Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 750/193/26

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 750/193/26 Суддя (судді) першої інстанції: Косенко О.Д. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 лютого 2026 року м. Київ Колегія Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: судді-доповідача Кузьменка В. В., суддів Василенка Я. М., Ганечко О. М., розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області до громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 про затримання з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 07 січня 2026 року, В С Т А Н О В И Л А: Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області звернулося до Деснянського районного суду міста Чернігова з позовом до громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , в якому просить затримати громадянку Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні з метою забезпечення примусового видворення за межі території України строком на шість місяців до 05 липня 2026 року. Рішенням Деснянського районного суду міста Чернігова від 07 січня 2026 року в задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Доводи апеляційної скарги аналогічні до викладених у позовній заяві, та обґрунтовані тим, що відповідачка не зверталася до уповноважених органів України із заявою про отримання в Україні статусу біженця, рішення про примусове повернення до країни походження не виконала, відтак наявні підстави примусового видворення за межі території України. Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно з положеннями ст. 309 Кодексу адміністративного судочинства України. Розгляд справи проведено у порядку письмового провадження на підставі пункту 2 частини 1 статті 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Згідно з ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є громадянкою Ісламської Республіки Іран, що підтверджується копією паспорта. 05 січня 2026 року Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області (УДМС у Чернігівській області) спільно із співробітниками Управління Служби безпеки України в Чернігівській області було виявлено та доставлено ОСОБА_1 до УДМС у Чернігівській області, ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка незаконно перебуває на території України. Перевіркою стосовно відповідача УДМС у Чернігівській області встановлено, що вона прибула в Україну 06 вересня 2021 року та проживала на території України за паспортом громадянина Ісламської Республіки Іран № НОМЕР_1 , виданим 30 червня 2021 року, терміном дії до 30 червня 2026 року (а.с. 10) та на підставі посвідки на тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_2 , виданої 04 серпня 2021 року у зв`язку з навчанням у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, терміном дії до 25 листопада 2024 року. 07 лютого 2025 року Відповідач звернулася за обміном посвідки на тимчасове проживання. 21 лютого 2025 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийняло рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання на підставі підпунктів 7, 9 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322. 22 липня 2025 року у зв`язку із завершенням навчання та відрахуванням із навчального закладу (лист Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 09.06.2025 № 039/198-19), на підставі підпункту 1 пункту 63 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області стосовно відповідачки прийняло рішення № 801112000002147 про відкликання посвідки на тимчасове проживання. Документи, які дають право на законне перебування в Україні, після відкликання посвідки на тимчасове проживання відповідачка не оформила, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіальних органів Державної міграційної служби України не зверталася, про що Відповідачка у суді не заперечувала. 25 листопада 2025 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області відповідачка була притягнута до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме за проживання на території України без документів на право проживання (перебування) в Україні, за частиною другою статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу в сумі 5100 грн (протокол серії ПР МКМ № 018184 від 25.11.2025 та постанова серії ПЗ МКМ № 018112 від 25.11.2025). Того ж дня, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області у зв`язку з порушенням відповідачкою законодавства України про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, на підставі статті 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі - Закон № 3773-VI) прийняло рішення про примусове повернення відповідачки до країни походження або третьої країни № 8010130100020015, яким її зобов`язано покинути територію України до 04.12.2025. Відповідачка власним підписом засвідчила, що копію рішення про примусове повернення отримала та зобов`язується не пізніше 04.12.2025 залишити територію України, однак рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни відповідачка у встановлений строк не виконала. 05 січня 2026 року працівниками УДМС у Чернігівській області відповідачку було затримано в адміністративному порядку у зв`язку з вчиненням правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 203 КУпАП, з метою припинення адміністративних правопорушень, коли вичерпано інші заходи впливу (рішення про примусове повернення не виконано) та з`ясування обставин правопорушення (забезпечення вирішення питання примусового видворення), про що складено протокол про адміністративне затримання № МЧГ 000045. Після затримання відповідачці вручено пам`ятку з повідомленням про можливість отримання безоплатної правової допомоги. 