Постанова Київський апеляційний суд № 758/12288/24

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 лютого 2026 року місто Київ. Справа № 758/12288/24 Апеляційне провадження № 22-ц/824/4031/2026 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Желепи О.В., суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В. за участю секретаря судового засідання Рябошапки М.О. розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 вересня 2025 року(ухвалено у складі судді Будзан Л.Д.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби про стягнення матеріальної та моральної шкоди ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 звернувся до Київського апеляційного суду із позовом до Шевченківського районного суду міста Києва, Держави Україна в особі Державної казначейської служби про стягнення матеріальної та моральної шкоди, у якій позивач просив стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України 21 грн 50 коп. матеріальної шкоди та 1000000 грн моральної шкоди, завданих в результаті незаконних дій судді Шевченківського районного суду міста Києва, шляхом постановлення ухвали від 28 січня 2021 року по справі № 761/40868/20, що спричинило приниження честі, гідності та ділової репутації позивача. В обґрунтування позову зазначено, що 03.12.2020 року позивач направив на адресу Державного бюро розслідувань заяву про кримінальне правопорушення. Також позивачем було подано до Шевченківського районного суду м. Києва скаргу на не внесення працівниками ДБР відповідних відомостей на підставі його заяви про вчинене кримінальне правопорушення. Однак, ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2021 у справі № 761/40868/20 у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність службової особи Державного бюро розслідувань, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань було відмовлено. Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково, та ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2021 року скасовано і призначено новий розгляд скарги ОСОБА_1 слідчим суддею Шевченківського районного суду м. Києва. Позивач вважає, що постановлення слідчим суддею Шевченківського районного суду м. Києва ухвали від 28 січня 2021 року у справі № 761/40868/20, йому було спричинено шкоду, а відтак наявні підстави для стягнення з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь 21,50 грн. матеріальної шкоди та 1 000 000 грн. на відшкодування моральної шкоди. Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 24 вересня 2025 року позов залишено без задоволення. Не погоджуючись з рішенням суду, позивач 31 жовтня 2025 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, якою просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не повно з`ясовано обставини, що мають значення для справи. Зазначає, що у позовній заяві чітко надано докази підтвердження факту заподіяння моральної шкоди відповідачем, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони завдані, ступінь вини заподіювача, в якій грошовій сумі. Зазначає, що суддя не вказав за яким Законом і які саме докази позивач зобов`язаний був надати для обґрунтування позову. Суд першої інстанції зобов`язаний був на підставі частини першої статті 1167 ЦК захистити права позивача, гарантовані статтею 56 Конституції України, і задовольнити його позов або вказати у рішенні, що його права не порушуються. Вказує, що суд першої інстанції неправильно застосував норм статей 22, 40, 55, 56, 64, 129 Конституції України, статей 1166, 22, 23,1167, 1176 ЦК України, статей 12, 78, 81, 82 ЦПК України та не врахував висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 761/12945/19. Ухвалою Київського апеляційного суду від 9 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою. У судове засідання 10 лютого 2026 року учасники справи та їхні представники не прибули, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином, що підтверджується звітом про доставку судових повісток до електронного кабінету системи «Електронний суд». Зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи. Датою ухвалення даної постанови , відповідно до ч.5 ст. 268 ЦПК України є дата складання її повного тексту. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що 03.12.2020 року ОСОБА_1 направив на адресу Державного бюро розслідувань заяву про кримінальне правопорушення. Крім того, 12.12.2020 ОСОБА_1 було подано до Шевченківського районного суду м. Києва скаргу в порядку ст. ст. 8, 40, 55, 124, 129 Конституції України, для захисту його прав, гарантованих ст. 40 Конституції України, в якій скаржник просив визнати протиправним не внесення працівниками ДБР відповідних відомостей на підставі його заяви про вчинене кримінальне правопорушення від 03.12.2020. Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2021 у справі № 761/40868/20 у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність службової особи Державного бюро розслідувань, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань було відмовлено. Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково, та ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 28 січня 2021 року скасовано і призначено новий розгляд скарги ОСОБА_1 слідчим суддею Шевченківського районного суду м. Києва. Позивач вважає, що постановлення слідчим суддею Шевченківського районного суду м. Києва ухвали від 28 січня 2021 року у справі № 761/40868/20, йому було спричинено шкоду, а відтак наявні підстави для стягнення з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь 21,50 грн. матеріальної шкоди та 1 000 000 грн. на відшкодування моральної шкоди. Залишаючи позовну заяву без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано доказів на підтвердження заподіяння йому моральних страждань, а також не зазначені обставини, які б достеменно вказували на те, що постановленням ухвали слідчого судді було принижено честь, гідність та ділову репутацію позивача. