Постанова Дніпровський апеляційний суд № 204/12369/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3872/26 Справа № 204/12369/24 Суддя у 1-й інстанції - Приваліхіна А.І. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 березня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Городничої В.С., суддів: Макарова М.О., Ткаченко І.Ю., за участю секретаря судового засідання Шаповалової О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єрмолов Євген Миколайович, на рішення Чечелівського районного суду м.Дніпра від 18 грудня 2025 року у складі судді Приваліхіної А.І. у цивільній справі № 204/12369/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю, ВСТАНОВИЛА: У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся через суд із позовом, пред`явленим до ОСОБА_2 , на предмет припинення режиму спільної сумісної власності сторін на спірні квартири; визнання за ним права особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 , а за відповідачкою - на квартиру АДРЕСА_2 , стягнувши з відповідачки на його користь грошову компенсацію замість частки у спільному майні у сумі 1 776 409,81 грн, та покласти судові витрати на відповідачку, обґрунтовуючи це тим, що з сторони з 25 березня 2011 року перебували у шлюбі, який розірваний 22 грудня 2021 року рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська. Стверджує, що у період перебування сторін у шлюбі ними було придбано дві квартири: АДРЕСА_1 , та АДРЕСА_2 , які є спільною сумісною власністю подружжя, але він позбавлений права користування та володіння спільним майном, бо відповідачка чинить йому перешкоди (змінила замки, здала квартиру без його згоди в оренду). Водночас зазначає, що у шлюбі у них народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який за їх спільною згодою проживає разом з ним. Вказує, що всі витрати по утриманню сина він несе сам, оскільки відповідачка не виконує свої батьківські обов`язки щодо утримання спільної дитини, зокрема, сплати аліментів на дитину, має заборгованість по їх сплаті аліментів. Тому вважає, що при поділі майна сторін справедливим буде відійти від рівності часток сторін на його користь, у співвідношенні 60/40. Оскільки оціночна вартість об`єкта нерухомого майна, зокрема, квартири АДРЕСА_1 , складає 790 203,83 грн, а квартири АДРЕСА_2 - 3 487485,57 грн, що загалом становить 4 277 689,40 грн, то позивач вважає, що йому належить сплатити відповідачкою в цілому 2 566 613,64 грн (60%). Відповідач не бажає вирішувати питання про поділ майна подружжя зазначеним шляхом в позасудовому порядку, що порушує його майнові права та інтереси, за захистом яких він звернувся до суду (а.с.1-8 Том І). 29 січня 2025 року відповідач ОСОБА_2 звернулася через суд із зустрічним позовом, пред`явленим до ОСОБА_1 , на предмет визнання спірних квартир її особистою власністю, а судові витрати покласти на відповідача ОСОБА_1 , обґрунтовуючи це тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її мати ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_3 , та 2/3 частки квартири АДРЕСА_4 . 28 вересня 2011 року вона отримала свідоцтво про право на спадщину за законом після смерті її матері на зазначені квартири. При цьому, зазначає, що 1/3 частки квартири АДРЕСА_4 належала їй раніше на праві власності в порядку її приватизації. Стверджує, що 15 вересня 2012 року вона за 351 692 грн продала квартиру АДРЕСА_4 , та 20 жовтня 2012 року з цих грошей (за 128 000 грн) купила квартиру АДРЕСА_1 . Вказує, що оскільки відповідач в той час не працював, а вона перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною, то продаж спадкової квартири та купівля іншої квартири за меншу суму, давало їм можливість проживання на різницю від цих коштів. Зазначає, що в подальшому, коли кошти, які залишилися від продажу попередньої квартири скінчилися, вона 29 серпня 2013 року, за 510 300 грн, продала квартиру АДРЕСА_3 , та у цей же день, за отримані кошти від продажу другої квартири, за 453 600 грн, купила квартиру АДРЕСА_2 , а за решту коштів сім`я продовжила проживати деякий час. При цьому, вказує на те, що відповідач весь цей час не працював, а влаштувався на роботу тільки тоді, коли скінчилися і кошти від продажу другої квартири. Вважає, що спірні квартири є її особистою власністю, оскільки не дивлячись на те, що вони були придбані у період шлюбу, вони придбані за її особисті кошти, отримані від продажу спадкового майна, а тому спірні квартири не можуть бути спільною сумісною власністю подружжя (а.с.74-76 Том І). Рішенням Чечелівського районного суду м.Дніпра від 18 грудня 2025 року позовні вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - залишено без задоволення. Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю - задоволено у повному обсязі. Визнано особистою власністю ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2 . Компенсовано ОСОБА_2 судові витрати по справі, які складаються з судового збору у сумі 15 140 грн за подання позовної заяви в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (а.с.266-272 Том І). Рішення суду мотивовано тим, що позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 спростовано належними, достатніми та допустимими доказами презумпцію правового режиму спільного сумісного майна на спірні квартири та доведено у повній мірі придбання спірних квартир за її особисті кошти, отримані нею від продажу її спадкового майна у вигляді двох квартир, що позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не спростовано. Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 через свого представника адвоката Єрмолова Є.М. у січні 2026 року подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та задовольнити первісні його позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на те, що судом першої інстанції не з`ясовано належним чином обставини справи, невірно надана оцінка доказам та висновки суду не відповідають вірному визначенню характеру правовідносин. Наголошує на тому, що спірні квартири були придбані в період шлюбу та він, як чоловік ОСОБА_2 , надавав свою згоду на їх придбання. Вважає, що така згода є згодою розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, та така згода не є формальністю, а є визначенням правового статусу такого майна, що судом першої інстанції не враховано. Також скаржник зазначив, що такі згоди ним надавались у присутності ОСОБА_2 до укладання основних договорів купівлі-продажу, тобто, під час укладання попередніх договорів купівлі-продажу, що визнала ОСОБА_2 в суді першої інстанції, як і підтвердила, що претензій щодо заяв не має. Скаржник наголошує, що спірні квартири придбавались в інтересах сім`ї, а ОСОБА_2 , реалізуючи своє право на придбання квартир, керувалась не лише своїм волевиявленням, а за узгодженим з ним порядком щодо ціни, умов купівлі, тощо. Підписавши договори купівлі-продажу, ОСОБА_2 стала номінальним власником нерухомого майна, як це зареєстровано в Державному реєстрі прав, проте, виходячи з положень ст.60 СК України, майно набули саме подружжя у спільну сумісну власність, тому твердження про одноосібну купівлю майна не може бути встановлено судом. Разом з цим скаржник відзначив, що судом першої інстанції взято інформацію з реєстру ЄДРСР щодо наявності рішення суду про стягнення з нього боргу за послуги водопостачання та наявності судового наказу про стягнення з нього боргу за послуги з теплопостачання, що в подальшому був скасований. Такі відомості та інформацію скаржник вважає неналежними та недопустимими доказами у даній справі, адже судом першої інстанції не з`ясовувалось цих обставин та не встановлювались сторони у зазначених справах. Також судом першої інстанції не взято до уваги, що відповідач ОСОБА_2 тривалий час мала велику заборгованість зі сплати аліментів на утримання сина, який проживає зі скаржником та сплатила її лише станом на лютий 2024 року, що свідчить про ухилення її від виконання своїх батьківських обов`язків, натомість суд першої інстанції взяв до уваги її твердження без доказів щодо взяття участі у житті дитини протягом всього періоду, що не відповідає дійсності (а.с.1-7 Том ІІ). У лютому 2026 року ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_5 в системі Електронний суд надала відзив на апеляційну скаргу, в якому посилається на її необґрунтованість та вважає її такою що не підлягає задоволенню. Зазначила, що скаржник не довів придбання спірних квартир не тільки у період шлюбу, а і за його спільною участю коштами або працею в набутті цього майна, щоб таке майно мало правовий статус спільного сумісного майна подружжя. Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідач ОСОБА_1 тривалий час не працював, а коли працював, то його заробітної плати не вистачало навіть на покриття потреб прожиткового мінімуму сім`ї, враховуючи, що в період придбання квартир ОСОБА_2 перебувала у декретній відпустці. Відповідач не довів будь якими доказами, що спірні квартири придбавались за його кошти чи сумісні накопичення сім`ї. Крім того, спірні квартири ніколи не використовувались для сумісного проживання позивача та відповідача. Аргументи апеляційної скарги щодо проживання дитини зі скаржником не мають правового значення для вирішення питання про правовий режим майна, а наявність заборгованості по аліментам, порушення кримінальної справи з цього приводу було предметом іншої справи, тим більше, що на момент розгляд цієї справи, заборгованість по аліментам нею сплачена у повному обсязі, тому збільшувати частку при поділі майна, як про це просить ОСОБА_1 , немає підстав. Просила рішення суду першої інстанції залишити без змін /а.с.35-38 Том ІІ/. У лютому 2026 року ОСОБА_1 через свого представника в системі Електронний суд надав відповідь на відзив на апеляційну скаргу, де зазначив, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки його згодам на укладання договір купівлі-продажу, підійшов формально до цього питання, як і не врахував здійснення ремонту у спірних квартирах за рахунок спільних коштів протягом 2012-2019 років (а.с.41-44 Том ІІ). Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору. Докази мають бути належними, допустимими, достовірними. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України). Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Судом першої інстанції встановлено, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про її смерть серії НОМЕР_1 від 15 січня 2011 року (а.с.81) та копією свідоцтва про народження ОСОБА_6 , серії НОМЕР_2 від 02 червня 1987 року (а.с.82). 25 березня 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (в дівоцтві ОСОБА_7 ) уклали шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 від 25 березня 2011 року (а.с.16). 15 вересня 2012 року ОСОБА_2 , діючи від себе та ОСОБА_8 , уклала з ОСОБА_9 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5 , який посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Ричкою К.