05 січня 2026 року УДМС у Чернігівській області відповідачка була притягнута до адміністративної відповідальності за порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме за перевищення встановленого строку перебування в Україні більше як на 30 днів та ухилення від виїзду після закінчення відповідного строку перебування з 05.12.2025 (не виконала рішення про примусове повернення), за частиною третьою статті 203 КУпАП як особа, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за такі самі порушення, з накладенням адміністративного стягнення у вигляді штрафу в сумі 6800 грн (протокол серії ПР МЧГ № 001962 від 05.01.2026 та постанова серії ПН МЧГ № 001948 від 05.01.2026). Того ж дня, 05.01.2026 начальником відділу УДМС України в Чернігівській області Бабак В. прийнято рішення про видворення ОСОБА_1 з України, яке затверджене т.в.о. начальника Управління Кран Ю. На підставі рішення начальника відділу УДМС України в Чернігівській області Бабак В., затвердженого т.в.о. начальника Управління Кран Ю. про поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні від 05.01.2026, ОСОБА_2 поміщено до Волинського ПТПІ УДМС України, про що направлено листа з відповідним повідомленням на адресу Посольства Ісламської Республіки Іран. Вважаючи, що наявні підстави для примусового видворення за межі території України, Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області звернулося з даним позовом до суду. Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив, зокрема з того, що будь-які рішення органів державної влади України, у тому числі судові, які матимуть прямим чи непрямим наслідком фізичне повернення відповідачки до Ісламської Республіки Іран, з урахуванням факту зміни нею віросповідання, безумовно наражатимуть ОСОБА_1 на реальну небезпеку для її життя та здоров`я. Даючи правову оцінку фактичним обставинам справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке. Положеннями ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (Закон № 3773-VI) іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави. Згідно з частиною третьою статті 9 Закону № 3773-VI строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України. Пунктом 14 частини першої статті 1 Закону № 3773-VI визначено, що нелегальний мігрант - іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України. Згідно з підпунктом 6-1 пункту 63 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 322, посвідка скасовується ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі якщо з`ясується, що в іноземця або особи без громадянства припинилися підстави для перебування на території України, або якщо після оформлення посвідки з`ясується, що юридичний факт підтверджений/засвідчений відповідним документом, зазначеним у частинах четвертій - сімнадцятій статті 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», який подавався іноземцем або особою без громадянства для оформлення посвідки, визнано недійсним, скасованим, нікчемним або таким, що не відбувся. Відповідно до частин 2, 3 статті 25 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування в Україні або які не можуть виконати обов`язок виїзду з України, не пізніше дня закінчення відповідного строку їх перебування у зв`язку з відсутністю коштів або втратою паспортного документа можуть добровільно повернутися в країну походження або третю країну, у тому числі за сприяння міжнародних організацій. Рішення про добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частинах першій і другій цієї статті, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, за заявою іноземця та особи без громадянства про добровільне повернення. Частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI визначено, що іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Згідно з частиною п`ятою статті 26 Закону № 3773-VI іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення. Згідно абзацу 1 частини першої статті 30 Закону № 3773-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках. Частиною другою статті 263 КУпАП передбачено, що осіб, які незаконно перетнули або зробили спробу незаконно перетнути державний кордон України, порушили порядок в`їзду на тимчасово окуповану територію України або до району проведення антитерористичної операції чи виїзду з них, порушили прикордонний режим, режим у пунктах пропуску через державний кордон України або режимні правила у контрольних пунктах в`їзду-виїзду, правила використання об`єктів тваринного світу в межах прикордонної смуги та контрольованого прикордонного району, у територіальному морі, внутрішніх водах та виключній (морській) економічній зоні України, вчинили злісну непокору законному розпорядженню або вимозі військовослужбовця чи працівника Державної прикордонної служби України або члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також іноземців та осіб без громадянства, які порушили законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або не виконали рішення про заборону в`їзду в Україну, може бути затримано на строк до трьох годин для складення протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи та/або з`ясування обставин правопорушення - до трьох діб. Частиною першою статті 289 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що за наявності обґрунтованих підстав вважати, що іноземець або особа без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення або реадмісію, ухилятиметься від виконання рішення про його (її) примусове видворення, перешкоджатиме проведенню процедури видворення чи реадмісії відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію або якщо існує ризик його (її) втечі, а так само у разі відсутності в іноземця або особи без громадянства, стосовно якого (якої) прийнято рішення про примусове видворення, документа, що дає право на виїзд з України, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальний орган чи підрозділ, орган охорони державного кордону, орган Служби безпеки України подає до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням зазначених органів (підрозділів) або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, позовну заяву про застосування судом до іноземця або особи без громадянства одного з таких заходів: 1) затримання з метою ідентифікації та/або забезпечення примусового видворення за межі території України; 2) затримання з метою забезпечення передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 3) взяття на поруки підприємством, установою чи організацією; 4) зобов`язання внести заставу. Відповідно до частини одинадцятої вищезазначеної статті строк затримання іноземців та осіб без громадянства у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, становить шість місяців. За наявності умов, за яких неможливо ідентифікувати іноземця або особу без громадянства, забезпечити примусове видворення чи реадмісію особи у зазначений строк або прийняти рішення за заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, або особою без громадянства, такий строк може бути продовжено, але загальний строк затримання не повинен перевищувати вісімнадцять місяців. Згідно частини третьої статті 30 Закону № 3773-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, або орган охорони державного кордону на підставі відповідного рішення суду має право розміщувати іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першій цієї статті, у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України. Відповідно до частини четвертої статті 30 Закону № 3773-VI іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців. Судом першої та апеляційної інстанцій не встановлено обставин, відповідно до яких на відповідача поширюється дія Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. За приписами статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Згідно з ч. 1 ст. 2 Конвенції право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню (ст. 3 Конвенції). За змістом ч. 1 ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (ч.1 ст. 9 Конвенції). Положеннями статей 9, 29 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року та статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання, а при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина може зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно для забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших людей, а також забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту. Відповідно до пункту "f" частини першої статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім як відповідно до процедури, встановленої законом, у випадку законного арешту або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції. У пункті 103 рішення Європейського суду з прав людини від 17.04.2014 у справі "Анатолій Руденко проти України", яке стало остаточним 17.07.2014 (№ 50264/08), указано, що тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що він є виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі заходи, було розглянуто і визнано недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, що можуть вимагати того тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідність позбавлення волі національному законодавству є недостатньою умовою; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. для застосування цих принципів у контексті підпункту "e" пункту 1 статті 5 Конвенції рішення у справах "Вітольд Літва проти Польщі", заява № 26629/95, і "Станєв проти Болгарії", заява № 36760/06). Стаття 13 Конвенції передбачає, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. У рішенні по справі «Тетяна Жданок проти Латвії» (case of Zdanoka v. Latvia) встановлено, що «для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів. У той же час, демократія є поняттям, заснованим на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні інколи бути готові обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип «демократії, здатної себе захистити» для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, а також те, чи дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого». У постанові від 27 лютого 2025 року у справі № 589/2960/23 Верховний Суд зауважив, що в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються. Під час перевірки рішення ДМС про примусове повернення до країни походження або третьої країни суди, керуючись вимогами статті 2 КАС України, повинні враховувати справедливий баланс інтересів держави і заявника, наявність тривалих сімейних зв`язків та відповідних наслідків для сімейного життя позивача, а також наявність чи відсутність антисоціальної поведінки, правопорушень та кримінально-караних діянь, які загрожують суспільству. Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Позивачем в доводах апеляційної скарги жодним чином не обґрунтовано наявність підстав для відступу від вищевказаної правової позиції Верховного Суду, яка під час розгляду справи була правомірно врахована судом першої інстанції на виконання вимог ч. 5 ст. 242 КАС України. Так, у заяві від 05.01.2025 на ім`я т.