Постанова 4824 № 752/12542/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 03680 м. Київ , вул. Солом`янська, 2-а Номер апеляційного провадження: 22/-ц/824/6923/2025 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 22 жовтня 2025 року м. Київ Справа № 752/12542/24 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді-доповідача Ящук Т.І., суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М., за участю секретаря судового засідання Слив`юк С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро», яка подана представником Мельник Вікторією Валеріївною, на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 грудня 2024 року, ухвалене у складі судді Ольшевської І.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» про стягнення коштів за неотримане речове право, встановив: У червні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до відповідача АТ «Банк Кредит Дніпро» та просила стягнути 70 000 грн, з яких: 60 000 грн - отримані без правових підстав, 5 000 грн - 3% річних, - 5000 грн - інфляційні збитки. В обґрунтування позову вказувала, що 03 липня 2020 року між ОСОБА_1 та АТ «Банк Кредит Дніпро» було укладено кредитний договір № 22035000373174. Відповідно до пункту 1.2 договору позивач була зобов`язана сплачувати щомісячну комісію за обслуговування кредиту у розмірі 2,99% від суми кредиту. Відповідно до умов договору, позивач сумлінно виконувала свої фінансові зобов`язання, включаючи сплату комісії. 06 лютого 2024 року Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у справі № 607/40/24 ухвалив рішення, яким визнав пункт 1.2 кредитного договору недійсним (нікчемним) із моменту укладення. Суд зобов`язав банк здійснити перерахунок заборгованості за договором, враховуючи, що комісія за обслуговування кредиту є незаконною. Рішення суду набуло законної сили 17 квітня 2024 року після перегляду справи в апеляційному порядку (постанова Тернопільського апеляційного суду). На виконання зазначеного рішення суду, орієнтовно 07 травня 2024 року, банк здійснив перерахунок заборгованості за кредитним договором. У результаті було встановлено, що сплачених позивачем сум комісії вистачило для повного виконання її зобов`язань за кредитом, а також виявилася переплата у розмірі близько 60 000 гривень. Позивач направила письмове звернення до банку з вимогою повернути переплачені кошти. Однак станом на 11 червня 2024 року, коли було подано позовну заяву, банк не повернув переплату, незважаючи на те, що ці кошти були отримані без правових підстав. Факт направлення вимоги підтверджується відповідними документами. Згідно зі статтями 216 та 1212 ЦК України майно, набуте без правових підстав, підлягає поверненню. Оскільки пункт договору про комісію був визнаний нікчемним із моменту укладення, позивач не була зобов`язана сплачувати зазначені кошти. Їх сплата створила переплату, яка має бути повернута. Під час розгляду справи позивач подала заяву про зменшення позовних вимог, яка обґрунтована тим, що 10.07.2024 року АТ «Банк Кредит Дніпро» надав відзив на позовну заяву, до якого були долучені виписки з рахунків бухгалтерського обліку за кредитним договором № 22035000373174 від 03.07.2020. На підставі аналізу наданих документів позивач зменшила розмір позовних вимог, зберігаючи предмет та підстави позову. Вона вимагала стягнення: 23 275,53 гривень - сума, яку банк отримав без правових підстав як комісії за обслуговування кредиту; 1758,45 гривень - 3% річних відповідно до статті 625 ЦК України за період прострочення повернення коштів; 2464,94 гривень - інфляційні втрати відповідно до статті 625 ЦК України. Загальна сума вимог становить 27 498,92 гривень. Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 30 грудня 2024 року позовні вимоги про стягнення коштів за неотримане речове право - задоволено частково. Стягнуто з АТ «Банк Кредит Дніпро» на користь ОСОБА_1 суму в розмірі 24 119,20 грн, з яких: 23 275,53 грн як безпідставно набуті відповідачем; 188,88 грн - 3% річних, 654,79 грн - інфляційні втрати. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з АТ «Банк Кредит Дніпро» на користь ОСОБА_1 судовий у розмірі 791,75 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 5000 грн. Не погоджуючись з рішенням представник відповідача ТОВ «Банк Кредит Дніпро» - Мельник В.В. звернулась з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Вказує, що суд в оскаржуваному рішенні не застосував постанови Верховного Суду від 17 квітня 2024 у справі №127/12240/22, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, від 10 квітня 2019 року № 390/34/17, в яких викладено висновок про те, що кошти, які були добровільно сплачені позивачем на користь банку, не підлягають поверненню, адже в такому випадку поведінка позивача буде суперечливою, що у свою чергу буде суперечити загальним засадам (принципам) цивільного законодавства, які є нормами прямої дії. Щодо стягнення з банку інфляційних витрат та 3 % річних вказує, що положення статті 625 ЦК України регулюють зобов`язальні правовідносини, тобто поширюються на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду. Зазначає, що відшкодування шкоди - це відповідальність, а не боргове (грошове) зобов`язання. Таким чином, оскільки не існує будь-якого рішення про стягнення з банку коштів, то твердження про наявність грошового зобов`язання є передчасним, а стягнення коштів відповідно до статті 625 ЦК України є необґрунтованим. Крім того, суд не вказав в мотивувальній частині рішення, керуючись якими нормами законодавства України, він дійшов висновку про те, що залишок коштів у розмірі 23 275 грн. 53 коп. перебуває у розпорядженні відповідача без наявності належної правової підстави, а також залишив поза увагою посилання банку у відзиві на позовну заяву, посилання на ст. VII-3:101 Книги VII Модельних правил європейського приватного права. Правом на подання відзиву інший учасник справи не скористався. В судовому засіданні представник відповідача Мельник В. В. вимоги апеляційної скарги підтримала, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. В судове засідання позивач та її представник не з`явилися, про дату, час та місце слухання справи повідомлені належним чином, причини неявки не повідомили. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, з`ясувавши обставини справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що у зв`язку з визнанням нікчемним положення кредитного договору про щомісячну комісію та проведення перерахунку кредитної заборгованості фактичний розмір суми грошових коштів, набутих Банком без достатньої правової підстави, стала сума 23 275,53 грн. З огляду на те, що відповідач прострочив виконання зобов`язання з повернення коштів позивачу на зазначену суму, то відповідно до частини другої статті 625 ЦК України зобов`язаний сплатити 3% річних та інфляційні втрати. Однак, з такими висновками повністю погодитися не можна з огляду на такі обставини. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 лютого 2024 року у справі № 607/40/24 позов ОСОБА_1 до АТ «Банк Кредит Дніпро» про зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором - задоволено. Вказаним судовим рішенням встановлено, що 03 липня 2020 року між ОСОБА_1 та АТ «Банк Кредит Дніпро» укладений кредитний договір №22035000373174, за умовами якого банк зобов`язувався надати клієнту грошові кошти (кредит) у тимчасове платне користування на споживчі потреби, а клієнт зобов`язувався повернути наданий кредит, сплатити проценти за користування кредитом та комісії, що передбачені цим договором, а також здійснити всі інші платежі за кредитом у встановлених цим договором розмірах і строках та виконати зобов`язання за цим договором у повному обсязі (п.1.1 договору). Відповідач стягував зі споживача банківських послуг щомісячно комісію у розмірі 2,99% від суми кредиту за обслуговування кредиту (2 375,96 грн/місяць), а саме: за направлення SMS-повідомлень з нагадуванням про дати сплати заборгованості за кредитом та суму заборгованості; внесення змін до графіка погашення у випадку здійснення Клієнтом часткового дострокового погашення кредиту; надання оновленого графік погашення або інформації про залишок заборгованості (за письмовою вимогою Клієнта); тощо. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 лютого 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено та зобов`язано АТ «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором № 22035000373174, укладеним 03 липня 2020 року із ОСОБА_1 , з огляду на нікчемність пункту 1.2 кредитного договору № 22035000373174 від 03 липня 2020 року в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту, з урахуванням сплачених ОСОБА_1 коштів як комісії за обслуговування кредиту. Вказане рішення суду у зв`язку з переглядом в суді апеляційної інстанції набрало законної сили 17 квітня 2024 року. З листа АТ «Банк кредит Дніпро» від 07 травня 2024 року № 16-4356 вбачається, що відповідач добровільно виконав рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 лютого 2024 року у справі № 607/40/24, залишене без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 17 квітня 2024 року, та здійснив перерахунок заборгованості за кредитним договором № 22035000373174, укладеним 03 липня 2020 року із ОСОБА_1 , з урахуванням сплачених коштів як комісії за обслуговування кредиту. Заборгованість за кредитним договором визнав повністю погашеною. З виписки по особовому рахунку за період з 03 липня 2020 року до 06 травня 2024 року за рахунком № НОМЕР_1 ОСОБА_1 , вбачається, що 03 травня 2024 року банк у добровільному порядку перерахував розмір заборгованості шляхом здійснення транзакції про повернення сплачених прострочених комісій за кредитним договором, за рахунок коштів, сплачених як щомісячні комісії за кредитним договором, погасив заборгованість за кредитним договором, прострочену заборгованість за кредитним договором та нарахованими відсотками за користування кредитними коштами. У результаті здійснення зазначених банківських транзакцій на рахунку, відкритому на ім`я позивача, обліковується залишок коштів у розмірі 23 275,53 грн, який перебуває у розпорядженні відповідача без наявності належної правової підстави. Статтею 11 ЦК України встановлено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Згідно із частинами першою, другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України. За статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. Наведені норми права свідчать про те, що особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави (або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала) зобов`язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому. Відповідно до змісту статті 1212 ЦК України зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору щодо набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов`язання повернути майно потерпілому. Зазначений правовий висновок викладено Верховним Судом України у постанові від 24 вересня 2014 року у справі № 6-122цс14. У