Постанова Хмельницький апеляційний суд № 686/8222/17

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 лютого 2026 року м. Хмельницький Справа № 686/8222/17 Провадження № 22-ц/820/180/26 Хмельницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Гринчука Р.С., Костенка А.М., Спірідонової Т.В., секретар судового засідання Кошельник В.М., з участю представника відповідача адвоката Осташа М.С., розглянув у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 серпня 2018 року, суддя Продан Б.Г., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Хмельницького бюро технічної інвентаризації, про визначення частки квартири самостійним відокремленим об`єктом нерухомого майна, встановлення сервітуту, встановив: У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , Хмельницького бюро технічної інвентаризації, уточнивши вимоги в суді, про припинення права спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , визнання за ним виділену в натурі 9/20 частки квартири самостійним відокремленим об`єктом нерухомого майна, що становить одну цілу частку, присвоївши квартирі інший номер, встановивши сервітут на право постійного проходу приміщенням коридору, площею 3,6 кв.м. Позивач зазначив, що на підставі договору купівлі-продажу від 08.12.1997, йому на праві приватної власності йому належить 9/20 квартири АДРЕСА_1 . Ціла частка цієї квартири зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 06.02.2012 та договору дарування від 03.07.2013. Зазначив, що спірна квартира знаходяться на першому поверсі будинку, має окремі виходи, комунікації, кухні, порядок користування встановлено, у зв`язку з чим просив суд позов задовольнити. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21.08.2018 позов задоволено. Припинено право спільної часткової власності квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 62,4 кв.м. та визнано за ОСОБА_2 виділену в натурі 9/20 частки квартири, що складається з: коридору, площею 3,1 кв.м., кухні, площею 6,3 кв.м., ванної кімнати, площею 2,1 кв.м., житлової кімнати, площею 14,2 кв.м. та лоджії, площею 3,5 кв.м., загальною площею 29,2 кв.м. та житловою площею 14,2 кв.м., самостійним відокремленим об`єктом нерухомого майна, що становить одну цілу частки, присвоївши квартирі інший номер, з встановленням сервітуту на право постійного проходу приміщенням коридору, площею 3,6 кв.м. квартири АДРЕСА_2 . Суд виходив із обґрунтованості позовних вимог, врахувавши при цьому висновок експерта №504/017, який наявний в матеріалах справи, згідно з яким виділення 9/20 частки кв. АДРЕСА_1 , які належать ОСОБА_2 , є технічно можливим. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. На обґрунтування скарги зазначила, що їй на праві власності належить кв. АДРЕСА_1 . Про розгляд цієї справи вона судом повідомлена не була. При цьому її батько, ОСОБА_3 , який був залучений судом до участі у справі в якості її представника, не був уповноважений нею на представництво її інтересів в суді. Таким чином, розгляд судом справи за її відсутності, без повідомлення про судове засідання, за участі ОСОБА_3 в якості представника її інтересів в суді, є незаконним, таким, що призвів до порушення її процесуальних прав. В судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги. Інші учасники справи, будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи судом у передбаченому процесуальним законом порядку, не з`явилися. Ознайомившись з доводами апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне. Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Судом встановлено, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу частини квартири від 08.12.1997, зареєстрованого в реєстрі за №2563, державна реєстрація якого посвідчена реєстраційним посвідченням від 19.12.1997 Хмельницького БТІ, на праві приватної власності ОСОБА_4 належить 9/20 частки кв. АДРЕСА_3 Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно ОСОБА_5 Хмельницького БТІ бюро №33789688 від 09.02.2017, ОСОБА_2 було відмовлено у здійсненні державної реєстрації права власності на 9/20 частки на кв. АДРЕСА_1 , оскільки згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, за ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 03.07.2013, №1311, посвідченого приватним нотаріусом Лавришиною Л.О., та на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 06.02.2012, виданого Управлінням комунального майна Хмельницької міської ради, зареєстровано право власності на 2/3 та 1/3 частки вказаної квартири відповідно, що, в свою чергу, становить цілу частку у майні. Згідно з висновком судового експерта Власюка В.В. №504/17 від 23.02.2018, виділення 9/20 частки кв. АДРЕСА_1 , які належать ОСОБА_2 , а саме: коридору "1", площею 3,1 кв.м., кухні "2", площею 6,3 кв.м., ванної кімнати "3", площею 2,1 кв.м., житлової кімнати "4", площею 14,2 кв.м., лоджії, площею 3,5 кв.м., загальною площею 29,2 кв.м. та житловою площею 14,2 кв.м., як самостійного відокремленого об`єкту нерухомого майна, є технічно можливим за умови встановлення сервітуту на право постійного проходу приміщенням коридору №1, площею 3,6 кв.