Постанова 4824 № 757/976/22-ц

П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 06 квітня 2026 року м. Київ Справа № 755/8034/24 Провадження: № 22-ц/824/2332/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О., суддів Верланова С. М., Нежури В. А., секретар Лаврук Ю. В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Гуслякова Максима Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Хайнацького Є. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення фактів та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, в с т а н о в и в: В січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 05 липня 2018 року між нею та ОСОБА_2 був укладений договір позики № 515, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лукасевич Л. М. У пункті 1 зазначеного договору містяться положення про те, що позикодавець, ОСОБА_2 , повинен передати та передав у власність позичальнику, ОСОБА_1 , грошові кошти у розмірі 900 000 грн, що станом на дату укладення договору було еквівалентно 34 260,92 доларів США. Згідно з пунктом 18 договору він вважається укладеним з моменту фактичної передачі грошей та нотаріального посвідчення. Разом із тим, до теперішнього часу вона жодних коштів від ОСОБА_2 не отримувала, жодних розписок, інших документів на підтвердження отримання коштів не підписувала. Посилаючись на наведене, просила суд встановити факт відсутності передачі ОСОБА_2 коштів у сумі 900 000 грн у її власність, згідно п. 1 договору позики від 05 липня 2018 року № 515 та встановити факт не укладення зазначеного договору позики. У вересні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду іззустрічним позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, мотивуючи його тим, що 05 липня 2018 року між ним, як позикодавцем, та ОСОБА_1 , як позичальником, укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лукасевич Л. М. та зареєстрований у реєстрі за №

515. Відповідно до умов договору позики позичальник отримала у власність грошові кошти у розмірі 900 000 грн, що за середнім курсом продажу долара США комерційними банками на дату укладення договору було еквівалентно 34 260 доларам США 92 центам, строком до 05 липня 2021 року. Згідно з умовами договору сторони погодили, що остаточний розрахунок за договором має бути здійснений не пізніше 05 липня 2021 року, а виконання зобов`язань здійснюється у м. Києві або в іншому місці за домовленістю сторін шляхом перерахування коштів на рахунок позикодавця. Договір вважається укладеним з моменту фактичної передачі грошових коштів та його нотаріального посвідчення, при цьому передача коштів підтверджується самим договором. Отже, на його думку, ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання повернути отримані кошти у визначений договором строк, однак, свої зобов`язання не виконала, у зв`язку з чим станом на дату звернення до суду заборгованість не погашена. Крім того, зазначає, що відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. У зв`язку із простроченням виконання зобов`язання просив суд стягнути з відповідачки інфляційні втрати за період із 06 липня 2021 року до 31 серпня 2022 року у розмірі 296 263,77 грн, а також 3 % річних від простроченої суми: за період із 06 липня 2021 року до 31 грудня 2021 року (179 днів) у розмірі 18 432,69 грн та за період із 01 січня 2022 року до 14 вересня 2022 року (257 днів) у розмірі 26 464,82 грн, що в загальному становить 44 897,51 грн. Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 24 березня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення фактів залишено без задоволення. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 05 липня 2018 року у розмірі 900 000 грн, інфляційне збільшення у розмірі 58 165 грн 38 коп (за період із 06 липня 2021 року до 24 лютого 2022 року), 3 % річних у розмірі 13 241 грн 10 коп (з 06 липня 2021 року до 31 грудня 2021 року) та 4 068 грн 49 коп (з 01 лютого 2021 року до 24 лютого 2022 року), на загальну суму 975 474 грн 97 коп. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 9 754 грн 74 коп. Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Гусляков М. М. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду просив скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов ОСОБА_1 та відмовити в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 . На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції неправильно встановив фактичні обставини справи, зокрема, суд не врахував наявність у Сватівському районному суді Луганської області раніше відкритої та нерозглянутої справи №426/2190/21 між тими самими сторонами, з тим самим предметом і підставами. Незважаючи на це, суд першої інстанції безпідставно прийняв та розглянув зустрічний позов ОСОБА_2 , чим порушив вимоги п. 3 ч. 1 ст. 186 ЦПК України. Суд не встановив, чи передано матеріали справи №426/2190/21 до Павлоградського міськрайонного суду, якому визначено нову територіальну підсудність, та не перевірив належне продовження її розгляду. За таких умов, вважає, що розгляд ідентичного спору двома судами є неприпустимим. Зустрічний позов був прийнятий до провадження за відсутності доказів належної сплати судового збору. ОСОБА_2 сплатив лише частину збору (3048,10 грн замість 15 764,59 грн), а посилання на квитанцію, сплачену раніше у іншій справі, є юридично неспроможним. Суд мав залишити позов без руху або відмовити у відкритті провадження, проте цього не зробив. Суд безпідставно визнав встановленим факт отримання ОСОБА_1 коштів за договором позики №515, хоча в матеріалах справи відсутній головний підтверджувальний документ, розписка позичальника. Відсутність розписки, відсутність іпотечного договору, передбаченого пунктом 6 договору позики, а також відсутність доказів листування або вимог ОСОБА_2 щодо укладення іпотеки, свідчать про те, що позика фактично не передавалася. Суд неправильно застосував норми ст. 1046 та 1047 ЦК України, визнавши сам текст договору позики достатнім доказом передачі коштів, тоді як закон та усталена практика Верховного Суду вимагають письмового підтвердження факту отримання позики. Суд не врахував правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких договір позики вважається укладеним з моменту фактичної передачі коштів, що має підтверджуватися розпискою або іншим документом, а не лише умовами договору. Також наголосив, що рішення суду не ґрунтується на належних і допустимих доказах, оскільки значна частина фактичних обставин була встановлена виключно зі слів ОСОБА_2 , без документального підтвердження. Ухвалами Київського апеляційного суду від 17 жовтня 2025 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні. У поясненнях на апеляційну скаргу адвокат Шеремета Г. С. в інтересах ОСОБА_2 , заперечувала проти доводів апеляційної скарги та зазначала, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим із дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, вказувала, що між сторонами 05 липня 2018 року був належним чином укладений договір позики, посвідчений нотаріально, а факт передачі грошових коштів підтверджується як змістом самого договору, так і сукупністю інших доказів, наявних у матеріалах справи. Доводи апеляційної скарги щодо неукладення договору та відсутності передачі коштів є безпідставними та спростовуються встановленими судом обставинами. Крім того, зазначала, що подання первісного позову ОСОБА_1 було спрямоване не на захист порушеного права, а на затягування розгляду спору, зокрема з огляду на вже існуючі між сторонами судові провадження та процесуальну поведінку відповідача. Також наголошувала, що зустрічний позов ОСОБА_2 подано обґрунтовано та з дотриманням вимог процесуального закону, з урахуванням об`єктивної неможливості розгляду первісного спору в іншому провадженні, зокрема у зв`язку з обставинами, пов`язаними з тимчасовою окупацією території та неможливістю здійснення правосуддя відповідним судом. Окрім цього, звертала увагу на відсутність поважних причин для поновлення строку на апеляційне оскарження, а також на зловживання ОСОБА_1 процесуальними правами, що полягає у намаганні перегляду судових рішень без дотримання встановленої процедури. Крім того, до матеріалів апеляційної скарги долучено лист Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області, адресований представнику Гуслякову М. М. , згідно з яким у зв`язку з тимчасовою окупацією Сватівського районного суду Луганської області та відсутністю доступу до автоматизованої системи документообігу суду «Д-3» надання запитуваної інформації щодо цивільної справи № 426/2190/21 є неможливим. Разом із тим повідомлено, що відповідно до розпорядження Верховного Суду територіальну підсудність справ, віднесених до юрисдикції Сватівського районного суду Луганської області, змінено та визначено за Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області (т. 2, а. с. 101). В судовому засіданні адвокат Гусляков М. М. в інтересах ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити з наведених в скарзі підстав. Адвокат Шеремета Г. С. в інтересах ОСОБА_2 , заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необґрунтованими. Крім того, повідомила про те, що Сватівським районним судом Луганської області було досліджено оригінал кредитного договору позики. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково. Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 05 липня 2018 року ОСОБА_2 , як позикодавець із однієї сторони, та ОСОБА_1 , як позичальник з другої сторони, уклали договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лукасевич Л. М. та зареєстрований у реєстрі нотаріальних дій за № 515 (т. 1, а.