Постанова Дніпровський апеляційний суд № 199/10328/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/642/26 Справа № 199/10328/24 Суддя у 1-й інстанції - Кошля А. О. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 31 березня 2026 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Городничої В.С., суддів: Красвітної Т.П., Макарова М.О., за участю секретаря судового засідання Шаповалової О.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління Національної гвардії України на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпра від 24 червня 2025 року у складі судді Кошля А.О. у цивільній справі № 199/10328/24 за позовом Головного управління Національної гвардії України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Управління-служба у справах дітей адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради про усунення перешкод у здійсненні користування майном шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення, ВСТАНОВИЛА: У грудні 2024 року ГУ Національної гвардії України звернулася через суд із позовною заявою, пред`явленою до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , визначивши третіми особами ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Управління-службу у справах дітей адміністрації Амур-Нижньодніпровського району ДМР, на предмет усунення перешкод в користування майном шляхом виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого приміщення, обґрунтовуючи це тим, що рішенням господарського суду м.Києва від 22 квітня 2005 року в справі № 34/324 (18/141), яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 01 лютого 2006 року, визнано право власності на спірну квартиру за державою Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України. На підставі вказаних судових рішень, право власності на квартиру зареєстровано 16 вересня 2013 року за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України, правонаступником якого є ГУ Національної гвардії України. Вказана квартира, на підставі вимог ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та на підставі рішення Центральної житлово-побутової комісії Головного управління внутрішніх військ МВС України від 30 листопада 2011 року (протокол № 9) була розподілена ОСОБА_5 та його родині: дружині ОСОБА_6 та сину ОСОБА_7 . В подальшому, на підставі рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 29 березня 2016 року № 122 родині ОСОБА_8 було видано ордер № 0000000221 на жиле приміщення, а саме, ізольовану квартиру АДРЕСА_2 . 13 квітня 2016 року ОСОБА_5 та члени його сім`ї зареєстрували своє місце проживання у зазначеній квартирі, однак не змогли заселитися до неї у зв`язку з проживанням у ній відповідачів. Позивач вважає, що відсутні правові підстави для проживання у спірній квартирі відповідачів та вважає зайняття вказаної квартири ними самовільним, що стало підставою для захисту порушеного майнового права позивача, як власника квартири, по суду. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпра від 24 червня 2025 року в задоволенні позовних вимог ГУ Національної гвардії України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у здійсненні користування майном шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на стороні позивача: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідачів Управління-служба у справах дітей адміністрації Амур-Нижньодніпровського району Дніпровської міської ради відмовлено (а.с. 53-57 Том ІІ). Рішення суду мотивовано недоведеністю позивачем неправомірності вселення відповідачів до спірної квартири, а з урахуванням тривалого часу їх проживання у зазначеному помешканні (з 2006 року) суд врахував пропорційність такого втручання у право користування житлом, як виселення без надання іншого житлового приміщення відповідачам у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції, та вважав неможливим, за положеннями ст.50,109,110 ЖК України, виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення. Позивач, який набув право власності на спірну квартиру з 2005 року на підставі рішення Господарського суду м. Києва від 22 квітня 2005 року, що набрало законної сили у 2006 році, не вчиняв жодних дій, направлених на захист порушеного права, а до суду звернувся в кінці 2024 року, що є тривалим проміжком часу, з урахуванням триваючого зв`язку з цим майном у відповідачів весь цей час. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ГУ Національної гвардії України через свого представника Марченка В.О. подало апеляційну скаргу (а.