постанові від 08 вересня 2021 року в справі № 201/6498/20 Верховний Суд роз`яснив, що за правовою природою конструкція зобов`язання, що виникає з безпідставного набуття майна (безпідставного збагачення), є формою реалізації охоронного правовідношення та виконує компенсаторну функцію. Зобов`язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення є протилежністю до зобов`язання з правочинів (договорів). Правочин, зокрема договір, як належна правова підстава встановлює зобов`язання з передання речі, виконання робіт (надання послуги), сплати коштів. Відповідно, за відсутності (або у подальшому відпадіння) правової підстави в особи виникає зобов`язання повернути те, що було отримано безпідставно (кондикція). Отримання майна, набутого без підстави, призводить до реституційного ефекту, прямо протилежного тому, що передбачено договором. Загальною ознакою кондикції є відсутність (або відпадіння у подальшому) правової підстави для утримання майна, набутого особою, до якої потерпілий звертається з кондикційним позовом. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Судув постанові від 06.11.2023 по справі №204/224/21 виклала висновок щодо застосування норми права, а саме якщо в кредитному договорі банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), то положення кредитного договору щодо обов`язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі № 607/40/24 від 06 лютого 2024 року зобов`язано Акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором №22035000373174, укладеним 03.07.2020 із ОСОБА_1 , з огляду на нікчемність п. 1.2 кредитного договору №22035000373174 від 03.07.2020 в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту, з урахуванням сплачених ОСОБА_1 коштів як комісії за обслуговування кредиту. З матеріалів справи встановлено, що в результаті здійснення перерахунку заборгованості на підставі рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 лютого 2024 року у справі № 607/40/24, а саме - зарахування коштів, сплачених як щомісячна комісія, в рахунок погашення кредиту та відсотків, на рахунку, відкритому на ім`я позивача, обліковується залишок коштів у розмірі 23 275,53 грн. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що враховуючи нікчемність п. 1.2 кредитного договору №22035000373174 від 03.07.2020 в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту, з урахуванням сплачених ОСОБА_1 коштів як комісії за обслуговування кредиту та визнання банком відсутності заборгованості, внаслідок добровільного виконання рішення суду, відпала підстава, на якій відповідач набув кошти від позивача внаслідок сплати комісії. Оскільки зазначена сума була сплачена позивачем на підставі умов кредитного договору, в частині положень про сплату комісії, які є нікчемними, то сплачені позивачем кошти залишаються у розпорядженні відповідача без належної правової підстави, оскільки кредитні правовідносини між сторонами припинилися у зв`язку з повним виконанням позивачем своїх зобов`язань. Доводи апеляційної скарги представника відповідача про те, що вказану комісію ОСОБА_1 сплачувала добровільно, не зважаючи на відсутність такого обов`язку та нікчемність п. 1.2 кредитного договору, що свідчить про відсутність підстав уважати таку суму безпідставно набутою банком, колегія суддів відхиляє, оскільки нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення і незалежно від волі будь-якої особи. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/ встановлення/припинення прав ні для кого. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу своєї компетенції, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20, від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21. З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги відповідача про суперечливість поведінки ОСОБА_1 , яка спочатку добровільно сплачувала комісію, а потім вимагає її повернення, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки нікчемний правочин про зобов`язання позивача сплачувати банку комісію, передбачену п.1.2 кредитного договору, не створює юридичних наслідків. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року № 686/21962/15-ц, за змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Порядок застосування санкцій, визначених частиною другою статті 625 ЦК України передбачає наявність безпосередньо грошового зобов`язання, яке виникло між сторонами спірних правовідносин. Для визначення початку відліку строку, протягом якого підлягають застосуванню приписи частини другої статті 625 ЦК України, необхідно встановити час виникнення зобов`язання з повернення надлишково сплачених коштів та їх розмір. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154) зауважено, що якщо на виконання спірного правочину сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України). Системне тлумачення абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (висновок щодо застосування норм права, викладений у постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 396/29/17, від 12 червня 2020 року у справі № 906/775/17, від 13 травня 2021 року у справі № 910/6360/20), від 03 грудня 2024 року у справі № 903/1251/23 (903/187/24). Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 02 червня 2025 року у справі № 201/2056/22, з огляду на актуальні правові висновки Верховного Суду щодо застосування наслідків недійсності нікчемного правочину в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, ефективним способом захисту є вимога про повернення виконаного на підставі положень частин першої, третьої статті 1212 ЦК України. Як вбачається зі змісту рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у справі № 607/40/24 від 06 лютого 2024 року, позивач ОСОБА_1 у своєму позові просила зобов`язати Акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором №22035000373174 від 03.07.2020, з огляду на нікчемність п. 1.2 кредитного поговору та зарахувати вже сплачені ОСОБА_1 кошти як комісії за обслуговування кредитної заборгованості в рахунок погашення основного боргу (кредиту) по кредитному договору №22035000373174 від 03.07.2020. Вказаним рішенням суду зобов`язано Акціонерне товариство «Банк Кредит Дніпро» здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором №22035000373174, укладеним 03.07.2020 із ОСОБА_1 , з огляду на нікчемність п. 1.2 кредитного договору №22035000373174 від 03.07.2020 в частині встановлення щомісячної комісії за обслуговування кредиту, з урахуванням сплачених ОСОБА_1 коштів як комісії за обслуговування кредиту. Враховуючи, що кредитний договір є дійсним та підлягав виконанню, за винятком нікчемного пункту 1.2 щодо сплати комісії, а рішенням суду було зобов`язано банк здійснити перерахунок заборгованості та сплачені позивачем кошти на оплату комісії зарахувати на погашення основного боргу, тому відсутні підстави вважати, що грошове зобов`язання з повернення позивачу безпідставно набутих коштів виникло у банку з дня набуття законної сили рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 06 лютого 2024 року у справі № 607/40/24. Отже, між сторонами спору на підставі вказаного рішення суду виникло зобов`язання з перерахунку заборгованості за кредитним договором, яке було добровільно виконане банком. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для нарахування трьох відсотків річних та інфляційних втрат, визначених частиною другою статті 625 ЦК України, з огляду на неможливість встановлення факту прострочення виконання зобов`язання, оскільки сума коштів, що є безпідставно набутою банком, могла бути встановлена лише у результаті виконання рішення суду про перерахунок заборгованості. Крім того, звертаючись до суду з позовом про здійснення перерахунку заборгованості на підставі нікчемності п. 1.2. кредитного договору, позивач не заявляла вимог про стягнення коштів або повернення виконаного за кредитним договором. Суд першої інстанції зазначене не взяв до уваги, в зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення 3% річних та інфляційних втрат за період з дня набуття законної сили судовим рішенням про зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості. В позовній заяві позивач посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07 лютого 2024 рокуу справі № 910/3831/22, а саме : «як убачається з висновків Касаційного цивільного суду у постановах від 11 серпня 2021 року у справі № 344/2483/18 та від 12 квітня 2023 року у справі № 461/4066/21, зобов`язання повернути майно, отримане за недійснім оспорюваним правочином, виникає в особи з моменту набрання законної сили судовим рішенням про визнання такого правочину недійсним. Враховуючи презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), можна зробити висновок, що особа отримала майно на підставі укладеного правочину, але ця підстава згодом відпала з визнанням судом цього правочину недійсним. Отже, Касаційний цивільний суд у наведених справах зробив правильний висновок про виникнення у особи обов`язку повернути майно з моменту визнання судом відповідного правочину недійсним.» Однак колегія суддів вважає, що вказаний висновок не може бути застосований у даних правовідносинах, оскільки у даній справі правочин ( договір кредиту) не був визнаний судом недійсним, а лише на підставі нікчемності одного із пунктів кредитного договору судовим рішенням було зобов`язано банк здійснити перерахунок заборгованості, що передбачало зарахування коштів, добровільно сплачених позичальником як комісія за обслуговування кредиту, на рахунок погашення основного боргу за кредитом. Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими. З огляду на помилковість висновків щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення 3% річних у розмірі 188,88 грн та інфляційних втрат у розмірі 654,79 грн на підставі частини другої статті 625 ЦК України, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в цій частині з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог. За таких обставин суму заборгованості слід визначити у розмірі 23 275,53 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 376, 381 - 383 ЦПК України, суд постановив: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро», яка подана представником Мельник Вікторією Валеріївною, - задовольнити частково. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 грудня 2024 року - скасувати в частині стягнення трьох відсотків річних в сумі 188 грн. 88 коп. та інфляційних втрат у сумі 654 грн. 79 коп. та ухвалити в цій частині нове судове рішення: У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Банк Кредит Дніпро» про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних втрат - відмовити. У зв`язку з чим загальний розмір стягнення визначити в сумі 23 275 грн. 53 коп. В іншій частині рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 грудня 2024 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Повний текст постанови складено 23 лютого 2026 року. Суддя - доповідач: Ящук Т.І. Судді: Кирилюк Г.М. Рейнарт І.М.