с. 8 - 9). Відповідно до пункту 1 договору позики позикодавець ОСОБА_2 передає у власність позивальнику ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 900 000 грн, що еквівалентно 34 260,92 дол. США за середнім курсом продажу долара США комерційними банками на дату укладання цього договору, строком на три роки до 05 липня 2021 року. Згідно з п. 1.1. договору, позику в розмірі 900 000 грн, що еквівалентно 34 260 доларам США 92 цента, строком на три роки до 05 липня 2021 року, позикодавець передав позичальнику під час підписання цього договору. Відповідно п.п. 2, 3 договору, сторони, зокрема, домовились, що загальна сума, яка підлягає поверненню у строки та в порядку, передбаченому цим договором, дорівнює 900 000 грн, що еквівалентно 34 260,92 дол. США; остаточний розрахунок за договором позики має бути здійснено не пізніше 05 липня 2021 року. Згідно з п. 3. д) договору, виконання зобов`язань ОСОБА_1 , визначених у п. 2 цього договору, має бути здійснено в межах м. Києва або іншому місці за згодою сторін на розрахунковий рахунок ОСОБА_2 . При цьому, позикодавець видає позичальнику заяву про отримання відповідної суми коштів, справжність підпису на якій має бути посвідчена нотаріально, або розпискою позикодавця про отримання відповідної суми коштів від позичальника. Пунктом 4 договору закріплено, що за прострочення виконання зобов`язання за цим договором ОСОБА_1 зобов`язана сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Згідно з п. 18. договору цей договір вважається укладеним з моменту фактичної передачі грошей та нотаріального посвідчення цього договору. Отже, ОСОБА_1 взяла на себе зобов`язання повернути отримані у ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 900 000 грн, що еквівалентно 34 260,92 доларів США, до 05 липня 2021 року. Станом на день розгляду справи ОСОБА_1 зобов`язання не виконала, грошові кошти, отримані у борг за договором позики від 05 липня 2018 року, не повернула. Щодо позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення фактів. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою обрано неналежний та не передбачений законом спосіб захисту цивільного права, оскільки встановлення факту неукладення договору позики та факту непередання грошових коштів саме по собі не є юридичним фактом у розумінні чинного законодавства та не може бути самостійним об`єктом судового захисту. Такі обставини підлягають з`ясуванню та доведенню виключно в межах вирішення спору про право, зокрема, спору щодо дійсності, неукладеності або оспорювання договору позики. Суд зазначив, що чинне законодавство не передбачає можливості захисту цивільних прав шляхом встановлення в судовому порядку фактів, які не породжують самостійних юридичних наслідків, а лише є елементами доказування у спорі між сторонами. Позовні вимоги ОСОБА_1 фактично спрямовані на попереднє встановлення обставин, які мають оцінюватися судом при розгляді вимог про визнання договору неукладеним або недійсним, але не можуть бути предметом окремого позову. Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами укладено письмовий, нотаріально посвідчений договір позики, який містить умови про фактичну передачу грошових коштів позичальнику, підписаний обома сторонами без застережень, не визнаний недійсним у встановленому законом порядку та породжує для сторін відповідні цивільні права й обов`язки. За таких обставин суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 не спрямований на ефективний захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права, не відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України та сформованій правовій позиції Великої Палати Верховного Суду щодо способів захисту цивільних прав, у зв`язку з чим у його задоволенні було відмовлено. Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного. За змістом статей 15 і 16 ЦК України, кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14)). Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). З матеріалів справи убачається, що звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 просила суд встановити факт не укладення договору позики від 05 липня 2018 року № 515 між нею та ОСОБА_2 , а також факт відсутності передачі ОСОБА_2 їй коштів у сумі 900 000 грн згідно п. 1 договору позики від 05 липня 2018 року № 515, посилаючись на те, що жодних коштів від ОСОБА_2 не отримувала, жодних розписок, інших документів на підтвердження отримання коштів не підписувала. Приписами чинного законодавства встановлення юридичного факту за судовим рішенням відбувається за умови, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав; чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення такого факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Суд першої інстанції правильно виходив з того, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту порушеного права не передбачений ані законом, ані умовами договору, не відповідає змісту спірних правовідносин та не є ефективним способом судового захисту у розумінні статей 15, 16 ЦК України. Колегія суддів зазначає, що позовні вимоги про встановлення факту неукладення договору позики та факту непередання грошових коштів не спрямовані на безпосередній захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права, а фактично зводяться до встановлення окремих обставин, які відповідно до чинного законодавства підлягають з`ясуванню та оцінці судом у межах спору про право, зокрема при вирішенні питання щодо дійсності, неукладеності або виконання договору позики. За таких обставин, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні заявлених вимог є правомірним, відповідає вимогам матеріального та процесуального права, а також узгоджується з правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду щодо належних та ефективних способів захисту цивільних прав. При цьому, представником ОСОБА_1 фактично не наведено жодних конкретних доводів, які б свідчили про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права саме в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 про встановлення фактів. Апеляційна скарга не містить обґрунтованого спростування висновку суду першої інстанції про те, що обраний позивачкою спосіб захисту не передбачений законом, не є ефективним та не відповідає змісту спірних правовідносин. Доводи апеляційної скарги зводяться переважно до загального незгодження з рішенням суду та повторення правової позиції, викладеної у позовній заяві, без наведення аргументів, які б свідчили про помилковість висновків суду щодо неможливості встановлення в судовому порядку заявлених фактів як самостійного предмета судового розгляду. Відтак, рішення суду першої інстанції в цій частині є законним, обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам статей 15, 16 ЦК України та усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду, у зв`язку з чим підстави для його зміни чи скасування відсутні. Щодо зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, колегія суддів відмічає про таке. Згідно з статтею 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України). Відповідно до статті 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Частиною першою статті 526 ЦК України, передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України). Згідно зі статтею 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно до статті 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18). У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20), від 14 липня 2022 року у справі № 204/4341/17 (провадження № 61-4389св21). Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей. За таких обставин, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії. При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16 (провадження № 61-41934св18), від 26 травня 2021 року у справі № 405/8280/19 (провадження № 61-3411св21), від 09 серпня 2023 року у справі № 755/16831/19 (провадження № 61-17567св21). З матеріалів справи, а саме з договору позики від 05 липня 2018 року убачається, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 виникли договірні правовідносини, відповідно до яких ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 у борг 900 000 грн, що еквівалентно 34 260,92 дол. США, та зобов`язалася повернути ці кошти до 05 липня 2021 року. Згідно з п. 18. договору, цей договір вважається укладеним з моменту фактичної передачі грошей та нотаріального посвідчення цього договору. У п. 1.1. зазначено, що позику в розмірі 900 000 грн, що еквівалентно 34 260,92 дол. США, строком на три роки до 05 липня 2021 року позикодавець передав позичальнику під час підписання цього договору. Отже, матеріали містять належні та допустимі докази того, що між сторонами виникли правовідносини за договором позики, укладання якого та передача коштів підтверджується змістом самого договору, в якому своїм підписом сторони підтвердили, що позикодавець передав, а позичальник отримала у борг 900 000 грн, шо еквівалентно 24 260,92 дол. США, та зобов`язалася повернути їх до 05 липня 2021 року. У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». Свобода договору полягає у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору передбачає відсутність жодного тиску з боку контрагента або інших осіб. З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця стаття 1051 ЦК України надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання чи навпаки, непередання грошових коштів або речей, доводить та сторона, яка посилається на таку обставину. У даній справі ОСОБА_1 не спростовано факт підписання нею договору позики та отримання грошових коштів. Договір