Постанова 4855 № 580/4177/25

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 580/4177/25 Суддя (судді) першої інстанції: Петро ПАЛАМАР ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 04 березня 2026 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді Оксененка О.М., суддів: Ганечко О.М., Кузьменка В.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 звернувся до Черкаського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: - визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови командира військової частини НОМЕР_1 від 07.04.2025 року у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби від 19.04.2024 року солдата, водія 2 мотопіхотної роти, мотопіхотного батальйону військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 ; - зобов`язати військову частину НОМЕР_1 звільнити з військової служби солдата, водія 2 мотопіхотної роти, мотопіхотного батальйону військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 на підставі «у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи» (підпункт «г» пункт 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» норма яка була чинна на момент подачі рапорту 19.04.2024). В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходить військову службу за мобілізацією у військовій частині НОМЕР_1 , втім йому було протиправно відмовлено у звільненні з військової служби за сімейними обставинами у зв`язку з необхідністю догляду за особою, яка має I групу інвалідності. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року у задоволенні позовних вимог - відмовлено. В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити. Зазначена апеляційна скарга обґрунтована тим, що рапорт позивача від 19.04.2024 року мав бути розглянутий відповідачем саме за законодавством, яке діяло на момент звернення з рапортом, а не на момент його розгляду відповідачем після тривалого часу (зареєстрований рапорт 19.04.2024, а розглянутий фактично 07.04.2025). На думку скаржника, оскільки інші особи, які б могли здійснювати догляд за бабусею позивача - відсутні, що підтверджується актом обстеження матеріально побутових умов та заявою ОСОБА_2 завіреною нотаріально, тому наявні підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі. Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку. Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , згідно військового квитка серії НОМЕР_2 , проходить військову службу за мобілізацією з 26.02.2022 у військовій частині НОМЕР_1 . При цьому, рішенням виконавчого комітету Звенигородської міської ради від 23.06.2023 позивача призначено піклувальником рідної бабусі - ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю І групи та потребує постійного догляду. Актом обстеження умов проживання заявника (підопічного) №105/12-1-18 від 04.05.2023 встановлено, що за результатами бесіди і ставлення членів сім`ї до рішення прийняти в опіку (піклування) підопічного, всі члени родини погодилися, щоб ОСОБА_2 , інвалідом I групи, опікувався онук - ОСОБА_1 . 19 квітня 2024 року позивач вчергове звернувся з рапортом про звільнення з військової служби, з підстав визначених п.п. «г» п. 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». У відповідь на вказаний рапорт позивачу листом повідомлено про відсутність підстави для звільнення його з військової служби, що слугувало підставою для звернення до суду з відповідним позовом. Так, рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 04.10.2024 у справі №240/7895/24, зобов`язано військову частину НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 від 19.04.2024 про звільнення його з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». На виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 04.10.2024 у справі №240/7895/24, 07.04.2025 здійснено розгляд рапорту, за результатами якого відмовлено у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби, оскільки відповідно до нової редакції Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», з урахуванням змін внесених Законом №3633-IX, для звільнення з підстав, передбачених пп. «г» частиною четвертою ст. 26 Закону, необхідною умовою є відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи. Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки станом на час розгляду відповідачем рапорту позивача та прийняття рішення по його суті, законодавство чітко вимагало наявності такої умови для звільнення, як відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, тому підстави для задоволення позовних вимог - відсутні. Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. За змістом статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. За змістом частин першої, другої статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Згідно пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України. Так, у відповідності до Указу Президента України №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» постановлено ввести в Україні воєнний стан. У свою чергу, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII (далі - Закон №3543-XII) закріплює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів. За правилами статті 1 вищезазначеного Закону мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. У свою чергу, правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-ХІІ). Частиною шостою статті 2 Закону № 2232-XII передбачено види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також закладів вищої освіти, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період. Відповідно до частини першої статті 27 Закону №2232-ХІІ у запас Збройних Сил України та інших військових формувань зараховуються громадяни України, які придатні за станом здоров`я до проходження військової служби в мирний або воєнний час і не досягли граничного віку перебування в запасі. Вони перебувають на військовому обліку у відповідних районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки та відповідних органах інших військових формувань. Поряд з цим, статтею 26 Закону №2232-XII передбачені підстави звільнення з військової служби. Так, підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період встановлені у частині четвертій статті 26 Закону № 2232-XII та розмежовані з огляду на період застосування: під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану) (пункт 1); під час воєнного стану (пункт 2). Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 , згідно військового квитка серії НОМЕР_2 , проходить військову службу за мобілізацією з 26.02.2022 у військовій частині НОМЕР_1 . Таким чином, з огляду на введення в Україні воєнного стану та зважаючи на вид військової служби, яку проходить позивач, підстави звільнення його з військової служби визначені у пункті 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ. Відповідно до пп. «г» частини четвертої ст. 26 Закону №2232-ХІІ (у редакції на день подання рапорту) військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, під час дії воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи. Разом з тим, 18.05.2024 набув чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» №3633-IX. У силу вимог пп. «г» частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у редакції станом 22.05.2024, військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах, під час дії воєнного стану: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу). Згідно з частиною дванадцятою ст. 26 Закону №2232-ХІІ у редакції станом 22.05.2024, військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах необхідність здійснювати постійний догляд за членом сім`ї другого ступеня споріднення, який є особою з інвалідністю I або II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого та другого ступенів споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого та другого ступенів споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи. Таким чином, станом на час розгляду відповідачем рапорту позивача та прийняття рішення по його суті, законодавство чітко вимагало наявності такої умови для звільнення, як відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи. При цьому, Положенням про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженим Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009 (далі - Положення №1115/2009), визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період. Відповідно до п. 279 Положення №1115/2009 військовослужбовець може бути звільнений за сімейними обставинами або з інших поважних причин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України. Звільнення військовослужбовців з цих підстав здійснюється згідно з письмовими документами, які підтверджують наявність у них відповідних сімейних обставин або інших поважних причин. У рішенні Європейського суду з прав людини від 22.03.2012 року по справі «Konstantin Markin v. Russia» (заява N 30078/06), Європейський суд з прав людини вказував, що держава може встановлювати певні обмеження прав військовослужбовців, якщо існує реальна загроза боєздатності збройних сил, оскільки належне функціонування армії навряд чи можливо уявити без правових норм, покликаних попереджати її підрив військовослужбовцями. Суд, однак, уточнив, що національні органи влади не можуть посилатися на такі норми для позбавлення сенсу здійснення окремими членами збройних сил свого права на повагу їхнього сімейного або особистого життя, яке може бути застосовано до військовослужбовців в такій же мірі, як і до інших осіб, які перебувають під юрисдикцією держави. Враховуючи, що станом на 22.05.2024 умова про необхідність доведення відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи була обов`язкова, тому відповідач не міг вирішувати рапорт позивача без її врахування на підставі норм, які вже на той час втратили чинність. У свою чергу, Верховний Суд в постанові від 31.03.2021 у справі №803/1541/16 сформував правовий підхід у питанні вибору правового регулювання у випадку його зміни за час розгляду компетентним органом відповідної заяви. Так, у разі безпосередньо (прямої) дії закону в часі новий нормативний акт поширюється на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, або до набрання ним чинності і тривали на момент набрання актом чинності. Якщо під час розгляду заяви особи суб`єктом владних повноважень до прийняття остаточного рішення було змінено нормативно-правове регулювання, суб`єкт владних повноважень не має законних можливостей для прийняття рішення з урахуванням попереднього нормативно-правового регулювання, яке є нечинним, а його рішення та дії в цих випадках не можуть вважатися протиправними за формальними ознаками. У теорії права допускається можливість застосування до триваючих відносин до їх завершення нормативно-правового регулювання, яке діяло на час їх виникнення, за окремим рішенням і розглядається з позицій встановлення спеціального регулювання перехідного періоду - «переживаючої» (ультраактивної) дії нормативно-правових актів. Водночас, таке застосування повинно бути чітко обумовлено при прийнятті відповідних нормативно-правових актів. Відсутність такого застереження не надає суб`єкту владних повноважень права на самовільне застосування нечинних правових норм. З огляду на наведене, Судова палата з розгляду справ щодо захисту соціальних прав у цій справі вважає правильним підхід, застосований у постанові Верховного Суду від 09.09.2020 у справі № 826/10971/16, за яким рішення за результатами розгляду заяви приймається за законодавством, що діє на час прийняття рішення про надання чи відмову у наданні відповідного дозволу (а не на час звернення з заявою). Аналогічна правова позиція наведена Верховним судом в постановах від 25.01.2023 року у справі № 640/17787/20, від 11.06.2020 у справі № 826/15114/17. Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком судом першої інстанції що відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні. За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи. Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування. За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд, УХВАЛИВ : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню, відповідно до п. 2 частини п`ятої ст. 328 КАС України. Головуючий суддя О.М. Оксененко Судді О.М. Ганечко В.В. Кузьменко