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України). Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Статтею 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади. У спірних правовідносинах вимоги про стягнення з держави України в особі Державної казначейської служби України відшкодування майнової та моральної шкоди ОСОБА_1 обґрунтовує незаконною відмовою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва ухвалою від 28 січня 2021 у задоволенні його скарги на бездіяльність уповноважених осіб Державного бюро розслідувань. На підтвердження своїх доводів позивач посилається на ухвалу Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року, якою було скасовано ухвалу слідчого судді та задоволено його скаргу. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України). Відповідно до статті 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК). У відповідності до частин першої-третьої статті 23 ЦК особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Верховний Суд раніше висловлював правову позицію щодо застосування відповідних норм права, що враховується у цих правовідносинах відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК. Верховний Суд неодноразово наголошував, що зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20). Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17). У цій же постанові (див. пункт 37) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що статті 1173, 1174 ЦК є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов`язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов`язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов`язковими для доказування у спорах про стягнення збитків. Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК (див. постанову Верховного Суду від 02 жовтня 2025 року у справі № 462/6940/24). Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами (див. постанову Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 197/1330/14-ц). Разом з тим, Верховний Суд наголошував, що застосування частини шостої статті 1176 ЦК можливе у випадку, коли предметом позову є дії чи бездіяльність, зокрема, суду, які не пов`язані із здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, що має на меті прийняття акта органом судової влади. Тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, у разі їх незаконних дій або бездіяльності і якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним рішенням суду (див. постанову Верховного Суду від 04 червня 2024 року у справі № 757/3597/22). У постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 641/5005/20 зазначено, що суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою. Рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях, тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом. Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом. Судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу. У змісті постанови Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18) зазначено, що, здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Закони України не передбачають можливості розгляду в суді позовних вимог про визнання незаконними дій/бездіяльності іншого суду після отримання останнім позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду чи про зобов`язання іншого суду до вчинення процесуальних дій, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. Оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. Вказаний правовий висновок відповідає також правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц (провадження № 14-90цс18), від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19). У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 197/1330/14-ц (провадження № 61-21956св19) вказано, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв`язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв`язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов`язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв`язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17 (провадження № К/9901/59673/18). У постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 641/5005/20 (провадження № 61-19219св21) зазначено, що суд, здійснюючи нагляд за дотриманням верховенства права та законності у процесуальній діяльності слідчого та прокурора, забезпечує дотримання основних прав та інтересів особи та реалізує відповідний судовий контроль за їх діяльністю, що має на меті усунути недоліки у такій діяльності. Наявність певних недоліків у процесуальній діяльності зазначених посадових осіб сама по собі не може свідчити про незаконність їх діяльності як такої й, відповідно, не може бути підставою для безумовного відшкодування моральної шкоди. При цьому не будь-яке рішення слідчого судді свідчить про протиправність дій державних органів, а мають значення конкретні обставини, встановлені таким рішенням. При встановленні в порядку судового контролю слідчим суддею протиправності дій чи бездіяльності слідчих органів для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення заподіяння такими діями (бездіяльністю) моральної шкоди та, відповідно, наявність причинно-наслідкового зв`язку між такими діями (бездіяльністю) та заподіяною шкодою. Отже, для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність складових елементів цивільного правопорушення. При цьому, як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди і причинно-наслідкового зв`язку між діями судді Шевченківського районного суду м. Києва та моральною шкодою. Колегія суддів звертає увагу, що саме по собі скасування судом апеляційної інстанції ухвали слідчого судді року не є підставою для відшкодування позивачу моральної шкоди. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що в даному випадку оскарження позивачем ухвали слідчого судді у визначеному КПК України порядку є належним захистом його прав. Апеляційний суд звертає увагу, що на підставі статті 56 Конституції України, посилання на яку міститься у змісті позову, відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода, у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади. При цьому, дії судді Шевченківського районного суду м. Києва при розгляді скарги позивача не визнані незаконними, у той же час виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд, згідно із процесуальним законодавством. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що з наданих позивачем доказів не вбачається, у чому полягає шкода, з яких міркувань позивач виходив, визначаючи розмір такої та якими доказами це підтверджується, відповідно дійшов висновку про відсутність підстав для відшкодування позивачу шкоди. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 24 липня 2024 року у справі 454/2285/23. Також апеляційний суд звертає увагу позивача, що правовою підставою для відмови у задоволенні його позову стало те, що в ході розгляду справи він не довів наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення, що відповідно до статей 12, 81 ЦПК України є його процесуальним обов`язком. Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 199/1478/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 638/164/18, від 01 грудня 2021 року у справі № 638/3758/20, від 28 лютого 2023 року у справі № 454/2468/21, від 28 лютого 2024 року у справі № 454/2857/22, від 09 серпня 2023 року у справі № 454/551/22. Застосування загальних правил відшкодування шкоди можливе у випадку, коли предметом позову є інші дії чи бездіяльність, зокрема суду, які не пов`язані зі здійсненням правосуддя, відправленням судочинства, яке має на меті прийняття акта органом судової влади, тобто це інші дії суддів (суду) при здійсненні правосуддя, коли спір не вирішується по суті, якщо вина судді встановлена не лише вироком суду, а й іншим відповідним судовим рішенням, що відповідає вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 24 червня 2019 року у справі № 646/1028/17. Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові. Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129). Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, які були предметом дослідження й оцінки судом. Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка. Щодо клопотання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України. Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 46 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України приймає Пленум Верховного Суду. У зв`язку з неоднозначним, на думку скаржника, застосуванням судами у цій справі статей 8, 40, 55, 56, 124 Конституції України заявник, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150 Конституції України, статтями 17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішенням Європейського суду з прав людини від 07 жовтня 2010 року у справі «Богатова проти України», просив Верховний Суд звернутися до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, а саме: чи має право ОСОБА_1 на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб органів державної влади (судами, суддями), і чи може це право бути обмежене, у яких випадках, на підставі яких норм Конституції України. Тобто заявлене клопотання за змістом не стосується тлумачення статті 56 Конституції України та роз`яснення змісту і мети правових норм, які є загальнообов`язковими для всіх суб`єктів їх застосування і реалізації, а спрямоване на встановлення факту порушення суб`єктивного права ОСОБА_1 на відшкодування за рахунок держави шкоди та захист цього права, тобто вирішення спору по суті. Аналіз статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стаття 56 Конституції України є загальною нормою, якою встановлено право особи на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Водночас норми глави 82 «Відшкодування шкоди» ЦК України є спеціальними та визначають у передбачених цією главою випадках підстави й порядок відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Апеляційний суд не встановив підстав, визначених частиною шостою статті 10 ЦПК України, для внесення до Конституційного Суду України подання як щодо неконституційності спеціальних положень ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин та визначають порядок відшкодування, зокрема моральної шкоди, так і щодо тлумачення статті 56 Конституції України. З огляду на викладене немає підстав для ініціювання процедури звернення до Конституційного Суду України щодо тлумачення статті 56 Конституції України, відповідне клопотання ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні. Оскільки Київський апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення розподіл судових витрат у зв`язку зі сплатою судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України апеляційний суд не здійснює. Керуючись ст. ст. 259, 268, 374, 375, 381- 384, 389, 390 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 24 вересня 2025 року- залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий О.В. Желепа Судді Н.В. Поліщук В.В. Соколова