позики від 05 липня 2018 року, укладений між сторонами, є чинним та недійним у судовому порядку не визнавався. Як правильно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 не довела наявність інших, аніж позикових правовідносин за договором позики. При цьому доводи апеляційної скарги про відсутність розписки не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються усталеними правовими висновками Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду. Так, у постанові Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 725/5212/19 зазначено, що положення договору, якими сторони підтверджують факт отримання грошових коштів до або під час підписання договору, можуть самі по собі бути належним та допустимим доказом передання коштів і не потребують обов`язкового оформлення окремої розписки. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19), у якій Велика Палата, досліджуючи правову природу умов договору щодо отримання грошових коштів, дійшла таких принципових висновків. Зокрема, у пунктах 7.25-7.28 зазначено, що положення договору, які містять відомості про отримання стороною грошових коштів, їх розмір та момент отримання, є даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність юридично значущих обставин, а тому такі положення відповідають визначенню доказів та є письмовими доказами. За своєю правовою суттю вони можуть розглядатися як розписка, незалежно від того, чи оформлений такий документ окремо. Велика Палата також наголосила, що розписка у правозастосовній практиці - це будь-який письмовий документ, який підтверджує факт отримання грошей або іншого майна, а закон (зокрема статті 545, 937, 1047 ЦК України) не вимагає виключно одного, строго визначеного виду такого документа. Крім того, у пунктах 7.34-7.35 постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони мають право погодити застосування умов договору до правовідносин, які виникли до моменту його укладення. Відтак положення договору про те, що сторона отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про волю сторін вважати такі платежі належним виконанням договірного зобов`язання. З урахуванням наведених правових висновків Верховний Суд у згаданій справі дійшов висновку, що сторони, реалізуючи принцип свободи договору, самостійно визначили його умови та підтвердили факт передачі грошових коштів, а тому доводи про «безгрошовість» договору позики є помилковими. У даній справі договір позики від 05 липня 2018 року містить чітке застереження про передачу грошових коштів позичальнику під час його підписання, що підтверджено підписами обох сторін. За таких обставин відсутність окремої розписки не може свідчити про непередання коштів. Крім того, як випливає зі змісту частини першої статті 545 ЦК України, обов`язок видати розписку виникає у кредитора лише на вимогу боржника. Водночас матеріали справи не містять жодних доказів того, що ОСОБА_1 зверталася до ОСОБА_2 з вимогою про видачу такої розписки або вчиняла інші дії, спрямовані на її отримання. Доводи апеляційної скарги щодо не укладення договору іпотеки також є необґрунтованими. Відсутність договору іпотеки як способу забезпечення виконання зобов`язання не впливає на дійсність та чинність основного договору позики, оскільки кредитний (позиковий) договір і договір іпотеки є різними за своєю правовою природою правочинами. Недійсність або відсутність забезпечувального зобов`язання не припиняє та не нівелює основного грошового зобов`язання. При цьому ОСОБА_2 зазначав, що укладення іпотечного договору стало неможливим у зв`язку з припиненням будь-якого спілкування з боку ОСОБА_1 , що останньою жодним чином не спростовано. Колегія суддів також звертає увагу на обставини, які ставлять під сумнів добросовісність поведінки ОСОБА_1 . Так, з матеріалів справи вбачається, що 08 липня 2018 року, тобто, фактично в той самий період, вона уклала низку інших договорів, за якими виступала покупцем групи нежитлових приміщень (т. 1, а. с. 81-84). Яке убачається з матеріалів справи, у липні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до Сватівського районного суду Луганської області з позовом про стягнення заборгованості за спірним договором позики. Колегія суддів, перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо неправомірних дій суду в частині прийняття до спільного розгляду зустрічного позову про стягнення коштів за договором позики, враховуючи надані представниками сторін пояснення та відомості з відкритих офіційних джерел, у тому числі Єдиного державного реєстру судових рішень, встановила, що цивільна справа за позовом ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, яка перебувала у провадженні Сватівського районного суду Луганської області, розглянута не була і рішення судом у справі не ухвалено. В той же час, загальновідомим