Ю. за реєстровим № 430 (а.с.84 та на звороті). Відповідно до вимог п. 3 цього договору, згадане відчужуване майно належить продавцям: 1/3 частина ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на житло виданого Виконкомом міської Ради народних депутатів м. Дніпропетровська 11 липня 2001 року згідно з розпорядженням від 11 липня 2001 року № 5/104-2001, зареєстрованого КП ДМБТІ ДОР 24 липня 2012 року, номер витягу 34932500, реєстраційний номер 34588857; та свідоцтва про право на спадщину за законом виданого Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 28 вересня 2011 року за реєстровим № 3-3084, зареєстрованого в КП ДМБТІ ДОР 24 квітня 2012 року, номер витягу 33928514, реєстраційний номер 34588857. Згідно з вимогами п. 4 цього договору, продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 351 692 грн. 20 жовтня 2012 року ОСОБА_2 , за договором купівлі-продажу укладеним зі ОСОБА_10 , за 128 000 грн, купила квартиру АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Ричкою К.Ю. за реєстровим № 675 (а.с.86 та на звороті). Відповідно до вимог п. 9 цього договору покупець набуває у власність майно за згодою чоловіка ОСОБА_1 , що підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчений приватним нотаріусом ДМНО Рички К.Ю. 06 жовтня 2012 року за реєстровим №

600. З Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 квітня 2013 року у справі № 203/1773/13-ц частково задоволено позовні вимоги КП «Дніпроводоканалу» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за надані послуги водопостачання та водовідведення, та стягнуто з останнього в рахунок погашення такої заборгованості 1414,55 грн та судовий збір 229,40 грн. При цьому, зі змісту судового рішення судом встановлено, що представник відповідача в судовому засіданні пояснив, що така заборгованість виникла у зв`язку з тяжким матеріальним становищем. Також з Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що 15 березня 2013 року Кіровський районним судом м. Дніпропетровська було видано судовий наказ № 203/1789/13-ц, за яким з ОСОБА_1 на користь МКП «Дніпропетровські міські теплові мережі» було стягнуто заборгованість за теплопостачання у розмірі 5331,17 грн та судовий збір 114,70 грн. В подальшому, ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2013 року вказаний судовий наказ було скасовано. 29 серпня 2013 року ОСОБА_2 з ОСОБА_11 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , який посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Ричкою К.Ю. за реєстровим№ 2854 (а.с.85 та на звороті). Відповідно до вимог п. 3 цього договору, ця квартира належить продавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом виданого Третьою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 28 вересня 2011 року за реєстровим № 3-3083, зареєстрованого в КП ДМБТІ ДОР 24 квітня 2012 року, номер витягу 33937462, реєстраційний номер 34629217. Згідно з вимогами п. 5 цього договору, продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 510 300 грн. В цей же день, 29 серпня 2013 року, ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу укладеним зі ОСОБА_12 , за 453 600 грн, купила квартиру АДРЕСА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Ричкою К.Ю. за реєстровим № 2851 (а.с.90 та на звороті). Відповідно до вимог п. 9 цього договору покупець набуває у власність майно за згодою чоловіка ОСОБА_1 , що підтверджується його заявою, справжність підпису на якій засвідчений приватним нотаріусом ДМНО Рички К.Ю. 06 жовтня 2012 року за реєстровим № 1847. З довідки Пенсійного фонду України за формою ОК-5 від 13 грудня 2024 року (а.с.137-139 та на звороті) встановлено, що ОСОБА_1 має трудову діяльність з серпня 2008 року. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 22 грудня 2021 року шлюб між сторонами розірвано (а.с.19-20). Сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 21 червня 2011 року (а.с.18). Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 19 квітні 2022 року у справі № 204/9693/21, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , аліменти на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі, у розмірі 2000 грн щомісячно, починаючи стягнення з 07 грудня 2021 року і до досягнення дитиною повноліття, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 47-50). 05 січня 2024 року державним виконавцем Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лукіним М.В., за виконавчим листом № 204/9693/21, відкрито виконавче провадження ВП № 73714339 (а.с.30 на звороті- 31), про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , аліменти на утримання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі, у розмірі 2000 грн щомісячно, починаючи стягнення з 07 грудня 2021 року і до досягнення дитиною повноліття, та здійснено розрахунок заборгованості зі сплати аліментів за попередні три роки та станом на 01 січня 2024 року, відповідно до якого борг на 01 січня 2024 року становить 52000 грн (а.с.28 та на звороті). 10 січня 2024 року державним виконавцем Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Лукіним М.В. винесено постанову про арешт коштів боржника (а.с.33 на звороті). Як встановлено судом першої інстанції із розрахунку заборгованості зі сплати аліментів № 321195/11 від 09 грудня 2024 року (а.