті 10 Закону №2136-ІХ щодо умов оплати праці свідчить про те, що такі зміни вплинули на умови оплати праці та відповідальності роботодавця у разі порушення вимог трудового законодавства. З огляду на викладене, вказані зміни у правовому регулюванні спірних правовідносин змінили обсяг прав позивача та відповідальності його роботодавця, які були врегульовані положеннями КЗпП, наслідком чого є відсутність підстав вважати про ретроактивну дію Закону №2136-ІХ. Таким чином, Закон №2136-ІХ є застосовним з дати набрання ним чинності з 24.03.2022. Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що апелянт на підтвердження свого обґрунтування про те, що Комісія як роботодавець позивача, не несе відповідальності за порушення зобов`язання щодо строків оплати праці позивачеві, посилається на ведення бойових дій. Однак, апелянт не надає до суду доказів, які б підтверджували факт неможливості здійснення виплати заробітної плати у зв`язку із введенням активних бойових дій. Національна комісія зі стандартів державної мови лише цитує норми статті 10 Закону України № 2136-ІХ та посилається на наказ Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 №309, відповідно до якого на всій території міста Києва у період з 24 лютого 2022 року по 30 квітня 2022 року велися активні бойові дії. Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України). Суд зазначає, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Разом з тим, на переконання суду, конституційне право позивача на одержання винагороди за працю має бути захищено, а наявність перешкод для звернення до органів Державної казначейської служби України на вказану виплату не може ставитись в залежність та слугувати підставою невиплати заробітної плати позивачу. З урахуванням викладеного, суд приходить висновку, що в умовах воєнного стану обов`язок з виплати заробітної плати так само нікуди не зникає і така повинна виплачуватися на загальних умовах. Крім того, суд першої інстанції приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог в мотивувальній частині дослідив питання щодо причин не виплати Комісією заробітної плати працівникам, а саме внаслідок відсутності у керівника Комісії - т.в.о. Голови Комісії, спеціального кваліфікованого електронного підпису й кваліфікованої електронної печатки. Зокрема, суд встановив, що припинення повноважень Голови Комісії та звільнення її з посади Голови Комісії відбулося 09.02.2022, у той час як доручення щодо оформлення кваліфікованого електронного підпису для т.в.о. Голови Комісії надано лише 15.02.2022, тобто майже через тиждень, однак і при цьому не здійснено контролю над його невідкладним виконанням, що, врешті-решт, призвело до того, що такий електронний підпис отриманий за зверненням т.в.о. Голови Комісії від 28 березня 2022 року. В апеляційній скарзі апелянт не спростовує вищевстановлені обставини. Відповідно до статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. За приписами статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця. Проаналізувавши вищевказані норми, враховуючи те, що відповідачем не здійснено розрахунку в день звільнення позивачки всіх сум, що належали їй, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог, а саме стягненн з Національної комісії зі стандартів державної мови на користь ОСОБА_1 : середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.03.2022 по 13.04.2022 в розмірі 21 521,72 грн; середнього заробітку за час затримки видачі копії наказу про звільнення за період з 14.04.2022 по 27.04.2022 в розмірі 13 695,64 грн. Оскільки у апеляційній скарзі відсутні жодні доводи відповідача щодо встановленого судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також середнього заробітку за час затримки видачі копії наказу про звільнення, колегія суддів не вважає за потрібне надавати оцінку висновкам суду першої інстанції в цій частині. Водночас колегія суддів приймає до уваги доводи апелянта щодо задоволеної позовної вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди в розмірі 20 000 грн, виходячи із такого. Мотивувальна частина рішення суду першої інстанції містить відповідні правові норми, мотиви та обґрунтування для відмови у задоволенні вищевказаних позовних вимог. Так, судом зазначено, що позивачем не надано доказів, які прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, а тому підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди відсутні. Однак, в резолютивній частині рішення суду стягнуто з Національної комісії зі стандартів державної мови моральну шкоду в розмірі 20 000 грн, що не відповідає та суперечить мотивувальній частині судового рішення. З огляду на це, доводи апеляційної скарги про протиріччя рішення суду першої інстанції щодо задоволення позовної вимоги про стягнення моральної шкоди знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення, а тому в цій частині рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нової постанови про відмову у задоволенні позову в цій частині. Відповідно до вимог п. 2 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно зі статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Керуючись статтями 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Національної комісії зі стандартів державної мови - задовольнити частково. Рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 травня 2025 року у справі №640/6790/22 скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Національної комісії зі стандартів державної мови на користь ОСОБА_1 моральної шкоду в розмірі 20 000 грн та прийняти в цій частині нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог - відмовити. В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 травня 2025 року у справі №640/6790/22 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду. Суддя-доповідач О.М.Кузьмишина Судді І.О.Грибан В.Ю.Ключкович