та таким, що не потребує доказування відповідно до вимог статті 79 ЦПК України, є факт, що 24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, у зв`язку з чим територія м. Сватове Луганської області з березня 2022 року перебуває в тимчасовій окупації, що об`єктивно унеможливило здійснення правосуддя відповідним судом та евакуацію матеріалів судових справ. Відповідно до наказу в. о. голови суду Осіпенко Л. М. № 6-в (зі змінами та доповненнями) 24.02.2022 діяльність Сватівського районного суду Луганської області була тимчасово призупинена. Розпорядженням Верховного суду від 06.03.2022 року №1/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» територіальна підсудність судових справ Сватівського районного суду Луганської області визначена за Павлоградським міськрайонним судом Дніпропетровської області. В зв`язку з окупацією Сватівського району Луганської області і захопленням приміщення суду, та відсутністю доступу до бази даних комп`ютерної програми «Д-3» Сватівського районного суду Луганської області надати інформацію у справі №426/2190/21 не вбачалось за можливе. До Павлоградського районного суду Дніпропетровської області була передана копія бази даних комп`ютерної програми «Д-3» Сватівського районного суду Луганської області, яка може містити електронну копію зазначеної справи (лист в. о. керівника апарату суду Сватівського районного суду Луганської області Олександра Криви від 11.02.2026 року, лист начальника управління Територіального управління Державної судової адміністрації України в Луганській області Валерія Гуменюка від 13 лютого 2026 року, т. 2, а. с. 101). З наведеного вище убачається, що матеріали вказаної судової справи є недоступними, оскільки залишились на окупованій територіі, а тому судове провадження є втраченим. Згідно з положеннями частини першої статті 488 ЦПК України відновлення втраченого судового провадження можливе лише у справах, які закінчені ухваленням рішення або у яких провадження закрито. Оскільки у справі № 426/2190/21 рішення ухвалено не було, а провадження не закрито, відновлення такого провадження є неможливим в силу прямих приписів процесуального закону. Відповідно до роз`яснень, наданих Верховним Судом щодо здійснення правосуддя в умовах воєнного стану (березень - червень 2022 року), у випадках, коли матеріали справи не можуть бути передані до іншого суду, а судове рішення у справі не ухвалено, сторони не позбавлені права на звернення до суду з новим позовом, при цьому розгляд такої справи має здійснюватися з самого початку, що узгоджується із гарантіями доступу до правосуддя, передбаченими статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 55 Конституції України. Вказаний підхід також кореспондується з практикою Верховного Суду щодо недопустимості надмірного формалізму при застосуванні процесуальних норм, який може призвести до необґрунтованого обмеження права особи на доступ до суду. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_2 був об`єктивно позбавлений можливості реалізувати своє право на судовий захист у межах первісного провадження, що не залежало від його волі, а подання ним зустрічного позову у межах даної справи, пов`язаної з тими самими правовідносинами, є обґрунтованим та спрямованим на забезпечення ефективного захисту його прав. Крім того, подання зустрічного позову саме у справі № 757/976/22-ц узгоджується з принципом процесуальної економії та положеннями частини восьмої статті 188 ЦПК України щодо розгляду взаємопов`язаних вимог в одному провадженні з метою уникнення ухвалення різних за змістом судових рішень. Враховуючи викладене, доводи ОСОБА_1 щодо необхідності повернення зустрічної позовної заяви є формальними, не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та спрямовані на обмеження права іншої сторони на доступ до правосуддя, а відтак не заслуговують на увагу. Отже, судом першої інстанції обґрунтовано встановлено те, що ОСОБА_1 свої зобов`язання за договором позики перед ОСОБА_2 не виконала і суму боргу у передбачений договором строк не повернула. У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 грудня 2018 року в справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)). Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Згідно з п. 3. д) договору виконання зобов`язань ОСОБА_1 , визначених у п. 2 цього договору, має бути здійснено в межах міста Києва або іншому місці за згодою сторін на розрахунковий рахунок ОСОБА_2 , при цьому позикодавець видає позичальнику заяву про отримання відповідної суми коштів, справжність підпису на якій має бути посвідчена нотаріально або розпискою позикодавця про отримання відповідної суми коштів від позичальника. Матеріали справи не містять доказів виконання зобов`язань ОСОБА_1 , а саме повернення отриманих у борг коштів, як передбачено п. 3. д) укладеним між сторонами договором позики від 05 липня 2018 року. У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. В разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, провадження № 14-203цс19). ОСОБА_1 під час розгляду справи таку презумпцію не спростувала, безгрошовість договору позики також не довела (стаття 1051 ЦК України). Отже, право вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 за договором позики, яке виникло у неї на підставі чинного правочину, презюмується. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду про доведеність факту наявності заборгованості позичальника, ОСОБА_1 , перед позикодавцем ОСОБА_2 згідно з договором позики від 05 липня 2018 року. Відповідно п.п. 2 договору позики сторони, зокрема домовились, що загальна сума, яка підлягає поверненню у строки та в порядку, передбаченому цим договором, дорівнює 900 000 грн, що еквівалентно 34 260,92 дол. США. При цьому, з матеріалів справи убачається, що договором не визначено, що сума коштів повинна складати гривневий еквівалент 34 260,92 доларів США за офіційним курсом гривні до долару США, встановленим НБУ, на день повернення позики. За таких обставин, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню сума боргу у розмірі 900 000 грн. За змістом статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Згідно з частиною першою статті 598 ЦК України, зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України). Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_2 , серед іншого, просив на підставі статті 625 ЦК України стягнути на свою користь інфляційне збільшення за весь час прострочення у розмірі 296 262,77 грн за період із 06 липня 2021 року до 31 серпня 2022 року та 44 897,51 грн - 3 % річних від простроченої суми за період із 06 липня 2021 року до 31 серпня 2021 року та за період із 01 січня 2022 року до 14 вересня 2022 року. Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, а саме відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 ЦК України (частина перша статті 1050 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Відповідно до змісту статей 524, 533-535 та 625 ЦК України, грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01 жовтня 2014 року № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18). Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України дійшла до висновку про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог у одній справі не є обов`язковим. Згідно з пунктом 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем). З аналізу положень пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» та статей 1046, 1049 ЦК України суд дійшов висновку, що на договір позики від 05 липня 2018 року поширюється дія пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України. Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції та вважає їх законними, обґрунтованими і такими, що відповідають правильному застосуванню норм матеріального права. Суд першої інстанції правильно виходив із презумпції правомірності правочину, закріпленої у статті 204 ЦК України, та обґрунтовано зазначив, що ОСОБА_1 під час розгляду справи не спростувала ані чинності договору позики, ані факту отримання грошових коштів, а також не довела безгрошовість договору у порядку статті 1051 ЦК України. Відтак право вимоги ОСОБА_2 , що виникло з чинного договору позики, є таким, що презюмується та підлягає судовому захисту. Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що матеріали справи не містять жодних належних і допустимих доказів належного виконання ОСОБА_1 свого зобов`язання щодо повернення позики, а тому встановлений судом факт наявності заборгованості у розмірі 900 000 грн є доведеним та відповідає умовам договору. Обґрунтованими є і висновки суду щодо застосування положень статті 625 ЦК України. Суд першої інстанції правильно визначив правову природу інфляційних втрат та трьох процентів річних як особливої міри цивільно-правової відповідальності за прострочення грошового зобов`язання, яка має компенсаційний характер та входить до складу грошового зобов`язання. Поряд з цим,колегія суддів погоджується з тим, що суд першої інстанції правильно застосував пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин. З аналізу зазначеної норми у системному зв`язку зі статтями 1046, 1049, 625 ЦК України обґрунтовано зроблено висновок, що у період дії воєнного стану та після 24 лютого 2022 року позичальник звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, а нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних за цей період є недопустимим. Саме тому суд першої інстанції правомірно обмежив період нарахування інфляційних втрат та 3 % річних датою 24 лютого 2022 року, дотримавшись при цьому балансу між правами кредитора та встановленими