с.27 та на звороті), у лютому 2024 року ОСОБА_2 сплатила заборгованість по аліментам за попередній період у сумі 51931 грн. Заборгованість зі сплати аліментів станом на 01 січня 2024 року становить - 18069 грн. 10 грудня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до ВП № 3 ДРУП № 1 ГУНП в Дніпропетровській області із заявою про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 164 КК України (а.с.36-37). З копії довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 ААД № 078045 від 21 червня 2024 року (а.с.56-57) вбачається, що ОСОБА_1 з 19 червня 2024 року первинно та безстроково встановлено інвалідність першої групи, підгрупи «Б» за загальним захворюванням. З цих підстав йому довічно призначено пенсію по інвалідності та видано пенсійне посвідчення № НОМЕР_5 серії НОМЕР_6 (а.с.55). Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 та відмовляючи у задоволенні первісних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції керувався ст.57,60,71 Сімейного кодексу України та ст. 355,356,357,368,369,370 ЦК України, зазначаючи про не доведеність первісним позивачем ОСОБА_1 презумпції спільності права власності подружжя спірного майна, та недоведеності ним обставин для відступлення від засад рівності часток подружжя чи обставин, які б підтверджували взяття участі грішми чи працею у добуті коштів на купівлю спірних квартир. Натомість, зустрічний позивач ОСОБА_2 повністю довела правовий статус спірного майна, як особисте її майно. З такими встановленими судом першої інстанції обставинами та висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів. Згідно з вимогами ч. ч. 3, 4 ст. 368 ЦК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Вимогами п. 3 ч. 1 ст.57 СК України встановлено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто. Тобто, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Застосовуючи норму статті 60СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Згідно ч.1 ст.69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Доводи апеляційної скарги відносно того, що судом не взято до уваги проживання ОСОБА_1 разом із сином сторін та відсутність належної матеріальної допомоги у його утриманні ОСОБА_2 , якою заявлені зустрічні позовні вимоги заради особистої вигоди та всупереч інтересам дитини, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки питання утримання спільної дитини сторін ОСОБА_2 не є підставою для зменшення його частки при поділі майна та це питання вже вирішено в іншому судовому провадженні і не стосується правового режиму майна подружжя при його поділі. Також доводи скаржника про те, що він, надавши свою згоду на укладання договорів купівлі-продажу спірних квартир, також виявив свою волю на вчинення таких правочинів ОСОБА_2 , що не є формальністю, колегія суддів відкидає, адже при наданні своєї згоди ОСОБА_1 не зазначав, що таке майно набуває правового статусу спільного сумісного майна подружжя чи придбавається за спільні його кошти та ОСОБА_2 , як це вірно встановлено судом першої інстанції та не спростовано скаржником. Натомість, суд першої інстанції правомірно встановив походження спірного майна як особисте майно ОСОБА_2 та відсутність в цей період належного доходу ОСОБА_1 за для взяття участі грішми чи іншим шляхом у придбанні спірних квартир, а доводи скаржника про узгодження з ОСОБА_2 порядку придбання, ціни, умов купівлі, отримання коштів від продажу успадкованого нею майна та використання їх в інтересах сім`ї, таких встановлених обставин не спростовують та не є доказами доведення презумпції спільної сумісної власності подружжя у цій справі. Встановивши обставини по справі, дослідивши надані сторонами докази та виходячи з наведених норм закону колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання спірного майна особистою власністю, а підстав для задоволення первісних вимог ОСОБА_1 як судом першої інстанції, так і при розгляді його апеляційної скарги не встановлено. Отже, доводи апеляційної скарги висновок суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а в основному направлені на переоцінку доказів та обставин у справі, що знаходиться поза межами повноважень суду апеляційної інстанції. З огляду на вищезазначене, суд першої інстанції правильно дійшов висновку при визначенні правового статусу спірного майна та відсутності можливості його поділу між сторонами, а інші доводи скаржника в апеляційній скарзі є необґрунтованими та фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст.89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Колегія суддів вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини даної справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону, оскільки висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами наявними в матеріалах справи. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно з ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду відповідає матеріалам справи, доказам та вимогам матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, підстав для задоволення апеляційної скарги колегія суддів не вбачає. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Єрмолов Євген Миколайович залишити без задоволення. Рішення Чечелівського районного суду м.Дніпра від 18 грудня 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 31 березня 2026 року. Повний текст постанови складено 10 квітня 2026 року. Головуючий: В.С. Городнича Судді: М.О. Макаров І.Ю.Ткаченко