м., кв. АДРЕСА_2 , загальною площею 36,7 кв.м., яка згідно з наданими на дослідження документами перебуває у спільній частковій власності ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , по 1/3 частки в кожного. При цьому, для можливості виділення не потрібно проводити будівельних робіт, крім переобладнання системи газопостачання, що передбачає відокремлене підведення трубопроводу газопостачання до приміщення кухні, площею 6,3 кв.м. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб. За загальним правилом власник самостійно користується, володіє та розпоряджається своїм майном. Володіння та розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості. Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт. Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою у праві власності на спільне майно в цілому. Частки визначаються відповідними процентами від цілого чи у дробовому вираженні. Згідно з частинами першою-третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації (частини перша, третя статті 364 ЦК України). Отже, кожен учасник права спільної часткової власності має суб`єктивне цивільне право на виділ своє частки. Юридичне значення виділу полягає в тому, що учасник отримує у натурі певне майно, яке відповідає його частці, а у разі неможливості - компенсацію за нього, у власність. При цьому право спільної власності щодо суб`єкта, який виділив свою частку у натурі, припиняється. Якщо з учасників спільної часткової власності після здійснення виділу залишився тільки один суб`єкт, природно, що право спільної власності припиняється взагалі. Проте, якщо після виділу суб`єктів-співвласників залишилося хоча б двоє, право спільної часткової власності продовжує існувати - з перерозподіленими частками та, як правило, з видозміненим складом майна, яке перебуває у спільній частковій власності. Системний аналіз правових норм статей 183, 358, 364 ЦК України дає підстави для висновку, що виділ часток нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин поділ може бути проведений зі зміною часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. У постанові Верховного Суду України від 16.11.2016 у справі №6-1443цс16 зроблено наступний висновок: «…виділ часток нерухомого майна, що перебуває у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась. Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників. Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна». За принципом диспозитивності визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача, а суд у цивільному судочинстві не вправі з власної ініціативи залучати іншого відповідача / співвідповідача до участі у справі. Водночас установлення належності відповідачів є обов`язком суду, який той виконує під час розгляду справи, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (тобто ex officio), та має ґрунтуватися передусім на аналізі природи спірних правовідносин і позовних вимог. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор) та яка звернулася до суду з відповідним позовом, а відповідачем особа, яка, за твердженням позивача, повинна виконати зобов`язання (боржник). Схожі висновки Велика Палата Верховного Суду викладала у пунктах 46, 47, 76 постанови від 18.12.2024 у справі №907/825/22. Визначення в позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) повинне відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №686/20282/21). Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами у процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач, тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Схожі висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 (пункт 70), від 29.05.2019 року у справі №367/2022/15-ц (пункт 66), від 07.07.2020 року у справі №712/8916/17 (пункт 27) та від 09.02.2021 року у справі №635/4741/17 (підпункт 33.2). Належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріальних правовідносин, тобто особа, за рахунок якої можна задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 39 постанови від 26.02.2020 у справі №304/284/18 та пункті 8.10 постанови від 05.07.2023 року у справі №910/15792/20). Задля остаточного вирішення спору і захисту порушеного права за результатами судового розгляду справи сторонами в судовому процесі мають бути саме сторони у спірних матеріальних правовідносинах, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Схожий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у пункті 80 постанови від 18.12.2024 у справі №907/825/22. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України). Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України). Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу частини квартири №2563 від 08.12.1997, належить 9/20 частки кв. АДРЕСА_3 . ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 03.07.2013 належить 2/3 частки кв. АДРЕСА_4 , а на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 06.02.2012, належить 1/3 частки вказаної квартири. Вказана обставина підтверджується також інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таким чином, відповідач ОСОБА_1 не є співвласником приміщення, в якому позивач має на праві спільної часткової власності 9/20 частки, натомість володіє іншим нерухомим майном за вказаною адресою, яке є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин і складає одну цілу частину. Позивачем у заяві не зазначено особу, якій на праві спільної часткової власності належать інших 11/20 частки спірної квартири, не наведено відповідного обґрунтування з посиланням на відповідні докази, які у справі відсутні. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц, пункти 40, 41). За встановлених вище обставин, оскільки справа не містить доказів того, що відповідач ОСОБА_1 є співвласником приміщення, частка в якому належить позивачу ОСОБА_2 , тому вона, відповідно, не є учасником спірних правовідносин та не має зацікавленості у вирішенні цього спору, у зв`язку з чим у позові слід відмовити як у такому, що пред`явлений до неналежних відповідачів. При цьому, залучення позивачем до участі у справі в якості відповідача також і Хмельницького БТІ також є необґрунтованим, з урахуванням відсутності в останнього жодного права чи інтересу щодо предмету спору та фактичної неможливості усунути порушення прав та інтересів позивача у разі задоволення позовних вимог. За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (рішення від 17.01.1970 у справі «Delcourt v. Belgium» («Делькур проти Бельгії»), заява №2689/65, пункт 25, рішення від 11.10.2001 у справі «Hoffmann v. Germany» («Гофман проти Німеччини»), заява №34045/96, пункт 65). ЄСПЛ вказав, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом (рішення від 08.04.2010 у справі «GUREPKA v. UKRAINE (№2)» («Гурепка проти України (№2)»), заява №38789/04, § 23). Також ЄСПЛ зауважив, що право на публічний розгляд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції, має на увазі право на «усне слухання». Право на публічний судовий розгляд становить фундаментальний принцип. Право на публічний розгляд було б позбавлене смислу, якщо сторона в справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість приймати участь в ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана в суд таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи (рішення від 13.12.2011 у справі «TRUDOV v. RUSSIA», заява №43330/09, § 25, 27). Відповідно до частини першої статті 40 ЦПК України ( в редакції на час вирішення справи судом першої інстанції) представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу. Відповідно до пункту 1 частини першої, частини другої статті 42 ЦПК України (в редакції на час вирішення справи судом першої інстанції) повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, мають бути посвідчені довіреністю фізичної особи. Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання. Частиною першою статті 44 ЦПК України ( в редакції на час вирішення справи судом першої інстанції) встановлено, що представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Положеннями частин четвертої, п`ятої статті 74 ЦПК України передбачено, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Положення цієї частини не поширюються на випадки, передбачені абзацом другим частини третьої статті 191 цього Кодексу. Судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку. У разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх адреси, судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою, вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином. Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 18.04.2022 у справі №522/18010/18, обов`язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання є реалізацією однієї з основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов`язку призводить до порушення не лише права учасника бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов`язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Колегія суддів зауважує, що розглянувши справу за відсутності належних доказів повідомлення відповідачки про судове засідання, суд першої інстанції не забезпечив відповідачці можливості обґрунтувати свої заперечення щодо позову в судовому засіданні і, таким чином, не взяв до уваги вимоги статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд. Допуск до участі у справі ОСОБА_3 як представника ОСОБА_1 є процесуально неправильним, оскільки відповідно до змісту довіреності, яка міститься в матеріалах справи, відповідач не уповноважила ОСОБА_3 на представництво її інтересів у суді. З огляду на порушення судом норм матеріального права, порушення пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 серпня 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Хмельницького бюро технічної інвентаризації, про визначення частки квартири самостійним відокремленим об`єктом нерухомого майна та встановлення сервітуту, відмовити. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 27 лютого 2026 року. Судді: Р.С. Гринчук А.М. Костенко Т.В. Спірідонова