с. 63-70 Том ІІ), посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального та невірного застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги позивача в повному обсязі. Скаржник зазначає, що відповідачі вселились у спірну квартиру, не маючи на це ордеру, тоді як, набувши право власності на квартиру, за згодою позивача, в силу положень ЗУ Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей та за рішенням виконкому ДМР від 29 березня 2016 року ОСОБА_5 було надано такий ордер, що є єдиною підставою для вселення у спірне житлове приміщення. З 224 року ОСОБА_5 та його сім`я зареєстровані за спірною адресою. У відповідачів, на думку скаржника, відсутні правові підстави для зайняття квартири, яка належить на праві власності позивачеві та за положеннями ст.387,391 ЦК України та ст. 109, 122 ЖК України належить виселити відповідачів з цього житла без надання іншого. Також скаржник наголошує на тому, що він обрав для захисту свого порушеного майнового права ефективний спосіб захисту, що відновить його порушені права. Також наголосив, що особи, які не є військовослужбовцями Нацгвардії України і безпідставно займають квартиру АДРЕСА_2 , своїми діями перешкоджають державі в особі ГУ Нацгвардії України в реалізації повноважень щодо об`єкта державної власності, що водночас впливає на реалізацію законних інтересів та прав ОСОБА_5 і членів його родини щодо користування квартирою АДРЕСА_2 за спірною адресою. Інші учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, не скористались та відзивів на апеляційну скаргу не подавали, але, в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з наступних підстав. Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору. Докази мають бути належними, допустимими, достовірними. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України). Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ГУ Національної гвардії України, суд першої інстанції виходив з того, що в даному випадку вирішення ситуації, що склалася між власником спірної квартири (позивачем), з урахуванням інтересів третіх осіб та з врахуванням позиції відповідачів про згоду на виселення зі спірної квартири з наданням іншого житлового приміщення, можливе шляхом виселення з одночасним наданням їм іншого постійного жилого приміщення. Водночас доказів вчинення таких дій, надання пропозицій та їх відхилення матеріали справи не містять. Оскільки позиція позивача викладена виключно у формі виселенні відповідачів без надання іншого житлового приміщення, що з урахуванням встановлених обставини правомірності зайняття відповідачами спірної квартири, є несумісною з вимогами чинного законодавства, та враховуючи те, що суд не наділений повноваженнями зобов`язувати позивача надати відповідачам інше житлове приміщення, позовні вимоги про виселення не можуть бути задоволені. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Господарського суду місті Києва від 22 квітня 2005 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 01 лютого 2006 року, визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за Державою Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України. Згідно Витягу з реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 жовтня 2013 року, власником квартири АДРЕСА_1 є Держава Україна в особі Головного управління внутрішніх військ МВС України на підставі рішення Господарського суду місті Києва від 22 квітня 2005 року. З матеріалів справи встановлено, що на виконання ч.1 ст. 12 Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», відповідно до рішення центральної житлово-побутової комісії Головного управління внутрішніх військ МВС України від 30 листопада 2011 року та на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 13 квітня 2016 року №760, військовослужбовцю Національної гвардії України ОСОБА_5 та членам його родини було видано Ордер на вселення в квартиру АДРЕСА_1 . 13 квітня 2016 року ОСОБА_5 разом із членами сім`ї зареєструвався в зазначеній квартирі на підставі Ордеру на житлове приміщення та з наміром фактично вселитися, прибув до вищезазначеної квартири. 01 червня 2016 року за результатами засідання центральної житлово-побутової комісії Головного управління Національної гвардії України оформленого протоколом № 5 надано дозвіл на приватизацію двокімнатної квартири АДРЕСА_1 полковнику запасу ОСОБА_5 з родиною складом 3 особи, в т.ч.: він, дружина ОСОБА_6 , 1971 р.н., син ОСОБА_7 , 1992 р.н., керуюсь вимогами ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду». Судом першої інстанції встановлено, що Головним управлінням Національної гвардії України реалізовано свою правомочність як власника квартири шляхом передачі її третій особі, з наданням права на приватизацію. Разом із цим, 22 вересня 2004 року між ПФ «Віктор», правонаступником якого є ПП «Приватна фірма «Віктор-13», та ОСОБА_1 укладений договір про інвестування житлового будівництва № 16, за умовами якого ОСОБА_1 бере участь в інвестуванні будівництва житлового будинку по АДРЕСА_3 , шляхом сплати 58 432,00 грн для отримання після введення будинку в експлуатацію у власність квартири АДРЕСА_2 . З метою виконання умов договору, ОСОБА_1 сплатив вартість об`єкта інвестування, тобто, вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних для набуття майнових прав на квартиру. 27 вересня 2004 року на виконання умов договору від 22 вересня 2004 року № 16 про участь у будівництві житлового будинку по АДРЕСА_4 між ПФ «Віктор-13» та ОСОБА_1 складений перший акт приймання-передачі квартири АДРЕСА_5 на 10-му поверсі. Також ОСОБА_1 уклав договори про надання телекомунікаційних послуг, з газо-, водо-, електропостачання квартири АДРЕСА_2 , та протягом всіх років сплачував рахунки та став членом ОСББ «Січеслав». В подальшому, 17 травня 2012 року будинок було введено в експлуатацію. 