законодавцем спеціальними гарантіями захисту боржників у період воєнного стану. Отже, висновок суду першої інстанції про часткове задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 , із стягненням з ОСОБА_1 інфляційних втрат та трьох процентів річних виключно за період до введення воєнного стану, є правильним, ґрунтується на належному застосуванні норм матеріального права та узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду і Великої Палати Верховного Суду. Відповідно до частини третьої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. Підстав для незгоди з наведеними висновками суду першої інстанції або для їх зміни чи скасування колегія суддів не вбачає. Разом з тим, досліджуючи висновки суду в частині розподілу судових витрат, колегія суддів відмічає про таке. Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Задовольняючи зустрічний позов частково та стягуючи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 9 754 грн 74 коп., суд першої інстанції не врахував вимоги статті 141 ЦПК України щодо пропорційності розподілу судових витрат залежно від розміру задоволених позовних вимог. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 було заявлено вимоги на загальну суму 1 594 035,16 грн, тоді як судом задоволено вимоги на суму 975 474,97 грн, що становить 61 % від заявленого розміру позовних вимог. Отже, судовий збір підлягав стягненню з відповідачки пропорційно розміру задоволених вимог, а саме у розмірі 61 % від фактично сплаченого судового збору. За таких обставин правильним є стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судового збору у розмірі 7 567 грн 05 коп. (12 405 грн ? 61 %), а не 9 754 грн 74 коп., як це було визначено судом першої інстанції. Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин. Відтак, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині розподілу судових витрат, шляхом зменшення суми судового збору, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 , до 7 567 грн 05 коп., тоді як в іншій частині рішення є законним та обґрунтованим. Разом із тим, надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції в частині перевірки належної сплати судового збору за подання зустрічного позову, колегія суддів зазначає таке. Як убачається з матеріалів справи, на підтвердження сплати судового збору ОСОБА_2 було подано дві квитанції: на суму 3 048 грн, сплачену за реквізитами суду першої інстанції (т. 1, а. с. 45), та на суму 9 356 грн 90 коп., яка зарахована на рахунок Казначейства, відкритий для Сватівського районного суду Луганської області (т. 1, а. с. 44). Хоч зазначена квитанція була сформована в межах іншого судового провадження, однак сама по собі ця обставина не може бути безумовною підставою для неврахування факту сплати судового збору, оскільки зі змісту платіжного документа вбачається, що відповідні кошти надійшли до державного бюджету України через рахунок органу Державної казначейської служби. Колегія суддів звертає увагу на те, що сплата судового збору має на меті забезпечення фінансування здійснення правосуддя та є формою виконання обов`язку перед державою, а не конкретним судом як таким. Отже, визначальним є факт зарахування коштів до бюджету, а не виключно технічні реквізити платіжного документа. Крім того, ураховуючи обставини, пов`язані з тимчасовою окупацією території, на якій розташований Сватівський районний суд Луганської області, відсутністю доступу до матеріалів відповідної справи та об`єктивною невизначеністю щодо подальшого руху такого провадження, покладення на особу надмірного формалізму щодо повторної сплати судового збору суперечило б принципам доступу до правосуддя та розумності. За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що подана квитанція на суму 9 356 грн 90 коп. підтверджує належне виконання обов`язку зі сплати судового збору, а відтак у суду першої інстанції не було підстав для неврахування зазначеної суми та застосування наслідків, пов`язаних із несплатою судового збору. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Гуслякова Максима Миколайовича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 березня 2025 року змінити в частині розподілу судових витрат. У зв`язку з чим четвертий абзац резолютивної частини рішення Печерського районного суду міста Києва від 24 березня 2025 року викласти в такій редакції. Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса для листування: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса реєстрації АДРЕСА_3 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 7 567 (сім тисяч п`ятсот шістдесят сім) грн. 05 коп. В решті рішення Печерського районного суду м. Києва від 24 березня 2025 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України. Головуючий Т.О. Невідома Судді С. М. Верланов В. А. Нежура