в.о. начальника УДМС України в Чернігівській області, безпосередньо після свого затримання відповідачка пояснювала, що у 2019 році змінила віросповідання з мусульманської релігії на християнство, а у країні її походження християн вбивають. На даний час вона проживає у Святомиколаївському християнському монастирі. У судовому засіданні відповідачка та її представник підтвердили указані обставини, а також надали до матеріалів справи відповідні докази, а саме: довідку, надану викладачем Київської духовної академії і Семінарії Пантелеймоном ( Мельник Сергій Анатолійович ) від 07.01.2026, за змістом якої ОСОБА_1 була хрещена в каплиці на честь рпп. Антонія Печерського у м. Києві. Їй було видано свідоцтво про хрещення. Відповідно до листа викладача Київської духовної академії і Семінарії Пантелеймона ( Мельник Сергій Анатолійович ) від 07.01.2026 під час свого перебування в Україні ОСОБА_1 з великою шаною ставиться до Української культури та традиції, вивчала українську мову. У 2019 році прийняла християнство і була хрещена. Через військову агресію російської федерації та співпрацю країни-агресора з іранською владою багато студентів і громадян країни змушені залишити територію нашої держави. Сара мала твердий намір залишитися в Україні. Відповідно до законодавства Ісламської Республіки Іран зміна релігії (відмова від Ісламу) передбачає смертну кару або довічне ув`язнення. У цьому випадку депортація буде мати наслідком позбавлення людини можливості подальшого існування, і, найбільш ймовірно, смертного вироку. Як зазначено у рішенні від 05.01.2026 про поміщення до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також за змістом самої позовної заяви, метою затримання та поміщення відповідачки до ПТПІ є примусове забезпечення її видворення з території України. У даному випадку предметом спору не є питання правомірності винесення компетентним органом держави України рішення про видворення відповідачки з території України. Колегія суддів акцентує увагу на тому, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколів № 11, 14 та 15 з Протоколами № 1, 4, 6, 7, 12, 13 та 16 має пріоритет над національним законодавством України, оскільки ратифіковані міжнародні договори стають частиною національної правової системи, а Європейський суд з прав людини забезпечує їх верховенство і виконання, вимагаючи від держав не обмежувати права, гарантовані Конвенцією, навіть якщо національне законодавство передбачає такі обмеження, що випливає із ст. 9 Конституції України та ст. ст.1, 53 ЄКПЛ, а тому вважає за необхідне допустити у даному випадку пряме застосування норм, передбачених ст. ст. 2, 3, 5, 8, 9, 13 ЄКПЛ. Загальновідомим фактом, який не потребує доказування є те, що в Ісламській Республіці Іран на даний час основною моделлю та ідеологічною доктриною влади є радикальний фундаменталістський іслам. З відкритих джерел відомо, що інші віросповідання, крім Ісламу, у цій країні жорстоко переслідуються та караються як владою, так і численними позавладними угрупуваннями, які пропагують ідеологію ісламського радикалізму, що створює небезпеку для життя та здоров`я громадян, які сповідують іншу віру. Також з відкритих джерел відомо, що на даний час в Ірані у зв`язку з внутрішніми конфліктами з кінця грудня 2025 року та по даний час здійснюються масові арешти, а також вбивства цивільного населення. Таким чином, суд першої інстанції вірно зауважив, що будь-які рішення органів державної влади України, у тому числі судові, які матимуть прямим чи непрямим наслідком фізичне повернення відповідачки до Ісламської Республіки Іран, з урахуванням факту зміни нею віросповідання, безумовно наражатимуть ОСОБА_1 на реальну небезпеку для її життя та здоров`я. Дослідивши зміст апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вирішив даний спір у відповідності до вимог чинного законодавства та практики Європейського суду з прав людини. Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що позивачем в апеляційній скарзі не доведено обґрунтованості своїх вимог в межах спірних правовідносин, а відтак підстави для задоволення позовних вимог та апеляційної скарги - відсутні. Крім того, апеляційна скарга не містить суттєво інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені у позовній заяві, з урахуванням яких, суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи. Належних обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга позивача не містить. Надаючи оцінку кожному окремому доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29). Перевіривши мотивування судового рішення та доводи апеляційної скарги, відповідно до вимог ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду, врахувавши ст. 6 КАС України, відповідно до якої суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, судова колегія вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області на рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 07 січня 2026 року у справі за адміністративним позовом Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області до громадянки Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 про затримання з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні - залишити без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Чернігова від 07 січня 2026 року - залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Суддя-доповідач В. В. Кузьменко Судді: Я. М. Василенко О. М. Ганечко