25 травня 2012 року на виконання умов договору від 22 вересня 2004 року № 16 про участь у будівництві житлового будинку по АДРЕСА_4 між ПФ «Віктор-13» та ОСОБА_1 складений другий акт приймання-передачі квартири АДРЕСА_2 на 10-му поверсі. 26 червня 2012 року житловий будинок літ. А (секція №1) по АДРЕСА_3 зареєстрований КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради за ПП «ПФ «Віктор-13». 11 червня 2013 року ПП «ПФ «Віктор-13» звернулось, як забудовник, до реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції з проханням зареєструвати право власності на нерухоме майно згідно зі списком фізичних осіб (інвесторів), які брали участь у будівництві житлового будинку, у тому числі право власності ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_2 . 23 вересня 2013 року ОСОБА_1 отримав технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_6 , для реєстрації права власності, згідно з яким житлова площа склала 37,6 кв. м, а загальна - 63,5 кв. м, після чого звернувся до реєстраційної служби з питанням про реєстрацію права власності, проте 09 листопада 2015 року отримав відмову у зв`язку з тим, що право власності на вищезазначену квартиру зареєстровано за іншим суб`єктом на підставі іншого правовстановлюючого документа і перебуває під арештом. Також судом першої інстанції встановлено, що на час складення першого акту приймання-передачі від 27 вересня 2004 року квартира АДРЕСА_1 ще не існувала, як об`єкт нерухомості, оскільки не була прийнята в експлуатацію, а на час складення другого акту приймання-передачі 25 травня 2012 року право власності на квартиру вже було визнане судом за Головним управлінням внутрішніх військ МВС України. Згідно з обліковими даними ОСББ «Січеслав» головним квартиронаймачем квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_1 , у зазначеній квартирі постійно проживають: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_9 . Окрім того встановлено, що рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2017 року у справі № 199/3997/16-ц, залишеного без змін постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 січня 2018 року та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПП «ПФ «Віктор-13», Головного управління Національної гвардії України про визнання права користування жилим приміщенням, відмовлено. Також на судовому розгляді перебувала цивільна справа № 199/8001/20, в якій 26 жовтня 2022 року прийнято кінцеве рішення. За відомостями, викладеними у вироку Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська від 30 вересня 2022 року по справі № 199/6479/18, який залишений без змін ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року, де досліджувались обставини укладення інвестиційних договорів, особу визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні. Також, за укладеним між ПФ «Віктор», правонаступником якого є ПП «ПФ «Віктор-13», та ОСОБА_1 , договором про інвестування житлового будівництва від 22 вересня 2004 року № 16, ОСОБА_1 взяв участь в інвестуванні будівництва житлового будинку на АДРЕСА_3 , та сплатив на його виконання 58 432,00 грн з метою отримання у власність квартири АДРЕСА_2 , та такий договір не визнаний недійсним по суду. Суд першої інстанції вважав встановленим правомірність вселення як ОСОБА_1 , так і членів його родини до спірної квартири, а тому навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене рішенням Господарського суду місті Києва від 22 квітня 2005 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 02 серпня 2005 року та постановою Вищого господарського суду України від 01 лютого 2006 року, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Судом першої інстанції врахований статус позивача, який виступає від імені держави та має більш сильнішу сторону ніж фізичні особи (зокрема відповідачі та треті особи). Встановлено, що відповідачі вселилися до спірного жилого приміщення на підставі договору про інвестування житлового будівництва від 22 вересня 2004 року та першого акта приймання-передачі від 27 вересня 2004 року, урахувавши тривалий час їх проживання у зазначеному помешканні (з 2006 року), тоді як позивач, який набув право власності на спірну квартиру з 2005 року, не вчиняв жодних дій, направлених на захист порушеного права, та до суду звернувся в кінці 2024 року. Тривалий проміжок часу є вагомою підставою, яка безпосередньо впливає на тривалий зв`язок відповідачів зі спірною квартирою, як постійним житлом, тому виселення їх без надання іншого житла суперечить вимогам ст. 50, 109, 110 ЖК України та положенням Конвенції про захист прав і основоположних свобод зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України). Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України) Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що не спростовано скаржником будь-яким доказом, щодо відсутності факту самоправного зайняття відповідачами спірного жилого приміщення, а доводи скаржника про те, що єдиною підставою для вселення є ордер на вселення, колегія суддів відкидає, оскільки майнові права на спірну квартиру відповідачем ОСОБА_1 набуті були ще у 2004 році на виконання умов договору про інвестування житлового будівництва №16 від 22 вересня 2004 року. Відповідно до частини 4 статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом. Частиною 1 статті 109 Житлового кодексуУкраїни визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. За таких обставин суд першої інстанції вірно дійшов висновку, з чим погоджується і колегія суддів, що не можливо вважати відповідачів такими, які самоправно, протиправно зайняли жиле приміщення та виселити їх з неповнолітніми дітьми зі спірної квартири на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР. У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст.ст.16,386,391 ЦК України. Статтею 386 ЦК України встановлено засади захисту права власності, відповідно до якої держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, має право звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Одним із способів захисту права власності від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, відповідно до вимог ст. 391 ЦК України, є право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до вимог ч. 1ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Ця норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав. Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо. Суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цим діянням наслідкам. Вказані висновки висловлені у правових позиціях, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц. Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позову ГУ Національної гвардії України про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення з неї відповідачів разом з неповнолітніми дітьми, суд першої інстанції правильно вказав на відсутність підстав для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, оскільки позивач не довів, що вони зайняли спірну квартиру самоправно. Таких висновків дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 26 жовтня 2022 року у справі №199/8001/20 в аналогічному спорі. ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно легітимну мету (виправданість втручання суспільним інтересом; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям та переслідуваною метою. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ. Аналіз практики ЄСПЛ у контексті встановлених у справі обставин, дає підстави для висновку, що вимога позивача щодо усунення перешкод у здійсненні користування та розпорядження майном шляхом виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, якому, як державному органу, належить спірна квартира, грунтується на вимогах закону, та переслідує легітимну мету. Однак, оцінюючи дотримання третього критерію втручання у мирне володіння майном, а саме пропорційність втручання у право відповідачів на житло, шляхом їх виселення, за висновками Верховного Суду, суд першої інстанції правомірно врахував тривалість проживання відповідачів у спірній квартирі (протягом останніх 20 років, починаючи з 2004 року), що дає підстави для висновку про значний триваючий зв`язок з цим майном, які мали справедливе очікування отримати його на підставі договору про інвестування житла, укладеного в 2004 році, на виконання якого ОСОБА_1 сплатив значну суму коштів, а також понесені ними витрати на облаштування житла, що у порівнянні з наданим позивачу правом на розпорядження спірною квартирою та надання згоди на вселення у спірну квартиру на підставі ордеру військовослужбовця з родиною, буде непропорційним втручанням у право на мирне володіння майном відповідачів, оскільки покладатиме на них індивідуальний та надмірний тягар, що призведе до наслідків несумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ, оскільки не буде досягнуто розумного співвідношення (пропорційності) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Доводи скаржника про те, що відповідач ОСОБА_1 не є військовослужбовцем та не має права займати спірну квартиру з його родиною, враховуючи наявний ордер у третьої особи ОСОБА_5 , як військовослужбовця, виданого на реалізацію позивачем свого права власності на квартиру, колегія суддів не може прийняти до уваги, адже підстави вселення відповідачів були іншими ніж отримання ордеру, що не суперечить законодавству України, а у суду відсутні повноваження зобов`язувати позивача надати відповідачам інше житло. Суд першої інстанції, вірно з`ясувавши предмет позову, фактичні обставини справи, а також у повній мірі вивчивши надані докази у справі та надавши їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого та правомірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог. З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування, передбачені положеннями ст. 376 ЦПК України, відсутні. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, УХВАЛИЛА: Апеляційну скаргу Головного управління Національної гвардії України залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпра від 24 червня 2025 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 31 березня 2026 року. Повний текст постанови складено 08 квітня 2026 року. Головуючий: В.С. Городнича Судді: Т.П. Красвітна М.О.Макаров